Реферат на тему:
Конкретні технології соціально-педагогічної діяльності
План
Соціальна адаптація.
Соціальна профілактика.
Соціальна терапія.
Соціальне консультування.
Соціальне обслуговування.
Соціальна реабілітація.
Не менш важливого значення в процесі діяльності соціального педагога
набуває володіння технологіями соціальної адаптації особистості.
Соціальна адаптація являє собою процес активного пристосування людини до
нових для неї соціальних умов життєдіяльності, протягом якого вона
набуває рівноваги і стійкості до впливу змінних умов соціального
середовища. Повна соціальна адаптація людини передбачає сукупність
наступних адаптацій:
– організаційна адаптація (сприяння створенню для людини сприятливих
умов для життя і діяльності). Передбачає використання методів
організації практичної діяльності і поведінки індивіда;
– економічна адаптація (процес засвоєння нових соціально-економічних
норм і принципів економічних відносин між індивідами, групами).
Найефективнішими є методи організації пізнавальної діяльності та
формування свідомості особистості, а також формування перспективи;
– педагогічна адаптація (пристосування до системи освіти, навчання і
виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда).
Найефективніші методи здійснення даного виду адаптації – переконання та
прикладу;
– психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до
особливостей діючих на них стимулів з метою покращення сприйняття і
запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження). Основні
методи роботи соціального педагога – стимулювання діяльності і поведінки
індивіда;
– професійна адаптація ( пристосування індівіда до нового виду
професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і
особливостей конкретної спеціальності). Найпоширенішими методами
професійної адаптації є методи формування свідомості, перспективи,
організації практичної діяльності і поведінки особистості.
Соціальна адаптація здійснюється за такими стадіями (етапами):
1) стадія початкова (етап формування адаптаційних навиків і розвитку
здібностей, які покликані в подальшому полегшити соціальну адаптацію);
2) стадія терпіння (пристосувальницький етап, у ході якого і соціальне
середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки);
3) стадія пристосування (етап засвоєння соціально корисних ролей);
4) етап правової адаптації;
5) стадія повної адаптації (етап “асиміляції”, коли індивід
відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю визнає
нові).
Соціальна терапія – форма втручання (інтервенції) в світ клієнта чи його
оточення, орієнтована на допомогу клієнту через вплив на психічні і
соматичні функції його організму. Основною метою соціальної терапії є
оптимізація відносин у системах “людина – людина”, “людина – група”,
“людина – світ”.
Технології соціальної терапії ґрунтуються на досягненнях психології,
психіатрії, психотерапії та соціальної педагогіки. Кожен із методів, що
використовуються в соціальній терапії включає два елементи:
– інтелектуальний, пов’язаний із інформаційним впливом слова;
– емоційний, який зумовлюється використанням міміки, жестів та
особливостей характеру соціального педагога.
Усі методи соціальної терапії використовуються у двох формах:
1) індивідуальній – використовується стосовно клієнтів, вирішення
проблем яких вимагає жорсткої конфіденційності, або які не бажають
приймати участь у груповій соціальній терапії;
2) груповій, яка дозволяє клієнту глянути на себе очима групи і,
відповідно, відкорегувати поведінку, а також, у разі необхідності,
розробити ефективну програму індивідуальної терапії. З метою ефективного
вирішення соціальних проблем можна запропонувати групі наступні вправи:
релаксація, пантомімічні сцени, рольові ігри, гештальттерапія і т.д.).
Групи при цьому можна умовно поділити на:
– навчальні;
– спільної діяльності;
– групи для батьків;
– чоловічі та жіночі групи.
Склад групи може змінюватись в залежності від поставленої мети та
визначених завдань.
Технологія роботи в групі покликана розв’язувати такі завдання:
1) забезпечення нормального розвитку членів групи;
2) самоствердження особистості;
3) виховання почуття громадянськості;
4) попередження дисфункцій у групі;
5) корекція мети, коли це необхідно задля одного чи кількох членів
групи.
Найпоширенішими методами соціальної терапії є:
– трудова терапія, яка ґрунтується на тонізуючій і активізуючій дії
праці на психофізичну сферу людини. Особливого значення набуває при
психічних розладах. Трудова терапія дозволяє організувати спільну
діяльність, сприяючи налагодженню хороших стосунків між людьми, знімаючи
стан напруження і переживання. Трудова терапія є універсальним видом
соціального розвитку, підтримки, і допомоги різним категоріям населення;
– терапія самовиховання (найбільший ефект дає при використанні
аутогенного тренування). Метод включає наступні прийоми: а)
самовивчення; б) переоцінювання своєї особистості; в) самоаналіз; г)
створення бажаного образу “я”; д) формування індивідуальних прагнень; е)
використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання;
є) сенсорна репродукція поведінки “я-образу” в найрізноманітніших
ситуаціях діяльності і спілкування; ж) накладання стереотипів “я-образу”
на реальну поведінку в житті і діяльності;
– методи поведінкової терапії, які стосуються тренінгу соціальних
навиків. Формування навиків соціального функціонування здійснюється за
допомогою таких методів: а) організація вільного часу; б) терапія
зайнятістю, в) бесіди про професію; г) виконання клієнтом функцій
підкорення та управління;
– дискусійна терапія, що відбувається за такою схемою:
1) знайомство членів групи;
2) обговорення сподівань клієнтів, їх переживань;
3) переживання і обговорення групового напруження;
4) наростання протистояння і агресії у відношенні до керівництва групою;
5) виявлення істинного ставлення до керівника, вироблення групових норм
поведінки стосовно керівника;
6) виявлення проблем, пов’язаних із самостійністю, відповідальністю і
активністю;
7) формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно
розв’язати, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій
групи;
8) аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини;
9) обговорення результатів терапії, підведення підсумків.
– соціотерапія – вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою
державних і громадських організацій;
– музикотерапія – ґрунтується на формуванні у слухачів переживань,
пов”язаних з минулим, сучасним та майбутнім;
– ритмотерапія, яка пов’язується з, ритмами природи, біоритмами життя і
т.д.;
– арттерапія – лікування засобами мистецтва, що передбачає використання
таких методів: а) використання вже існуючих творів мистецтва через їх
аналіз і інтерпретацію клієнтами; б) формування у клієнта прагнення
самостійно творити; в) творчість самого спеціаліста, спрямована на
взаємодію із клієнтом;
– кольоротерапія – передбачає підбір необхідного кольору як з метою
стимуляції, так і корекції свого стану;
– психогімнастика – одна з форм психотерапії, за якої взаємодія
ґрунтується на руховій експресії, міміці та пантоміміці;
– натурпсихотерапія ( ланшафттерапія) – лікування природою;
– логотерапія – розмовна психотерапія, яка посилює міру самоповаги,
сприяє становленню зрілої особистості;
– бібліотерапія – аналіз прочитаної літератури, що дозволяє об’єктивно
оцінити стан клієнта;
– імаготерапія – передбачає використання з метою терапії рольової гри
(гри образами), де використовуються наступні прийоми: переказування
літературного твору в наперед встановленій ситуації, переказування і
драматизація народної казки, виконання ролі у спектаклі.
В технологіях соціальної терапії прийнято використовувати методи
комплексно.
Одним з видів технологій соціально-педагогічної діяльності є технології
соціального консультування. Соціальне консультування – діяльність,
спрямована на надання допомоги клієнту у пошуку розв’язання проблемної
ситуації; процес, в ході якого спеціаліст допомагає клієнту вивчити і
зрозуміти зміст даної проблеми і запропонувати різні варіанти вирішення
цієї проблеми. Найчастіше соціальне консультування виступає у формі
поради, визначення альтернативних шляхів вирішення проблеми, надання
клієнту необхідної інформації. Розрізняють декілька типів соціального
консультування:
– загальне консультування клієнтів соціальними педагогами;
– спеціальне консультування клієнтів відповідно до направлення
спеціалістами соціальних служб;
– навчальне консультування спеціалістів соціальних служб працівниками
керівних установ і організацій;
– договірне консультування спеціалістами соціальних служб з
різноманітних питань.
Соціальне консультування вимагає наявності у спеціаліста таких якостей:
1) емпатія;
2) повага клієнта;
3) конкретність і чіткість;
4) знання самого себе;
5) щирість і відвертість;
6) відповідність мови поведінці;
7) уміння працювати з тим, що є на даний момент.
Основними принципами консультування є:
– визначеність;
– добровільність;
– методична грамотність і компетентність.
Процес консультування складається з наступних етапів:
1) з’ясування причин, що змусили клієнта звернутись за допомогою;
2) аналіз, оцінка і діагностика проблеми;
3) формулювання проблеми і визначення цілей консультування;
4) визначення стратегії і плану дій;
5) виконання запланованих дій (рекомендації);
6) оцінка результатів консультації і висновки.
Технологія консультування подібна до технології посередництва.
Посередництво може здійснюватись між: державою, організацією та
клієнтом; між організаціями чи закладами; між спеціалістами різного
відомчого підпорядкування; між різними соціальними групами;
міжособистісне посередництво. В посередницькій діяльності виділяють три
етапи:
– визначення проблеми клієнта;
– вибір закладу, що зможе допомогти у вирішенні проблеми клієнта;
– допомога клієнту у налагодженні зв’язків і сприяння у прийомі
відповідним закладом.
Для кращої ефективності посередництва варто використати такі прийоми:
1) виготовлення виписки для клієнта з переліком установ, їх адресами,
телефонами, прізвищами спеціалістів, з якими клієнт спілкуватиметься;
2) написання супровідного листа;
3) попередня домовленість з установою про співпрацю з даним клієнтом;
4) сприяння у організації супроводу клієнту.
Наступним видом технологій соціально-педагогічної діяльності є соціальна
профілактика. Соціальна профілактика – науково обґрунтовані і своєчасно
виконувані дії, спрямовані на:
– попередження можливих фізичних, психологічних та соціокультурних
відхилень у окремих індивідів і груп ризику;
– збереження, підтримання, та захист нормального рівня життя і здоров’я
людей;
– сприяння в досягненні поставленої мети і розкритті внутрішнього
потенціалу.
Об’єктами соціальної профілактики виступають:
1) негативні сторони в об’єктивних умовах життєдіяльності людей;
2) негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних
та громадських органів самоврядування;
3) негативні сторони в міжособистісних стосунках і поведінці людей;
4) негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому мисленні.
Основні принципи соціальної профілактики:
– директивності (обов’язковості і своєчасності у виконанні);
– системності;
– конкретності;
– реальності;
– законності.
Найпоширенішими методами соціальної профілактики є метод формування
перспективи, метод позитивного прикладу, вправи.
Соціальне обслуговування – це надання конкретних соціальних послуг
людям, які залежать від інших для задоволення їх потреби у нормальному
розвитку і життєдіяльності. Об’єктами соціального обслуговування
виступають, насамперед, люди похилого віку, сім’ї з дітьми, інваліди та
інші категорії населення.
Технології соціального обслуговування ґрунтуються на принципах:
– рівних можливостей громадян незалежно від національності, статі, віку;
– доступності;
– добровільності;
– сприяння соціальній адаптації з врахуванням власних сил;
– адресності;
– гуманізму;
– профілактичної спрямованості;
– законності і врахування міжнародних стандартів.
Технології соціального обслуговування передбачають виконання соціальним
педагогом наступних функцій:
1) соціальної допомоги;
2) соціального консультування;
3) соціальної корекції та реабілітації;
4) реалізації надзвичайних заходів із подолання наслідків стихійного
лиха і соціальних конфліктів.
Соціальна реабілітація – це відновлення здатності людини до
життєдіяльності в соціальному середовищі, а також відновлення самого
соціального середовища і умов життєдіяльності особистості, які були
обмежені або порушені з яких-небудь причин. Соціальна реабілітація є
частиною і умовою нормальної соціальної адаптації особистості.
У соціальній педагогіці розрізняють такі типи соціальної реабілітації:
психологічна, педагогічна, медична, економічна, професійна, побутова.
Ефективність соціальної реабілітації зумовлюється додержанням наступних
принципів: етапності, комплексності наступності і послідовності в
проведенні реаблітаційних заходів, обов’язковості і добровільності,
доступності.
Розрізняють такі рівні соціальної реабілітації:
– медико-соціальний;
– професійно-трудовий;
– правовий;
– психологічний;
– соціально-психологічний;
– соціально-рольовий;
– соціально-побутовий.
На кожному з цих рівнів використовуються певні методи соціальної
реабілітації. Так, на психологічному рівні використовуються різноманітні
діагностичні (лікувально-відновлюючі і психотерапевтичні) способи
ліквідації наслідків посттравматичного стресу.
В залежності від конкретної проблеми, соціальний педагог складає
програму реабілітації клієнта.
Наприклад, програма соціальної реабілітації дитини-інваліда складається
з таких частин:
1) вивчення вихованця, з’ясування причин захворювання, відставання в
розвитку і навчанні;
2) визначення форм і методів індивідуальної роботи;
3) організацію навчання і виховання з врахуванням здоров’я дитини;
4) організацію трудової діяльності дитини;
5) надання допомоги вихованцю, який перебуває в ситуації кризи;
6) консультування батьків;
7) дотримання прав дитини.
При цьому, соціальний педагог зобов’язаний дотримуватись таких основних
принципів лікувальної педагогіки:
– відповідальності за здоров’я дитини;
– співчуття і турботи по відношенню до дитини;
– профілактики психічної, фізичної і соціальної кризи в стані дитини;
– індивідуального підходу в роботі з дитиною;
– об’єднання зусиль лікарів, батьків і дитини в процесі реабілітації;
– дотримання головної заповіді “Не нашкодь!”;
– заохочення дитини в її діяльності;
– використання в роботі факторів навколишнього середовища, природи,
спілкування дитини з дорослими та однолітками.
Виходячи з основної мети лікувальної педагогіки – оздоровлення дитини –
виділяють її основні засоби:
1) загальнотерапевтичні, спрямовані на зміцнення здоров’я дитини, на її
позитивне спілкування як основу психічного здоров’я;
2) лікувальні – організація консультацій спеціалістів для діагностики
стану здоров’я і визначення лікування;
3) профілактичні – залучення дітей до різноманітної творчої діяльності з
метою попередити відхилення в фізичному, психічному стані здоров’я,
навчання культурі організації вільного часу, організації режиму в школі,
вдома; навчання спостереженню за своїм здоров’ям; створення в центрі чи
школі місць, де дитина могла б звільнитись від своїх переживань,
страхів, негативних емоцій та напруження.
Найважливішим методом лікувальної педагогіки є метод переконання, який
ґрунтується на суггестивному самонавіюванні. Окрім цього методу
ефективними у лікувальній педагогіці є методи: ігротерапії (особливо,
ігри на свіжому повітрі), аретотерапії (позитивного прикладу),
імаготерапії, натурпсихотерапії.
Однією з актуальних соціально-педагогічних проблем є проблема девіантної
поведінки. При формуванні соціально-педагогічних технологій реабілітації
девіантів слід враховувати наступні положення:
1) врахування позитивних якостей девіанта;
2) формування майбутніх позитивних життєвих намірів і сподівань;
3) залучення до суспільно-корисної діяльності, яка б зацікавила самого
девіанта;
4) довіра і повага.
В процесі реалізації програми реабілітації особи з девіантною поведінкою
соціальний педагог виконує такі функції:
– відновлення, що передбачає відновлення тих позитивних якостей, які
переважали у індивіда перед виникненням дезадаптації;
– компенсації, яка полягає у формуванні у індивіда прагнення виправити
певні негативні якості;
– стимуляції, спрямовану на активізацію позитивної мотивації діяльності
індивіда.
При впровадженні технологій реабілітації девіантів використовуються
методи: стимулювання діяльності, навіювання, перспективи, прикладу та
вправи.
Особливої уваги соціального педагога заслуговують так звані “діти
вулиці”. Робота з ними здійснюється, в основному, у двох напрямах:
1) створення умов для виживання таких дітей (організація нічлігу,
харчування, надання медичної допомоги);
2) звільнення від негативного досвіду попереднього життя через зміцнення
віри у власні сили та своє майбутнє.
Основним методом роботи з такими особами є соціально-педагогічний
патронаж, основна форма роботи – організація соціально-психологічного
тренінгу, спрямованого на формування “Я-концепції”.
Ефективність реалізації програми реабілітації осіб з девіантною
поведінкою зумовлюється:
1) високою мотивацією усіх учасників програми: дитини, батьків,
соціального педагога, спеціалістів;
2) психолого-педагогічною компетентністю спеціалістів;
3) координацією діяльності різноманітних державних служб: освіти,
охорони здоров’я, міліції та ін.
Розглянемо технологію соціальної реабілітації неповнолітніх
правопорушників у закладах пенітенціарної системи. Основними принципами
програми реабілітації малолітніх правопорушників є:
– залучення до праці;
– повага особистості вихованця;
– самоврядування;
– співпраця педагогів і вихованців.
Розрізняють такі типи діяльності соціального педагога у ВТК:
1) карально-виховна;
2) виправно-виховна;
3) освітня;
4) трудова.
Технологія діяльності соціального педагога у виховно-трудовому закладі
включає наступні етапи:
А) вивчення документів засудженого, його особистості, з’ясування причин
виникнення відхилень; розробка програми реабілітації засудженого з
врахуванням форм і методів виховної роботи;
Б) реалізація програми реабілітації, якій сприятимуть – допомога
засудженому в адаптації до нових умов життєдіяльності та попередження
виникнення можливих конфліктів з іншими вихованцями;
В) оцінка результатів перевиховання в закладі;
Г) оцінка результатів реабілітації після відбування засудженим покарання
(визначається на основі дотримання правових норм по відношенню до
звільненого, наявності у нього житла, середовища, у якому йому
доведеться жити в майбутньому, відношення до нього оточення).
Технології соціальної реабілітації засуджених передбачають використання
таких методів:
1) залучення засудженого до трудової діяльності;
2) метод перспективи;
3) метод позитивного прикладу.
Найважливішими засобами соціальної реабілітації засуджених виступають:
слово, праця, режим, релігія.
Ефективність виконання програми реабілітації залежить від:
– особливостей засудженого;
– терміну перебування в колонії;
– колективу, в який він потрапив;
– досвіду соціального педагога;
– виховних можливостей закладу.
Технології індивідуальної, групової соціально-педагогічної діяльності та
роботи в мікросоціальному середовищі.
Методи індивідуальної соціально-педагогічної діяльності, або
соціально-педагогічна робота з індивідуальним випадком, використовуються
тоді, коли соціальний педагог, спільно з клієнтом, розв’язує його
особистісні і соціальні проблеми.
У своїй роботі з клієнтом соціальний педагог керується такими
принципами:
– клієнт індивідуальний;
– клієнт має право на власні почуття та їх виявлення;
– соціальний педагог повинен проявляти контрольовані емоції
– клієнт повинен відчувати з боку соціального педагога підтримку;
– клієнт має право на власний вибір;
– клієнт має право на конфіденційність.
Загальну схему роботи соціального педагога з індивідом можна подати в
такому вигляді:
1) встановлення первинних зв’язків і потреб клієнта у змінах;
2) дослідження проблеми;
3) мотивація;
4) концептуалізація проблеми;
5) дослідження стратегій вирішення;
6) вибір стратегії;
7) реалізація стратегії;
8) еволюція (розвиток самого клієнта).
Індивідуальна робота здійснюється за допомогою методів:
– психосоціального;
– поведінкового;
– цільового;
– оперантної зміни поведінки;
– респондентної зміни поведінки;
– екологічного;
– методу вирішення проблем;
– раціонального методу;
– терапії реальністю.
Соціальна групова робота є практичним методом соціально-педагогічної
діяльності, який допомагає особистості розширити своє соціальне
функціонування і, завдяки цілеспрямованому досвіду групи, більш
ефективно справитись з своїми індивідуальними, груповими чи проблемами в
мікросоціумі.
Робота з групою включає найрізноманітніші види діяльності соціального
педагога:
1) розвиток групи в цілому та індивіда зокрема;
2) розвиток взаємодопомоги і підтримки серед членів групи;
3) використання групового процесу для життєдіяльності групи;
4) розвиток автономії в групі.
Не менш важливе значення у життєдіяльності соціуму відіграють технології
соціально-педагогічної роботи з мікросоціумом. На сьогоднішній день
існує багато підходів до класифікації соціальних груп. Розглянемо деякі
з них.
Виходячи із змісту діяльності соціального педагога розрізняють:
1) групи дозвілля;
2) освітні групи:
– групи сімейної освіти;
– групи професійної орієнтації;
– групи вільного вибору;
3) соціальні групи, спрямовані на:
– збереження адаптивних моделей;
– зміну адаптивних моделей;
4) групи соціальної терапії.
Виходячи із таких критеріїв, як тип послуги і особливості діяльності
соціального працівника розрізняють наступні моделі соціальної роботи з
групою:
А) модель соціальних цілей. При використанні даної моделі соціальний
педагог виконує роль помічника;
Б) клінічна модель (включає такі елементи, як контракт, план лікування,
формування групи, оцінка і вирішення проблеми). У даному випадку
соціальний педагог виконує роль учасника взаємодії;
В) модель взаємодопомоги. При використанні даної моделі соціальний
педагог виступає у ролі посередника.
Виходячи із кінцевої мети діяльності, розрізняють такі типи соціальних
груп:
– групи відновлення (основна мета – спільне раціональне дозвілля);
– групи відновлення умінь (основна мета – відновлення втрачених умінь
або набуття нових);
– освітні групи (розглядають такі питання, як раціональний розподіл
сімейного бюджету, виховання дітей та ін.);
– групи посередництва (основна мета – гармонізація потреб особистості і
суспільства);
– групи самодопомоги, які формуються на основі таких принципів:
* люди з спільними проблемами краще розуміють один одного;
* вирішення проблеми своїми силами на очах у інших сприяє формуванню
почуття власної гідності;
* спільне розв”язання проблем дає відчуття впевненості у своїх силах;
* в ході спільного вирішення проблем індивід засвоює необхідні в
майбутній життєдіяльності ролі;
* емпатія в групі сприяє взаємодопозі.
Прикладами таких груп є: групи анонімних алкоголіків, депресантів,
анонімної сім’ї (батьки, у яких діти – інваліди) і т.д.
– терапевтичні групи, які сприяють розвитку навичок міжособистісного
спілкування, розвитку та самоусвідомленню особистості, корекції
здоров’я.
Технологія розвитку групи включає наступні стадії:
1) стадія переговорів, яка передбачає вибір ролей, орієнтацію в
ситуації, що склалася;
2) стадія влади, у ході якої відбувається рольове становлення та
визначення лідерів;
3) стадія переговорів, де налагоджується взаємодія між членами групи,
формулюються спільні мета, ролі та завдання групи;
4) функціональна стадія, яка відзначається значною груповою активністю,
взаємною підтримкою та відвертістю між членами групи;
5) стадія розпаду групи, коли окремі члени групи і група в цілому
повністю осмислюють і вирішують свої проблеми.
Соціально-педагогічна робота з мікросоціумом являє собою професійну
допомогу індивідам, групам, об’єднаних спільними цінностями та
інтересами, які проживають в однакових соціальних і економічних умовах
на одній території та мають спільні проблеми.
В процесі формування та використання технологій роботи в мікросоціумі
соціальний педагог виконує функції: адвоката, брокера, експерта та
соціального орієнтиру.
Основними принципами використання технологій роботи з мікросоціумом є:
– доступності;
– активної співпраці соціального педагога з членами мікросоціуму;
– розвитку нових ініціатив;
– створення сітки підтримки;
– активізації підходів;
– міжвідомчої взаємодії.
Умовно технології соціально-педагогічної роботи з мікросоціумом
поділяються на:
1) технології локального розвитку;
2) технології соціального планування;
3) технології проведення соціальних акцій.
Основними методами, які використовуються в технологіях роботи з
мікросоціумом є: соціальне планування; розвиток територіального
самоврядування, соціальні акції та ін.
Література:
Антология социальной работы. В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. – М.: Сварогь –
НВФ СПТ, 1995.Гаврилова К.В. Воспитание человечности. – Минск, 1985.
Гребенников И.В. Основы семейной жизни. – М., 1991.
Гурски С. Внимание, родители: наркомания. – М., 1989.
Азаров Ю.П. Семейная педагогика. –М., 1989.
Актуальные проблемы социального воспитания. Научн.-метод. бюллетень
(Спец. выпуск к международному семинару) №6. –М.: Запорожье: Госкомитет
СССР, 1990.
Педагогика: Учеб.пособие /Под ред. П.И.Пидкасистого. – М., 1995.
Педагогічна майстерність /Під ред. І.А.Зязюна. –К., 1997.
Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М., 1982.
Теория и методика социальной работы (в вопросах и ответах). Отв.ред.
А.М.Панов, Е.И.Холостова. – М., 1997. – 163с.
Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учеб.пособие. – М.:
Академический Проэкт, 2000.
Технології соціально-педагогічної роботи: Навч.посібник /за
заг.ред.проф. А.Й.Капської. – К., 2000.
Турчанинова Ю.И. Педагогическая техника и мастерство учителя. – М.,
1987.
Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб пособие для
студ.высш.учеб.заведений. – М.: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
