.

Статеворолеві стосунки в історії суспільного розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
226 1596
Скачать документ

Реферат на тему:

Статеворолеві стосунки в історії суспільного розвитку

В основі традиційної системи виховання, взагалі – соціалізації статі
лежить так званий первинний розподіл праці між чоловіком і жінкою. Саме
він визначив цілком різні умови існування представників різної статі,
закріпив за чоловіками право на „зовнішню” діяльність, на засвоєння
світу і панування над ним, а отже – на роль суб’єкту історії, а за
жінками – право на народження і виховання дітей, на влаштування дому і
побуту.

У первісних людей (унаслідок прямоходження і вивільнення передніх
кінцівок) відбулись суттєві зміни в життєдіяльності. Їх спосіб життя
став менше залежати від умов оточуючого середовища. Відбулись значні
фізіологічні зміни передовсім в організмі жінок. У них підвищилась
статева сприйнятність (рецептивність), щезла сезонна циклічність у
розмноженні, з’явилася здатність частіше вступати у статеві контакти.
Вони стали сексуально активнішими. Останнє слугувало тим фізіологічним
фактором, який зумовив стійкішу і тривалішу прив’язаність чоловіка до
жінки, на основі чого, за словами А. Г. і Г. К. Зайцевих (2002), саме в
нього (а не у жінки) стали проявлятися перші психологічні статеві
реакції (прообрази статевих почуттів). Первісна жінка скористалася
„чуттєвістю” чоловіка, щоб посилити його прив’язаність до себе. За зброю
вона вибрала свою сексуальну привабливість і статеву активність. Це
забезпечило їй головне – місце біля вогнища і певну частку здобичі для
себе і своїх дітей.

Зміни в способі життя первісної жінки позначились на фізіологічному
процесі народження дітей. Пересування на нижніх кінцівках призвело до
того, що її таз став вужчим. Це суттєво ускладнило пологовий процес:
дитина могла залишити утробу матері тільки з недорозвиненим черепом і
головним мозком. Вона народжувалася непристосованою до самостійного
існування і вимагала тривалої посиленої турботи батьків. Як відмітили Д.
Вільямс і Д. Бест (1986), свобода переміщення жінки була обмежена, тому
що їй завжди було необхідно доглядати за дітьми. Жінки не могли брати
участі в полюванні, оскільки воно не суміщалося з вигодовуванням дітей.
Мисливець мусив значну частину часу проводити поза межами стійла, чого
не могла дозволити жінка, яка зазвичай була або вагітною, або
годувальницею (годували до 4-х років). Тим самим потреба у відтворенні
населення остаточно виключила жінок з діяльності, що давала владу і
престиж. Таким чином, якщо вже жінка виявилась „прикутою до печери”,
логічним було зайнятись їй всіма іншими проблемами „печерного” побуту.
На противагу цьому, для полювання і війни вимагалась мобільність і сила,
що зробило їх основними заняттями чоловіків. Для суспільства загалом
також було бажаним, щоб такими небезпечними справами займались чоловіки,
а не жінки, оскільки втрата значної кількості плідниць загрожувала його
зникненням.

У первісних суспільствах знаряддями праці були дерев’яні списи, каміння
і, власне, руки людини. Оскільки добути багато їжі таким чином було
важко, люди жили невеликими групами, в середньому біля 50 осіб. Рівень
соціальної рівності був високий: мала здобич вирівнювала розподіл влади
і привілеїв. Чоловіки полювали на крупного звіра, жінки й діти збирали
горіхи, ягоди, комах, іноді вбивали дрібних тварин. Зазвичай жінка була
здатна зібрати необхідну кількість горіхів і ягід лише для своєї сім’ї.
Мисливці, навпаки, розподіляли м’ясо всередині цілої групи. Тим самим
чоловіки мали більше влади і престижу, ніж жінки. Їх домінування було
найбільшим, коли полювання було єдиним джерелом харчування, як у
ескімосів. Полігамія, хоч і допускалась, зустрічалась рідко. Їжі було
надто мало, щоб мисливець міг забезпечити кілька сімей.

Поява мотик, особливо з металевими наконечниками, ознаменувала початок
сучасній соціальній стратифікації. Мотика дала можливість людям селитися
в одному місці і тим самим нагромаджувати значну кількість запасів.
Житло стало більш ґрунтовним, поселення стали розширятися, а створення
стабільних економічних надлишків привело до спеціалізації в сфері
виробництва засобів існування, що, в свою чергу, призвело до соціальної
нерівності. Оскільки металева зброя була ефективнішою, вперше за все
існування людства війна стала вигідною альтернативою технологічним
інноваціям як засобу збільшення додаткового продукту [5; 87–88].
Розвиток скотарства і ведення воєн, які мали на увазі відрив від дому на
тривалий період, були знову ж таки несумісними з вагітністю і доглядом
за дитиною, і тому жінки неповною мірою мали доступ до виробництва їжі.
В цих умовах стала практикуватися елітарна полігамія: лише багаті мали
право мати кілька дружин, при цьому жінки піддавалися значним
обмеженням: вони могли спілкуватися лише з іншими дружинами і їх дітьми.

Поява плуга і плужного землеробства збільшила врожайність, вироблення
додаткового продукту, що спокушало еліту на все більшу експлуатацію
своїх сородичів – простолюдей. Плуг здійснив великий вплив на моделі
ґендерної стратифікації, бо, по-перше, він був монополізований
чоловіками, а, по-друге, великі поля розташовувались на значній відстані
від дому, що погано суміщалося з практикою грудного вигодовування. Тому
в культурах плужного землеробства жінки приносили значно менше
матеріальних плодів, ніж у мотижних культурах. Землеробство стало
основою для соціальної стратифікації, оскільки вимагало особливої моделі
успадкування, що впливало на шлюб і сексуальну поведінку.

Земля стає об’єктом успадкування. На той момент технології давали змогу
прогодувати за рахунок ділянки землі лише певну кількість людей, а тому
з’явилась необхідність контролювати кількість нащадків. Основною формою
шлюбу стала моногамія, оскільки за полігамії кількість спадкоємців
зростала безконтрольно. Щоб власність чоловіка не потрапила до чужих
дітей, жіноча дошлюбна і шлюбна поведінка мала регулюватися законом і
відповідати традиціям. Турбота про жіночу незайманість випливає з їх
статусу „передавачів” чоловічої власності.

У фахівців немає жодної думки чи якихось точних даних про характер
ґендерної взаємодії в далекому минулому. Одні з них вважають, що часи
палеоліту і неоліту – 50–20 тис. років тому – були ґендерно
нейтральними, тобто взаємини між чоловіками і жінками не мали на той час
суспільної значущості. Інші кажуть, що на зорі історії панував
матріархат. При цьому дехто визначає цей устрій як панування жінок. Інші
ж вважають, що матріархат насправді передбачав партнерські відносини між
чоловіками і жінками. Це партнерство начебто було зруйноване з появою і
розвитком „технологій війни”, що утвердили перевагу грубої сили.

Про „соціальне партнерство” між чоловіками і жінками в доісторичні часи
розповідають легенди, пересказані деякими античними авторами. „Золотий
вік” ґендерної гармонії описаний, наприклад, у відомій праці Гесіода
„Труди і дні”. Той самий мотив домінує і в переказаній Платоном легенді
про загибель Атлантиди. Платону належить переказ і іншої легенди – про
„таємницю статі”, про первинну андрогінність – цілісність стародавньої
людини, в якій наче б то рівною мірою вживалися обидва начала – і
„чоловіче”, і „жіноче”. І про гріхопадіння цієї людини, що потягнуло за
собою розпад на дві половини. Проте в давніх міфах не сказано ні слова
ні про „природне” призначення чоловічої і жіночої статі, ні про
ієрархічну підпорядкованість однієї статі іншій; вони говорять лише про
їх взаємозв’язок – взаємозалежність.

Але це – доісторичні міфи, і багато дослідників не схильні їм довіряти.
А тому доводять, що не було ні матріархату, ні архаїчного ґендерного
партнерства – історія людства від самого початку формувалася як історія
чоловічого панування і жіночої залежності. Таке панування чоловіків над
жінками і позначається поняттям „патріархат”. Саме таку точку зору
поділяє, наприклад, Е. Гідденс. Він твердить: „хоч ролі, які грають у
різних культурах чоловіки й жінки, можуть суттєво відрізнятися, донині
не виявлено такого суспільства, в якому жінки були б наділені більшою
владою, ніж чоловіки” [2]. На його думку, загальна розповсюдженість
патріархату зумовлена не пануванням чоловічої фізичної сили, а
передовсім материнськими функціями жінок, оскільки до розповсюдження
надійних засобів попередження вагітності жінки перебували цілком у
полоні біологічних особливостей своєї статі. Часті пологи і постійні
турботи по догляду за дітьми робили їх залежними від чоловіків, у т. ч.
і в матеріальному відношенні.

В античному суспільстві панував принцип підпорядкування
тілесного/жіночого начала розумному/чоловічому. Піфагор, наприклад,
заявляв: „Існує позитивний принцип, який створив порядок, світло,
чоловіка, і негативний принцип, який створив хаос, сутінки і жінку”.
Арістотель, у свою чергу, роз’яснював: „Жінка – це самка через певний
брак якостей… Жіночий характер страждає від природної дефективності
… Жінка є лише матеріал, принцип руху забезпечений іншим, Чоловічим
началом, кращим, божественним”. Він називав жінку як „безсильного
чоловіка” внаслідок якогось недоліку. Сократ говорив: можна вважати
щастям, що ти народився чоловіком, а не жінкою. Платон твердив, що душі
боягузливих і недостойних чоловіків після їх смерті переселяються в
жінок.

На відміну від Спарти, де чоловіки і жінки мали майже рівні права,
афінська жінка була позбавлена багатьох прав. Вона проживала на жіночій
половині будинку (гінекеї), без дозволу не могла виходити з дому, тим
більше без супроводу. Жінку часто називали „ойкуремою”, що означало щось
середнє між знаряддям для дітородіння і річчю для догляду за
господарством. До шлюбу афінянки жили в затворництві, лише зрідка
виходячи з дому для участі в релігійних церемоніях. Та й після шлюбу,
чим рідше показувалися жінки на людях, тим більше гордилися ними батько
й чоловік.

Не вирізняється ґендерною терпимістю і християнство. Все, що пов’язано з
плоттю, для істинного християнина гріховне, і вмістилище гріха – жінка.
Земна жінка не рівня чоловікові. Вона гріховна, як гріховна її праматір
Єва. Підпорядкований стан жінки закріплено в релігійних ученнях. У
християнському вченні жінка – це джерело зла, корінь усіх гріхів,
„ворота, через які входить диявол”. Не випадково саме жінки становили
основний контингент жертв інквізиції.

З XI століття становище жінки почало покращуватись. У період хрестових
походів багато жінок залишалося без нагляду чоловіків і зіткнулися з
необхідністю самостійно розпоряджатися сімейною власністю. З другого
боку, „перетворенню жінки на даму” сприяв і духовний ріст самих
чоловіків. Багато з них поверталися з хрестових походів не лише зі
здобиччю, але й збагатившись уявленнями про життя в інших країнах, де
домінувало більш гуманне ставлення до слабкої статі. З часом певну
стабільність в життя жінки внесла і сама церква – шлюбні закони повністю
перейшли під юрисдикцію духовенства, яке засуджувало розлучення ще
більше, ніж шлюби.

Основний культ епохи Відродження – здорова жінка, яка втілює ідею
плідності й материнства. Ніколи до цього коханню і красі не приділяли
стільки уваги. Після тисячолітнього релігійного аскетизму Європа
переживала першу сексуальну революцію.

Де-юре рівність статей у суспільстві проголосила Французька буржуазна
революція (1789–1794), але фактично в більшості європейських країн
існувала ґендерна асиметрія в усіх сферах громадського і державного
життя.

З середини XIX ст. питання про включення жінок в освітній процес стає
актуальним в усій Європі, а з кінця 70-х років європейські жінки
отримують доступ до вищої освіти.

У новій історії ставлення до жіночого питання в суспільстві було
неоднозначним. На противагу ідеологам фемінізму, що зароджувався у
другій половині XIX ст., А. Шопенгауер, Ф. Ніцше стверджували, що
природа обдарувала жінку лише брехливістю, схильністю до зрад,
невдячністю тощо. Жінка мусить мати хазяїна. Вольтер писав: „Жінка – це
людська істота, яка одягається, балакає і роздягається”.

В українському суспільстві жінка традиційно відігравала велику роль. Зі
смертю чоловіка вона ставала главою сім’ї. Вдова передавала господарство
сину лише зі старістю. І за життя чоловіка дружина часто брала участь у
його справах. Хоч традиційно при всьому цьому підкорення чоловікові було
обов’язковим, що виражалось у відомій приказці: „Жінка небита, як хата
невкрита”. Коли в середині XVII ст. більша частина України перейшла під
юрисдикцію Московської Русі, її народ опинився в новому патріархальному
порядку з приниженням жінки, позбавленням її будь-яких прав („Для женщин
и скота нет суда”).

І проте, у порівнянні з жінками Московії українська жінка традиційно
користувалася істотною свободою дій, навіть без огляду на включення в
нову патріархальну соціальну структуру. Французький мандрівник С. Де
Боплан дивувався під час подорожі Україною у XVII ст. „відносно вільним
становищем українських дівчат”. Навіть дошлюбний секс української
дівчини не так жорстоко засуджувався як у північних сусідів. Що ж до
сватання, то українські жінки взагалі часто перехоплювали ініціативу. На
відміну від російської практики, де всі рішення про шлюб дитини приймали
батьки, в Україні закон вимагав добровільної згоди нареченої на
укладення шлюбу.

Не дивлячись на численні культурні відмінності, з тих часів як Україна
фактично стала частиною Московії, два суспільства розвивались у
подібних, ґендерно зумовлених сферах діяльності. Те, що продовжувало
розділяти їх, то це традиційно низький статус жінок у Московській Русі
і, навпаки, висока повага, якою в Україні завжди користувалася жінка.

Заклики до зміни життя жінок зазвучали в Україні, як і в усій Російській
Імперії, наприкінці XIX – початку ХХ ст. На початку ХХ ст. радикали
вдало провели в життя ідею особистої свободи жінки. В результаті
радянські реформи 20-х років значно випередили свій час. І все-таки
традиційні сексистські ідеї зберегли домінуюче становище в радянській
культурі. Українська жінка теж була вписана в патріархальну структуру
суспільства.

Радянський тоталітаризм, який розвинувся в 30-х роках ХХ ст., був у
своїй сутності чоловічою культурою. Офіційний тілесний канон радянського
мистецтва 30-х років ХХ ст. характеризується надміром оголеної чоловічої
плоті – паради з участю напівоголених гімнастів, численні скульптури
спортсменів, розквіт спортивної фотографії. Щоправда, на відміну від
нацистського, у радянському мистецтві геніталії завжди прикриті, його
тілесний еталон більше нагадує унісекс. Але цей „унісекс” як в естетиці,
так і в педагогіці, був сильно маскулінізований. Радянська „рівність
статей” мовчазно передбачала підгонку жінок, включаючи й їх тіло, до
традиційного чоловічого стандарту (всі однаково працюють, всі готуються
до праці й оборони, ніяких особливих жіночих проблем тощо). Одним з
аспектів цієї політики була і лицемірна більшовицька сексофобія.
Соціальна несвобода поглиблювалась глобальною фемінізацією інститутів
соціалізації й персоніфікувалась у домінантних жіночих образах
(виховання матір’ю, вихователькою в дошкільних закладах, учителькою в
школі).

Література:

Зайцев А. Г., Зайцев Г. К. Педагогика счастья (Валеология семьи). – СПб:
Союз, 2002. – 320 с.

Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. –
Минск: Пропилен, 2000.

Коменский Я. А. Великая дидактика // Коменский Я. А. Локк Д., Руссо Ж.
Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. –
450 с.

Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання //
Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М., 1971. – 420 с.

Руссо Ж. Ж. Эмиль, или О воспитании // Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.
Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. –
450 с.

Педагогические идеи Роберта Оуэна. – М., 1940. – 260 с.

Даденков М. Ф. Історія педагогіки. – К., 1947. – С. 129.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль:
Тернопіль, 1994. – 358 с.

Филиппова Г. Г. Психология материнства. – М.: Изд-во Института
Психотерапии, 2002. – 240 с.

Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед.
твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 43–103.

Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії // Вибрані пед. твори. в
2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 31–55.

Русова С. Ф. Нова школа // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта, 1996. – С.
207–218.

Русова С. Ф. Націоналізація школи // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта,
1996. – С.293–297.

Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 191 с.

Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избр. пед. и псих.
Про-изведения. – Т. 1. – М.: Педагогіка, 1979. – С. 202–277.

Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. – М.:
Педа-гогіка, 1985.

Кон И. С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. – М.,
1997. – 300 с.

Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения //
Советская педагогика. – 1964. – № 3. – С. 27–32.

Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. – К.: Рад. Школа,
1976–1978.

Бовуар С. Второй пол. – СПб: Питер, 1997. – 218 с.

Кравець В. П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. – К.:
Ки-ївська правда, 2000. – 688 с.

Мани Дж., Такер П. Ориентация // Сексология (хрестоматия). – СПб: Питер,
2001. – 512 с.

Вейнингер О. Пол и характер. – М.: Латард, 1997. – 358 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020