Реферат на тему:
Світове господарство як економіко-географічна система. Основні етапи
його формування
План
1. Поняття світового господарства як економіко-географічної системи.
2. Міжнародний поділ та інтеграція праці – основа світового
господарства. Чинники міжнародного поділу праці.
3. Основні періоди формування світового господарства та їх характерні
риси.
4. Міжнародна економічна інтеграція – вища форма інтернаціоналізації
господарського життя.
1. Поняття світового господарства як економіко-географічної системи.
Світове господарство (СГ) — це сукупність взаємодіючих національних
господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу
праці. Сучасне СГ є глобальною, всеохоплюючою, надзвичайно складною і
цілісною системою, складовими якої є країни, регіони, національні
господарства, а єднальними зв’язками між ними — різноманітні міжнародні
економічні відносини. Останні проявляються в потужних регіональних і
глобальних потоках товарів, капіталів, послуг, робочої сили, інформації.
2. Міжнародний поділ та інтеграція праці – основа світового
господарства. Чинники міжнародного поділу праці.
Протягом усієї історії людства розвиток суспільного виробництва був
зв’язаний із вдосконаленням поділу праці (ПП). На ранніх етапах
людського розвитку основними чинниками суспільного ПП були природні —
відмінності в самих людях (стать, вік) і в природі, що їх оточувала. З
удосконаленням суспільного життя народів виникли і зросли
соціально-економічні причини розвитку ПП, які часто ставали вагомішими
від причин природного характеру, однак не ліквідовували їх.
Історичними етапами розвитку суспільного ПП були: відокремлення
скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від землеробства,
виникнення торгової діяльності, поява промислового виробництва. У
результаті цього обмін продукцією між окремими виробниками, їх групами і
цілими народами змінився від випадкового й епізодичного до постійного і
регулярного. ПП набував територіальної (географічної) форми.
Географічний ПП проявляється в наступному: а) формування господарської
спеціалізації територій, тобто виробництво певної продукції в розмірах,
що перевищують їх власні потреби (при цьому за певними територіями
«закріплюються» ті галузі спеціалізації, для яких тут існують найкращі
природні та соціально-економічні умови); б) товарний обмін між
територіями результатами господарської діяльності — вивіз продукції
галузей спеціалізації і ввіз продукції інших галузей. При цьому
ввозиться продукція, виробництво якої на даній території або взагалі
неможливе (у зв’язку з її природними особливостями), або недостатнє для
власних потреб, або ж недоцільне (обходиться дорожче, ніж ввіз з інших
територій).
Географічний ПП може бути міжрайонним (між окремими територіями в межах
однієї держави) і міжнародним (між окремими державами).
З розвитком капіталізму в ході постійних змін у характері праці, що
відбувалися під дією науково-технічного прогресу, географічний ПП
розвивався «вшир» і «вглиб». До товарного обміну залучалися все нові
території і країни, а їх господарську спеціалізацію визначали все нові
галузі, підгалузі і виробництва матеріальної сфери, а також послуги
виробничого і невиробничого характеру (ремонтні, будівельні,
транспортні, фінансові, науково-технічні, туристські тощо).
Спеціалізація поглиблювалася від предметної (на готовій продукції) до
подетальної (чи повузлової) і постадійної (чи технологічної).
Отже, міжнародний ПП полягає у спеціалізації окремих країн на
виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і
в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. «Обличчя» країни
в міжнародному ПП визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція
яких у великій мірі зорієнтована на експорт (так, в Японії і в ряді
західноєвропейських країн, експортність окремих видів продукції сягає
від 50 до 90% від загального їх виробництва в країні). Основними
чинниками міжнародного ПП є:
1) географічне положення країн. Наприклад, галузями спеціалізації ряду
приморських «вузлових» країн стало обслуговування світової морської
торгівлі (Норвегія, Греція, Панама, Кіпр, Сінгапур), тоді як
внутрішньоконтинентальні європейські країни спеціалізуються на
міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом. Тривала
гегемонія Великобританії як найбільшої «майстерні світу» у XVIII-XIX ст.
поряд з іншими чинниками пояснювалася і вигідним географічним положенням
— острівним на «околиці» Європи і на перетині міжнародних торгових
шляхів із Старого Світу в Новий;
2) природно-ресурсна база країн, яка визначає їх спеціалізацію на
галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства,
морського рибальства, рекреації і туризму тощо. Так, країни Перської
затоки є великими експортерами нафти, Бразилія, Австралія і Канада —
залізної руди, США, Канада, Австралія, Аргентина — зерна. Індія і
Шрі-Ланка — чаю, Канада, Швеція, Росія — продукції лісової і
деревообробної промисловості, Норвегія, Перу, Мавританія — рибних
продуктів, країни Середземномор’я і Вест-Індії спеціалізуються на
міжнародному туризмі;
3) соціально-економічні умови (історичні особливості розвитку,
національні й релігійні традиції, наявність кваліфікованих трудових
ресурсів, нагромадження капіталів, успіхи науково-технічного прогресу,
запровадження нових технологій тощо). Саме завдяки цій групі чинників
західноєвропейські країни, США і Японія стали лідерами в міжнародному
ПП, спеціалізуючись здебільшого на високотехнологічних,
нематеріаломістких «облагорожених» видах продукції (при цьому природні
ресурси в багатьох з них обмежені, а то й зовсім незначні). Останніми
роками ці ж чинники сприяли активному залученню в міжнародний ПП «малих
далекосхідних тигрів»— Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру і Гонконгу.
3. Основні періоди формування світового господарства та їх характерні
риси.
Становлення СГ відбулося приблизно століття тому, коли його суб’єкти —
капіталістичні держави — насильно втягнули в орбіту своїх зовнішніх
економічних зв’язків весь світ. Весь процес зародження, формування і
розвитку СГ можна розділити на наступні періоди.
1. Докапіталістичний. Під час цього, найтривалішого, етапу людство
пройшло шлях від привласнювальної економіки до відтворювальної (в
результаті т. з. неолітичної революції — опанування культурою
землеробства), а далі й до простого товарного виробництва (відокремлення
від землеробства ремесла, поява міст, розвиток торгівлі). Багатовікова
еволюція продуктивних сил і поділу праці відбувалася на окремих,
здебільшого ізольованих територіях світу, економічні зв’язки між якими
були нерегулярні (наприклад, епізодичні зв’язки по «великому шовковому
шляху» між Китаєм і Середземномор’ям у рабовласницький час). За
феодалізму в обмежених частинах Старого світу утворилися
загальнонаціональні ринки товарів і сформувалися замкнуті національні
господарства. Міжнародна торгівля найбільше розвивалась у трьох
регіонах: Східній і Південно-Східній Азії (Китай, Індія), Європі
(Венеція, Генуя, Ганзейський союз), на Близькому Сході (Візантія і
арабські держави як торгові посередники між Сходом і Заходом).
2. Капіталістичний (XVI ст. – друга половина XIX ст.). Поява мануфактур,
технічний прогрес і промислові перевороти, перехід до фабричного
виробництва в ряді країн Європи привели до швидкого розвитку
промисловості, транспорту і торгівлі. Внаслідок Великих географічних
відкриттів виникають перші колоніальні імперії європейських країн,
формується світова торгівля, в яку залучаються прибережні частини
материків, починається міграція європейців у Новий світ. Подальший
розвиток капіталізму, вільної конкуренції в Європі (де виділились
Англія, Голландія, Франція), а з кінці XVIII ст. і в США, сприяв
інтернаціоналізації господарського життя, формуванню всеохоплюючого
капіталістичного ринку (до 60-х рр. XIX ст.), поглибленню міжнародного
поділу праці, який характеризувався нееквівалентними стосунками між
метрополіями і їхніми колоніями, а то й відвертим пограбуванням першими
других. Найбільшу колоніальну імперію створила Англія (Великобританія),
яка з кінця XVII ст. і до кінця періоду володіла промисловою, торговою,
фінансовою та військовою гегемонією у світі.
3. Період монополістичного капіталізму (1870-і рр. – 1914 р.). На рубежі
XIX і XX століть світовий ринок переростає у світове капіталістичне
господарство. Цьому сприяли: а) вивіз капіталів як нова форма
міжнародних економічних зв’язків і поступове переважання її над вивозом
товарів; б) поява національних і перших транснаціональних економічних
об’єднань (монополій), які поряд з незалежними державами стають
суб’єктами міжнародного поділу праці; в) розвиток великої машинної
індустрії, запровадження парової тяги на залізничному і морському
транспорті; г) закінчення територіального поділу світу між
державами-метрополіями, формування світової колоніальної системи.
Поряд із господарським об’єднанням країн і народів, наростали гострі
протиріччя між суб’єктами СГ. Лідером світової економіки стали США,
частка яких в 1913 р. у промисловому виробництві світу (36%) зрівнялася
з часткою Німеччини (вийшла на 2-е місце), Великобританії і Франції
разом узятих.
4. Період протистояння і взаємодії двох світових господарських систем —
капіталістичної і соціалістичної, кожна з яких розвивалася за своїми
законами: відповідно вільного ринкового підприємництва і
централізованого планового господарювання. Соціалістичне господарство
виникло в Росії (1917 р.), розвивалося в СРСР, а після Другої світової
війни переросло у світову систему (в 1970 р. ним було охоплено 26%
території і 34% населення земної кулі). В економічних і політичних
відносинах між обома системами були і відверта конфронтація, і мирне
співіснування, і діалектична взаємодія. Однак у цілому соціалістичні
країни були на десятиліття «відрізані» від активних світових
господарських процесів у зв’язку з політикою певної самоізоляції (опора
на власні сили, створення замкнутої Ради економічної взаємодопомоги —
РЕВ), «холодною війною» між Заходом і Сходом, що розпочалася після II
світової війни. Досягнувши значних успіхів в індустріалізації економіки
і реалізації певних соціальних програм, соціалістичні країни так і не
змогли вийти на рівень розвинених капіталістичних країн і стати їх
повноправними торгово-економічними партнерами. Намагання ж стримати
загальну кризу соціалістичних суспільно-економічних відносин, що почала
наростати в СРСР і в країнах РЕВ ще з початку 1980-х рр., шляхом їх
(відносин) «перебудови» призвело до самоліквідації соціалістичної
системи на початку 1990-х рр.
Натомість країни розвиненої ринкової економіки, переживши за цей період
декілька загальних криз, довели свою життєздатність і вміння
пристосовуватись до нових умов. Поступово втративши колоніальні
володіння, вони активізували економічні відносини між собою (створення
торгово-економічних блоків у Західній Європі, Північній Америці та
Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, розвиток зв’язків між ними), а також
з країнами, що розвиваються. Цілий ряд останніх перестали бути
«аграрно-сировинними придатками» розвинених країн, а стали їх
індустріально аграрними партнерами, у т. ч. завдяки вкладанню капіталів
і діяльності ТНК (поява «нових індустріальних країн» в Азії і Латинській
Америці).
З другої половини XX ст. СГ перебуває під впливом НТР, яка розпочалася у
країнах Заходу і СРСР як військово-технічна революція і набула
всеохоплюючого значення в галузевому і просторовому аспектах. На основі
її досягнень багато економічно розвинених країн вступили в т. з.
постіндустріальну стадію суспільного розвитку.
5. Сучасний період. Починаючи з 1990-х рр. постсоціалістичні країни
Центральної і Східної Європи та колишнього СРСР розпочали перехід від
централізованої планової економіки до ринкової. Цей же процес активно
відбувається в Китаї (розпочався ще наприкінці 1970-х рр.) і частково у
В’єтнамі — країнах, які політично й ідеологічно залишаються
соціалістичними. Отже, у наш час ринкова модель господарства знову
отримала загальносвітовий, універсальний характер, причому не в
результаті нав’язування ззовні (як це було в кінці XIX ст.), а внаслідок
внутрішнього розвитку національних економік різних країн (централізовану
економіку «сповідують» тепер лише соціалістичні Куба і КНДР). Це створює
вагомі передумови до подальшого господарського зближення країн і
народів, поступового перетворення зовнішньоекономічних зв’язків у
світогосподарські зв’язки рівноправного співробітництва (про деякі
характерні риси сучасного етапу СГ див. у білеті 8).
4. Міжнародна економічна інтеграція – вища форма інтернаціоналізації
господарського життя.
В умовах НТР поряд із поглибленням господарських відмінностей окремих
груп виробників зростає їх взаємозалежність не тільки в обміні
результатами праці, але й в організації спільного виробництва і збуту.
Таким чином, міжнародний ПП і «роз’єднує»виробників, і створює
господарські стимули для їх «об’єднання», консолідації зусиль на різних
стадіях виробництва і реалізації товарів і послуг. Міжнародний ПП
вступає у вищу стадію — міжнародну економічну інтеграцію, що являє собою
об’єктивний процес розвитку особливо глибоких і стійких взаємозв’язків
окремих груп країн при допомозі узгодженої міждержавної політики.
Література:
Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред.
С.П.Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і
посібники, 1998. – С. 56–99.
Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна
географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С.
36–101.
Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса:
Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424.
Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес,
2002. – С. 291– 298.
Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І.Дітчук,
О.Заставецька, Б.Федуник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. –
С. 103–106, 9–12.
Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под
ред.В.В.Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190.
Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие.
–М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80.
Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов.
– М.: Экопрос, 1997. – 584 с.
Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий
обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57.
Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и
М.Н. Осьмовой. – М.:Флинта, 2000. – С. 15–37, 185–190.
Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во
Михайлова В.А., 2000. – С. 15–31, 109–120.
Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию
зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с.
Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география:
Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174–189.
Страны и регионы. 2000. Статистический справочник Всемирного банка/ Пер.
с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).
Страны мира. 2000. Статистический справочник ООН/ Пер. с англ. – М.:
Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).
Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл./ За ред.
Б.П.Яценка. – К.: АртЕк, 1999. – С. 4–19.
Бершадська Т. Економічна та соціальна географія світу. 10 клас. –
Тернопіль: Підручники і посібники,2001. – С. 4–16.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
