Реферат на тему:
Становлення і розвиток методики викладання історії в радянський період
План
1. Особливості викладання історії і суспільствознавства в 20-роки
2. Формування методики в період створення програм і підручників для
самостійного викладання курсу історії в школі (30-40-і роки)
3. Розвиток методики навчання історії в 50-60-і роки
4. Методика викладання історії у 70-80-і роки
1. Особливості викладання історії і суспільствознавства в радянський
період.
У 1923 році в середніх класах замість вивчення курсу історії були
введені так звані комплексні програми. На протязі кожного учбового року
школярі вивчали одну з таких тем: «Село», «Місто» і т.п. В матеріал теми
входили і окремі матеріали з історії тих об`єктів, які вивчалися. У
старших класах замість комплексних програм вводився курс
суспільствознавства, а до нього, у вигляді окремих елементів, входили і
деякі історичні знання, переважно загального характеру або як приклади
для ілюстрації загальних положень курсу суспільствознавства.
В учбовому курсі центральне місце відводилось самостійній роботі учнів.
особливо чітко сформулював нову роль вчителя радянський методист
Л.Жаворонков. На його думку вчитель не повинен бути викладачем, що подає
учням знання в готовому вигляді. Він повинен виконувати роль
організатора, а ще краще помічника учнів у їхній самостійній роботі з
учбовим матеріалом.
Широке поширення отримав так званий “лабораторно-бригадний метод”. Отже,
явно переоцінювались пізнавальні можливості учнів, і недооцінювалась
роль вчителя на уроці.
Зміна мети навчання, перебудова змісту і процесу навчання поставили в
порядок денний і вимогу зміни підручників. Їх місце зайняли робочі
книги, в яких послідовне і систематизоване викладання учбового матеріалу
було замінено матеріалами до окремих тем, для самостійного опрацювання
його школярами. Найбільш послідовно цей підхід був реалізований у
посібнику К.Введенського і Д.Предтечного “Робоча книга з історії” (1928
рік). Книга була призначена для організації роботи учнів на уроках за
“лабораторно-бригадним методом”. Вона складалася з 30 завдань. В свою
чергу кожне завдання складалось із установочної мети, набору
першоджерел, висновку, питань для проведення підсумкової конференції з
даного завдання, літератури для домашнього читання.
Прагнення методистів зміцнити зв`язок школи з життям привело до широкого
використання в учбовому процесі краєзнавчого матеріалу. Широке
використання отримали суспільствознавчі екскурсії, походи по рідному
краю. Це, в свою чергу сприяло створенню великої кількості краєзнавчих
музеїв, посиленню турботи державних органів про збереження історичних
пам`яток.
Підводячи підсумки цій роботі слід вказати як на досягнення на активні
форми роботи учнів в класі, встановлення зв`язків з сучасністю, широке
використання краєзнавчого матеріалу. Разом з тим по суті були відкинуті
всі більш-менш вагомі здобутки дореволюційної методики викладання, а
особливо систематичне вивчення курсу історії.
2. Формування методики в період створення програм і підручників для
самостійного викладання курсу історії в школі (30-40 рр.)
Недоліки історичної освіти особливо гостро дали про себе знати на
початку 30 років, коли зросла потреба у високоосвічених членах
суспільства. Це примусило правлячий режим переглянути відношення до
викладання історії в школі. Так, у постанові “Про початкову і середню
школу” від 25 серпня 1931 року і “Про учбові програми в початковій і
середній школі” від 25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) рішуче засудив існуючу
практику викладання суспільних дисциплін в школі. Але особливо важливе
значення для розвитку методики викладання історії мала постанова РНК
СРСР ЦК ВКП(б) від 15 травня 1934 року “Про викладання цивільної історії
в школах СРСР”. Згіднл цієї постанови в школах вводилися курси
вітчизняної і всесвітньої історії. Перед вчителями історії ставилося
завдання викладати учбові курси в хронологічній послідовності, в живій і
цікавій для учнів формі. У 3-4 класах вводилося вивчення короткого курсу
історії СРСР, у 5-7 – історія стародавнього світу і середніх віків, у
8-10 класах вводилось паралельне вивчення історії СРСР та всесвітньої
історії. Проте реалізація нової концепції викладання історії
наштовхнулося на істотні перепони: були відсутні підручники, вчителі н
були підготовлені до нових форм роботи з учнями.
Відсутність підручників ламало всю роботу на уроці. Вчителі були
вимушені диктувати тексти майже цілі уроки. Головним в роботі вчителя
став підбір і написання текстів учбових матеріалів і диктування їх
учням. Цяі проблема знайшла відображення у монографії Е.Бернадського
“Методи викладання історії в старших класах” (1939 рік).
У 1937 році було видано “Короткий курс історії СРСР” під ред. професора
А.Шестакова, для 3-4 класів. У 1940 році вийшли з друку підручники з
історії СРСР для 8-10 класів під редакцією С.Панкратової; підручник з
історії стародавнього світу для 5-6 класів під ред. С.Мішуліна; середніх
віків для 6-7 класів під ред.Д.Космінського; нової історії (перший
період) для 8-го класу, написаний О.Ефімовим. У 1945 році в зв`язку з
виходом з друку підручника з нової історії (другий період) під ред.
Д.Хвостова і Р.Зубока школа отримала підручники по всім діючим в ній
курсам історії.
Зміст підручників відзначався багатством фактичного матеріалу. При їх
створенні були враховані і надбання методичної думки дореволюційного
періоду. Всі підручники були з ілюстраціями і мали відповідні історичні
карти. Разом з тим підручники були перевантажені фактами, іменами,
датами. Багато складних історичних понять включались в підручники без
необхідних пояснень. Питання і завдання до тем, а також уривки
історичних джерел були відсутні. Підручники відображали зміст історичних
подій і явищ, але мало допомагали вчителю в роботі по розвитку учнів,
сковували організацію самостійної роботи учнів.
3. Розвиток методики навчання історії в 50-80 роки
Розвиток методики викладання історії в післявоєнний період все більше
узгоджувався з розвитком дидактики. Особливо активно дидактикою
розроблялися такі питання як посилення активності і самостійності
школярів в учбовому процесі, підвищення виховної ефективності навчання,
зміцнення зв`язків школи з життям, розробка систем, форм, методів і
прийомів навчання, як інтенсифікація уроку, проблемність і програмування
в навчанні, матеріальне обладнання учбового процесу.
Незважаючи на те, що методика викладання історії базується на
досягненнях дидактики, все ж вона є самостійною специфічною науковою
галуззю. Вона і тільки вона може вирішити проблеми відбору змісту
історичного матеріалу, форм, методів, засобів та прийомів організації
уроку історії.
Наукові дослідження з методики викладання історії знайшли своє втілення
в цілому ряді наукових праць і методичних посібників. Так, у 1947 році
вийшла з друку праця методистів К.Андрієвської і Е.Бернадського
“Методика викладання історії в середній школі”. У 1949 році статтею
Д.Редько “Засвоєння учнями історичних понять” було започатковано
опублікування результатів науково-дослідницької роботи по засвоєнню
учнями історичних знань. Дослідження Д.Редько розкрили в значній мірі
сутність розумової діяльності учнів середніх класів при засвоєнні ними
історичних понять і допомогли накреслити деякі прийоми роботи вчителя по
керівництву мисленням школярів в процесі засвоєння історичних знань.
При перевантаженні учнів учбовим матеріалом головним типом уроку став
так званий комбінований урок. Структурна одноманітність обмежувала
творчість вчителя і розвиток пізнавальної активності учнів. Це привело
до активізації науково-дослідницької діяльності. Почали інтенсивно
розроблятися прийоми використання учбових посібників з історії.
Створення цілого ряду учбових посібників в допомогу вчителю історії
істотно вплинуло на сутність організації уроків, які тепер у значній
мірі опирались на результати наукових досліджень з методики. Більш
активно до навчального процесу став залучатися і краєзнавчий матеріал.
Досвід викладання, методичні і педагогічні дослідження ясно показали
перевантаженість шкільних курсів історії фактичним матеріалом,
складність засвоєння їхнього змісту для школярів. У 50-60 роки склався
тип методичних посібників, які давали вчителю методичні рекомендації як
по викладанню курсів історії в цілому, так і по окремих його напрямках –
по використанню наочності, по роботі з документами, по опитуванню,
проведенню повторювально-узагальнюючих уроків тощо. З найбільшою
повнотою розвиток методики в 40-50 роках розкривають такі праці:
В.Г.Карцов “Очерки методики обучения истории СССР в 7-10 классах”;
О.О.Вагін “Наочність у викладанні історії”; В.О.Классен “Використання
художньої літератури на уроках історії в 5-7 класах”; І.В.Гіттіс
“Самостійна робота учнів 4 класу з історії”; П.С.Лейбенгруб
“Дидактические требования к уроку истории”; А.А.Янко-Триницкая
«Обобщающе-повторительные уроки истории» та інші.
Вся ця багатогранна робота вимагала осмислення і узагальнення,
накреслення нових науково-дослідних перспектив. Започаткувала її
дискусія проведена журналом «Преподавание истории в школе». Дискусія
була розпочата статтею В.Г.Карцова «К вопросу о задачах и содержании
методики преподавания истории в школе». Автор виніс на широке
обговорення таку проблему: «Методика викладання історії, якщо вона
дійсно науково-педагогічна галузь, а не зібрання емпірично підібраних
навчальних засобів і прийомів, повинна базуватися на результатах
науково-експериментальних досліджень, які в свою чергу повинні увібрати
в себе і науково осмислити весь напрацьований вчителями досвід методики
викладання історії в школі». До найбільш значних проблем методики, які
широко обговорювались в ході дискусії слід віднести: завдання і зміст
методики викладання, її методологічні основи, принципи класифікації
методів вивчення історії. Таким чином, важливою рисою розвитку
методичної думки в 40-50 роках було посилення наукового характеру в
розробках з методики, а також зміцнення зв`язків методики і педагогіки,
перебудова методики викладання історії згідно найновіших досягнень
вітчизняної дидактики. Результати наково-експериментальних досліджень
переконливо довели, що формування в учнів історичних понять та розвиток
історичного мислення не відбувається в результаті простої передачі
готових знань, а є складним процесом сприйняття інформації і
внутрішнього її осмислення, вибіркового запам`ятовування, утворення
ассоціатиних логічно-сенсорних ланцюжків, має чітко виражені вікові
особливості.
4. Методика викладання історії у 70-80 роки
У 70-80 роки розробка методики викладання історії в школі отримала свій
подальший розвиток. У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник,
як інструмент, з допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в
процесі їхньої діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з
авторським текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці,
схеми, різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів
додались запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати,
систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю –
керувати учбовою діяльністю школярів.
Таким чином тепер підручники з історії не лише містили знання, а й
сприяли розвиткові школярів, вчили їх самостійно працювати з різними
джерелами історичних знань, оперативно застосовувати свої знання в
учбовій діяльності. Педагогічна ідея розвиваючого навчання знайшла своє
втілення в підручниках Ф.П.Коровкіна “Історія стародавнього світу”;
Е.В.Агібалова і Г.М.Донського “Історія середніх віків” та інші.
Важливим досягненням стало розпочате в Україні викладання історії
України. Проблеми створення шкільного курсу історії України активно
дискутувалися і знайшли своє вираження у ряді дисертаційних досліджень.
Важливий внесок у досягнення методичної думки зазначеного періоду
належить І.Я.Лернеру. В ході експериментальних наукових досліджень він
переконливо довів тісний зв`язок і взаємозалежність між стимулюванням
самостійності учнів на уроці і формуванням у них системи історичних
знань. Дослідження інших науковців дозволили скласти приблизну програму
формування умінь і навичок, які учні можуть здобути в процесі вивчення
історії.
Надзвичайно важливою є проблема стимуляції інтересу школярів до вивчення
історії та організація самостійної роботи учнів на всіх етапах учбового
процесу.
Роблячи спробу наукового осмислення зазначеної проблеми О.О.Вагін
помістив в одній з своїх праць дві порівняльні таблиці: “Методи вивчення
історії в школі” і “Самостійна робота учнів з історії”. Використовуючи
їх методист довів взаємозв’язок цих двох сторін процесу навчання,
обґрунтував їхню діалектичну взаємозалежність.
Підвищення теоретичного рівня викладання історії, істотні досягнення в
розвитку теорії підвищення активності і самостійності учнів на уроках
акцентувала увагу методистів до розробки науковообгрунтованої системи
методів, прийомів і засобів, що відповідають меті навчання та змісту
шкільних курсів історії. Результати цієї роботи отримали своє
відображення в книгах О.О.Вагіна “Методика преподавания истории в
средней школе” і “Методика обучения истории в средней школе”.
У розробці методики наочності особливо великим є внесок К.Д.Нікіфорова.
У своїх працях він переконливо показав роль і значення наочності в
активізації пізнавальної діяльності учнів.
Бурхливе зростання кількості способів і прийомів взаємозв`язаної
діяльності вчителя і учнів виявило потребу у їхній систематизації. Проте
незважаючи на багато численні дискусії єдиної їхньої класифікації так і
не вдалося створити. Проте досягнення методистів 70-80 років викликають
пошану.
Література:
Вагин А.А. Методика преподавания истории в средней школе. – М., 1968.
Гора П.В. Повышение эффективности обучения истории в средней школе. –
М., 1988.
Дайри Н.Г. О методических вариантах уроков истории. – М., 1958.
Дайри Н.Г. Обучение истории в старших классах средней школы. – М., 1966.
Дягтярюк М.І. Використання наочних посібників на уроках історії. – К.,
1955.
Лейбенгруб П.С. Дидактические требования к уроку истории в средней
школе. – М., 1957.
Опыт преподавания истории в старших классах / Под ред. Р.Е.Кантора,
С.С.Коваленко. – М., 1963.
Связь преподпвания истории с жизнью / Под ред. Н.Г.Дайри,
А.Б.Мельникова. – М., 1962.
Сидорова М.А. Самостоятельная работа учащихся по истории. – М., 1951.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
