.

Суть процесу самопізнання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
463 6808
Скачать документ

Реферат на тему

Суть процесу самопізнання

План

Сутнісна характеристика особистості та її основні особливості.

Роль свідомості та самосвідомості в процесі самопізнання. Поняття “Я” –
концепції”.

Основні характеристики процесу самопізнання.

Методи самопізнання.

1. Сутнісна характеристика особистості та її основні особливості.

Аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної
психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І —
соціально-психолого-індивідуальний — вертикальний; II — діяльнісний –
горизонтальний; III — генетичний — віковий, за допомогою якого
характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і
здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

I. Соціально-психолого-індивідуальний вимір (“вертикальний”)

ІІ. Діяльнісний вимір (“горизонтальний”)

ІІІ. Генетичний вимір (“віковий”):

Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури
особистості. Вони пов’язані між собою ортогональним принципом, за яким
співвідносяться три ві міри простору.

Здійснюючи аналіз і синтез системної психологічної структури
особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні узагальнення ведеться
побудова цієї структури. Так, якщо говорити про поняття “психологічна
структура” як про аспект системної характеристики особистості, тобто
складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи з
певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі
діяльності та спілкування, то його можна віднести до першого, найвищого
рівня узагальнення, з якого має починатися процес конкретизації цього
поняття.

Другому рівневі конкретизації властивий розгляд трьох вимірів —
соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного — як
базових параметрів психологічної структурі особистості.

На третьому рівні ведуться диференційований та інтегративний аналіз і
синтез підструктур (спілкування, спрямованості, характеру,
самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіологічних властивостей),
компонентів (потребнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального,
цілеутворюючого, результативного, емоційно-почутгевого) та рівнів
розвитку (задатки, властивості, здібності) в межах основних параметрів
(рис. 1).

Четвертий умовний рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної
структури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси.
У табл. 1 наводиться матриця, де представлені елементи підструктур і
компонентів перших двох вимірів — соціально-психолого-індивідуального та
діяльнісного, а третій, генетичний, лише окреслений без диференціації на
задатки, здібності та рівні розвитку.

На п’ятому умовному рівні конкретизації аналізу і синтезу психологічної
структури особистості стає можливою класифікація конкретних властивостей
і власне здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад,
до науково-технічної, управлінської, економічної, педагогічної тощо) або
виконуваних людиною ролей (начальника, підлеглого, чоловіка, жінки та
ін.). Такий підхід цілком узгоджується із загальновживаним визначенням
здібностей як “індивідуально-психологічних особливостей людини, що
сприяють успішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності”. Такого
розуміння здібностей дотримуються Б. М. Теплов, Г. С. Костюк та інші
дослідники.

Варто зазначити, що перші чотири рівні конкретизації Психологічної
структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її
макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п’ятого) — як такі, що
належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури
пов’язаний з вимогами, що висуваються до особистості конкретними видами
діяльності та поведінки, ролями, соціальним статусом, позицією, рангом,
які обирає,

застосовує й реалізує людина в конкретних соціальних умовах життя.

Таблиця 1 Психологічна стируктура особистості (четвертий рівень
узагальнення конкретизації)

Соціум, референтні групи та партнери зі спілкування

ІІ. вимір

І. вимір Потреби та мотиви Інформаційний пошук, прийом, первісна
переробка інформації Прийняття рішення про мету, задум, ідею, план
діяльності Виконання рішення, досягнення результату діяльності
Емоційно-почуттєві компоненти діяльності

А Спілкування Потреби у спілкуванні Комунікація (усна, письмова),
мовлення Розуміння партнера зі спілкування Міжособистісна взаємодія
Емоційно-почуттєві компоненти спілкування

Б Спрямованість Основні бажання і мотиви Головні пізнавальні інтереси
Ідеали і переконання Прагнення і воля у досягненні цілей і результатів
Емоційна основа спрямованості, почуття – мотиви

В Характер Мотиваційні риси характеру Інформаційно-пізнавальні риси
характеру Риси цілеспрямованості характеру Риси продуктивності характеру
Емоційно-почуттєві риси характеру

Г Самосвідомість Потреба в самоусвідомленні Самопізнання та самооцінка
особистості Саморегуляція та самоконтроль Самореалізація особистості та
самовдосконалення Емоційно-почуттєві компоненти самосвідомості

Д Досвід, компетентність Мотиваційна готовність Система знань. Картина
світу Система вмінь Система навичок і звичок Емоційно-почуттєвий досвід

Е Психічні (Інтелектуальні) процеси Атенційні установки

 

Інтелектуальні установки

 

 

 

Мнемічні установки Обсяг та переключення уваги

Сенсорно-перцептивні процеси

 

 

Образна пам’ять Спрямованість і зосередженість уваги

Мисленнєві та імажинітивні процеси

 

 

Поняттєво-логічна пам’ять Розподіл уваги

 

 

Сенсомоторні, перцептивно-рухові, мисленнєво-дійові процеси

Рухова пам’ять Атенційні емоції

 

 

Інтелектуальні емоції

 

 

 

 

Емоційна пам’ять

Є Психофізіологічні якості Психофізіологічні установки Сензитивність
нервової системи Рухомість, пластичність нервової системи Працездатність
нервової системи Емоційність

Центральна нервова система та цілісний організм індивіда

При соціально-педагогічному, психологічному підході особистість
розглядається переважно з боку міжособистісних взаємодій, соціальної
динаміки тощо. Головна увага приділяється вивченню, за терміном Б. Г.
Ананьєва, інтеріндивідуальної структури того соціального цілого, до
якого належить особистість. При цьому вивчаються насамперед такі
соціально зумовлені характеристики особистості, як її статус, позиція,
ролі, ранг.

Статус особистості являє собою своєрідний центр зосередження її прав і
обов’язків, схему становища особистості в суспільстві. Статус
характеризується стійкістю, тривалістю. Він може бути цілісним або
частковим. Частковий статус пов’язується з родом занять, розміром
доходів, рівнем освіти, етнічною належністю, статевими ознаками тощо.
Узагальнення часткових статусів дає змогу визначити загальний профіль
статусу.

Статус особистості задається наявною системою суспільних відносин і
об’єктивно визначається місцем особистості в соціальній структурі. Цей
зв’язок уперше постає в момент народження дитини і відповідає статусу
батьків, їхньому економічному, правовому, політичному, культурному
становищу в суспільстві. З початком самостійної суспільно-трудової
діяльності створюється власний статус людини. Він зберігає зв’язки зі
статусом родини, містить у собі його ознаки, хоча може й віддалятися від
нього.

Статус особистості є об’єктивною характеристикою, але він може
усвідомлюватися людиною адекватно чи неадекватно, активно чи пасивно,
цілковито, частково або зовсім не усвідомлюватись. Науковий аналіз
статусу особистості охоплює вивчення її реального економічного стану
(майнова характеристика, загальний заробіток, забезпеченість житлом,
реальний бюджет у співвідношенні зі структурою споживання тощо),
політико-правового стану як певного балансу права і обов’язків
громадянина (права й обов’язки особистості становлять ядро статусу, що
вивчається юридичними науками).

Поняття статусу доповнюється поняттям позиції особистості, що
характеризує суб’єктивний — активний, діяльнісний — бік становища
особистості у структурі суспільства. У складних за своєю природою
суспільних відносинах кожна особистість може займати кілька позицій, що
відрізняються одна від одної за своїм значенням, визначеністю та іншими
ознаками. Наприклад, людина може займати професійну позицію, сімейну,
суспільно-політичну, культурну, національну тощо.

Знання: статусу і позиції особистості необхідне для визначення її
соціальних ролей. Роль узагалі розглядається як динамічний їй аспект
статусу, як реалізація зв’язків, заданих позиціями: особистості в
суспільстві. За визначенням І. С. Кона, роль особистості — це соціальна
функція, нормативне схвалений спосіб поведінки, яка очікується від
кожного, хто займає дану позицію. Ці очікування, що визначають загальні
контури соціальної ролі, не залежать від свідомості й поведінки
конкретного індивіда. Вони даються йому як те, що є зовнішнім, більш або
менш обов’язковим, їхнім суб’єктом є не індивід, а суспільство або
якась, конкретна соціальна група.

Загальною характеристикою ролей особистості як соціальних функцій є
ціннісна орієнтація груп і особистості, спільність цілей діяльності,
життєва спрямованість або мотивація поведінки людей. Цінності можна
умовно розподілити на матеріальні, соціально-політичні, духовні.

Важливою соціально-психологічною характеристикою особистості є її ранг.
Ранг особистості, її масштаб і значення для суспільства визначаються
багатьма факторами, серед яких найважливішим вважається продуктивність
основних видів діяльності особистості, зокрема творчої діяльності.
Завдяки цьому забезпечується створення особистістю суспільно значущих
матеріальних і духовних цінностей, визначається її внесок у скарбницю
суспільних благ. Рангу особистості відповідають її престиж, репутація,
авторитет, популярність у групі, колективі, суспільстві.

Цей аспект соціально-психологічної характеристики особистості
виявляється в існуванні так званої надіндивідної підсистеми. У науці на
це вперше вказав В. Джемс, коли зазначав, що особистість людини не
обмежується власним тілом, а охоплює “свої” речі, продукті власної
праці, а також поширюється на людей, з якими даний індивід пов’язаний
родинними, дружніми, професійними, духовними стосунками. Цей факт
відчувається індивідом у момент розриву зв’язків через смерть, хворобу,
переїзд тощо близької людини. У науці цей феномен вивчається як явище
персоналізації, згідно з яким у кожної людини існує потреба бути
представленою, продовженою в іншій людині своїми думками, почуттями,
світоглядом тощо.

Завдяки цьому утворюється єдність людей не тільки за: генетичними
ознаками, за якими усі ми належимо до єдиного роду, маємо в далекій
глибині тисячоліть безперервну низку спільних предків, а в перспективі —
спільну долю єдиної людської популяції. Завдяки персоналізації люди
пов’язані між собою в єдине духовне ціле, соціальну, культурну
спільність. Ця спільність формується у ході спілкування, коли від однієї
особистості до іншої передаються духовні, культурні цінності. Отже,
вирішується проблема біологічного й духовного безсмертя людського роду.

Здатність особистості до спілкування включає в себе мотиваційний,
комунікаційний, перцептивний, інтеракційний та емоційний компоненти.
Сфера спілкування особистості утворюється низкою психологічних
механізмів, використовує безліч засобів — від усної та писемної мови до
математичних, фізичних, хімічних символів і формул, технічної графіки,
художньої символіки, пантомімічної мови жестів та ін.

Властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів,
опосередковуються ними — спілкування, спрямованість, самосвідомість,
досвід, інтелект, темперамент. Однією з властивостей людини, що
формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості
з іншими людьми є характер.

Сутнісна характеристика особистості та її основні особливості
визначаються:

змістом світогляду людини, його психологічною сутністю;

ступеню цілісності світогляду і переконань, відсутністю чи наявністю в
них протиріч;

мірою усвідомлення людиною свого місця в суспільстві;

змістом і характером потреб й інтересів;

специфікою співвідношення і прояву різних особистісних якостей.

2. Роль свідомості та самосвідомості в процесі самопізнання. Поняття “Я”
– концепції”

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх
ефектів ,воно може бути спрямоване й на самого суб’єкта, на його власну
діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе
називають самосвідомістю.

На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення
людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї
позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то
самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість
орієнтована на весь об’єктивний світ,, то ефектом самосвідомості є сама
особистість, У само свідомості вона виступає і як об’єкт, і як суб’єкт
пізнання-Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну
реальність, окрему від природи та інших людей.

Самосвідомість має свою власну структуру. З одного боку – це система
психічних процесів, що пов’язані з самопізнанням, переживанням власного
ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого – система
відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих
процесів . Так ..через самопізнання людина приходить до певного знання
про саму себе. Ці знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина.
Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко
випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування
та діяльності .Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й
адекватне поняття про власне “Я”.

У реальній життєдіяльності людини свідомість і самосвідомість внутрішньо
єдині. У процесі свідомості самосвідомість присутня у формі усвідомлення
віднесеності акту свідомості саме до свого “Я”, а процеси самосвідомості
можуть здійснюватися тільки на основі свідомості .Людина не тільки
усвідомлює вплив об’єктів реального світу й своїми переживаннями виявляє
ставлення до них, а, відокремивши себе з цього світу й протиставлюючи
себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином
ставиться до свого “Я”

Психологічне поняття “Я – концепція” – це сукупність всіх уявлень людини
про себе, пов’язаних з їх оцінкою; це переконання, тенденція поведінки,
набір установок, спрямованих на самого себе.

Установки, спрямовані на самого себе, містять:

– образ “Я” – уявлення індивіда про себе (я щасливий, я оптиміст, я
дратівливий і т.ін.);

– понтенційну реакцію поведінки та конкретні дії, які можуть бути
викликані образом “Я”.

В “Я – концепції” запрограмовано, якою повинна бути поведінка людини.
Наприклад: якщо в моєму “Я” запрограмовано, що я доб’юся успіху , то я
можу подолати всі спокуси розваг, свою слабкість і лінощі, щоб ствердити
своє “Я”. Якщо ж моєму “Я” нерідко записано, що мене очікує поразка , то
мені важко в цій ситуації добитися успіху.

“Я- концепція” формується під впливом:

– минулого досвіду;

– успіхів та невдач;

– ставлення до нас людей, особливо в дитячі роки;

– власної зовнішності.

Ц компоненти контролюють образ власного ‘”Я” .Образ власного “Я”– ключ
до особистості та її поведінки. Образ власного “Я” визначає і діапазон
можливостей людини-те, що вона в змозі чи не в змозі здійснити.
Розширюючи діапазон образу, людина розширює для себе і сферу можливого.
Створення адекватного, реалістичного уявлення про самого себе ніби
наділяє людину новими здібностями, талантами.

Численні експерименти абсолютно чітко продемонстрували , що як тільки
змінювалась “Я – концепція”, проблеми та задачі, пов’язані з нею
вирішувалися швидко та без надмірних зусиль, Найбільш переконливі
експерименти у цьому напрямку провів Прескот Лекі, один з перших
дослідників образу власного “Я”.

Отже, осягнення та використання “Я-концепції” відкриває простір для
суттєвих змін якостей людини, завдяки наступним важливим умовам:

Всі наші дії, почуття, вчинки завжди узгоджуються з “Я-концепцією”.
Змінюючи “Я- концепцію”, ми змінюємо себе, своє життя.

Уявлення про себе дійсно можна змінити.

3. Основні характеристики процесу самопізнання

Самопізнання — це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних
якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання
людина зможе перетворити в здібності, а талант :, в стійку рису
характеру.

Девіз “пізнай самого себе” був накреслений на арці Дельфійського храму в
V ст. до нашої ери в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй
долі, підкорись їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували цей
девіз зовсім по-іншому: пізнай своє призначення, відкрий свої
можливості, передбач свою поведінку. Основне правило самопізнання—
шукати в собі істинне “Я”. Все в собі пізнати неможливо, вірніше, важко.
Однак в багатьох випадках педагог може допомогти школяреві, якщо відкриє
йому шлях до самопізнання. Один із, них — це уважний аналіз не стільки
замислів власників вчинків, скільки самих вчинків у співвідношенні із
замислами. Це тим більш важливо, якщо мати на увазі, що оточення нічого
не знає про твої замисли, які б чудові вони не були, а бачить твої
вчинки і робить про тебе висновок саме на основі здійснення їх.

Наступний шлях — звернення до можливостей науки, в завдання якої входить
з’ясування того, яким закономірностям підкоряється людська пам’ять,
мислення, уява тощо, які особливості їх. Ця наука — психологія, і кожна
людина має пізнати психологію власної особистості, мати уявлення про
психологічні механізми і закономірності образу власного “Я”, своєї
пам’яті, уявлення, волі, здібностей, індивідуальності — всього того, що
як кінцевий результат якого-небудь складного і важливого процесу вона
підмічає в самій собі. Ці два шляхи, як вважає психолог А. В.
Петровський, багатократно переплітаючись, приведуть кожного, хто по них
пройде, до пізнання себе.

Важливим етапом в процесі самопізнання є самовизначення своєї
спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей і таланту.

Старшокласникам слід допомогти усвідомити, що спрямованість визначає
моральне обличчя людини. Щоб визначити вид спрямованості, слід
визначити:

а) життєві цілі, ідеали;

б) ціннісні орієнтації (в якій галузі вважаю себе знавцем, які блага
хочу мати, яке становище займати, чого не вистачає для задоволення
життям, самоповага і відчуття гідності);

в) провідні потреби (чого найбільше бажаю, провідні інтереси, звички,
стабільні відносини);

г) провідні мотиви поведінки.

На основі вчення І. П. Павлова психологи розробили систему показників,
за допомогою яких кожен може визначити тип темпераменту і, якщо
потрібно, вносити відповідні корективи в свою поведінку. Навичками
самовизначення типу свого темпераменту повинні оволодіти і учні. Шляхи
озброєння школярів подібними навичками можуть бути різні: стимулювати їх
до читання відповідної літератури, прочитати лекцію, провести
семінар-практикум. Остання форма самовизначення з особливим інтересом
сприймається школярами. Наприклад, під час проведення психологічного
практикуму можна використати методику, розроблену А. Бєловим.

Учні з цікавістю виявляють, що в кожного з них є одночасно риси всіх
типів темпераменту з переважанням якого-небудь одного, що кожен тип
темпераменту має свої позитивні і негативні сторони. Позитивні якості
слід розвивати, негативні — усувати.

Аналізуючи темперамент на основі наведених характеристик, увагу школяра
слід звертати на те, що саме йому перешкоджає в навчанні, спілкуванні з
товаришами і дорослими. Наприклад, якщо школяр знає, що нестриманість,
гарячковість, властиві йому,— це характерні якості його темпераменту як
вродженого явища, він не шукатиме причини роздратованості в
співбесіднику, а буде формувати уміння регулювати свої емоції.
Меланхоліка потрібно стимулювати до подолання пасивності, невпевненості,
сором’язливості тощо. Якщо людина несмілива, боязлива, її слід навчити
діяти за правилом: “Чого боюсь, за те берусь”.

Важливим об’єктом самопізнання школяра є властивості його характеру.
Характер — це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває в
суспільстві. Таких рис психологи налічують декілька тисяч. Характер
утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей
особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній
діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби
поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна
передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер — це
певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні
риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери.

Щоб допомогти йому в цьому, соціальний педагог пропонує найбільш
загальні властивості характеру:

– Сила характеру. Людина з таким характером уміє добиватися поставленої
мети, переборювати труднощі, відстоювати свої переконання, розвивати
духовну діяльність, виявляти мужність.

– Слабкість характеру. Проявляється в легкодухості, ваганні,
нерішучості, нестійкості поглядів, піддатливості.

– Оригінальність характеру. Виявляється в індивідуальній своєрідності
людини, в тому, що її різко відрізняє від інших. Наприклад, підвищена
чутливість, зайва замкненість.

– Цільність характеру. Являє собою погодженість ставлень людини до
різних проявів життя (єдність слова і діла).

– Твердість характеру означає послідовність, наполегливість у досягненні
мети, відстоювання поглядів і т. д.

Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:

а) до інших людей, демонструючи увагу, принциповість, прихильність,
комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість,
тактовність, коректність або протилежні риси;

б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність,
рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість
або протилежні риси;

в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність,
акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне
самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до
формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації
характеру — це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення
його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні
дії, вчинки людини.

Виділяють такі основні типи акцентуації характеру.

інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні
та налагодженні контактів з оточуючими;

екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності,
балакучість, поверховість;

некерований тип — імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозріливий;

неврастенічна акцентуація — з домінуванням хворобливого самопочуття,
подразливості, підвищеної втомлюваності;

сензитивний тип — з надмірною чутливістю, лякливістю, сором’язливістю,
вразливістю;

демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, треба в постійній увазі
до себе, співчутті.

Більш детальна характеристика цих та інших типів акцентуацій дається у
працях К. Леонгарда, А. Лічко. В акцентуйованим особистостям украй
необхідно за допомогою психолога блокувати акцентуйовані риси характеру,
призводять до міжособистісних та внутрішніх конфліктів.

Характер формується з перших днів життя людини до останніх його днів. У
перші роки життя провідним фактором розвитку характеру стають дорослі; у
молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання.
А починаючи з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру
відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано
вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки,
спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Треба знати, що
характер можна змінювати протягом усього життя людини.

Здібності талант людини теж є об’єктом самопізнання, оскільки від них
великою мірою залежить і власна доля особистості, і доля суспільства, в
якому вона живе. Здібності — це потенційні можливості людини, які
забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.
Талант характеризується невтомністю, одержимістю, величезним інтересом,
що супроводжується працелюбністю. Здібності і талант виявляються в усіх
сферах діяльності людини.

Школяреві слід знати і особливості свого мислення. Характеристикою
мислення і розуміння людини є її розум. Мислення — це оперування
знаннями. Не може бути мислення, якщо немає чим оперувати.

Дієвість знань — високий показник розуму. Думка без застосування все
одно, що не знайдений скарб. Не випадково в народі кажуть, що там, де
працює розум, не потрібно працювати руками, і, навпаки,— дурна голова
ногам спокою не дає. Отже, усвідомлення школярами ролі знань—важлива
умова самовдосконалення свого мислительного апарату. Збагачення знань
здійснюється шляхом самоосвіти, ефективність якої досягається на основі
систематичного вдумливого читання, опори на результати освіти,
досягнення нових знань, самовдосконалення розуму, здібностей, умінь і
навичок шляхом самостійної роботи, вичленення необхідної для практики
інформації, прогнозування чіткого плану здійснення самоосвітньої роботи,
відповідного режиму, самоконтролю, самооцінки того, що і як засвоєно.

Самоосвіта — невід’ємна складова ланка самовиховання школяра. Вона є
запорукою інтенсивного самовдосконалення мислення.

Школяреві слід знати, що мислення буває різних видів: технічне, яке
допомагає успішно розв’язати технічні завдання, наукове, що сприяє
розв’язанню теоретичних, наукових завдань, художнє, яке виявляється в
художньому відображенні навколишнього світу. Знаючи властивий їй вид
мислення, людина розвиває його до рівня універсальності.

Який би вид мислення людина не намагалася б у собі розвинути, вона
повинна знати, що успіх розв’язання будь-якого завдання залежить від
розвитку багатьох якостей, частково від таких, як: допитливість, інтерес
до життя (розвиваються краще тоді, коли людина постійно задає собі
запитання: “Чому? Для чого?” і т. д.); глибина розуму—вміння виділяти
основне в кожному явищі, проблемі; гнучкість і рухомість розуму — вміння
включити знайомий предмет, образ, явище в нові поєднання (розвиваються
тим краще, чим частіше людина застосовує знання в процесі розв’язання
конкретних завдань) логічність розуму—послідовність у розв’язанні
завдань, прагнення врахувати всі деталі, уміння аналізувати і
синтезувати явища, проблеми.

Особливу увагу в роботі з школярами слід звернути на логічне мислення,
яке пов’язане здебільшого з науковим пізнанням світу, формуванням
наукового світогляду, провідним видом діяльності школярів — навчанням. З
метою подання допомоги школярам у процесі вдосконалення логічного
мислення педагог може ознайомити їх з операційними компонентами цього
виду мислення, які забезпечують його ефективність. Прийомами логічного
мислення є: порівняння — встановлення спільного і відмінного в явищах,
процесах; аналіз — поділ цілого на частини, встановлення залежностей між
ними у синтез — об’єднання частин в ціле; узагальнення — мислительна
операція, яка включає і аналіз, і порівняння, зіставлення;
обґрунтування, аргументація — судження чи сукупність взаємопов’язаних
суджень, при допомозі яких здійснюється доведення істинності того чи
іншого теоретичного положення.

Сукупність навичок мислительної діяльності забезпечує високу
продуктивність та інтенсивний розвиток розумової діяльності.

Основний критерій розвинутого мислення — здатність створювати нові ідеї.
Розум поза ідеєю існувати не може. Будь-яка нова ідея — це відхід від
стандарту, це боротьба із застарілою точкою зору, яка закріпилася. А для
цього потрібна сміливість думки — найвищий вид мужності. Тому розум і
характер повинні формуватися разом.

Думка людини – джерело всіх вчинків і дій, всіх м’язових рухів. Усякому
найменшому рухові людини передує думка.

Думки мають п’ять важливих властивостей

Перша властивість. Думка є сила (енергія) і, як електромагнітне
випромінювання передається з джерела до приймача, вона передається від
однієї людини до іншої крізь будь-який простір.

Відомо багато випадків передачі думок. У літературі описано випадок,
коли в роки війни в блокадному Ленінграді, сидячи за столом, б-річний
хлопчик під час обіду вигукнув: “Мамо, батька вбили!”. Скоро прийшла
похоронка на батька-моряка, капітана корабля. Коли після війни із слів
моряків затонулого корабля, що залишилися в живих, встановили час
загибелі капітана, то він точно збігся з тим моментом, коли малюк
вигукнув цю трагічну фразу. Мабуть, передсмертна думка батька, звернена
до сина, була настільки сильною, що дійшла до адресата. Таким чином,
одна людина може в думках впливати на іншу.

Друга властивість. Думка виробляє хвилі, або так звані думкові хвилі,
останні створюють в оточуючих ті самі думки, що народжуються в нашому
мозку. Тому: як думає людина про себе і про інших, так думатимуть про
неї оточуючі.

Третя властивість. Думка має властивість притягувані інші подібні думки.
Боязка думка притягує до себе такі самі думки боязких людей і запас сили
її збільшується. Сміливі думки притягують до себе подібних тощо. Ви
йдете в темну ніч по глухій незнайомій місцевості, йдете сміливо. Раптом
проскочила в вас маленька боязка думка. Через деякий час вам уже
страшно, ви не можете по долати цей страх. Чому? Тому, що тільки-но у
вас виникла думка страху, до неї потяглися думкові хвилі всіх боязких
людей. Отже, завжди відганяйте від себе страх: не запасайте сили боязких
думок.

Розглянемо ще приклад. Ви думали про когось з ненавистю це відігнали цю
думку. Ваша думка разом з почуттям ненависті, (тала швидко розростатися
і отруювати вашу душу. Чому? Тому що ваша думка ненависті притягнула
думки інших людей, які ненавидять, завдяки чому вона значно посилилася;
потім досягла того про кого ви так погано думали, і виробила в ньому
відповідно так саму думку: він до вас тепер ставиться вже з ненавистю,
якщо в, це можете викорінювати такі думки, його думки впливають уже на
вас і ще більше посилюють вашу ненависть, яка знову впливає на нього, і
т.д. Ненависть розростається дедалі більше і більше. З цього приводу
стародавні вислови стверджували, що утриматись на одному рівні добра
можна, але на одному рівні зла — ніколи. Тобто ненависть або інше
будь-яке негативне почуття весь час посилюватиметься, залишаючи слід на
звичках і характері людини. Викорінюйте думки про ненависть.

Така ж справа з іншими думками. Любов викликає любов, смуток викликає
смуток, на обман відповідають недовірою. Тому завжди відганяйте від себе
дурні, шкідливі думки.

Четверта властивість. Думка має здатність притягувати чи відштовхувати
оточуючих, як і магнетизм, і за тими самими

законами, тільки з більшою силою; добрі, корисні думки притягують до нас
ближніх, а злі, шкідливі — відштовхують. Тому виховуйте в собі добрі,
корисні думки і викорінюйте злі, шкідливі, “прополюйте” частіше ваш
“духовний сад”.

П’ята властивість. Думка впливає не тільки на оточуючих й на нас самих.
Кожна думка залишає більш-менш глибокій

слід не тільки на духовному тлі людини, а й на його фізичному стані.
Якщо ви замислитесь, це одразу ж відобразиться на обличчі, розсердитесь
— те саме; при веселих думках у вас теж відповідній вираз обличчя. Якщо
ви часто сердитесь, буваєте “не в дусі”, то на

вашому обличчі дедалі частіше з’являється неприємний, злий вираз,
врешті, тобто по виразу обличчя можна визначити характер людини, про що
вона найчастіше думає, як дивиться на світ і оточуючих Зовнішність
людини відповідає його внутрішньому змісту. Добра думка — це вірний
спосіб добитися хорошого ставлення до вас.

Хороша, добра думка породжує такі самі вчинки й дії, і навпаки. Тому
розвивайте собі хороші, добрі, здорові думки.

Особливо важливо, щоб учні навчилися виховувати, розвивати і зміцнювати
в собі такі три думки:

“Я можу, хочу і досягну, чого бажаю”;

“Я безстрашний, я нічого не боюся”;

“Я люблю всіх людей”.

Деякі люди виховували в собі першу думку, проте забували дві останні,
інші люди розвивали дві перші думки, але забували про третю, і тому вони
або не досягали успіхів, або мали тимчасовий успіх. Слід пам’ятати
завжди про всі три думки.

Думка, як і магнетизм, подібна до електрики і управляється якщо не тими,
то аналогічними законами. Кожна народжена в нашому мозку думка є сила
більшої чи меншої напруженості. Ступінь сили думки залежить від того, як
вона створюється нами.

Коли людина думає, від неї, як сонячний промінь, йде невловимий,
невидимий струм енергії, який і справляє більший чи менший вплив на
оточуючих.

Якщо ми думаємо в’яло, слабо, несміливо, нерішуче, невпевнено то й сила
нашої думки буде такою самою, майже ніякою. Якщо ж ми думаємо
зосереджено, не відхиляючись у бік, твердо, енергійно, наполегливо, то
сила нашої думки буде могутньою і виконає своє призначення, досягне
мети. Тому слід розвивати в собі сильні, міцні думки.

Особливе значення в процесі засвоєння школярами знань має рівень їхнього
запам’ятовування. Психологи розрізняють пам’ять рухову (відпрацьовані
рухи акробата в цирку чи балерини в театрі), музичну (відтворення
музичних творів) емоційну (спогад про яку-небудь радісну подію підносить
настрій) словесну (допомагає зберегти і точно відтворити суть
прочитаного, почутого). Знаючи види пам’яті, школяр може визначити, який
із них розвинутий у нього краще, а який потрібно розвивати шляхом
відповідного тренування. Удосконалити свою пам’ять неважко людині
вольовій. Для цього потрібно її постійно тренувати, запам’ятовуючи
певний матеріал, який поступово ускладнюється. Це можуть бути вірші і
проза, ряди цифр, рухи і музика і т. д.

Щоб запам’ятовування було успішним, учнів слід забезпечити раціональними
прийомами, без яких людина затрачає багато часу і сил для
запам’ятовування. Що мають на увазі?

Першим етапом має стати попереднє обдумування, мислений аналіз тексту,
виділення в ньому найбільш істотного. На цьому етапі, по-перше, важливо
добиватися розуміння важких місць; по-друге, потрібно прагнути
пригадувати із раніше вивченого матеріалу те, що сприяє засвоєнню
нового. Не зрозумівши матеріалу, що вивчається, не можна його завчати.
Після цього важливо встановити логічну послідовність частин матеріалу, а
в інших випадках письмово чи шляхом продуманого підкреслення чи
проставлення цифри виділяють “логічний каркас” матеріалу, що вивчається.

Як складають план для запам’ятовування?

Потрібно, насамперед, намагатися згрупувати матеріал за смислом, тобто
розбити текст на смислові частини, об’єднані однією, хоча б маленькою
темою.

Виділяючи смислову групу, ми таким чином полегшуємо здійснення
наступного важливого процесу, що забезпечує запам’ятовування,— виділення
смислових “опорних” пунктів. Найчастіше ними є назви розділів матеріалу,
основні визначення, формулювання, які містять у стислій, скороченій
формі найістотніше з того, що підлягає запам’ятовуванню. Інколи
“опорними пунктами” можуть бути влучні цитати, яскраві образи, імена,
вислови.

Таким чином, короткий, лише в кілька рядків план, можна легко розгорнути
в повну і досить докладну розповідь. Цінність такого плану полягає в
тому, що він розкриває внутрішні закономірні зв’язки в матеріалі, що
його передбачено запам’ятати, і у такий спосіб сприяє збереженню його в
пам’яті.

Щоб активізувати прагнення школярів до вдосконалення своєї пам’яті,
можна навести їм приклади людей з унікальною пам’яттю. Наприклад,
композитор-педагог С. І. Танєєв, який полюбляв жарти, знаючи, що до
нього прийде композитор О. К. Глазунов, щоб зіграти щойно закінчену
симфонію, сховав за ширму свого учня С. В. Рахманінова. Коли Глазунов
закінчив виконання своєї симфонії, С. І. Танєєв вивів юного Рахманінова
і той точно відтворив весь музичний твір. Глазунов був дуже здивований,
адже своїх нот він нікому не показував, а студент консерваторії вже її
виконав. Така сама феноменальна музикальна пам’ять була й у композитора
М. О. Балакірєва (відтворив один із симфонічних творів П. І.
Чайковського, який прослухав два роки тому), Юлія Цезаря (пам’ятав імена
понад 30 тисяч своїх солдатів), академіка А. Ф. Иоффе (знав напам’ять
всю чотирьохзнакову таблицю логарифмів), археолога Генріха Шлімана
(вивчив 50 іноземних мов, деякі з них вивчив за шість, а то й за два-три
тижні).

У процесі розмови з дітьми можна також використовувати джерела народної
мудрості, приказки, прислів’я. Наприклад, у приказці—пам’ять розумна:
вона знає, що зберігати в своїх складах, а що й не варто — закладено
важливу психологічну особливість пам’яті — забування. Аналогічним є
такий вислів: пам’ять людини — двері, розчинені в її минуле, вчорашнє і
далеке, яке зберігається в свідомості і напівзітерте, а також міркування
Шерлока Холмса:

“Голова людини все одно, що в господаря горище: один тягне туди все без
вибору, інший — тільки те, що необхідне”.

Спеціальна література пропонує ряд правил поводження з пам’яттю. Їх
можна пропонувати в записник чи щоденник самовиховання школяра під
рубрикою “Правила запам’ятовування”.

1. Завчай з бажанням знати і пам’ятати,

2. Передбачай ціль запам’ятати надовго.

3. Користуйся смисловими опорами, смисловими співвідношеннями і
смисловим групуванням — хто добре осмислює, добре запам’ятовує і довго
пам’ятає.

4. Починай повторювати до того, як матеріал почав забуватися. Пам’ятайте
слова К. Д. Ушинського: “…той, хто розуміє природу пам’яті, буде
безупинно повторювати, і для того, щоб полагодити те, що розвалилось, і
для того, щоб зміцнити споруду і вивести на ній новий поверх”.

5. Завчай і повторюй невеличкими дозами.

6. Краще вчити по одній годині сім днів, ніж сім годин підряд в один
день.

7. Після математики вчи історію, після фізики — літературу: пам’ять
любить різноманітність.

8. Коли вчиш, записуй, малюй схеми, діаграми, кресли графіки, відображуй
карикатури, порівнюй з тим, що знав раніше, — дій!

9. Не вчи вірші стовпчиками. Короткі завчай повністю, довгі — розбивай
на порції.

10. Якомога швидше, не чекаючи повного вивчення, намагайтеся відтворити
матеріал, закривши книгу. Пам’ятайте слова Л. М. Толстого: “Ніколи не
шукай у книзі, якщо що-небудь забув, а намагайся сам пригадати”.

11. Якщо одержав завдання на вівторок, а відповідати потрібно в
п’ятницю, не чекай четверга: вивчи зразу, а напередодні тільки повтори.

12. Зрідка використовуйте штучні прийоми, які полегшують
запам’ятовування.

13. Запам’ятати все неможливо. Наша пам’ять довго зберігає лише невелику
частину відомостей (близько 14-15 %). Тому слід відібрати для
запам’ятовування найголовніше. Хто прагне запам’ятати все, не запам’ятає
до пуття нічого.

14. Якщо хочете якнайбільше запам’ятати — навчіться інтенсивно мислити,
хто вміє думати, той більше і знає, тому що пам’ять вимагає не простого
зазубрювання, а усвідомленого активного мислення.

Щоб скоординувати увагу учнів на проблемі самовиховання у відповідній
цілісності, доцільно запропонувати їм відповідну програму вдосконалення
свого власного “Я”. До її складання можуть бути використані різні
підходи. Один із варіантів — програма “Пізнай себе!”:

1. Який стан мого здоров’я? Як я фізично вдосконалююсь?

2. Який у мене темперамент? Позитивні і негативні якості. Мої дії з
метою удосконалення позитивних і усунення негативних.

3. Особливості мого мислення. Основні засоби самовдосконалення
мислительної діяльності.

4 Який тип пам’яті у мене краще розвинутий? 5. Чи правильна моя мова?
Які зустрічаються недоліки? Що роблю, щоб удосконалити її?

6. Чи достатньо читаю, чи все роблю з метою розширення своїх знань?

7. Який предмет засвоюю краще, який гірше? Чому?

8. Який склад мого характеру? Чи відповідає він властивостям мого
темпераменту? Позитивні і негативні якості характеру, шляхи
самовиховання.

9. Яке моє місце серед людей? Моя самооцінка (адекватна, неадекватна).
Вплив її на ставлення навколишніх до мене.

10. Як погоджуються в моєму житті “потрібно” і “хочу”?

11. Мої здібності, таланти. Чи відповідають вони моєму професійному
вибору?

12. Життєвий ідеал, покликання.

13. Чи вмію я регулювати своїм інтелектом, емоціями, почуттями,
поведінковими нормами?

Програму, звичайно, можна продовжувати, видозмінити, суть в основному
полягає в тому, щоб спонукати школярів, особливо старшокласників,
цікавитися своєю природою і сформувати прагнення самовдосконалюватися.
Лише за такої умови будь-які виховні впливи на особистість завершаться
успіхом, оскільки вони потраплятимуть у той грунт, який потребує
відповідного живлення.

4. Методи самопізнання

Методи самопізнання визначаються аналогічно методам пізнання, вивчення
особистості. Ними забезпечує школярів у відповідній системі класний
керівник у співпраці з шкільним психологом. Провідними серед них є
самоспостереження, самокритика, самоаналіз.

Самоспостереження ґрунтується на загальній спостережливості. Потрібно
формувати в учнів здатність бачити переживання людей (як проявляється
горе, радість, задумливість, зосередженість, чесність, працьовитість та
ін.). Навчившись розуміти інших людей, легше зрозуміти і самого себе.
Глибше вникнути в проблему і вичленити практичні методи дослідження
педагога допоможуть автори посібників: Платонов К. К. Занимательная
психология.— М., 1964; Тартунский Ф. С., Тартунская Й. Ф. Задачи й
упражнения по общей психологии.— Мн., 1988; Кочетов А. Й. Как заниматься
са-мовоспитанием.—Мн.: Вьішзйш. шк., 1991; Петровский А. В. Что мьі
знаєм й чего не знаєм о себе? — М.: Педагогика, 1988 та ряд посібників
із серії “Пізнай себе. Психологія — школяреві”.

Щоб самоспостереження школярів було ефективним, слід забезпечити їх
відповідними правилами. Наприклад: не намагайтеся спостерігати за собою
зразу в усіх відношеннях, фіксуючи всі прояви своєї поведінки. Оберіть
спочатку один напрям, який вас пай-більше цікавить; спостерігаючи за
собою, не намагайтеся зразу ж поліпшити те, що вам не подобається в
собі. Інколи ваші невдачі виникають через втомленість, внаслідок
стресового стану, сильних переживань. Самоспостереження найкраще
здійснюється в звичайних умовах; насамперед, слід здійснювати
ретроспективне самоспостереження, тобто чітко відновлювати в пам’яті
події, які тільки відбулися, факти як продовження самопереживання. Однак
повнота враження зберігається недовго — 3-4 год., а далі вже починається
спотворення пам’яттю пережитого і почутого; під час самоспостереження
слід звернути увагу передусім на те, що потім доведеться згадувати і
записувати. Пряме спостереження в ході тих чи інших моментів найбільш
важке і найбільш суб’єктивне. Помилок у цьому варіанті пізнання себе
буває більше, ніж під час наступного самоаналізу пережитого; потрібно
вміти прогнозувати діяльність, подію, передбачати перебіг розмови,
зустрічі, конфлікту та ін.; після того як проаналізовані факти, потрібно
змусити свою пам’ять ще раз згадати, відтворити свої дії і вчинки в
процесі розмови, конфлікту і т. п. Повторне самоспостереження дає завжди
певне уточнення, доповнення; в процесі самоспостереження інколи доцільно
уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в
часі. Це допоможе побачити деякі деталі в собі, у своїх рухах, вчинках,
почуттях.

З метою досягнення чіткості в процесі самоспостереження –
використовуються допоміжні засоби: а) самоопитування—людина запитує
себе: що відбулося, коли саме, в якій послідовності розвивалися події,
що відчувала чи не відчувала вона сама й ін.; б) згадування: порівняння
того, що запам’яталось, із записами у своєму щоденнику, спогадами інших;
в) самоанкетування, самотестування: відповіді на запитання, які задаєш
сам собі; г) порівняння (зіставлення): порівняння того, що говорили і
писали інші, із власними спогадами і записами (що відчували інші
порівняно зі мною); д) уявне повторення того, що відбулося: людина
ставить себе в ситуацію, яка близька тій, при якій відбулася подія,
потім відтворює свої дії особисто, а дії інших учасників — на основі
уяви і спогадів.

Самокритика—опрацювання результатів самоспостереження за допомогою двох
методів — самоаналізу і самооцінки. В основі самокритики лежить
розвинуте мислення. Знаходити і виділяти основне — абетка мислення. Ось
чому потрібно тренувати розум на запам’ятовування, засвоєння,
застосування і закріплення провідних ідей науки, вчитися порівнювати,
зіставляти, знаходити схожість і відмінність. Розум певною мірою
необхідний для пізнання життя і для самопізнання, для учіння і
самоучіння, для виховання і самовиховання.

Як в основі самоспостереження є спостережливість, так самокритика
ґрунтується на критичності розуму, тобто вмінні бачити позитивне і
негативне в навколишній дійсності.

У процесі самоаналізу своєї поведінки найважливіше—практичні результати
своєї діяльності: що зроблено, як зроблено, чи можна було зробити більше
і краще, що цьому перешкодило в мені самому, в чому винні інші.

Самоаналіз доцільний і ефективний, якщо він допомагає встановити
причинно-наслідкові зв’язки в усіх діях і вчинках. Одна і та сама дія
може бути результатом різних збуджувальних сил — якостей особистості,
звичайного способу життя, стресового стану (страху, гніву, пориву
радості, закоханості і т. ін.). Слід шукати основну причину, яка
породжує поведінку. Якщо вона моральна — слід діяти, якщо егоїстична —
потрібно себе негайно зупинити.

Подаючи учням допомогу в процесі здійснення самопізнання, можна їм
запропонувати такі рекомендації: вважайте позитивними лише ті якості,
які виявляються постійно, в усіх видах діяльності і за будь-яких умов,
навіть несприятливих; вважайте негативними лише ті якості, які,
проявляючись у поведінці, постійно викликають гостру критику оточуючих,
їхнє незадоволення, нетерпимість і водночас принижують вашу честь і
пробуджують сумління. “Заподіяне зло повертається назад, горе тому, хто
здійснив злочинство!”— так говорив народ в усі часи; ведіть облік добрих
справ, помилок і зумисних негативних дій. Добрі справи—ваші позитивні
якості, помилки — відсутність досвіду життя, аморальні, негативні вчинки
— результат ваших негативних якостей. “Хочеш бути добрим — безупинно
твори добро”,— закликає народна мудрість; щоб оцінити своє “Я”,
порівнюйте себе з іншими. Однак не з тими, хто гірше, а з тими, хто
кращий за вас. Хочете стати кращими—порівнюйте себе з ідеалом, з
еталоном розуму, моральності, волі. Хто орієнтується в самоспостереженні
на гірших і каже “Я краще!”,— вже стає гіршим; випробовуйте себе в
труднощах, долайте їх, саме в боротьбі з труднощами проявляються наші
недоліки і гідність. Смілива людина сама йде на подолання труднощів, не
дочікуючись, поки життя виявить їх. Хто вміє долати свої труднощі,
подолає і свої недоліки; ставте собі “відмінно”, якщо позитивна якість
виявляється завжди й в усіх видах діяльності, “добре” — якщо вона
виявляється стійко в основних видах діяльності, “задовільно”—якщо в
сприятливих умовах, на основі вимог зовні, “незадовільно” — якщо
найчастіше проявляється не позитивна, а негативна якість, тобто не
працьовитість, а лінь, не чесність, а обман тощо.

Література:

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори – в 5- ти т., Т.5 — Виховання і
самовиховання, – К., 1997р.

2. Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з
самовиховання. -К.,1996.

3. Рувинський А.І., Соловйова А.Е. Психологія самовиховання. -М., 1982.

4. Томан І. Як удосконалювати самого себе. Пер. з чеш. – К., 1988.

5. Ковальов А.Г. Самовиховання школярів. – М., 1967.

6. Галузинський В.М., Масленнікова П.П. Самовиховання та самоосвіта
школярів.-К., 1969.

7. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.,
1995

8. Фіцула М.М. Педагогіка. – Тернопіль, 1997.

9. Карпенчук С.Г. Теорія та методика виховання. – К., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020