.

Методика літератури як наука (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
327 3536
Скачать документ

Реферат на тему:

Методика літератури як наука

ПЛАН

Методика літератури у взаємодії з педагогікою, психологією та ін.

Формування і розвиток української методики літератури.

Творчий характер методики літератури, роль учителя в її розвитку.

Традиції і новаторство методики літератури.

Наукові і прикладні функції методики літератури.

Методика літератури тісно пов’язана з дидактикою, педагогікою,
психологією, літературознавством та мовознавством і постійно взаємодіє з
ними.

Методика літератури як окрема дидактика

Організація навчального процесу на уроках літератури та в позакласні
роботі ґрунтується на загальних засадах дидактики, оскільки методика
літератури є окремою теорією навчання. Сучасна дидактика визначає сім
основних принципів (законів) учіння.

Принцип національного виховання у процесі навчання виражає необхідність
забезпечити сприятливі умови для розвитку всіх пізнавальних сил учні
формування у них духовного світу (Людина в сім’ї). У процесі навчання
школярі не тільки засвоюють певну систему знань, не тільки розвиваються
їхні розумові здібності, а й разом з тим формується їхня особистість –
визначається ставлення до різних явищ суспільного життя, до праці, до
навчання розвиваються моральні та естетичні почуття, воля. При цьому
успішне формування особистості визначається змістом предмета,
застосовуваними методами, впливом учителя. Однак єдність навчання і
виховання не означає тотожність: кожний з них має свою специфіку і свої
завдання. Навчанні ведучи школярів індуктивним або дедуктивним шляхом
пізнання суті виучуваних об’єктів, визначених програмою, повинно давати
систему знань з основ певної галузі науки й умінь практично
користуватися цими знаннями, розвивати розумові здібності учнів,
формувати їх духовний світ. Виховання засобами впливу на духовну сферу
школярів прищеплює їм загальнолюдських якостей, що проявляються у
дотриманні норм поведінки, властивих людин демократичного суспільства.

Як відомо, вивчення літератури в школі, його методологічний рівень мають
велике значення для морального виховання, що зобов’язує учителя
неухильно підносити свою педагогічну майстерність.

Принцип науковості й доступності передбачає викладання предмета на рівні
сучасної науки, основи якої вивчаються, причому знання, що входять у ці
основи, мають бути зрозумілі учням певного віку й розвитку, посильні для
засвоєння. Однак не всі положення фундаментальної науки можуть бут
доступні школярам, тому одним із завдань окремих методик є педагогізація
наукової інформації, яка полягає у відборі найважливіших даних і викладі
в доступній учням формі; при цьому передбачаються й найвідповідніші
методи і прийоми донесення цього матеріалу до свідомості школярів. У
зв’язку з тим, що наука невпинно розвивається, деякі теоретичні
положення перечуються новими відкриттями, шкільний курс, який містить у
собі основи – науки, має періодично переглядатися й оновлюватися шляхом
усунення застарілого й збагаченням сучасними науковими надбаннями, однак
обсяг знань не повинен перевищувати певного мінімуму, посильного учням.

Відповідно до цього принципу дидактики програма шкільного курсу
літератури час від часу переглядається й удосконалюється: усуваються
застарілі або важкі для засвоєння учнями певного віку положення,
навчальний матеріал, що становить основи науки про літературу,
приводиться у відповідність із станом літературознавства, з найновішими
його досягненнями та з розвитком самого словесного мистецтва. Принцип
системності, наступності зв’язку з практикою виражає необхідність як
викладання навчального матеріалу у певному порядку і логічних зв’язках
його частин, так і формування в учнів системи знань, а також умінь і
навичок, необхідних для практичного застосування засвоєних наукових
відомостей у майбутній трудовій діяльності.

Системність, наступність викладання, як відомо, є основною умовою
формування в учнів системи знань. Систематизованими знаннями легше
користуватися практично. “Тільки системність, звичайно, розумна система,
що виходить із самої суті предмета, дає нам повну владу над нашими
знаннями” (В.Сухомлинський). Практичне застосування знань у свою чергу
зміцнює їх систематизованість. Ураховуючи принцип системності й
наступності в ході удосконалення програми з літератури, тематичне
вивчення цього предмета в середніх класах було замінено
тематико-хронологічним, яке забезпечує формування в учнів не суми, а
системи знань, що в свою чергу успішніше готує ґрунт для засвоєння
історико-хронологічного курсу в старших класах, бо систематизовані
знання легше доповнювати, ніж несистематизовані. У згоді з розглядуваним
принципом навчальний матеріал з літератури передбачає різні види зв’язку
засвоєних знань учнів з живою практикою: використовується попередній
досвід школярів у процесі аналізу виучуваних творів та засвоєння
попередніх теоретичних відомостей; розглядаються історико-соціальні
умови, в яких виникло те чи інше літературне явище; встановлюється те чи
інше літературне явище; встановлюється суспільне значення художніх
творів, що вивчаються текстуальне; проводиться психологічна підготовка
учнів до праці.

Послідовність і наступність забезпечується шляхом встановлення зв’язків
нового матеріалу з уже вивченим, постійною активізацією знань і досвіду
учнів, регулярним повторенням пройденого. Вивчаючи матеріал частинами,
учитель виділяє головне, суттєве в них, а потім, підсумовуючи та
узагальнюючи відоме, встановлює причинно-наслідкові зв’язки, визначає
головні закономірності літературних подій, фактів, розкриває сутність
теоретичних положень.

Принцип свідомого і активного засвоєння учнями знань під керівництвом
учителя визначає, як потрібно використовувати закони дидактики для
створення умов навчання, які б забезпечували свідоме засвоєння знань,
гнули небезпеку механічного їх запам’ятовування. Свідоме засвоєння
важливе тільки після достатньо повного осягнення учнями сутності
виучуваних фактів і явищ активної і творчої роботи думки, скерованої
вчителем в потрібному напрямку, при чому забезпечується і певна
самостійність, роль її в навчальній діяльності школярів неухильно
зростає.

Учитель-словесник має навчити школярів не тільки свідомо, активно,
творчо засвоювати “готові” теоретичні знання, а й самим виводити із
художніх творів певні поняття, положення, закономірності і навчитись
використовувати їх для набуття нових знань, оволодівати науковими
методами знання сутності досліджуваного об’єкта, шляхами утворення
понять, різними способами їх формулювання, прийомами перенесення знань
та вмінь, вміннями аналітико-синтетичної роботи над твором.

Принцип єдності конкретного і абстрактного (принцип наочності у
навчанні) полягає в тому, що в процесі вивчення у досліджуваних фактах і
явищах, а також теоретичних положеннях, поняттях, законах необхідно
знаходити їх вихідне начало, після чого визначати, яким чином
забезпечити перехід від конкретного, одиночного до абстрактного,
загального або навпаки. Цей принцип передбачає також використання
наочності як вияву конкретного, що в початкових класах є нерідко
вихідним моментом навчання; в подальшому з року в рік роль наочності
зменшується, але ніколи не зникає зовсім, бо вона має велике значення не
лише для утворення конкретних умовиводів, але й абстрактних,
узагальнених понять і законів. Ось чому під час вивчення художніх творів
та явищ літературного процесу важливим фактором є зорова й слухова
наочність, яка допомагає виникненню в уяві учнів виразних, точних
образів як основи утворення суджень, умовиводів, понять. Водночас дуже
важливо, щоб у школярів було достатньо формоване вміння “бачити” в
художньому тексті деталі, сполучати їх у художній образ, а останні – в
широку картину певного життєвого явища. Під час логічного осмислення
зображеного у творах кожне судження й умовивід мають бути точними й
правильними, від чого залежить ступінь істинності виведеного поняття або
закономірності.

Принцип міцності засвоєння знань та всебічного розвитку пізнавальних сил
школярів передбачає активізацію в процесі навчання всіх сфер
психологічної діяльності (розумової, емоційної, вольової), всіх видів
психічних процесів (відчуття, сприймання, пам’яті, уяви, мислення,
мовлення, уваги тощо) її різновидів. Тільки за цих умов школярі можуть
успішно виконувати та пізнавальні завдання, розвивати свої
інтелектуальні здібності й сили. У процесі засвоєння самих творів і
літературознавчих положень мислення (художнє й логічне), вміння
розмірковувати над ними повинні домінувати, а Інші види психологічної
діяльності давати для нього матеріал, необхідний для утворення
правильних, точних образів і понять. Тільки за цієї умови засвоєння
знань буде свідомим і міцним, розвиток духовних сил учня всебічним, а
література як шкільний предмет і як вид мистецтва успішно виконуватиме
покладені на неї освітньо-виховні завдання.

Принцип поєднання колективного навчання та врахування індивідуальних
особливостей кожного школяра вимагає навчати й виховувати весь клас,
організовувати й проводити спільну роботу учнів на виконання навчальних
і практичних завдань і разом з тим ураховувати індивідуальні особливості
кожного школяра. Цей принцип дидактики ґрунтується також на
діалектичному законі єдності протилежностей. Учитель-словесник має
знати, до якого типу мислення (“логічного”, “художнього” чи змішаного)
належить кожний з його учнів і подавати своєчасну допомогу, щоб
навчальний матеріал засвоювався всіма членами класного колективу
достатньо повно й міцно. Навчальні й практичні завдання при цьому мають
бути диференційованими, що дозволить з більшим успіхом використати й
розвивати пізнавальні можливості кожного з учнів.

Усі принципи дидактики перебувають у тісній єдності і взаємодії, проте
залежно від характеру навчального матеріалу і специфічних завдань
засвоєння його учнями той чи інший принцип виступає як провідний.

Психологічні основи методики літератури

Вивчення літератури не можна трактувати тільки як формування певної
системи знань, умінь і навичок. Перед методикою літератури стоїть
завдання організувати навчання у такий спосіб, щоб воно максимально
забезпечувало Розумовий розвиток школярів. Це завдання може бути
розв’язане лише на основі психологічного вивчення пізнавальної
активності учнів на різних вікових етапах і умов їх формування, вивчення
умов формування і розвитку Школярів у процесі навчання самостійного,
продуктивного, творчого мислення, прийомів і навичок пізнавальної
мислительної діяльності. На основі зроблених психологією критеріїв
розумового розвитку дітей різного віку Качаються методи і прийоми
викладання літератури у різних ланках навчання: початковій, середній і
старшій. Отже, для правильної, наукової реалізації навчального процесу
на уроці літератури необхідне глибоке знання психологічних
закономірностей самого процесу навчання – процесу засвоєння літературних
знань, формування вмінь і навичок, розвитку мислення учнів. Слід також
знати особливості зорового і слухового сприймані навчального матеріалу,
характер їх взаємодії, як психологічно ефективно закріпити вивчене, у
якій формі поставити учневі запитання: у загальній конкретній, яка роль
навідних запитань, адже відомо, що формуванні запитання впливає на
характер відповіді.

Основним освітнім завданням методики літератури є забезпечення
активного, свідомого, міцного і систематичного засвоєння школярами
літератури. Йдеться не про механічне засвоєння знань, а про творче й
засвоєння, коли одержані відомості переробляються у свідомості учня. Та»
знання створюють певну систему, можуть бути застосовані на практиці.!
Засвоєння – це завжди активний процес, пов’язаний з розв’язанням
різноманітних пізнавальних завдань. Засвоєння літературного матеріалу,
який містить шкільний курс, – це організована вчителем пізнавальна
діяльність учнів, що включає діяльність низки пізнавальних психічних
процесів сприймання, пам’яті, мислення, уяви. Набуття знань учнями
залежить в трьох факторів: характеру навчального матеріалу з літератури,
його змісті й системи, за якою він викладається, методичної майстерності
і досвіду] учителя-словесника, його особистих якостей, від методики
викладання кожної окремої теми курсу в залежності від віку учнів;
нарешті від особливостей! самого учня – індивідуальних характеристик
його психічного розвитку (розумового, емоційного, вольового), від
ставлення до навчання, від його нахилів та інтересів. Інакше кажучи,
процес вивчення літератури опосередковується
індивідуально-психологічними особливостями учня, а не є простим]
наслідком того, чого і як навчають учня.

Серед психологічних компонентів засвоєння, під якими розуміють
взаємозв’язані багатогранні сторони психіки учня, методика літератури
має враховувати такі:

1. позитивне ставлення учнів до предмета літератури;

2. процеси безпосереднього чуттєвого ознайомлення з навчальним
матеріалом;

3. процес мислення як процес активної переробки одержаних знань;

4. процес запам’ятовування і збереження одержаної та опрацьовані
інформації;

5. процес застосування набутих знань у практиці.

Позитивне ставлення до вивчання літератури – необхідна умова
повноцінного засвоєння навчального матеріалу; воно досягається науковою
змістовністю навчального матеріалу, емоційним характером викладу,
організацією пошукової пізнавальної діяльності учнів, яка озброює їх
раціональними прийомами навчальної роботи. Ставлення учнів до навчання
виражається в – готовність азі інтересі їх до художньої літератури, їх
авторів, звідси тратити вольові зусилля для подолання труднощів. Увага
учнів удосконалюється, стає більш організованою, керованою завдяки
раціональному обору і поєднанню методів та прийомів викладання
літератури, правильною організацією активності учнів, оптимальним для
певного класу темпу навчання. Іншою формою вираження позитивного
ставлення до учня є навчальний інтерес. Інтерес до вивчення літератури
завжди емоційно забарвлений, пов’язаний з переживанням глибоких почуттів
під час читання й аналізу художнього твору.

Методика літератури має враховувати той фактор, що навчальний інтерес до
літератури як шкільного предмета залежить від того, наскільки учневі
зрозуміле значення виучуваного ним матеріалу, наскільки ясно і
переконливо викладає його учитель, наскільки різноманітні методи і
прийоми навчання.

Велика роль у методиці літератури належить чуттєвому наочному матеріалу,
“живому спогляданню” у засвоєнні навчального матеріалу. З психологічної
точки зору розрізняють предметну, образно-творчу і словесну наочність.
Предметна наочність передбачає безпосереднє сприймання змісту
навчального матеріалу з літератури, включаючи позакласну й позашкільну
роботу; образотворча наочність здійснюється з допомогою образотворчих
засобів – репродукції, малюнків, ілюстрацій до художніх творів,
кінофільмів тощо; під словесною наочністю розуміють яскраву, образну,
живу мову учителя, що викликає в учнів конкретні уявлення. Проте чуттєве
сприйняття не повинно сковувати розвиток абстрактного мислення.

Осмислення, розуміння навчального матеріалу, включення його в певну
систему, встановлення внутрішньо предметних та міжпредметних зв’язків
–наступний важливий компонент засвоєння навчального матеріалу з
літератури. Розуміння завжди означає включення виучуваного матеріалу в
систему, зв’язування незнайомого матеріалу з уже знайомим. Певну
складність для учнів має встановлення причинно-наслідкових зв’язків і
залежностей, що часто не сприймається шляхом простого спостереження, а
розкривається за допомогою мислення, яке виявляється у двох видах –
конкретному і абстрактному, у методиці літератури – це образне і логічне
мислення. Цим ступенем розвитку мислення у шкільному віці є узагальнене
діалектичне мислення, спрямоване на пояснення літературних явищ,
закономірностей розвитку літературного процесу.

Методика літератури спрямовує на те, щоб одержана і опрацьована формація
у мисленні школяра була збережена в його пам’яті з тим, щоб у будь-який
момент добуті із запасів пам’яті знання можна було застосувати на
практиці.

Відомо, що процес запам’ятовування прямо залежить від характеру
діяльності учня на уроці і вдома. Тут основну роль відіграє
учитель-словесник, який створює в учнів відповідну установку, вказуючи
на те, що треба запам’ятати назавжди, а що достатньо просто взяти до
уваги. Учитель для цього спеціально організовує діяльність учнів за
допомогою численних прийомів – складання плану, раціональне повторення
вивченого раніше і т.д.

Велика увага в методиці літератури приділяється організації
аналітико-синтетичної діяльності учнів на різних етапах навчання.
Всякому узагальненню передує аналіз. Характер узагальнень у вивченні
літературного матеріалу різний і залежить від того, якою мірою
попередній аналіз розкриває об’єктивну природу літературних явищ, що
вивчаються у шкільному курсі. Поступово в процесі навчання відбувається
перехід до більш складних форм аналізу і синтезу, що передбачено
програмою з літератури. Вирішальну роль тут відіграє спрямовуюче слово
учителя літератури, яке організовує, регулює і контролює процес
формування в учнів уміння переходити від аналізу до синтезу. Предмет
літератури, який засвоюють школярі, являє собою систему наукових понять
як узагальнених знань про суттєві ознаки літературних явищ. Засвоєння
шкільного курсу літератури і являє собою, зокрема, формування
відповідних понять в учнів.

Методика викладання літератури передбачає не тільки оволодіння учнями
знань з літератури, але й формування в них різноманітних вмінь і
навичок, які виділено в окремий розділ у програмі з літератури. Вміння –
це успішне виконання певних дій чи складної діяльності із застосуванням
правильних прийомів, способів. Навички – це закріплені, автоматизовані
прийоми і способи роботи з навчальним матеріалом, які являють собою
складні моменти у свідомій діяльності учнів. Різні рівні вмінь
оцінюються у залежності від змісту навчального матеріалу, навчальних
завдань, віку учнів. Учень, який має навички читання художньої
літератури, не помічає, як протікає сам процес читання, а увага його
спрямована не на контроль за процесом читання, а на зміст того, що він
читає. Особливу складність має формування інтелектуальних навичок, або
навичок розумової діяльності учнів, яке ґрунтується на вмінні міркувати
у процесі розв’язання навчальних завдань. Максимальна активізація
пізнавальної діяльності учнів, розвиток в них активного, самостійного,
творчого мислення стає на сучасному етапі важливим завданням методики
літератури. Процес мислення виражається передусім у формі суджень про
певні літературні явища. Судження виникає як відповідь на запитання, як
результат розв’язання якоїсь пізнавальної задачі, це – особлива форма
вияву аналітико-синтетичної діяльності. Саме в судженні виявляється рух
нашого мислення. У методиці літератури формування власних суджень
пов’язане з проблемним навчанням.

Навчання змінюється протягом усього шкільного віку дітей у зв’язку з
поступовим ускладненням його змісту та способів. Засвоєння школярами цих
знань сприяє зрушенням в їх навчальній діяльності та психіці. Отже,
методика літератури має враховувати вікові особливості учнів. Якщо у
початкових класах школи закладаються основи психологічної підготовки
дітей до читання літератури, то в середніх класах учні переходять до
систематичного вивчення предмета літератури. Вивчаючи початки
літератури, вони оволодівають певними знаннями, уміннями та навичками
усного і писемного мовлення. Засвоєння початкових літературних знань
вносить якісні зміни у пізнавальні інтереси школярів. Розумова
діяльність їх зв’язана із складнішим навчальним матеріалом, веде до
підвищення рівня абстрагування й узагальнення, переходу від конкретних
до абстрактних узагальнень, до ускладнення логічних операцій у процесі
доведення і висновків.

Курс літератури в старших класах середньої школи включає в себе не лише
складніший фактичний матеріал, а й теорію літератури. У старшокласників
формується ряд складних умінь і навичок, закладаються основи
національного світогляду. Вони вчаться самостійно здобувати знання.
Методика літератури має сприяти формуванню в них умінь і навичок,
потрібних для досягнення цієї мети. Такими є навички роботи з книжковими
джерелами (конспектування, реферування, користування словниками,
довідковою літературою), уміння робити доповідь на літературну тему,
самостійно аналізувати художні твори, складати на них рецензії тощо.

Важливим завданням методики літератури є виховання в учнів інтересу до
художньої літератури, прагнення до постійного збагачення літературних
знань як засобу пізнання життя, джерела роздумів, міркувань, духовного
розвитку, що сприяє вихованню у школярів різних вікових груп під час
вивчення літератури високих моральних якостей, національної
самосвідомості. Для цього необхідне знання психологічних закономірностей
процесу формування особистості, зокрема, закономірностей формування
переконань, моральних принципів. Враховуючи психологію старшокласників,
методика літератури ставить питання про формування духовного світу
особистості, Для чого необхідний певний ступінь моральної,
інтелектуальної та психологічної зрілості.

Значна роль у методиці літератури відводиться вивченню психології
учителя-словесника, тобто особливостям педагогічної праці, особистості
учителя як організатора навчально-виховного процесу на уроках
літератури.

Таким чином, методика викладання літератури базується на загальних
засадах педагогічної психології, в яку входить психологія навчання,
вікова психологія. Глибоке знання особливостей психічної діяльності
учнів та учителя-словесника, психологічної ефективності різноманітних
методів і прийомів навчання, психологічних вимог до підручника
літератури та навчального обладнання сприяє процесу вдосконалення
методики літератури як науки. У передмові до своєї відомої книги “Людина
як предмет виховання” видатний російський педагог і психолог
К.Д.Ушинський писав, висловлюючи точку зору педагогічних психологів: “Ми
не кажемо педагогам – робіть так або інакше, але говоримо їм: вивчайте
закони тих психічних явищ, якими ви хочете керувати, і дайте відповідно
до тих законів і обставин, у яких ви хочете їх прикласти”.

Методика літератури і філологічні науки

Літературознавство, даючи конкретний зміст шкільному курсу літератури,
тим самим визначає специфічний зміст, структуру і характер методики
літератури як науки.

З історії літератури методика добирає, піддає педагогічній обробці і
вводить у шкільний курс доступні учням відомості про процес розвитку
літератури від давнини до сучасності, боротьбу між різними
ідейно-творчими напрямами, соціальну і мистецьку обумовленість їх
змінності, періодизацію української літератури, біографічні відомості і
трактування творчості письменників, зокрема творів, що вивчаються в
школі.

Учні старших класів здобувають загальне уявлення про літературну
критику, вивчають окремі, доступні їм статті видатних літературознавців
та письменників.

З теорії літератури в методиці використовуються відомості про сутність
словесного мистецтва, його суспільне значення, особливості ідейного
змісту і художньої форми творів (композиція, зображувально-виражальні
засоби, літературні роди й види, стилі, методи). Учні знайомляться також
з принципами аналізу художнього твору, розробленими теорією літератури і
практично здійснюваними історією літератури та критикою.

Оскільки художня література є словесним мистецтвом, методика викладання
цього предмета певним чином основується і на ряді положень мовознавства.
Мова кожного письменника, його стиль ґрунтуються на загальнонаціональній
мові – як на граматично обробленій літературній, так і на
розмовне-побутовій та фольклорній. Коли письменники зображують у
художніх творах! події, вчинки і поведінку персонажів, описують
зовнішність героїв, місцевість, окремі предмети, явища, то користуються,
як правило, літературною мовою. У діалогах і монологах, в яких
відтворюються особливості мовлення дійових осіб, нерідко зустрічаються
слова і синтаксичні конструкції, характерні для розмовно-побутової,
діалектної, професійної мови. Це явище враховується методикою
літератури: в шкільний курс введено відповідні поняття з мовознавства,
вироблені специфічні прийоми роботи над мовою художніх творів,
допомагають виявити особливості авторського стилю і мовлення персонажів
із засобів індивідуалізації їх. У процесі такої роботи збагачується
лексикон учнів, удосконалюється стиль їх мовлення, виробляється
“відчуття грамотного стилю”. Ураховується й те, що письменники
збагачують лексичний запас літературної мови, удосконалюють синтаксичну
структуру її.

Тісно пов’язана методика і з наукою про музику та образотворче мистецтво
оскільки ці мистецтва відтворюють реальну дійсність і внутрішній світ
людини в емоційно-художніх образах. Методики викладання цих шкільних
предметів виробили чимало спільних чи близьких прийомів аналізу
виучуваних творів.

У певних зв’язках методика літератури знаходиться і з історією,
суспільствознавством та з методиками викладання цих предметів у школі.
Тільки через знання історичної дійсності, економічних, соціальних,
культурних процесів її можна достатньо повно і глибоко зрозуміти
світоглядні позиції автора, художні твори, доступні їм закономірності
літературного процесу.

Отже, методика літератури як наука синтетична, вона має тісні зв’язки і
взаємодії з низкою близьких наук.

Література:

1. Гаврилов П. Оглядові теми на уроках української літератури в старших
класах.–К., 1980.

2. Пасічник Є. Методика викладання української літератури в середніх
навчальних закладах. – К., 2000. – С. 186-201.

3. Програми середньої загальноосвітньої школи. Українська література для
шкіл з українською і російською мовами навчання. – К., 1991-2002.

4. Маткобожик М. Спроба блочного вивчення літератури // Творчість
В.Стефаника і М.Черемшини // УМЛШ. – 1989. – №2. – С. 22-24.

5. Хропко П., Гуляк А. Українська література кінця XIX – поч. XX ст.: /
Матеріал до вивчення оглядової теми в 10 кл. // УМЛШ. – 1991. – №1. –
с.23-27.

6. Шаповалова Є. Початок уроку при вивченні біографії письменника //
УМЛШ. – 1982. – №6. – С. 36-39.

7. Сташків О. “Взяли вони в житті шляхи колючі”: Як удосконалювати урок
з вивчення біографії письменника // Дивослово. – 1992. – №5-6. – С.
36-41.

8. Філіпова Н. Варіанти уроку вивчення біографії письменника //
Дивослово. –1999.– №5.–С.32-34.

9. Бойко М. Вивчення біографії письменника // УМЛШ. – 1974. – №6. –
С.44-53.

10. Ю.Хропко П. Літературний процес 40-60-х років XIX ст: Матеріал до
вивчення оглядової теми у 8-9-му класах // УМЛШ. – 1989. – №1. –
С.24-32.

11. Хропко П. Становлення нової української літератури: оглядова лекція
у 8 кл.// УМЛШ. – 1987. – №10. – С.27-33.

12. Пасічник Є., Постоловська Н. Принципи і джерела вивчення життєвого
шляху письменника // УМЛШ. – 1974. –№11.– С.27-35.

13. Свердан М. Три варіанти одного уроку: До вивчення біографії Івана
Франка // УМЛШ. – 1986. – №5. – С. 65-71.

14. Неділько В. Методика викладання української літератури в середній
школі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020