Регулятивні операції у самовихованні (реферат)

Реферат на тему:

Регулятивні операції у самовихованні

План

1. Загальна характеристика регулюючих процесів.

2. Склад саморегуляції діяльності та поведінки.

3.Вплив слава та волі на саморегулюючий процес.

4. Методи саморегуляції.

1. Загальна характеристика регулюючих процесів

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів
формування мають свій “вихід” через процес самореголювання й
самоорганізації особистістю своєї поведінки. Цей процес характеризується
специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки
особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на
актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації
спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов’язковою рисою
самореголювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту
поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням
його іншими людьми в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю.

Саморегуляція (від лат. regulare – приводити в порядок, налагоджувати) —
цілеспрямоване функціонування живих систем різних рівнів організації і
складності. Попри різноманіття видів виявлення саморегуляція має таку
структуру:

– прийнята суб’єктом ціль його активності,

– модель значущих умов діяльності,

– програма власних виконавчих дій,

– система критеріїв успішності діяльності,

– інформація про реально досягнуті результати,

– оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху,

– рішення про необхідність і характер коригування діяльності.

Дослідники особливостей перебігу діяльності (поведінки) вважають, що для
її вивчення й оптимізації необхідне цілісне уявлення про психологічні
закономірності будови регуляторних процесів, які забезпечують
ефективність довільних дій, поведінкових актів. Н. С. Лейтес,
досліджуючи цю проблему, застосував поняття активності й саморегуляції
для характеристики найзагальніших передумов діяльності, які мають у
своїй основі, зокрема, властивості типу нервової системи.

В. М. Русалов, С. О. Кошман зазначають, що в диференціальній
психофізіології склалося уявлення, згідно з яким формально-динамічні
особливості інтелектуальної поведінки людини можуть бути зведені до двох
найбільш загальних і відносно незалежних факторів — саморегуляції й
активності, а також підкреслюють необхідність вивчення природи і
механізмів становлення стійких індивідуальних відмінностей, у яких
відображаються докорінні властивості нервової системи людини.

Активність розглядається як система характеристик індивідуальної
поведінки, що відображає швидкісний, ергічний (внутрішнє прагнення
індивіда до напруженої діяльності) та варіаційний (тенденція до
різноманітності й новизни) її аспекти. Активність опосередковує перебіг
природно детермінованих властивостей нервової системи на психологічному
рівні, зокрема в темпераменті й загальній обдарованості, і виступає у
вигляді як внутрішніх процесів, так і зовнішніх проявів.

Саморегуляція визначається як один з універсальних принципів існування
організму, що здійснюється на різних рівнях його функціонування. Суть
психічної саморегуляції — здатність керування власними діями й станами,
яка теж виявляється на різних рівнях.

Існує думка, що мозок функціонує як динамічна система комбінованого
типу, в якій процеси регулювання поєднуються з процесами управління. При
цьому регуляція більш пов’язана з інформацією про внутрішній стан
організму й визначає процеси у відносно закритій частині системи.
Керуюча функція мозку забезпечує обробку інформації про зовнішнє
середовище і являє собою відкриту частину функціональної системи. У
саморегуляції функціональних систем яскраво виявляється єдність
психічних процесів і станів. У здійсненні саморегуляції сприймання,
пам’яті, мислення, уяви великого значення набувають стан мозку “до
початку діяння (фоновий рівень) та вихідний рівень при входженні у
роботу. Отже, зовнішній контур (контур управління) значною мірою
залежить від внутрішнього контуру (контуру регулювання), а разом вони
складають основу доцільної поведінки людини” (О. О. Конопкін).

Згідно з системним підходом саморегуляція — багаторівневе,
поліфункціональне явище; вона включає і психомоторну, і когнітивну, і
комунікативну сфери людини, виражається в перебігу цілісної поведінки,
діяльності, а також у взаєминах людей. Процес саморегуляції зумовлюється
як природними (типологічними) особливостями, зокрема емоційністю, так і
особистісними властивостями (характер, спрямованість, інтереси, ідеали,
цінності).

Вплив емоцій на перебіг процесів регуляції, за словами Я. Рейковського,
виявляється в організації й спрямованості зовнішніх дій, поведінкових
реакцій, вибірковості пізнавальних процесів, чіткості психомоторних і
пізнавальних дій, а також діяльності внутрішніх органів. Цей вплив
пов’язаний з характерними властивостями емоцій — їхнім змістом, знаком
та інтенсивністю. Результати експериментальних досліджень дали підстави
авторові стверджувати, що емоція: 1) справляє організуючий вплив на
процеси регуляції, викликаючи виразні рухи, а також емоційні дії та
відношення; 2) чинить вибірковий вплив на процеси регуляції, сприяючи їх
виникненню або утруднюючи його; 3) справляє тонізуючий вплив на всі
психічні процеси, змінюючи умови їхнього перебігу.

У ряді досліджень було встановлено вплив емоційного стану на
продуктивність (якість) сприймання, зокрема виділення фігури з фону.
Зумовленість якості сприймання емоційним досвідом простежується
незалежно від того, яким був емоційний стан, пов’язаний з предметом
сприймання, — позитивним чи негативним. Емоційний досвід впливає і на
сприймання властивостей предмета. Відомо, що багато подразників мають
природну емоційну значущість. Зумовлене це тим, що в досвіді людини
встановився зв’язок між певним подразником і життєво важливими подіями.
Брунер і Гудмен довели, що точність сприймання залежить від емоційної
значущості символу. Досліджувалась оцінка дітьми розмірів предметів:
маніпулюючи регулятором проектора, діти повинні були висвітлювати на
екрані кільце, яке за розмірами відповідало зразку (один раз збільшуючи,
іншого разу зменшуючи кільце на екрані). Як зразки використовувались
монети та однакові з ними за розмірами картонні кружки. Виявилось, що
величина монети видавалась дітям більшою, ніж величина відповідних
кружків. Ступінь переоцінки залежав від номіналу монети: розмір
двадцятицентової монети діти переоцінювали сильніше, ніж п’ятицентової.
Така сама ситуація спостерігалась і в дослідженнях сприймання студентів
(Я. Рейковський).

Спостереження психологів свідчать і про протилежне: “деякі емоційні
подразники перцептивно немовби ігноруються, неначе людина захищається
від них” (Я. Рейковський). Спроби експериментальної перевірки гіпотези
щодо наявності “перцептивного захисту” дали суперечливі результати.
Відмінність у швидкості сприймання подразника, що супроводжувалося
емоційною реакцією, пояснювалася зрушеннями як у сприйманні, так і у
відтворенні. Неоднозначність інтерпретацій експериментальних даних,
одержаних при перевірці контргіпотез, дає підстави вважати, що
“перцептивний захист” не зводиться лише до актів сприймання, він може
виявлятися (або бути відсутнім) під впливом багатьох факторів: від
процесуальних модифікацій сприймання до особистісних властивостей людей.

Одержані емпіричні дані стосовно зв’язку сприймання та емоційного стану
свідчать, що “незалежно від того, чи сприймає людина предмет, який має
для неї значення, або ж відносно нейтральний предмет, на зміст
сприймання можуть справляти вплив емоції, викликані факторами, що діяли
раніше. Цей вплив виявляється передусім у зміні значення змісту, що
сприймається” (Я. Рейковський). Зв’язок між змістом емоцій і змінами
сприймання найпомітніше виявляється в тих випадках, коли відмінності в
сприйманні можна досліджувати в різних за змістом емоційних станах. До
спрямованої зміни сприймання приводять не тільки тимчасові емоційні
стани, а й стійкі емоційні установки. Підсумовуючи наведені дані, Я.
Рейковський робить висновок про те, що “емоціональний процес є одним із
факторів, який справляє вплив на формування перцептивного образу; цей
вплив полягає в торуванні шляхів для тих перцептивних процесів, зміст
яких відповідає змісту емоцій”.

Емоційний процес — специфічна реакція на зміни в зовнішньому або
внутрішньому середовищі, яка має три компоненти (Я. Рейковський, 1976).
Перший із них — це компонент емоційного збудження, що визначає
мобілізаційні зміни в організмі. В усіх випадках виникнення емоційного
процесу простежуються зміни збудливості (виникнення — зменшення чи
збільшення), загальні зміни швидкості та інтенсивності перебігу
психічних, моторних та вегетативних процесів. Другий компонент
пов’язаний зі значенням ^емоційної події для особистості (позитивне чи
негативне). Він розкриває знак емоції. Третій компонент характеризує
специфічні якісні особливості емоційної події, тобто це зміст, якісна
характеристика емоцій.

Виникнення емоційного процесу пов’язується зі станом збудження,
підвищенням рівня активації центральної нервової системи, що становить
континуум від стану сну до стану крайнього збудження, гніву, екстазу.
Підвищення емоційних) збудження може привести до рухової активності,
підвищення сили і швидкості моторних реакцій або до протилежного ефекту
— нерухомості, байдужості. Емоційне збудження може набути специфічної
форми емоційного напруженням — стану підвищеної активації, блокованого в
експресивно-виконавчій фазі внаслідок неможливості виходу в дію.
Накопичення збудження і затримка активності зумовлюють вибуховий
характер емоцій.

Знак емоційного процесу (позитивний чи негативний) немає необхідного
зв’язку з організацією чи дезорганізацією поведінки особистості
Негативні емоції можуть дезорганізувати діяльність, яка привела до їх
виникнення, однак воїни організують діяльність, спрямовану на зменшення
чи усунення згубних впливів. Цим пояснюються факти тривалого свідомого
утримання негативних емоційних станів: позбавлення негативного стану
може видатися неприємним, а занурення в печаль — приємним. Людина в
стані негативних: емоцій стає чутливішою, уважнішою, немов збільшує
кількість значущих для неї сигналів. Максимальне збільшення інформації
наче відволікає людину від болю, спрямовує на опрацювання нового, блокує
травмуючий вплив через відкриття інших каналів. Таким є механізм
психологічного захисту.

Якісна характеристика емоційного процесу залежить від особливостей
сигнального подразника (на які механізми він розрахований, на що
спрямований: це може бути задоволення конкретної специфічної потреби — в
їжі чи воді або вплив загалом — втома, наприклад); часу, коли
відбувається подія (суб’єктивно неподолані перешкоди в минулому
викликають страх, тепер — гнів, у майбутньому — печаль).

Емоційний процес виникає під впливом трьох типів факторів Насамперед це
безумовні емоційні подразники, які викликають емоцію внаслідок
природженої чутливості до . організму. На їх основі формуються первинні
механізм регуляції. Другий тип факторів — нейтральні, які дістають
емоційне значення завдяки формуванню умовних емоційних подразнень.
Нейтральні подразники, що передують емоціогенним або їх супроводжують,
самі отримують здатність викликати емоції. Так, людина не терпить
пахощів жасмину, бо в дні його цвітіння в сім’ї трапилася трагедія.
Йдеться про генералізацію емоційних подразників. Третій;, чинник
емоційного процесу — співвідношення подразника з установками
особистості. На основі досвіду в людини формуються певні очікування.
Якщо сигнали не з’являються або не відповідають очікуванню, виникає
емоційне збудження. Існує певний оптимум розходження між установками і
сигналом, який викликає позитивні емоції щодо новизни, незвичайності.
Якщо сигнал не відрізняється від очікувань, він оцінюється як нецікавий;
якщо ж відрізняється, занадто сильно, здається неприємним, небезпечним,
дратує

Емоції й почуття здійснюють регуляторну функцію, ви-\ ступаючи не лише
внутрішнім сигналом, а й зовнішнім. Цю роль виконує виразна функція,
значення якої неоціненне в комунікативному процесі, в процесі
спілкування між людьми.

Виразні рухи свідчать про наявність певного процесу в психіці. Існують
стандартні виразні рухи, які є спільними, для багатьох людей, навіть
багатьох культур. Це посмішка, плач. Водночас представникам різних
культур властиві специфічні емоційні прояви (наприклад, коли і скільки
треба плакати, як посміхатися). У Чорногорії чоловіки й жінки на
похоронній церемонії плачуть окремо. В Японії прояв печалі і болю в
присутності людини, вищої за рантом, розглядається як демонстрація
неповаги. Спостереження за поза ми і жестами свідчить про довільність
виразних рухів: людина може приховувати свій емоційний стан і з цією
метою тренувати свої жести. Крім загальних і специфічних, існують
індивідуальні, тільки певній особистості притаманні виразні рухи, які є
свідченням її психічного розвитку, психічної та емоційної зрілості.
Даючи волю своїм переживанням, ми їх тим самим підтримуємо, а формуючи
зовнішній вираз емоцій, ми регулюємо їх прояв. Символічне значення, яке
виразні рухи мають для інших людей у процесі спілкування, особистість
може свідомо використовувати.

Головне в емоційній регуляції — не регуляція впливу вже існуючих емоцій
на наше психічне життя, а регуляція виникнення спрямованості емоцій, їх
планування. Планування не означає довільної, на замовлення, появи того
чи іншого почуття. Почуття виникають унаслідок зміни ставлення людини до
дійсності в процесі її діяльності. Почуття можна опосередковано
спрямовувати й регулювати через діяльність, у якій емоції й почуття
виявляються і формуються.

Емоції й почуття формуються, коли людина потрапляє в нову ситуацію,
стикається з новою практикою, яка змінює спрямованість особистості,
спонукає її усвідомити нові цілі й завдання. Емоції й почуття визначають
спрямованість діяльності особистості, але вони не є основним регулятором
діяльності. Регуляторну функцію афективної сфери виконують не тільки
емоції та почуття, а й воля.

Волі в подані потягів і спонукань ще немає. Воля виникає тоді, коли
людина здатна до рефлексії щодо своїх потягів, спроможна так чи інакше
до них поставитися. А це означає, що суб’єкт повинен піднестися над
своїми потягами й усвідомити себе самого як суб’єкта, що має певні
потяги, але не є їхнім рабом, а може зробити певний вибір між ними.
Отже, виникнення волі пов’язане із самовизначенням суб’єкта, із
самотворенням особистості, коли людина сама довільно обирає свою
поведінку і відповідає за неї.

Вибір вимагає оцінки. Емоційна оцінка визначає попередню спрямованість
дії, остаточний же вибір, який може не збігатися з початковим,
здійснюється внаслідок прийняття рішення. Прийняття рішення як одна з
фаз вольового процесу може зовсім не виділятися у свідомості, якщо
спонукання не натрапляє на внутрішню протидію. За наявності такої
протидії прийняття рішення виступає як розв’язання конфлікту, що
викликав боротьбу мотивів. У разі, якщо конфлікт не розв’язано, кожен з
мотивів зберігає свою силу, а прийняття рішення усвідомлюється як
особливий акт, який підпорядковує визначеній меті всі інші.

Тактика прийняття рішення може бути різною. Імпульсивні, пристрасні
натури у прийнятті рішення покладаються на обставини. Нерішучі люди,
особливо у складній ситуації, навмисне зволікають із рішенням,
сподіваючись, що зміна ситуації сама приведе до бажаного розв’язання або
зробить прийняття рішення легшим, і воно не потребуватиме значного
вольового зусилля. Іноді в складних випадках люди приймають рішення
умовно, покладаючись на фатум, долю. Наприклад, можуть поставити рішення
у залежність від прогнозу погоди чи від випадкової зустрічі, чи від
падаючої монети.

Людина контролює прийняття рішення. У разі порушення контролю ми маємо
справу з навіюванням, негативізмом і впертістю. Про навіювання йдеться у
тих випадках, коли прийняття рішення суб’єктом диктується іншою людиною.
При навіюванні вплив іншої людини визначає рішення незалежно від того,
що воно означає по суті, тобто рішення автоматично передається від
однієї людини до іншої без урахування, зважання мотивів. Негативізм
виявляється в немотивованій вольовій протидії всьому тому, що виходить
від інших. Особистість не здатна оцінити позиції інших людей і прийняти
правильне рішення, тому вона відхиляє все те, що йде від інших. Уперта
людина наполегливо відстоює своє рішення тільки тому, що це — її
рішення. Зваженості, об’єктивної обґрунтованості в прийнятті рішення тут
немає. Навіювання, негативізм і впертість свідчать, що особистість
неспроможна піднестися над своїм ставленням до інших людей і до самої
себе, опосередкувати його об’єктивним змістом рішення, що приймається.

Вольові якості особистості виявляються в її ініціативності,
самостійності, незалежності, рішучості, наполегливості. Ініціативна
людина береться за справу, не очікуючи стимуляції зовні. Рішучість
виражається у впевненості, з якою приймається рішення, й у твердому його
обстоюванні та зберіганні. Вольовий процес не закінчується прийняттям
рішення. Для його реалізації необхідна передусім наполегливість у
досягненні мети, неослабна енергія діяти протягом тривалого часу,
незважаючи на труднощі та перешкоди.

Спроможність особистості протистояти внутрішнім перешкодам, потягам,
емоціям залежить від здатності до самоконтролю. Це здатність підкоряти
всі цілі, які виникають від ситуації до ситуації, від випадку до
випадку, єдиній меті, що визначає характер особистості, її лінію життя.

Перехід до вольової регуляції необхідний тоді, коли спонукання до дії,
його інтенсивність і виразність є недостатніми з самого початку або
зменшуються в процесі виконання дії. Спонукання має йти від самої
людини, спиратися на відображення дійсності, на зв’язок дії з уявною
ситуацією. Дуже поширений приклад: “закінчу роботу, тоді відпочину”.
Спонукають той мотив, який уходить у фундамент особистості, і та
ситуація, на яку особистість здатна емоційно відгукнутися.

Емоції впливають і на научіння, і на процеси пам’яті. Наявні
експериментальні дані свідчать: 1) вплив емоцій на научіння є
вибірковим. Вони сприяють установленню тих зв’язків, які певним чином
відповідають змісту емоції, яка переживається; 2) на процеси пам’яті
впливають знак і сила емоції: позитивних пригадувань (споминів) більше,
ніж негативних; негативний досвід запам’ятовується краще, ніж
нейтральний; запам’ятовування матеріалу, пов’язаного з досягнутим
успіхом, відбувається легше порівняно з нейтральним матеріалом; більш
сильні емоції, незалежно від їх знака, сприяють запам’ятовуванню більшої
кількості фактів. Тлумачення забування 3. Фрейдом як витіснення
неприємних переживань і зведення чинників, що зумовлюють забування
подій, імен, місцезнаходження предметів, лише до негативних емоцій не є
вичерпним.

Вплив емоцій простежується в мисленні, уяві та фантазії.
Експериментальні дані показують, що внаслідок впливу емоційного стану
посилюється тенденція до фантазування. Зміст фантазій залежить від
змісту емоційного стану. Емоції, які виникли під час виконання
захоплюючих людину завдань, зберігаються певний час після завершення
роботи і надають специфічної спрямованості інтелектуальним процесам.
Вплив емоцій на їх перебіг виявляється в: 1) активізації інтелектуальних
процесів (емоції сприяють їх посиленню, поширенню, прискоренню); 2)
вибірковому впливі на зміст інтелектуальних процесів, сприянні
виникненню таких асоціативних процесів, зміст яких пов’язаний зі змістом
емоцій (емоції агресії стимулюють агресивні асоціації, емоції страху —
тривожні). За висновком Я. Рейковського, модифікуючий вплив емоцій
залежить: 1) від сили; 2) від особливостей пізнавального процесу; 3) від
властивостей суб’єкта, тобто від його специфічних і відносно стійких
рис.

Суттєву роль у регуляції пізнавальних процесів відіграє активність
особистості, яка може бути спрямована або на сам процес, його хід,
побудову, або на результат. Підвищення продуктивності процесу можливе
лише завдяки його організації на більш високому рівні. Пізнавальна
активність змінюється залежно від ступеня включення її в загальну
структуру мотивації особистості. Вона зумовлюється
конкретно-ситуативними мотивами пізнавальної діяльності, а також
спрямованістю та установками особистості, рівнем й домагань.

2. Склад регуляції діяльності та поведінки

Саморегуляція особистості має ту особливість, що в ній відображається
“конкретне ставлення людини до дійсності, в якому виявляються
властивості особистості, що мають більш комплексний конкретний характер,
ніж функції, та аналітичне виділені процеси” (С. Л. Рубінштейн).

Системний аналіз діяльності, зокрема предметної, вимагає не тільки
розкриття ЇЇ цілісної картини, а й виявлення рівнів і процесуальних
особливостей саморегуляції. Як зазначають Н. Д. Завадова, Б. Ф. Ломов і
В. О. Пономаренко, 1 цілком очевидним є факт, що діяльність у кожен
момент І адекватна її предмету, засобам та оточуючим предметам. А це
можливо тільки в тому разі, якщо предмет, засоби й умови відображаються
в голові людини (при цьому суб’єктивно, тобто з позицій суб’єкта
діяльності, зокрема відносно її цілей і мотивів), а відображення, що
виникло, регулює дії. Крім того, автори наголошують на тому, що рівень
організації діяльності зумовлюється рівнем відображення: “чим повніше,
глибше й адекватніше суб’єкт діяльності відображає навколишнє
середовище, тим більшими можливостями для здійснення діяльності він
володіє”.

Рівнями психічного відображення, якими регулюються дії як складові
діяльності, вважаються:

1) сенсорно-перцептивний (образи відчуття, сприймання);

2) уявлення (образи уявлення, тобто образи тих предметів і явищ, які в
даний момент на органи чуття не впливають, але впливали -в минулому);

3) вербально-логічний: рівень мовно-мисленнєвих процесів; характерним є
узагальнене й опосередковане відображення дійсності; формується в
процесі засвоєння індивідом знань, прийомів узагальнення та
абстрагування.

Звернімося до ролі образу в регуляції дій, діяльності людини. Відомо, що
людина сприймає предмет у тому місці, в якому він знаходиться, і в той
момент, коли він діє на органи чуття. У цьому виявляється безпосередня
дійсність образу сприймання, на якій заснована адекватність чуттєвого
відображення (відповідність образу предметові), довіра до показань
органів чуття. У процесі життєдіяльності людини, оволодіння нею
предметними діями, діяльністю формуються досить жорсткі однозначні
зв’язки-стереотипи, завдяки яким у звичних умовах орієнтування в
просторі не вимагає спеціальних, цілеспрямованих, свідомо контрольованих
дій; воно здійснюється на неусвідомлюваному рівні — автоматично. В разі
розладнаності між сигналами різної модальності (екстеро-, інтеро-,
пропріоцептивними відчуттями) відносно стереотипу (еталона), що склався,
може статися, наприклад, спотворення просторового образу. Зокрема, в
авіації це виражається в ілюзіях нахилу, протилежного обертання,
пікірування, просторового положення, горизонтального польоту (Н. Д.
Завадова, Б. Ф. Ломов, В. О. Пономаренко, 1986).

Функціональна модель предметної дії включає образ ситуації, образ дії,
полімодальний аферентатор та моторний компонент. Образ ситуації й образ
дії тісно пов’язані між собою. На основі їх взаємодії визначаються шляхи
подальшої поведінки, встановлюються оптимальні (з найменшими затратами
сил і з найменшим ризиком) умови й можливі результати (наслідки) дії до
того, як вона буде фактично виконана. Саме образ ситуації й образ цілі
слугують тією основою, на якій суб’єкт діяльності приймає рішення і
складає програми виконання актуальної дії.

Створення програми актуальної дії реалізується шляхом здійснення цілої
низки орієнтувально-оцінних інтелектуальних операцій, а саме: оцінка
просторового співвідношення предметів, порівняння довжин і величин
(особливо у випадках різного положення порівнюваних предметів або
різного їх віддалення), розрізнення предметів за їх величиною та формою,
оцінка прискорених і уповільнених рухів, просторове уявлення та
конструктивна уява. Виконання таких операцій зумовлюється певним рівнем
розвитку й спеціалізації відповідних психофізіологічних функцій людини.

Співвідношення “образ-ціль” — “образ-результат” (або “проміжний
результат”) є головною умовою регулювання виконання актуальної
(поточної) дії. У зв’язку з цим особливого значення набуває проблема
розуміння суб’єктом цілі діяльності. Л. С. Нерсесян, О. О. Конопкін,
розглядаючи функціональну структуру процесу саморегуляції (рис. 56),
підкреслюють суб’єктивність розуміння цілі діяльності, яке може бути
різним за однієї і тієї самої інструкції, за постановки одного й того
самого завдання. Автори підкреслюють, що найчастіше це помітно в разі
недостатньої чіткості, конкретності самої інструкції й має місце в
навчанні, зокрема трудовому. Не менш важливою для успішного виконання
програми трудових чи навчальних дій є суб’єктивна модель значущих умов
діяльності, що являє собою “комплекс інформації, яку в даний момент має
людина про умови діяльності, врахування яких необхідне, на її думку, для
успішної роботи”.

Рис. Блок-схема функціональної структури процесу усвідомленого
регулювання діяльності

В усіх типах професій, спеціальностей важливе місце посідають
предметно-практичні й предметно-розумові дії. У їх регуляції значне
навантаження припадає на образи сприймання та уявлення. Якщо образи
сприймання забезпечують переважно формування “різних траєкторій рухів у
процесі виконання однієї й тієї самої дії”, дають змогу довільно
вибирати їхні ритм і темп, то образи уявлення забезпечують “можливість
перенесення прийомів праці з одних ситуацій на інші” (Г. Т. Береговой,
Н. Д. Завадова, Б. Ф. Ломов, В. О. Пономаренко, 1978). Йдеться про
сенсомоторну регуляцію, яка тут переважає мовно-мисленнєву.

Сенсомоторне напруження при виконанні трудової (професійної) діяльності
неоднакове навіть у межах одного типу професій, спеціальностей.
Наприклад, висуваються різні вимоги до сенсомоторики представників таких
поширених технономічних професій, як токар, фрезерувальник, слюсар,
монтажник радіоапаратури, оператор термоз’єднань, оператор
вакуумно-напилювальних процесів, кабельник-спайщик, електромонтер,
монтажник з монтажу сталевих і залізобетонних конструкцій, машиніст
автокрана, оптик та ін., хоча для успішної трудової діяльності в усіх
цих спеціальностях необхідне виконання досить складних координованих,
точно дозованих рухів. Специфіка сенсомоторики зумовлюється
конструктивними особливостями знарядь праці, а також її метою й умовами.
Наприклад, у роботі електромонтера, монтажника радіопаратури, оптика
переважає ручна праця із застосуванням різних інструментів, пристроїв
тощо. Робота токаря, машиніста автокрана, бульдозера, екскаватора,
локомотива близька до такої, яка характерна для операторів механізмів
(механічне, машинне, транспортне обладнання з ручним управлінням). Наш
досвід практичного професіогра-фування переконує в тому, що
найадекватнішими ознаками сенсомоторного навантаження у професійній
діяльності є ціль і знаряддя праці.

Процесуальна саморегуляція профдіяльністю значною мірою забезпечується
завдяки створенню функціональних систем. П. К. Анохін вказує “а те, що
функціональна система, як правило, включає в себе різні органи, тобто в
ній узгоджуються відповідно до вимог реалізації провідного мотиву
образні й моторні компоненти психомоторики індивіда. В. Д. Шадриков,
розглядаючи проблеми професійних здібностей, стверджує, що “ефективність
діяльності визначається рівнем сформованості й організації
функціональної системи діяльності”. Він також зазначає, що “здібності
можна визначити як характеристики продуктивності функціональних систем,
які реалізують той чи інший психічний процес (сприймання, пам’ять,
мислення тощо)”.

Отже, особливості перебігу процесуальної саморегуляції зумовлюються, з
одного боку, видом, типом і формою що виконується, з іншого — рівнем
розвитку психомотоних (мовно-моторних), перцептивних, мнемічних,
розумових здібностей індивіда, які під впливом змісту діяльності,
зокрема трудової, набувають спеціальної спрямованості й трансформуються
в актуальні професійні. В процесуальній саморегуляції психічні
(когнітивні) процеси розгортаються переважно як мимовільні, тобто в них
— більшою чи меншою мірою — відсутній свідомий контроль.

Головне в особистісній саморегуляції — цілепокладання. Саме ціль є тією
ланкою саморегуляції, яка весь час усвідомлюється. Однак “образ-ціль”
впливає не тільки на загальну спрямованість діяльності, що
усвідомлюється, а й на особливості формування й роботи інших ланок
процесу саморегулювання. Таким чином, “образ-ціль”, “образ-результат”,
“образ-значущі умови” — це головні базові регуляційні опори, які дають
можливість здійснювати усвідомлений контроль за виконанням діяльності.

У контурі усвідомлення виконуваної діяльності провідна роль відводиться
мовно-розумовим процесам. Саме мовно-розумовий рівень регуляції, який є
для людини провідним, забезпечує передбачення ходу подій, а також
планування цілісної діяльності, поведінки. Оволодіння індивідом мовою,
розвиток його мовлення спричинює докорінну перебудову всіх пізнавальних
процесів, зокрема мислення.

3. Вплив слова та волі на процес саморегуляції

Суттєву роль у саморегуляції діяльності, поведінки відіграє слово. Воно
виділяє об’єкт із середовища, даючи йому ім’я і включаючи його в
категорію подібних; як одиниця мовлення воно дає людині змогу
організовувати свою і чужу поведінку, аналізувати зовнішнє середовище.
На аналітичності слова, його ролі у формуванні понять наголошував Л. С.
Виготський.

Значною є роль мовлення в розвитку довільної сфери особистості,
індикатором якої виступає довільна увага. Слово в актах довільної уваги
забезпечує виконання таких її функцій, як утримання та контроль. Воно,
за словами Р. М. Грановської, створює можливість для продовження дії
зовнішнього стимулу, заміщуючи його (в тому числі шляхом повторення),
попереджаючи переключення сприймання на інший стимул; узагальнений образ
сприймання категоризується (порівнюється з назвою), і таким чином
завбачується зворотний вплив слова на точність подальшого сприймання;
мовлення (слово) визначає вибірковість уваги, організує структуру
сприймання, формує архітектоніку пам’яті.

Мовно-розумовий рівень регуляції відіграє визначальну роль у діях
самоконтролю. Г. С. Никифоров оцінює самоконтроль як основний
психологічний механізм, спрямований на своєчасне запобігання або
виявлення вже допущених людиною помилок у процесі виконання тієї чи
іншої діяльності. Самоконтроль як найважливіша ланка в контурах
самоуправління та саморегуляції включає багаторівневу ієрархію
контрольних механізмів, за допомогою яких людина сама себе контролює: 1)
за перебігом окремих психічних процесів (сприймання, пам’ять, мислення,
уява); 2) за власним станом (емоційна сфера); 3) за властивостями, які
стали рисою характеру.

Відмінність між діями існує і в тому, як здійснюється організований
вплив суб’єкта на довкілля. У психології розрізняють рефлекторні,
інстинктивні, імпульсивні та вольові дії. За словами С. Л. Рубінштейна,
в психологічному відношенні суттєва відмінність між вольовою та
інстинктивною дією полягає в тому, що в інстинктивній дії відсутнє
усвідомлення передбачення її результатів, вона не має цілі; вольова ж
дія спрямована на усвідомлену ціль; така дія випереджається уявленням
про її ціль або результат. Основна відмінність імпульсивної дії від
вольової полягає у відсутності в першій і наявності в другій свідомого
контролю. Відсутність усвідомленої цілі та свідомого контролю суттєво
відрізняє афективну (імпульсивну) дію-розрядку від вольової дії як
свідомо цілеспрямованого акту. Вольова дія — це свідомо цілеспрямована
суто людська дія, за допомогою якої людина планомірно здійснює ціль, яка
стоїть перед нею, підкорюючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи
навколишню дійсність відповідно до свого задуму.

Регулятором свідомої діяльності, на думку В. Селіванова, є воля як
особливий психічний процес. Воля — вищий рівень регулювання, коли для
переборення труднощів потрібне особливе зусилля. Однак воля — не якась
абстрактна сила, а свідомо спрямована активність; “становлення волі — це
становлення суб’єкта, здатного до самовизначення” (С. Л. Рубінштейн).

Вольова активність виявляється тільки в діях особливості, в її
навчальній, трудовій (професійній), пізнавальній, суспільній діяльності.
Змістовий бік вольової активності визначається спрямованістю
особистості, тобто домінуючими світоглядними установками й
переконаннями, моральними почуттями та інтересами. Форма вияву вольової
активності визначається тими психічними процесами, які беруть участь у
здійсненні діяльності.

Вольові процеси, за визначенням С. Л. Рубінштейна, не ш чимось
протилежним інтелектуальним, пізнавальним та емоційним процесам; немає
ніякого взаємовиключення між інтелектом, почуттям і волею. Процес може
бути водночас і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вольовий
процес містить інтелектуальні та більш або менш емоційні моменти, а
інтелектуальні та емоційні процеси, у свою чергу часто бувають вольовими
(довільна увага, довільна пам’ять).

Вольовий процес має чотири основні стадії, або фази: 1) виникнення
спонуки й попередня постановка цілі; 2) стадія обговорення та боротьби
мотивів; 3) прийняття рішення; 4) виконання. У реальному перебігу
вольової дії різні фази можуть, залежно від конкретних умов, набувати
більшої або меншої питомої ваги, інколи зосереджуючи на собі весь
вольовий акт, а інколи зовсім випадаючи з нього.

Регулююча, стимулююча і затримуюча функції волі мають специфічний прояв
на особистісному рівні. Вольовими рисами особистості є відносно стійкі,
не залежні від даної ситуації психічні утворення. До них насамперед
належить цілеспрямованість, яка визначає напрями вияву таких
властивостей особистості, як сміливість, наполегливість, рішучість.

Отже, саморегуляція діяльності, поведінки здійснюється на основі
операціонального та інформаційного компонентів, зумовлюється значною
мірою особистісно-мотивацій-ним, але, як і всі системні складові, має
відносну самостійність.

Саморегуляція – це вміння особистості керувати станом свого здоров’я,
емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою.
Рушійною силою саморегуляції, про що вже йшлося, є воля. Достатній
рівень розвитку волі — необхідна основа і умова для здійснення програми
самовиховання. Воля пов’язана з увагою, мисленням, пам’яттю, уявою,
почуттями людини, звичками. Велика воля — це не тільки уміння чогось
забажати і добитися, а й уміння змусити себе відмовитися від чогось,
коли це потрібно, як вважав А. С. Макаренко. Тому особливу роль слід
приділяти формуванню в учнів погодженості вольових якостей “треба” і
“хочу”. Не кожна людина може відмовитися від того, чого їй хочеться,
заради того, що потрібно робити. На це здатна тільки вольова людина.
Формування в дитини вольових якостей є одним із першочергових завдань
виховання.

Щоб допомогти дітям загартовувати свою волю, можна запропонувати їм
відповідні поради: відкласти необхідну справу —означає дати можливість
торжествувати ліні; накреслюючи план, передбачаючи ціль, всебічно
обдумайте реальність їхнього досягнення. А коли щось передбачили і
пообіцяли — обов’язково виконуйте; не обходьте труднощів, того, чого ви
боїтеся; загартування ваше несумісне з показною мужністю і
самохвальством; навчіться чесно визнавати свої недоліки, не
виправдовуйте себе наперекір совісті; але, якщо потрібно, доведіть свою
правоту і словами, і ділом.

Без вольових зусиль неможливо здійснювати регулятивні операції,
саморегуляцію.

Поступовий контроль з боку соціального педагога за психічними станами
дітей має переростати в самоконтроль вихованця, педагогічний вплиз з
метою регуляції емоційними настроями досягає кінцевого результату, якщо
згодом перетворюється на самовплив, умінням здійснення якого володіє
особистість школяра, на саморегуляцію своєю інтелектуальною, емоційною
сферами та фізичним станом організму.

4. Методи саморегуляції.

Керувати своїми почуттями і психічними станами можна, використовуючи
такі методи саморегуляції як: самопідбадьорення, самопереконання,
самонаказ, самонавіювання, аутогенне тренування.

Самопідбадьорення—звернення до самого себе з метою зміцнення віри в
себе. В процесі самопідбадьорювання використовуються такі прийоми:
самозаспокоєння, навіювання впевненості в досягненні мети, навіювання
впевненості в собі (я зможу), рівняння на улюбленого героя, авторитетних
людей (а їм як було?).

Самопідбадьорення може мати форму самокритики. Тоді використовуються
такі прийоми: зауваження на свою адресу типу: чого розкис? не будь
розмазнею…; самокритика в присутності свідків, друзів.

Самопереконання — переконання себе в чому-небудь завдяки добору
відповідних доказів і аргументів. За допомогою самопереконання можна
регулювати психічні стани, вчинки як шляхом засудження себе і проявів
своєї поведінки, так і схваленням і спонуканням до зміни їх.

Успішність застосування цього методу залежить від знань, логічного
мислення і почуття обов’язку, адже суть його зводиться до дискусії із
самим собою — висунення і порівняння аргументів і контраргументів на
користь того, що тобі хочеться і що необхідно зробити.

Самонаказ — веління самому собі—дійовий засіб для вироблення
самовладання й вміння управляти собою навіть у найскладніших ситуаціях.

Самонаказ, який відповідає провідним життєвим цілям людини, її
переконанням, є значно ефективнішим, ніж самонаказ, який суперечить
спрямованості особистості, її основним переконанням.

Ефективність самонаказу ще більше зростає, якщо поєднується із
самопереконанням, тобто коли людина знаходить все нові і нові докази й
аргументи на користь виконання самонаказу. Самопереконання може
завершуватися прийнятим рішенням і самонаказом виконати його:
“Потрібно!”, “Зробити!”, “Вперед!”, “Досить!” і т. п.

Самонаказ і самопереконання взаємозв’язані. Самонаказ є найбільш
дійовим, якщо він дається на основі самопереконання, а самопереконання
приводить до вольового акту, якщо воно завершиться самонаказом виконати
прийняте рішення.

З метою успішного оволодіння самонаказом можна використати пам’ятку,
розроблену психологом Т. І. Агафоновим: не чекай, коли тобі вкажуть,
підкажуть, дадуть завдання — будь сам ініціативним, дій за власним
починанням; тільки той переможе будь-які труднощі, хто сам собі
командир, хто здатний самонаказувати; не забувайте рішуче і твердо
наказувати собі тоді, коли тобі потрібно подолати лінь, втому, страх,
вагання, поганий настрій; потрібно впевнено перемагати все, що
перешкоджає досягненню цілі, а насамперед недоліки свого характеру;
сильний той, хто має владу над собою, хто вміє управляти собою.

Важливим саморегулятивним методом є самонавіювання.

Самонавіювання (аутосугестія) — процес навіювання, адресований самому
собі, при якому суб’єкт і об’єкт навіюючого впливу збігаються.
Самонавіювання веде до підвищення рівня саморегуляції, що дає можливість
суб’єкту викликати у себе ті чи інші відчуття, сприйняття, керувати
процесами уваги, пам’яті, емоційними реакціями.

Самонавіювання, як і навіювання, ґрунтується передусім на уяві людини.

Історія донесла до нас тисячі надзвичайних прикладів впливу навіювання
на психіку людини.

У медицині лікарі використовують силу навіювання з метою подання
допомоги хворим, особливо в тих випадках, коли хворий втрачає віру у
видужування.

Цікавий випадок вилікування паралічу професором В. М. Бехтерєвим описує
І. Губерман у своїй книзі “Бехтерєв: сторінки життя”.

Бехтерєв увів у стан гіпнотичного сну хворого, який страждав судорожними
припадками і паралічем ніг, і різко наказав йому: “Встати”. І хворий,
щойно привезений із палати на колясці, спокійно встав на обидві ноги і
пройшовся по кімнаті… Прокинувшись, хворий у захопленні попрямував у
палату пішки, до самих дверей безперервно оглядаючись на Бехтерєва.

Шляхом самонавіювання можна максимально мобілізувати свої сили і волю і
набути навичок самовладання, тобто здатності здійснювати діяльність і в
ситуаціях, що дезорганізують її і впливають на її емоційну сферу.

Здійснюючи самонавіювальний вплив, людина повинна вірити в
самонавіювання. Сумнів, критика тощо можуть повністю знищити дієвість
цього методу самовпливу. Ефективність самонавіювання залежить також від
уміння повністю відволіктися від усього стороннього і переключитися
тільки на зміст формул самонавіювання і відчуття того, що вони
виражають.

Різновидом самонавіювання є аутогенне тренування. Не кожного дня можна
потрапити під вплив екстрасенса, а ввести себе в такий стан може кожен у
разі потреби. Щоб допомогти школярам у здійсненні саморегуляції,
соціальний педагог разом із шкільним психологом можуть вивчити з ними
подібні вправи:

1. Стати прямо, підняти руки вгору, вперед, пальці стиснути в кулак,
одночасно напружуючи м’язи кисті, передпліччя, плеча (3-4 хв.). Не
забути, що при цьому здійснюється мисленний вплив: ви хочете бути
сильним, міцним, м’язи дуже напружені. Потім розслабтесь: руки вільно
падають униз, здійснюючи маятникоподібні рухи.

2. Нахил уперед, підняти руки, пальці стиснути в кулак, напружуючи м’язи
кисті, передпліччя, плеча (3-4 хв.). Потім розслабтесь: руки вільно
падають вниз, здійснюючи маятникоподібні рухи.

3. Стати в позу відпочинку. Розміститися зручно і вільно, не застигаючи
в початковому становищі, відчуваючи себе невимушено:

викликати в уяві приємний відпочинок після тривалої прогулянки…
Опершись на спинку стільця, ноги злегка розсунути і зігнути в колінах.
Ця поза —для заспокоєння.

Внаслідок читання відповідної літератури і в результаті накопичення
досвіду практично кожен педагог може засвоїти релаксаційні знання і
забезпечити ними учнів.

Саморегуляція розглядається як основа самовиховання, як один із
внутрішніх факторів самовдосконалення. Однак цей процес потребує
кваліфікованого керівництва. Суть полягає в тому, щоб спонукати школяра
займатися самонавіюванням, озброїти його раціональними прийомами. Одним
Із ефективних допоміжних засобів в цьому разі є м’язове розвантаження
(релаксація), що зумовлює гіпнотичну роль педагога в цьому випадку
полягає в тому, щоб допомогти школярам займатися самопрограмуванням. Є
ряд вимог, на основі яких програмуються формули самонавіювання: кожна
формула повинна відображати ціль самонавіювання (цільові установки),
бути короткою, зручною для запам’ятовування і, по можливості, не містити
заперечення; формули-самонакази потрібно добре запам’ятати. Не
фантазувати, не згадувати їх у стані аутогенного -поринання, в кожне
тренування треба вводити тільки одну програму, не слід особливо
задумуватися над змістом формул у процесі самонавіювання.

Наприклад, щоб кинути палити, корисною може бути така програма:

З кожним днем бажання палити зменшується.

Від кожної затяжки посилюється неприємне почуття.

До паління ставлюся байдуже.

Впевнений, що зможу кинути палити”.

Бажаних результатів досягають при використанні учнями яскравих образних
-уявлень. Деякі формули, за допомогою яких викликають ці образи, хоч і
сприймаються наївно, проте мають істотний психорегулюючий ефект,
оскільки максимально наближені до мислення учня.

Я лежу на березі річки в лісі.

Дзюрчить вода, співають птахи.

Шумить листя дерев.

Я спокійний.

Я лежу на спині, дивлюсь у голубе небо.

Там пливуть хмарини.

Наді мною гойдаються верхівки дерев.

Я слухаю заспокійливий шум лісу.

Я ніби повис у повітрі,

Ніби перебуваю у стані невагомості.

У мене таке відчуття, ніби я розтанув.

Моя права рука поринула у нагрітий сонцем пісок.

Пісок нагріває праву руку.

Після такої релаксації можна вводити відповідну навчальну інформацію.

Важливою умовою саморегуляції є самоконтроль і самокоригування свого
стану, дій, вчинків.

Самоконтроль — усвідомлення й оцінка суб’єктом власних дій” психічних
процесів і станів. Поява і розвиток самоконтролю визначаються вимогами
суспільства до поведінки людини. Формування довільної саморегуляції
передбачає можливість людини усвідомлювати і контролювати ситуацію,
процес. Самоконтроль передбачає наявність еталона і можливості одержання
відомостей про контролюючі дії і стани.

Самоконтроль — свідоме самостійне регулювання особистістю своєї
поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень у
думках, почуттях, вчинках, діях від вимог загальноприйнятих. До
механізму самоконтролю входять самоаналіз, самооцінка, самокритика й
самообмеження — здатність відмовитися від бажаної поведінки, коли це
зумовлюється зовнішньою потребою. Великою є роль у механізмі
самоконтролю совісті, особливо тоді, коли вчинок здійснюється наодинці з
собою, без свідків.

Самоконтроль є вірним помічником школяра в тому випадку, коли ця форма
саморегуляції закріпилась як звичка. Тому роль педагога в цьому разі
полягає у формуванні в учнів відповідних звичок: систематичного
самоконтролю під час самопідготовки, за своїм зовнішнім виглядом,
загальноприйнятими повсякденними нормами поведінки; контролю за
культурою своєї власної мови і т. п.

Мова в житті школяра і взагалі кожної людини відіграє важливу роль. Мова
і думка людини настільки єдині, що ще в давкі часи було підмічено: хто
правильно мислить, той і чітко висловлюється. Тому мова інколи є наче
фотографією людини, здатною і утвердити, і змінити думку про неї.

Часто школярі страждають від невміння висловити свою думку, тим більше
чітко, красиво чи оригінальне її оформити. Бідні мовою школярі часто
відмовчуються під час бесіди в колі друзів чи, навпаки, включаються в
розмову, але завжди відчувають сірість своєї думки. Тому школярів
потрібно стимулювати до самопізнання особливостей своєї мови,
самовизначення тих недоліків,, завдяки яким вона стає неповноцінною.

Одним із важливих недоліків співбесідників є слова-паразити. Замість
того, щоб їх викорінювати, учні часто прагнуть до вживання таких слів,
не помічаючи, що вони засмічують їхню мову. Щоб зрозуміти це, потрібно
почути себе збоку. Добре роблять ті педагоги, які записують мову
школярів на магнітофонну плівку і прокручують її дітям з метою усунення
недоліків. Бажаний результат досягається шляхом зіставлення фрагментів
позитивних і негативних прикладів. Оскільки слова-паразити дуже швидко
вкорінюються і дуже важко викорінюються, педагогу слід допомагати
школярам боротися з ними: говорити повільно, зупинятися на тому місці,
де міцно встигло закріпитися слово-паразит, ніби стираючи непотрібне
слово з магнітної плівки.

Отже, самовиховання як свідома діяльність, спрямована на найбільш повну
реалізацію людиною себе як особистості. Ґрунтуючись на активізації
механізмів саморегуляції, самовиховання передбачає наявність чітко
усвідомлених цілей, ідеалів, особистісно-то смислу. Самовиховання —
відносно пізнє набуття онтогенезу, пов’язане з певним рівнем
самосвідомості, критичного мислення. здатності і готовності до
самовизначення, самовираження, саморозкриття і самовдосконалення.
Сформувати практичні уміння і навички самовиховання — одне із
найважливіших завдань виховання, яке наближує педагогічні дії до
кінцевого результату — узагальненої мети виховання. Самовихованням
завершується етап шкільного виховання особистості. Цей процес буде
супроводжувати її на всіх дальших етапах її саморозвитку і
самовдосконалення. Уміння адаптуватися, орієнтуватися в непередбачених
життєвих ситуаціях, вступати в боротьбу з антигромадським злом чи
свідомо обходити гострі життєві “кути”, на компромісному рівні
розв’язувати конфліктні взаємовідносини, не втрачати себе в
екстремальних життєвих ситуаціях тощо — саме до цього слід готувати
випускника школи, озброюючи його методами самовиховання.