.

Самовиховання як фактор розвитку особистості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1028 15068
Скачать документ

Реферат на тему:

Самовиховання як фактор розвитку особистості

План

1. Суть поняття самовиховання. Роль виховання у процесі самовиховання.

2. Роль самовиховання в розвитку особистості. Взаємозв’язок між
саморозвитком і самовихованням.

3. Структура процесу самовиховання. Модель самовиховання особистості.

4. Самовиховання в історичному аспекті.

1. Суть поняття самовиховання. Роль виховання у процесі самовиховання.

Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив
соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на
особистість через соціальні інститути та свідомий, цілеспрямований вплив
людини самої на себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають
об’єктивний характер, третій – суб’єктивний, оскільки містить процеси,
що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих
позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань,
ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.

Ці процеси лише тоді можуть називатись самовихованням, коли вони являють
собою свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто
дії, в яких людина виступає активним суб’єктом самоосвіти, морального,
трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому
визначенні самовиховання, на думку І.Д.Беха та Ю.М.Орлова, це певний тип
ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору
відповідності певним моральним нормам .

Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання
вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і
бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і
певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д.Бех, самовиховання
ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання
знаходить своє вираження у поєднанні об’єкта і суб’єкта. Особливість
цієї взаємодії пов’язана з подвійністю позиції особистості у
самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно
себе в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета –
“створення” індивідуумом себе через творче ставлення до себе.

Для теорії, як для практики самовиховання, важливим є чітке наукове
визначення цього поняття.

А.Я.Арет, автор відомої книги “Очерки по теории самовоспитания”, вважає,
що самовиховання – це освітньо-виховна робота особистості. Л.М. Гордєєва
під самовихованням розуміє прагнення людини виховати себе і діяльність
із здійснення цього прагнення. С.Б.Єлканов визначає самовиховання як
свідому цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї
особистості. А.Г. Ковальов так формулює поняття “самовиховання” – це
свідома планомірна робота над собою, спрямована на формування таких
якостей особистості, які відповідають вимогам суспільства та особистій
програмі розвитку. Досить-таки широко характеризує самовиховання A.I.
Кочетов – це свідомість, яка керує самою особистістю, саморозвиток, у
якому в інтересах суспільства і самої особистості планомірно формуються
якості, властивості, сили і здібності людини, причому функції виховання
поступово передаються вихованцю. У словнику “Психология”: самовиховання
– свідома діяльність, спрямована на щонайповнішу реалізацію людиною себе
як особистості.

Як особливий вид діяльності “самовиховання вимагає активного
усвідомлення особистістю власного “я” (самосвідомість), стосунків з
навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу
роботи над собою)”.

Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який
виявляється у всьому, що стосується зміни свого “я”. Тому багато
педагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, ефективною,
якщо є зріла самосвідомість. Усвідомлення власної поведінки веде до
самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї
діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості,
високих ідеалів, мотивів – важливих спонукальних причин роботи над
собою.

Самовиховання – процес, в якому взаємопов’язано проявляється весь
духовний світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й
емоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому
світі і своєї поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб
життя;

це стан, надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогось
пристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер
самовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи
складну картину самозміни особистості.

Самовиховання – це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами
змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це
свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або
зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними
цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов
життя і виховання. Як зазначає Ю.М.Орлов, “самовиховання – це не
особливе заняття, яке вибирає людина так само, як вона вибирає професію.
Самовиховання – це певний тип ставлень, вчинків, дій до самого себе і
власного майбутнього з точки зору відповідності певному ідеалу”. Воно
здійснюється в кожному вчинкові, у кожній ситуації.

Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну
своєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися
будь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальне
позитивних, так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, як
індивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо
культивуються деякими людьми).

У зв’язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності
самовиховання. Так, О. Г. Ковальов вважає, що “самовиховання – це
свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих
чи інших недоліків і формування позитивних якостей, що відповідають
вимогам суспільства і особистого плану розвитку”.

Окремі автори (наприклад, С. Ф. Анисімов) акцентують увагу на зв’язку
самовиховання з рівнем інтелектуального, емоційного, психологічного
розвитку особистості, її свідомості, з почуттям відповідальності. Однак
усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш
за все пов’язане з роботою особистості над собою з метою виховання
позитивних якостей.

Самовиховання – найбільш інтенсивний розвиток сил і здібностей
особистості, тому його успішний перебіг вимагає від неї відповідного
рівня готовності. Така готовність потребує високого рівня
самосвідомості, здатності до саморегуляції (волі) і потреби в розвитку.
А.І.Кочетов вважає, що самовиховання містить три компоненти: активне
осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов’язана
з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба
у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх передумов
самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу для
потреби у самовихованні.

Основи процесу самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну
та педагогічну сторони.

Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової
діяльності. Вища нервова діяльність людини є найдосконалішою з усіх
відомих самонастроюваних та саморегульованих систем. Процес вищої
нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які
вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з
проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні
розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.

Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини
та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Уся
психічна діяльність людини є тими чи іншими проявами цих двох провідних
процесів, їх комбінації і взаємодії складають основу розвитку психічного
типу та зміну станів особи. Зокрема, єдність фізичних (матеріальних) і
психічних (духовних) факторів викликає у людини потребу в розвитку
збуджуючої активності при пасивному темпераменті, або, .навпаки,—
розвитку гальмуючої стриманості при надмірно активному темпераменті

Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює
процес переробки інформації (сприймання, пам’ять, увагу, відтворення).
Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою
удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її
життєздатності.

Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в
контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і
колективу, організованого чи випадкового, в основному залежить від
інтелекту, духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного
потенціалу індивідуума. Cоціальне самовиховання є один із засобів
активізації дій людини в суспільстві.

Педагогічною основою самовиховання є взаємозв’язок між процесом
зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення
до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Адже
зовнішнє виховання — це прояв об’єктивного впливу суспільства на
індивідуум через суб’єктивну діяльність вихователів. Проте на перших
етапах виховання ці зусилля (педагогів, батьків, громадських
організацій, преси) нерідко стикаються з пасивними формами сприйняття,
інколи з протидією особи або з нерозумінням нею вимог і цілей
вихователя. В цих випадках виникає невідповідність свідомості та
поведінки, яка має безліч конкретних відтінків. Педагогічний аспект при
цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання,
в якому формуються соціальне та особистісно значущі цілі, стимули,
мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної
роботи над собою.

Особистість, яка розглядається не тільки як об’єкт, але й як активний
суб’єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи,

переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній
обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним. Таким чином,
виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний
процес.

Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі
психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить
від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги
добре знають, що дитина – не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона
часто буває “вередливою”, “непіддатною”, “упертою” і “нерозумною”. Опір
особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи
небажання враховувати цю реальність – один з недоліків виховної роботи.
У книзі “Виховання і самовиховання” С. М. Ковальов, звертаючи увагу на
цю тенденцію, писав: “… чужі вказівки для особистості, що
розвивається, служать не більше ніж “дорадчим голосом”. Особистість у
цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил,
але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і
перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.

А.А. Кочетов вважає, що самовиховання – вища форма самовдосконалення
особистості, коли функції вихователя вона виконує сама. Розглядаючи
діалектику виховання і самовиховання, він, як і ряд інших ; дослідників,
приходить до висновку, що це два взаємопов’язані процеси.

Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що
виховний процес набуває яскраво вираженого особистісно-зорієнтованого
характеру протікання. Як зазначає І.Д.Бех, виховний процес, який не
забезпечує належних умов для розвитку самовиховання, здебільшого
будується на безпосередньому підкоренні, приниженні гідності людини, в
кінцевому результаті не сприяє її моральному становленню, а, навпаки,
викликає спалахи агресивності.

“Будь-яка ефективна виховна робота має своєю внутрішньою умовою власну
роботу вихованця, – писав С.Л. Рубінштейн. – Успіх усієї роботи із
формування духовного обличчя людини залежить від цієї внутрішньої
роботи, від того, наскільки вона виявляється в змозі її стимулювати та
скеровувати. У цьому головне”.

Педагогічне керівництво усвідомленим самовихованням учнів полягає в
ознайомленні їх з ідеями самовиховання,, у правильній орієнтації та
консультуванні школярів, в допомозі виборі ними “найбільш раціональних
прийомів та засобів самовдосконалення.

Отже, якщо виховання дитини починається з її пізнання, то самовиховання
бере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення себе як особистості
і свого місця в суспільній діяльності людей. Основний критерій оцінки
виховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості в
особистості прагнення до самовиховання.

Потреба у самовихованні та можливість його реального здійснення
виникають на певному, досить значному рівні розвитку особистості. За
даними психолого-педагогічних досліджень, здатність до самовиховання
вперше з’являється в учнів підліткового віку, що зумовлюється
особливостями дітей на більш ранніх вікових етапах – у дошкільному та
молодшому шкільному віці, що є необхідною підготовчою основою, яка
залежно від її суті може мати різний вплив на самовиховання особистості
у наступні вікові періоди. Важливою умовою виховання є вироблення в
дитини з ранніх років здатності до самостійної духовної діяльності,
прагнення вдосконалювати самого себе.

Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:

– розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей;

– вдосконалення розумових здібностей і процесів;

– фізичне загартування і зміцнення свого здоров’я.

Залежно від цілей і завдань самовиховання може бути епізодичним і
систематичним, позитивно і негативно спрямованим. Але чим швидше людина
сформує в себе особистісно та соціально цінні якості, тим менше зусиль
докладатиме їй для того, щоб постійно підтримувати їх, удосконалювати
себе в фізичному, моральному та духовному аспектах. Самовиховання може
бути також частковим і тотальним, тобто спрямованим на формування або
викорінення яких-небудь окремих рис особистості або на всебічний її
розвиток. Нарешті, самовиховання може бути індивідуальним і колективним,
тобто воно може здійснюватись окремими індивідами самостійно, а також у
колективі. За основними напрямками самовиховання, як і виховання, може
поділятись на розумове, моральне, трудове, фізичне, естетичне.

В сучасній педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки
самовиховання:

Самовиховання – це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище,
причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає
соціалізації особистості.

Самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей
особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.

У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості
стосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.

Самовиховання потребує:

– активного усвідомлення особистістю свого “я” (самосвідомість);

– відносин з оточуючим світом (світогляд);

– свого життєвого досвіду;

– самого процесу роботи над собою.

Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки,
планування способу життя, діяльності;

Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості
(уяви, пам’яті, уваги та ін.).

Самовиховання – це вольовий процес, в якому регулюється весь спосіб
життя людини.

Самовиховання пов’язане із вихованням, виступає як його продовження.

Виникаючи в процесі виховання, тобто в результаті зовнішніх впливів,
самовиховання у своєму розвитку проходить ряд етапів, ступенів:

Усвідомлення власних дій та якостей через зовнішню оцінку.

Самоаналіз і самооцінка своїх дій і якостей.

Потреба відповідати самооцінці.

Складання програми самовиховання.

Діяльність з самовихованню та самовдосконалення.

Отже, самовиховання – це систематична, послідовна робота особистості з
удосконалення своїх позитивних і усунення негативних якостей. Тільки
чітко визначившись у своїх сильних і слабких сторонах, людина ставить
завдання розвинути себе, збагатити свій творчий потенціал – здібності,
потреби, смаки, інтереси, цінні особливості характеру, волю, духовний
світ, моральні якості, одночасно усуваючи свої недоліки. Але оскільки в
основі кожної особистісної якості лежать звички, то самовиховання і
являє собою, власне кажучи, формування позитивних звичок і викорінювання
шкідливих, що заважають у житті.

2. Роль самовиховання у розвитку особистості. Взаємозв’язок саморозвитку
і самовиховання.

Самовиховання – якісно відмінний етап у розвитку особистості, що
відкриває нові можливості у взаємодії між нею і зовнішнім світом шляхом
усвідомлення особистістю себе, свого місця в навколишньому світі та
власної поведінки у ньому. Визнаючи особливості самовдосконалення,
відомий український психолог Г. С. Костюк писав: “Самовиховання – вища
форма виявлення саморуху особистості, що розвивається, в якій вона
виступає суб’єктом свого розвитку”.

Специфіка самовиховання як фактору розвитку особистості полягає в тому,
що воно серед усіх інших факторів у найбільшій мірі спирається на
індивідуальні особливості людини, її нахили та потреби. Завдяки цьому
людині вдається виявити для самої себе домінуючі задатки, які у
майбутньому можуть суттєво визначити весь її життєвий шлях, забезпечити
розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей. Саме результати
експерименту Б.І. Додонова доводять, що особистість стає гармонійною не
з огляду на “пропорційний”, і “рівномірний” розвиток всіх її якостей, а
внаслідок максимального розвитку тих здібностей, які домінують у її
структурі і визначають сенс її життя та діяльності. У формуванні
особистості різні її орієнтації немовби конкурують між собою, поки не
виділяється та з них, яка об’єднує навколо себе всі інші, проникаючи у
кожну з них. Таке домінування є не витісненням інших якостей людини, а
перетворенням однієї з них на лідера. “Це своєрідний варіант координації
прагнень особистості шляхом об’єднання навколо найсильнішого з них”.

На думку А. I. Кочетова, “принцип максимальної ефективності саморозвитку
особистості полягає у прагненні людини (усвідомленому й інстинктивному)
якнайшвидше розвинути всі ті якості, сили і здібності, які в ній уже
виявились…”. Усвідомлюючи необхідність вдосконалення в будь-якій
галузі, особистість починає це робити з наростаючим ступенем
самостійності й осмисленості. В результаті відбувається прискорення
психічного розвитку особистості, що й становить провідну функцію
самовиховання.

Cамовиховання активно вимагає усвідомлення особистістю себе, свого місця
в оточуючому світі та й своєї поведінки в ньому. В самому загальному
вигляді самовиховання – це усвідомлений , керований самою особистістю
саморозвиток, в якому в інтересах самої особистості планомірно
формуються якості, властивості , сили і здібності людини. Якщо ж
самовиховання – це усвідомлений саморозвиток ,то між ними існує тісний
взаємозв’язок.

Саморозвиток в психіці людини проявляється в самих різних явищах , до
яких можна віднести ріст, дозрівання і самозміни внутрішнього світу.
Саморозвиток – процес об’єктивний , що не залежить від розуму і волі
людини. Перш за все саморозвиток визначається діями спадковості і
первинними матеріальними потребами. Джерелами саморозвитку є протиріччя
внутрішнього світу людини, що породжені – взаємодією спадковості і
досвіду; потребами і можливостями їх задоволення; бажаннями,
прагненнями, дійсними силами, реальними здібностями людини.

Якщо саморозвиток не залежить від свідомості та волі особистості, то
самовиховання – це вже процес, в якому розвиток сил і здібностей
знаходиться під контролем свідомості й керується особистістю.

В міру розвитку людина все частіше розуміє і оцінює ті явища, які
проходять в її внутрішньому світі. Наступає час, коли саморозвиток стає
під контролем свідомості. Тоді людина починає свідомо брати участь у
вдосконаленні свого внутрішнього світу, у формуванні своїх сил і
здібностей, тоді саморозвиток переростає у самовиховання. Процес
взаємозв’язку свідомого і несвідомого саморозвитку в єдиному
гармонійному цілому і складає загальну картину “саморуху”,
“самовдосконалення”. Все це і є участь особистості в своєму особистому
розвитку.

Таким чином, зміни людини включають в себе розвиток свідомий і
несвідомий, активний і пасивний. Участь людини у своєму формуванні
характеризується ступеню усвідомленості, активності, темпами формування
тих чи інших якостей, рівним самокерівництва.

В цьому і є єдина природа саморозвитку і самовиховання, що забезпечують
інтенсивне формування сил і здібностей людини. Самовиховання є вищою
формою розвитку особистості, її духовного “саморуху”.

3. Структура процесу самовиховання. Модель самовиховання особистості.

У структурному відношенні самовиховання людини являє собою єдність трьох
складових:

– пізнавальної (самопізнання),

– емоційно-оцінювальної (самоставлення),

– дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція).

Завершальний етап формування особистості міцно пов’язаний із триєдиною
основою цілі виховання — вихованням інтелектуальної, емоційної, вольової
її сфер. Однак провідною в самовиховуючому процесі є вольова сфера, яка
забезпечує саморегуляцію внутрішнього світу людини згідно з оточуючою
дійсністю. Провідні функції волі — забезпечення психічної саморегуляції
поведінки і діяльності, керування психічними станами, зміна діяльності в
зв’язку з обставинами, зв’язок між внутрішнім станом і середовищем — в
даному випадку повністю знаходять своє самовираження. Воля активізує
особистість в зв’язку з її цілями, установками, мотивами поведінки,
завданнями практичної діяльності. Воля виступає як основний механізм
процесу самовиховання, в поєднанні з емоціями виконує в духовному світі
особистості регулятивні функції і завжди пов’язана з моральністю та
інтелектом.

Розглянемо основні складові процесу самовиховання. Передусім зупинимося
на самопізнанні як початковій ланці й основі існування самосвідомості
Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе як
суб’єкта, що відрізняється від інших.. Це знання входить у зміст
самосвідомості як її стрижень, серцевина. З самого початку самопізнання
— процес відображувальний, похідний відносно предметного пізнання і
пізнання; інших людей. Людина пізнає себе тими самими шляхами, що й
об’єктивний світ, у неї нема іншого механізму вивчення себе. Воно
проходить ті самі стадії, що й усвідомлення об’єктивного світу, — від
елементарних самовідчуттів, спочатку чисто органічних, до
самосприйняття, самоуявлення і, нарешті, поняття про себе. На початкових
стадіях усвідомлюється лише суто зовнішній, видимий бік власних дій і
вчинків. На наступних стадіях до сфери самопізнання залучається система
найрізноманітніших мотиваційних компонентів, що регулюють поведінку та
діяльність.

Онтогенетичний розвиток самопізнання — це процес, що розгортається в
часі. Умовно в генезисі самопізнання можна виокремити два основних
рівні. Перший, специфічний для ранніх онтогенетичних етапів розвитку
людини — приблизно до підліткового віку, вирізняється невеликим ступенем
інтеграції. Уявлення про себе тут немовби “вписані” у конкретну
ситуацію, вони багаті на безпосередній, чуттєвий зміст. Хоча вже
відбувається формування деяких відносно сталих сторін уявлення про своє
“Я”, але ще немає цілісного, узагальненого, суттєвого розуміння себе,
пов’язаного з наявністю поняття про себе.

Самопізнання на першому рівні здійснюється через різноманітні форми
порівняння себе з іншими людьми, спираючись переважно на зовнішні
моменти. Спостерігаючи поведінку людей у подібних ситуаціях, індивід
виробляє уявлення, а в подальшому поняття про певну психологічну якість,
властивість. Згодом ця якість переноситься на себе, внаслідок чого
виявляються ступінь присутності цієї психологічної якості, її
виразність, форми прояву, рівень розвитку тощо. Сфера психологічних
властивостей іншого, що переносяться на себе, поступово розширюється —
від якостей, що проявляються в окремих актах поведінки, до більш сталої
й узагальненої системи суттєвих властивостей, що характеризує напрям
поведінки людини загалом. Здійснюється і зворотний процес — проекція
своїх якостей на іншого.

У реальному процесі самопізнання звичайно переплітаються моменти
поступового накопичення даних про себе в результаті порівняння,
співвіднесення з іншими та моменти різких зрушень, раптових “згадок”,
коли ті якості власної особистості, про які в індивіда не було досить
певного уявлення, набувають безсумнівності, справжнього розуміння.

Основними способами пізнання себе на першому рівні самопізнання є
самосприймання та прості форми самоаналізу, що не зникають і на
подальших стадіях розвитку самосвідомості, для яких вони є вихідним
моментом, чуттєвою основою.

Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань
про себе здійснюється не в рамках “Я та інша людина”, а в межах “Я та Я”
і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе.
Провідним способом вивчення власного внутрішнього світу стають складні
форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені
мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до
неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки Це
певною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається усвідомлення себе як
суб’єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості.
Власне “Я” починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність
зовнішнього та внутрішнього буття.

У системі взаємодій з природним і соціальним світом людині доводиться
виступати в різних ролях, бути об’єктом найрізноманітніших діяльностей.
З кожної конкретної взаємодії вона “виносить” образ свого “Я” у
різнобічності, складності й суперечливості його проявів. У процесі
самоаналізу, розчленування окремих конкретних образів свого “Я”
новоутворення, що їх складають зовнішні та внутрішні психологічні
особливості, відбувається немовби внутрішнє обговорення з самим собою
своєї особистості, її цінності. Кожного разу в результаті самоаналізу
образ свого “Я” включається до нових зв’язків і виступає в нових
якостях. Так виникає узагальнений образ свого “Я”, що немов
виплавляється з багатьох поодиноких конкретних образів і містить стійкі,
незмінні суттєві риси та уявлення про свою сутність, суспільну цінність.
Узагальнений образ свого “Я” знаходить вираження у відповідному понятті
про себе, яке. однак, не є чимось раз і назавжди визначеним, застиглим.
Йому властивий постійний внутрішній рух. Його зрілість, адекватність
перевіряються і коригуються практикою. Поняття про себе, свою цінність і
справжню сутність значною мірою впливає на весь склад психіки, на
сприйняття світу в цілому, зумовлює єдиний напрям поведінки людини
навіть за складних життєвих обставин..

Якщо розвиток в онтогенезі процесів мислення внутрішньо зумовлює
розвиток самопізнання, то й генезис емоційно-ціннісного ставлення до
себе передусім залежить від розвитку емоційної сфери дитини, її
емоційного досвіду В цілому. інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до
себе передує первинна диференціація емоцій, що відбувається вже після
першого року життя. Дитина відчуває радість від усвідомлення своїх
можливостей, від доступного їй перетворення навколишнього середовища, і
ця радість виступає як “підкріплення “ дій, що виконуються. Тому дитина
і наступного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих
емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі,
наприклад, як відчуття гордості, задоволення собою, радість успіху. В
подальшому ця радість від власних успіхів дедалі глибше усвідомлюється.
Окремі емоційні реакції дитини, що були спочатку ситуативними,
тимчасовими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленням до себе.

У шість-сім років узагальнення дитиною власних переживань сягає високого
ступеня, що дає їй можливість виступати регулятором власної поведінки у
взаємовідносинах з іншими людьми.

Особливої інтенсивності, різноманітності й глибини емоційна сфера набуте
в підлітковому віці. З цим пов’язаний і новий рівень розвитку
емоційно-ціннісного ставлення підлітка до себе. Різноманітні почуття,
пов’язані з переживанням того, що він “відкриває” в собі, набувають
суттєво нового значення: в його психічній діяльності — стають засобом
виявлення, уточнення, усвідомлення інтересів, особливим регулятором
ставлення до людей. Переживання, пов’язані з усвідомленням своїх
особливостей, своєї цінності, місця в колективі, ставлення інших людей,
є активним внутрішнім чинником процесу інтеграції емоційно-ціннісного
ставлення до себе та формування самосвідомості взагалі.

Подальший процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе
відбувається в напрямку, з одного боку, узагальнення більш або менш
однорідних, близьких за своєю модальністю і змістом переживань у складні
почуття, а з іншого — диференціації на новому, вищому рівні почуттів з
різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емоційні стани,
пережиті в різний час, у різних життєвих ситуаціях у зв’язку з роздумами
про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний “фонд”
самосвідомості, який, включаючись та будь-якому рівні у процеси
самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм
індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється.

Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у
сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе — з іншого, поєднуються в
особливе утворення самосвідомості особистості —її самооцінку. Як уже
зазначалося, дитина починає оцінювати себе за допомогою оцінок і людей,
переважно дорослих, але поступово, з переходом на вищі генетичні рівні
психічного розвитку в неї формується більш або менш адекватна й стійка
самооцінка. Процес формування не має меж, бо особистість постійно
розвивається і, як наслідок, змінюються її уявлення, поняття про себе,
емоційно-ціннісне ставлення до себе. З розвитком особистості змінюються
способи утворення самооцінки, і зміст, міра участі в регуляції поведінки
особистості.

Зміст самооцінки має багато аспектів, так дуже складною й
багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює с її моральних
цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка
особистості формується на основі самооцінки окремих сторін її психічного
світу (часткових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, що
відображає ступінь знання особистістю відповідних її якостей і ставлення
до них, має свою лінію розвитку, через весь процес утворення загальної
самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних
компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості,
адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок — єдність,
узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують
процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються
в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в
безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою
цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних,
професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка може мати різні рівні усвідомленості.
Це пов’язане з тим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на
основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних
рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення
до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть
існувати й на рівні неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції —
неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження, у вигляді
певного передчуття. Інколи перевага експресивного моменту в складі
самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості,
послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль
належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу
відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки
та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого.
Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої
особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не
збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об’єктивною
оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і
послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в
діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості
самооцінка, з одного боку, відображає рівень розвитку самопізнання та
емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою
умовою їхнього розвитку.

Виникаючи й формуючись у власній практичній діяльності особистості та її
спілкуванні з іншими, знання себе та емоційно-ціннісне ставлення до себе
вже з самого початку включаються до регуляції поведінки. Специфіка
саморегулювання поведінки передбачає насамперед включення у нього волі —
специфічного “енергетичного двигуна”, завдяки якому воно може мати
наочну форму вираження — конкретну, живу дію. Тому розвиток
саморегулювання пов’язаний із загальним розвитком вольової сфери
особистості, так само .як самопізнання — з розвитком розумової
діяльності, а емоційно-ціннісне ставлення до себе — з розвитком усієї
емоційної сфери.

Самооцінці належить роль одного з провідних механізмів саморегулювання
поведінки особистості. Виступаючи “грюкнем усього процесу
саморегулювання поведінки на всіх етапах його перебігу, вона включається
до структури мотивації, визначає спрямованість саморегулювання, вибір
засобів його здійснення і значно впливає на інтеграцію досягнутого
ефекту поведінки.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі
самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає
вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на
самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки
виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка існує в структурі
регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але
саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами
та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії.
Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові
саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься
з адекватністю, стійкістю й глибиною самооцінки. Тільки високий рівень
розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення
саморегулювання на адекватному рівні.

Отже, можна узагальнити, що самопізнання — це відкриття себе, виявлення
передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які
потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити в здібності, а
талант, в стійку рису характеру. Чим краще людина пізнає себе, чим
об’єктивніше оцінить свої якості, тим ефективніше відбувається процес
самовиховання. Основне правило самопізнання – шукати в собі істинне “Я”.

Все в собі пізнати неможливо, вірніше, важко. Однак в багатьох випадках
соціальний педагог може допомогти учневі, якщо відкриє йому шлях до
самопізнання. Кожна людина має пізнати психологію власної особистості,
мати уявлення про психологічні механізми і закономірності образу
власного “Я”, своєї пам’яті, уявлення, волі, здібностей, темпераменту.

Щоб скоординувати увагу особистості на проблемі самовиховання доцільно
запропонувати їй скласти програму вдосконалення свого “Я” (програму
самовиховання).

Серед провідних методів самопізнання особистості є: самоспостереження,
самоконтроль, самоаналіз.

Самоставлення виявляється в самооцінці своєї особистості. Самооцінка —
оцінка особистості самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед
інших людей. Належачи до ядра особистості, самооцінка є важливим
регулятором її поведінки. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини
з оточуючими, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів
і невдач. Так само самооцінка впливає на ефективність діяльності людини
і дальший розвиток її особистості.

Самооцінка може бути правильною (адекватною), коли думка людини про себе
збігається з тим, що вона насправді собою являє. У тих же випадках, коли
людина оцінює себе не об’єктивно, коли її думки про себе різко
розходяться з тим, якою її вважають інші, самооцінка найчастіше буває
неадекватною.

Більш зрозумілим є поняття — об’єктивна оцінка, занижена або завищена.

Знати самооцінку дуже важливо як для соціального педагога, так і для
самого учня. Це відіграє важливу роль у процесі взаємовідносин,
морального спілкування, в які люди як соціальні істоти, безперечно,
включаються. Знаючи тип самооцінки школяра, вчитель може певною мірою
нею регулювати, однак, коли сам школяр володіє знаннями про свою
самооцінку, відповідними навичками саморегуляції своїми діями і
вчинками. Щоб допомогти школяреві у визначенні власної самооцінки, можна
дати йому орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною
самооцінкою.

Важливим компонентом самовиховання є саморегуляція, тобто уміння
особистості керувати станом свого здоров’я, емоціями, почуттями,
психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою
саморегуляції, про що вже йшлося, є воля. Достатній рівень розвитку волі
— необхідна основа і умова для здійснення програми самовиховання. Воля
пов’язана з увагою, мисленням, пам’яттю, уявою, почуттями людини,
звичками. Велика воля — це не тільки уміння чогось забажати і добитися,
а й уміння змусити себе відмовитися від чогось, коли це потрібно, як
вважав А. С. Макаренко. Тому особливу роль слід приділяти формуванню в
учнів погодженості вольових якостей “треба” і “хочу”. Не кожна людина
може відмовитися від того, чого їй хочеться, заради того, що потрібно
робити. На це здатна тільки вольова людина. Формування в дитини вольових
якостей є одним із першочергових завдань виховання. Без вольових зусиль
неможливо здійснювати регулятивні операції, саморегуляцію.

Керувати своїми почуттями і психічними станами можна, використовуючи
такі методи як: самопідбадьорювання, самопереконання, самоаналіз,
самонавіювання, аутогенне тренування.

Самовихованням завершується етап шкільного виховання особистості. Цей
процес буде супрорводжувати її на всіх дальших етапах її саморозвитку і
самовдосконалення.

4. Самовиховання в історичному аспекті

Процес самовиховання особистості є об’єктом вивчення філософів,
соціологів, психологів, педагогів і представників інших наук. Його з
повним правом можна вважати однією з найдавніших, але завжди актуальних
проблем педагогічної теорії та практики. Тисячоліттями цій меті служили
і служать настанови, викладені в приказках і прислів’ях, епосах і
казках, висловлюваннях видатних людей. Ці думки є скарбницею людської
мудрості, містять цінні поради стосовно самовиховання інтелектуальних,
моральних і фізичних якостей особистості.

Наукові засади для розуміння співвідношення виховання і самовиховання
закладені класичною філософією, представники якої, досліджуючи природу
людини, вказали на її біосоціальну суть, активне ставлення до
навколишньої дійсності та до себе самої. Розвиток особистості
розглядався ними не лише як дія зовнішніх сил, але й як результат
діяльності самої людини, яка, перетворюючи дійсність, є активним
суб’єктом, творцем світу і самої себе.

Філософи Сократ, Епікур, Лукрецій, Демокріт, Арістотель, давньоримські
стоїки залишили чимало цінних порад щодо самовиховання моральних і
інтелектуальних якостей людини, збереження її здоров’я, фізичних і
моральних сил.

Сократ у відомому висловлюванні “Пізнай самого себе” закликав до
самопізнання, з якого власне, і розпочинається самовдосконалення
особистості. Він вважав невігластво найбільшим ворогом людини. Сократ
говорив про себе: я знаю, що нічого не знаю, а інші і цього не знають.
За словами Епікура, подібна самокритика є початком спасіння, тобто
самовдосконалення. Без такого уявлення про себе, без усвідомлення своїх
недоліків, перш за все браку знань про навколишній світ і про себе,
людина перетворюється на самозадоволеного обивателя. Постійне прагнення
Сократа до пізнання зробило його одним із великих “учителів людства”.
“Сократ, – писав Гегель, – силою свого мистецтва і самосвідомої волі
розвинув самого себе у визначений характер, заради визначеної життєвої
справи, набувши необхідних для цього якостей”.

Особливу увагу самовихованню у своєму вченні приділяв Епікур. Мистецтво
життя людини полягає, за його твердженням, у надії на саму себе, умінні
керувати своїми бажаннями, які знаходять своє відображення у прагненні
до нормального фізичного розвитку, пізнання світу і себе, спілкування з
подібними собі з метою розвитку своїх духовних сил.

Близьких поглядів дотримувався і Демокріт. Зокрема, він стверджував, що
людина може досягти моральної досконалості шляхом формування таких
цінних якостей, як самопізнання, самоконтроль, здатність до розумного
самообмеження, самодисципліна. “Добрими людьми, – вважав він, – стають
більше від вправ, ніж від природи”. Силою своєї волі Демокріт зумів
виправити власні мовленнєві вади і стати одним із найвідоміших ораторів
в античній історії.

Величезною силою волі, прагненням до самовиховання відзначались багато
інших представників античності. Г.Гегель писав, що такі видатні діячі
древньої Греції, як Перикл, Софокл, Фукидід, Сократ та інші, “розвинули
свою індивідуальність, надавши їй своєрідний характер, який став
визначальною рисою їхньої сутності і єдиним началом, що проходив
червоною ниткою через усе їхнє життя”. Далі він наголошував, що “такі
особистості не створені природою, а самостійно зробили себе тими, якими
вони були; вони стали тими, якими хотіли бути, і залишились вірними
цьому своєму прагненню до кінця життя”.

У Новий час самовихованням цілеспрямовано займався відомий американський
просвітитель Бенджамін Франклін. В автобіографії він описав розроблений
ним принцип самовиховання: “… я задумав сміливий і важкий план
досягнення моральної досконалості. Я хотів жити, ніколи не роблячи
жодних помилок, перемігши все, до чого мене могли штовхнути природні
шляхи, звички чи суспільство. Оскільки я знав чи думав, що знаю -що
добре і що погано, то я не бачив причини, чому б мені завжди не
наслідувати одного і не уникати іншого”.

Цікаві думки про самовиховання висловлював німецький філософ І. Кант.
Його система самовиховання чітко простежується у сформульованому ним
головному принципі: “Владай своєю натурою, інакше вона буде владати
тобою”. Оцінюючи філософію Канта, Ф.Шіллер писав: “Про смертну людину
поки що ніхто не сказав більше високих слів, ніж Кант, що і складає
зміст усієї його філософії: “Визнач себе сам”.

На особливій ролі самовиховання у становленні особистості наголошував і
Гегель: “… здатність пізнавати своє власне “я” є важливим моментом у
духовному розвитку дитини; з цього моменту вона… робиться придатною до
рефлексії над собою. Але найголовнішим є тут відчуття, яке у неї
прокидається, що вона ще не є те, чим повинна бути, і живе бажання стати
такою ж, як і дорослі, серед яких вона живе… Це особисте прагнення
дітей до виховання “є іманентний момент будь-якого виховання”.

Однією з визначальних ідей філософії, що безпосереднє стосується
проблеми самовиховання, є ідея саморуху. У філософії саморух
розглядається як рух, що має джерело.

Ідеями необхідності духовного самовдосконалення просякнута вітчизняна
філософія кінця XIX – початку XX століття. Визначаючи головну життєву
мету як реалізацію в людині божественного, її представники вбачали
сутність самовдосконалення у прагненні до Бога як до морального ідеалу.
Вітчизняні філософи сприймали духовне самовдосконалення як шлях
поступового розвитку окремо взятого індивіда і суспільства в цілому.
Зокрема, засновник “нового християнства” М.О.Бердяев розглядав
самопізнання як найважливіший засіб удосконалення людини. “Моя
особистість, – писав він, – не є готова реальність, я створюю свою
особистість, творю її і тоді, коли пізнаю себе”.

Правильність поглядів вченого – філософа стосовно ролі самовиховання у
становленні й розвитку особистості підтверджують життєві факти.
Знайомство із біографією видатних людей показує, що:

• три чверті з них у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і
розпад сім’ї, приниження, терор. В одних у сім’ї було нестабільним
матеріальне становище від прекрасного до злиднів. Інші страждали від
своїх фізичних вад або від постійного незадоволення батьків їхнім
навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя;

• з вісімдесяти письменників, які працювали у жанрі пригодницької
літератури та драматургії, сімдесят чотири вийшли з сімей, у яких ще в
дитячому віці їм довелося зазнати наруги, людських драм, що розігралися
між їхніми батьками. Серед двадцяти поетів такі враження з дитинства
винесли шістнадцять;

• чверть із числа досліджуваних мали фізичні недоліки: сліпоту, глухоту,
хронічні хвороби, невдалу зовнішність, низький зріст, дефекти мови і
т.д.

Потреба більшості цих людей компенсувати у дитинстві свої недоліки,
життєві невдачі та негаразди виявилась головним стимулом у боротьбі за
успіх у житті.

Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі
відомі особистості як І.В. Гете, Ч. Дарвін, О.В. Суворов, Л.М. Толстой,
К.Д. Ушинський, А.П. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо І
довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні
особистості. А його правильна організація сприяє максимальному розвитку
фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі
господарем своєї долі.

Проблема самовиховання посідає чільне місце і в дослідженнях психологів.
Зокрема, великий внесок у розробку теоретичних засад самовиховання,
розуміння його змісту зробили Б.Г. Ананьев, Л.С. Виготський, О.М.
Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн. Основна їх позиція полягала в тому, що
самовиховання не може розглядатись ні у відриві від зовнішнього світу,
ні в простому пристосуванні до нього. Воно виникає в результаті активної
взаємодії з навколишнім середовищем, забезпечуючи нову сходинку в
розвитку особистості.

У психологічних дослідженнях наголошується на нерозривному зв’язку
самовиховання з такими особистісними характеристиками суб’єктів, як їх
діяльність, спілкування, становлення. Так, О.М. Леонтьєв, аналізуючи
внутрішні і зовнішні аспекти діяльності, розглядає її творчий характер,
що набуває для людини особистісного смислу, оскільки вона відтворює
себе, своє ставлення до світу.

К.О. Абульханова-Славська, досліджуючи проблему життєдіяльності, виділяє
таке поняття як “діяльнісне ставлення людини до світу”, і розглядає
механізм побудови себе в системі таких відносин. На її думку,
особистісні стосунки самі можуть бути зрозумілі лише через принцип
відтворення: особистість об’єктивує себе певним чином, творить свої
взаємини зі світом, а потім “впізнає” саму себе у новій якості в своєму
об’єктивному прояві”.

У філософській і психологічній літературі акцентується увага на тому, що
в процесі самовиховання відбувається трансформація зовнішніх вимог у
внутрішні регулятори поведінки та життєдіяльності (інтеріоризація).
Причому різні дослідники дещо по-різному вважають основними ті чи інші
фактори, які суттєво впливають на самовиховання.

А.Г. Ковальов, наприклад, наголошує на ролі суспільного фактора, на
взаємозв’язку виховання і самовиховання, на значущості колективу, сім’ї
в організації самовиховання.

А.Я. Арет, проаналізувавши особливості самовиховання, його методи та
прийоми організації на різних етапах суспільного розвитку, виділяє
самопізнання і мотивацію, самопримус і саморегулювання.

A.I. Кочетов особливу увагу зосереджує на формах саморозвитку,
взаємозв’язку виховання і самовиховання, організації самовиховання у
підлітковому віці.

Дослідження В.М. Якобсона більш спрямовані на аналіз самовиховання
почуттів. У працях Т.У. Агафонова визначається роль самоаналізу у
вихованні волі. М.Й.Боришевський досліджує самовиховання у ракурсі його
значущості в самоактивності особистості.

Питанню самовиховання характеру, волі приділяється увага в дослідженнях
В.А. Крутецького, Л. І. Рувинського, C.I. Хохлова та ін. Автори
наголошують на ролі спеціальних тренувань, переборення перешкод у
вихованні волі, аналізують способи впливу особистості на себе, особливо
в складних умовах. На їхню думку, дещо іншим повинно бути співвідношення
між самовихованням і вихованням. Головним має бути самовиховання, а
допоміжним – виховання. Вся навчально-виховна робота повинна сприяти
кращому і зручнішому удосконаленню самовиховання.

У розвиток теорії і практики самовиховання великий внесок зробили
представники вітчизняної педагогіки П.Ф. Каптерев, А.С. Макаренко,
Л.І.Рувинський, С.Л. Рубінштейн, В.0. Сухомлинський, Л.М. Толстой,
К.Д.Ушинський, В.М.Оржеховська та ін. Вони розглядали самовиховання як
один із найсуттєвіших факторів розвитку особистості. На їхню думку,
тільки те виховання вважається ефективним, яке пробуджує в особистості
потребу в самовихованні. І чим старшою стає особистість, тим більша роль
у її формуванні має належати самовихованню. Мистецтво ж розумового і
морального виховання полягає у пробудженні серця і розуму учнів, а не
простому повідомленні інформації та порад. Те, що зазвичай називається
вихованням і освітою, при глибшому погляді на справу виявляється
переважно самовихованням і самоосвітою, а часто і прямою боротьбою
самовиховуваного проти виховних впливів на нього інших людей і речей.

Зокрема, велику увагу взаємозв’язку виховання і самовиховання приділяв
В.О. Сухомлинський. Він неодноразово зазначав, що всі методи виховання
повинні сприяти тому, аби людина подивилась на себе саму, прагнула
пізнати свій внутрішній світ, щоб усі сили її душі були спрямовані на
те, щоб зробити себе кращою, досконалішою. Великий педагог-гуманіст
стверджував, що самовиховання – це не щось допоміжне у вихованні, а
міцний його фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама
себе не виховає. “Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він
уміє пильно вдивлятись не тільки в навколишній світ, а й у самого себе,
коли він прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й свій
внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити
самого себе кращим досконалішим”. Він був глибоко переконаний, що тільки
те виховання є справжнім, яке спонукає до самовиховання. Водночас
педагог визнавав: “Учити самовихованню незмірно важче, ніж організувати
недільні розваги; незмірно важче і складніше, ніж схопити підлітка за
руку і не випускати його доти, поки він не вийшов із стін школи, поки
його не сп’янило повітря, вільне від заборон і регламентацій. Тільки
виховання, яке спонукає до самовиховання, може розв’язати цю важку
проблему”.

В.О.Сухомлинський був глибоко переконаний у тому, що юнаків і дівчат
необхідно не лише виховувати, але й у значно більшій мірі, ніж
підлітків, залучати до самовиховання.

Проблема турбує і сучасних педагогів. Так, російський педагог В.Д.
Шадриков у своєму Проекті “Індивідуалізація навчання на основі
особистісно-орієнтованого навчального плану загальноосвітньої школи”
вважає, що у сучасних умовах втрачається суттєвий аспект діяльності, її
розуміння як щастя, як форми самовираження, як форми становлення людини,
що закладено в її потенції.

Його Проект передбачає, що одне з головних завдань нової школи
-формування характеру особистості. Тому при розробці концепції нової
школи відроджуються методи самостійного володіння навчальним матеріалом,
а також методи і прийоми самовдосконалення, самовиховання особистості. •

Велика увага самовихованню приділяється у дослідженнях зарубіжних
психологів і педагогів, зокрема, представників персоналістичних теорій
розвитку особистості. У прихильників цього напрямку основним фактором
розвитку особистості вважається саме активність особистості (англ.
personality) у формі самоактуалізації, саморозвитку. Таку позицію S
обстоюють прибічники гуманістичної психології (А.Комбс, А.Маслоу,
К.Роджерс), що сформувалася в середині XX століття як реакція проти
зовнішнього детермінізму біхевіористів і внутрішнього детермінізму,
фрейдистів. Гуманістична психологія тісно пов’язана з філософією
екзистенціалізму, у центрі уваги якого – прагнення людини знайти сенс
свого особистого існування і жити вільно та відповідально згідно з
етичними принципами. Психологи гуманістичного напрямку відкидають
детермінізм потягів, інстинктів або середовища: вони вважають, що люди
самі вибирають, як їм жити і якими бути.

“Не забудьте найбільш важливий факт: ні спадковість, ні оточення не є
визначальними факторами, – стверджував австрійський психолог А.Адлер.
Вони лише забезпечують вихідну основу для розвитку і той вплив, на який
індивідуум відповідає, використовуючи свою творчу силу” [цит. за 149].
Спадковість і оточення, на його думку, роблять свій внесок у формування
особистості, але вплив творчого “Я” набагато перевершує їхню дію.
Зрештою, основне значення має не те, чим людина наділена від народження
(спадковість) або з чим вона стикається в житті (середовище), а те, як
вона сприймає те й інше і розпоряджається ним.

На думку Маслоу, “джерела становлення гуманності знаходяться тільки в
самій особистості, вони жодним чином не створені суспільством. Останнє
може лише допомогти чи перешкодити становленню гуманності людини, так
само як садівник може допомогти чи завадити росту куща троянд, проте він
не може зробити, щоб замість куща троянд ріс дуб”.

Таке розуміння розвитку особистості обумовлює специфічну роль виховання.
“Виховання, на думку К.Гоулда – це різноманітні види становлення,
формування вибору, боротьба людини за те, щоб кимсь стати… Мета усього
процесу виховання полягає в тому, щоб навчити людину творити себе як
особистість”.

Таким чином, прихильники гуманістичного напрямку вважають, що розвиток
особистості визначається її внутрішнім прагненням до самоактуалізації,
тобто реалізації всіх своїх потенційних можливостей. Виховання ж та інші
зовнішні фактори лише не повинні цьому перешкоджати. Особлива цінність
надається самовихованню, завдяки якому особистість розвиває свої
здібності, утверджує власну індивідуальність і неповторність. Виховання
нерідко розглядається як маніпулювання особистістю або зовнішній тиск,
що стримує розвиток індивідуальної своєрідності людини, уніфікує їх,
нав’язує шаблонні норми і способи поведінки.

Гуманістична психологія сприяла поширенню методів виховання, що
ґрунтуються на повазі до унікальності кожної людини і вірі в творчий
потенціал особистості. У роботах її прихильників (В. Матурин, Ф.
Ферстер, С.Смайлс, Е. Кай, А. Маслоу, М. Монтессорі, К. Роджерс та ін.)
досліджуються умови самовиховання, способи і прийоми вироблення волі,
виховання умінь і навичок самоконтролю, розумового самовиховання і
самоосвіти, прийоми самопереконання і самонавіювання (Д.Карнегі, А.
Аберхеймер).

Цікавим у цьому плані є досвід організації самовиховання у скаутських
організаціях молоді. Стосовно нашого • дослідження викликає інтерес така
вікова група, як скаути-дослідники (15-20 років), які об’єднуються за
інтересами і спеціалізуються в певному виді діяльності (археологія,
архітектура, лісова справа та ін.). Тут юнаки й дівчата отримують знання
з тієї чи іншої професії, що сприяє її свідомому вибору. До програми
вікових скаутських груп вводяться заняття з певних спеціальностей.
Скаути, які засвоїли яку-небудь спеціальність і успішно витримали з неї
випробування, зобов’язані складати іспити, щоб довести, що ці навички
ними не втрачені. Засновник скаутського руху Баден-Пауелл вважав, що
ключ до виховання і самовиховання “не в тому, щоб навчити, а в тому, щоб
змусити бойскаута самого вчитися, розпалити в ньому бажання самому
збагачуватися знаннями, вміннями та навичками”.

За рубежем тривають активні пошуки механізмів самовдосконалення і
самозміни особистості. Англійський психолог П. Флетсер розглядає як
засіб самовдосконалення особистості самонавіювання, яке неодмінно
приведе до щасливішого і кращого життя.

Американський психолог Дж. Пітер пропонує концепцію самоактуалізації як
шлях, завдяки якому можна досягти щастя, перебороти свої недоліки,
набути впевненості у власних силах з метою досягнення успіхів у
службовій кар’єрі.

Хоча необхідність самовиховання завжди підкреслювалась у працях великих
філософів, психологів і педагогів, проте вітчизняна педагогічна наука
радянського періоду ігнорувала стародавні навчання, особливо якщо вони
були пов’язані з релігією. Недооцінювались і праці “буржуазних”
педагогів і психологів. Крім того, тоталітарний режим не сприяв
належному розвитку самостійності в судженнях, мисленні та поведінці
особистості. Самовиховання найчастіше зводилось до виховання
дисциплінованості, характеру та волі, правил і способів поведінки.

Серед дослідників досі немає узгоджених поглядів на структуру,
показники, рівні розвитку, етапи, методи і засоби самовиховання.
Зокрема, С.Б. Єлканов, А.Г. Ковальов і С.М. Ковальов методами
самовиховання вважають самопізнання, самооцінку, самостимулювання,
самопрограмуван-ня, самоінструкцію, самопримус, самонавіювання тощо.
Л.І. Рувинський, А.С. Соловйова та А.Я. Арет включають вищевказані
поняття до засобів самовиховання.

Література:

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори – в 5- ти т., Т.5 — Виховання і
самовиховання, – К., 1997р.

2. Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з
самовиховання. -К.,1996.

3. Рувинський А.І., Соловйова А.Е. Психологія самовиховання. -М., 1982.

4. Томан І. Як удосконалювати самого себе. Пер. з чеш. – К., 1988.

5. Ковальов А.Г. Самовиховання школярів. – М., 1967.

6. Галузинський В.М., Масленнікова П.П. Самовиховання та самоосвіта
школярів.-К., 1969.

7. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.,
1995

8. Фіцула М.М. Педагогіка. – Тернопіль, 1997.

9. Карпенчук С.Г. Теорія та методика виховання. – К., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020