Реферат на тему:
Акмеологічне вивчення людини як індивіда, особистості, суб’єкта
діяльності
ПЛАН
1. Акмеологічне розуміння людини як індивіда (індивід і
індивідуальність, типологія індивідуальності, темперамент, розподіл
спадкових ознак).
2. Акмеологічне розуміння особистості (співвідношення акмеологічного і
психологічного; співвідношення ідеалу „вершини” розвитку особистості, її
реального стану і способу вдосконалення).
3. Акмеологічне розуміння суб’єкту.
4. Теоретичні принципи періодизації вікового розвитку.
5. Основні характеристики людини в різні періоди вікового розвитку
(період ранньої дорослості, середньої дорослості, пізньої дорослості).
6. Дорослість і зрілість як найважливіша для акмеології ступінь
життєвого циклу людини.
1. Акмеологічне розуміння людини як індивіда.
Індивід – людина як одинична природна істота, представник виду Нomo
sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, вродженого
і набутого, носій індивідуальних рис. Розглядаючи людей як індивідів,
тобто як елемент природи ми можемо виділити основні біологічні
особливості, які характеризують вид в цілому, всім людям властиві від
народження і разом з тим дуже важливі для формування в якості
особистості. Отже, людський рід в цілому характеризує наступне:
– людина істота суспільна, тобто живе в соціумі. Тобто в людини є
інстинктивна потреба жити в суспільстві. така потреба існує у багатьох
тварин, для яких ізоляція від собіпордібних призводить до неминучої
загибелі. Доцільно навести висловлювання науковців з приводу стадного
життя приматів: „Один шимпанзе – це в загалі не шимпанзе”. Ще в більшій
степені таке твердження відноситься до людей.
– суспільство людей персоніфіковано, тобто всі люди (крім одно яйцевих
близнюків) унікальні від народження, тому що людській популяції властиве
генотипові різноманітність поряд із фенотиповою мінливістю.
Персоніфікація це неповторність кожного із нас. Унікальність кожної
людини – це якість дуже цінна для всього людства і тому підтримується
природнім відбором. Для того, щоб уникнути виродження ми повинні бути
різними.
– персоніфіковане суспільство людей має ієрархічну структуру. Ієрархія
це єдина система, в якій всі члени між собою пов’язані, але не рівні.
Такі ієрархічні структури присутні не тільки в людському суспільстві,
але і у інших стадних тварин. Тому прагнення до рівності всіх людей
суперечить людській природі в цілому.
Оскільки кожна людина є продуктом видового і особистісного досвіду, вона
може бути охарактеризована як на рівні генотипу так і на рівні фенотипу.
Отже, генотип – це сукупність всіх генів даного організму, він складає
спадкову основу. Фенотип – сукупність всіх ознак даного організму, він
формується під впливом спадковості і конкретного навколишнього
середовища. Генопитова різноманітність створюється механізмами
мутаційної та хромосомної мінливості мінливості, і передається нащадкам
у вигляді нових комбінацій.
Унікальність індивідів зафіксована в понятті „індивідуальність” –
неповторність кожної людини.
Для людського суспільства характерні два явища, з однієї сторони
унікальність всіх людей, а з другої неминуче спільне існування. Це
сприяє тому, що люди не тільки неповторні, вони в чомусь і схожі. Така
подібність і відмінність не суперечить одна одній. Говорячи про
відмінності мають на увазі всю сукупність ознак, які властиві даній
людині; а коли говорять про подібні ознаки, то виділяють окремі
властивості, які притаманні і іншим людям. Такі повторення певних ознак
дозволяють умовно розбити на певні категорії, їх називають
психологічними типами. Психологічні типи – це групи людей, які мають
подібні психологічні характеристики. Основна проблема типології (поділу)
полягає у тому, щоб виділити найбільш надійні критерії, подібності, які
б були максимально стійкими, і не залежали від випадковостей чи
обставин. В пошуках таких надійних критеріїв структуру якостей
особистості було поділено на дві категорії. До першої категорії
відносяться ті особистісні якості, які не мають прямого відношення до
властивостей організму, а складаються під впливом міжособистісних
відносин і культурного середовища – їх називають змістовими
властивостями особистості. Другу категорію складають формальні
властивості організму. Формальні психологічні властивості – це такі
властивості, які задані біологічно і конституційно, і тому виховання і
інші впливи на них не впливають. До формальних характеристик відносяться
темперамент, схильності і здібності. Найвизначніший серед них
темперамент.
Темперамент – це загальний, вроджений стиль реагування, збудливість і
сприйнятливість людини до вражень зовнішнього світу. Він накладає
суттєвий відбиток на все чим людина займається протягом свого життя.
Темперамент єдина психологічна характеристика, в якій виявляється
природний енергетичний потенціал організму, в тому числі і мозку. Під
енергетичним потенціалом розуміють інтенсивність метаболічних процесів і
співвідношення процесів катаболізму (виділення енергії) і анаболізму
(споживання енергії). Всі показники енергетичного обміну – і
інтенсивність метаболізму і співвідношення процесів виділення і
поглинання енергії – генетично обумовлені та індивідуальні.
У різних людей по різному відбувається енергетичний обмін, у когось
переважає анаболізм, у когось катаболізм. Готовність до віддачі чи
збереженні енергії проявляється у трьох психологічних властивостях
темпераменту: активності, емоційності, екстраверсії – інтроверсії.
Проаналізуємо коротко зазначені властивості.
Активність – це властивість, яка відрізняє даного індивіда по
інтенсивності, тривалості і частоті тих дій, які він виконує.
Активність, як властивість темпераменту виявляється в швидкості і темпі
діяльності; в силі прагнень, бажань, установок; в широті і
різноманітності реакцій; легкості адаптації до нових умов. Емоційність –
визначається тим емоційним фоном, який може бути по життєвим і від якого
залежить схильність до оптимізму чи песимізму.
Активність і емоційність відображають величину індивідуального
енергетичного потенціалу і відповідно різні можливості індивіда. Якщо
потенціал великий, то і можливості великі: спостерігається перевага
позитивних емоцій, підвищена активність та працездатність. Якщо
енергетичний потенціал слабкий – то виникає хворобливий стан, який
проявляється в швидкій втомлюваності, зміною настрою, різким спадом
працездатності і зниженні чутливості.
Третьою психологічною властивістю темпераменту є екстраверсія –
інтроверсія. Екстраверсія – це спрямованість особистості на зовні, на
оточуючих людей, зовнішні явища, події. Зміст екстраверсії, як
енергетичної характеристики, полягає у збільшені збудження мозку, через
реакцію на новизну. Іншими словами – екстраверсія – це енерговитрат ний
механізм. Інтроверсія – це спрямування всередину себе. Змістом
інтроверсії є гальмування мозку з допомогою інстинктивного уникнення
всього нового. Іншими словами – інтроверсія енергозберігаючий механізм.
Отже, екстраверсія – інтроверсія – це та властивість темпераменту, яка
визначає напрямок використання індивідуального енергетичного потенціалу.
Розрізняють чотири класичних типи темпераменту: меланхолічний
флегматичний, сангвінічний і холеричний. Основу сангвінічного
темпераменту складає композиція емоційної стабільності і екстраверсії.
Особистісними проявами сангвініка є комунікабельність, безпечність,
відкритість. У темпераменті флегматика сполучаються емоційна
стабільність і інтроверсія, а тому йому притаманні: розсудливість,
стриманість, зрівноваженість і пасивність. Сполучення інтроверсії і
емоційної нестабільності утворюють меланхолічний темперамент, його
характер тривожний і замкнутий. Темпераменту холерика притаманна
екстраверсія і емоційна нестабільність, а тому йому притаманна
образливість, імпульсивність, агресивність, стурбованість.
Властивості темпераменту знаходяться під впливом генетичних факторів і
успадковуються. Тобто людей можна в тій чи іншій степені
охарактеризувати інтровертами чи екстравертами. Проте в популяції людей
є не лише чотири „чистих” типи темпераменту, але і проміжні варіанти.
2. Акмеологічне розуміння особистості (співвідношення акмеологічного і
психологічного).
Акмеологічний підхід до особистості вироблявся в рамках психологічної
науки. в акмеології розглядають особистість в більш широкому контексті
комплексного підходу до людини, який розробив Б. Ананьєв (особистість це
суб’єкт діяльності, суб’єкт спілкування, суб’єкт пізнання, кожному із
яких властива якісна специфіка способів активності, організації і
здійснення діяльності, спілкування, пізнання) і філософської
антропології, яку запропонував С.Л. Рубінштейн. Філософська антропологія
– це філософське вчення про специфіку буття людини в світі.
Акмеологічний підхід розглядає розвиток на протязі всього життя людини.
акмеологія враховує не тільки прогресивні, потенційні можливості при
визначенні розвитку особистості, але й її регресивні варіанти і виявляє
та діагностує з метою її оптимізації самою особистістю чи з допомогою
акмеологічної підтримки. Наприклад, з допомогою критеріїв будується
схема рівнів розвитку особистості і діагностичний стан особистості
відноситься до певного рівня для того, щоб визначити не тільки які
етапи, але і те, які рівні розвитку вона повинна ще пройти і які засоби
необхідні для здійснення цього розвитку по ієрархії.
Акмеологія враховує закономірності, які виявлені психологією, для того
щоб розвиток особистості здійснювалося не стихійно-емпірично, а
цілеспрямовано, з урахуванням цих закономірностей. В цьому акмеологія
зближується з педагогікою: вона не просто досліджує процеси розвитку, та
включає практику розвитку і удосконалення особистості в якості
центральної наукової задачі. На відміну від педагогіки, акмеологія
ставить своїм завданням не тільки і не стільки отримання особистістю
знань, але й удосконалення її самої, її мислення, здібностей, навиків і
вмінь.
У психології особистість з самого початку, із народження, вважають
суб’єктом. Акмеологи переконані, що якість суб’єкту – це якість, яка
пов’язана зі становленням, розвитком і досягненням особистістю вищого
рівня свого розвитку. Особистість як суб’єкт досягає вищого рівня
розвитку, який не має стандартного для всіх людей значення (порогу) і
вищий рівень цього розвитку вимірюється можливостями її
індивідуальності. Для кожної особистості вищим буде різний рівень. Отже
в акмеології особистість розглядається в контексті життєвого,
професійного, духовного шляху.
3. Акмеологічне розуміння суб’єкту.
Основна парадигмальна характеристика особистості в якості суб’єкта
полягає в тому, що всі свої особливості, можливості як психічні так і
особистісні (розум, волю, мотивацію, здібності), особистість
використовує в якості ресурсів і засобів оптимального вирішення життєвих
і діяльнісних завдань, оптимального здійснення спілкування, пізнання,
діяльності, життя. Особистість, досягаючи вищого рівня розвитку, на
якому розкривається її індивідуальність, здійснюється максимальне
самовираження і самореалізація, стає суб’єктом. Особистості як суб’єкту
властива здатність до вирішення протиріч. Поняттям „суб’єкта”
позначається вище і в цьому розумінні найбільш досконала якість людини,
її прагнення до ідеалу і досягнення цього ідеалу. При розкритті
механізму самореалізації і самовираження враховується індивідуальність
особистості. По-перше, суб’єкт використовує свої індивідуальні
можливості, переваги; по-друге, він створює індивідуальні композиції із
об’єктивних і суб’єктивних складових діяльності.
Якщо особистість в процесі свого функціонування береться за вирішення
завдання, яка є значно вищим за її можливості, вона опиняється в
ситуації на грані своїх психічних, і навіть фізіологічних можливостей і
ресурсів. Акмеологічна підтримка відповідно носить зовсім різний
характер. Для одного типу особистості потрібна актуалізація її
рефлексивних здібностей, для другої – організаційних, для третьої –
здібностей планувати свій час. Є типи особистостей, які діють стихійно
та емоційно, хоча нібито і ініціативно, проте мінімально використовують
свій інтелект. У інших мінімальна мотивація, низька самооцінка, хоча
високий рівень інтелекту. Отже, акмеологічні рекомендації повинні
даватися враховуючи знання типологічних особливостей особистості. Таким
чином, акмеологія повинна тісно співпрацювати із психологією підтримка
акмеологами особистості повинна досягнути мети – її ідеального стану
найбільш економним, конструктивним і гуманним способом.
4. Теоретичні принципи періодизації вікового розвитку.
Сьогодні на жаль, не існує єдиної загальноприйнятої класифікації
періодів життєвого розвитку людини. Розглянемо найбільш вдалі з огляду
акмеологічного підходу.
У класифікації Дж. Біррена (1964 рік) виділено 8 фаз життєвого циклу
розвитку людини. Перша – немовлячий (до 2 років); друга – перед
дошкільний вік (від 2 до 5 років); третя – дитинство (5 – 12 років);
четверта – юність (12 – 17 років); п’ята – рання дорослість (17 25
років); шоста – зрілість (25 –50 років); сьома – пізня зрілість (50 – 75
років); восьма – старість (від 75 і дальше). Певний недолік такої
класифікації полягає у тому, що виділення другої фази відбувається не на
основі вікового критерію, як всіх інших, а на основі
соціально-педагогічної ознаки.
У класифікації Д.Бромлей (1966 рік) виділено п’ять циклів розвитку:
внутрішньоутробний, дитинство, юність, дорослість, старість.
У класифікації Е.Еріксона виділено такі вікові етапи, стадії
психосоціального розвитку: від народження до 1 року (період немовляти
або орально-сенсорна стадія); від 1 до 3 років (раннє дитинство або
м’язево-анальна стадія); від 3 до 6 років (вік гри або
локомоторно-генітальна стадія); від 6 до 12 років (шкільний вік або
латентна стадія); від 12 до 19 років (підлітковий і юнацький вік); від
20 до 25 років (рання зрілість); від 26 до 64 років (середня зрілість);
від 65 років (пізня зрілість).
У поширеній в сучасних західних школах класифікації В.Квінна (2000 рік)
виділено такі вікові етапи: вік немовляти – від народження до 3 років;
раннє дитинство – від 3 до 6 років; дитинство – від 6 до 12 років;
підлітковий вік – від 12 до 18 років; молодість – від 18 до 40 років;
зрілий вік – від 40 до 65 років; похилий вік – від 65 років і дальше.
Отже, беручи до уваги практично всі зазначені підходи було виділено
середню вікову періодизацію життєвого розвитку людини.
– період немовляти (від народження до 2 років);
– раннє дитинство (від 2 до 6 років);
– середнє дитинство (від 6 до 12 років);
– підлітковий вік (від 12 до 15 років);
– юність (від 15 до 19);
– рання дорослість (від 20 до 40 років);
– середня дорослість (від 40 до 60 років);
– пізня дорослість і старість (від 60 і дальше).
5. Основні характеристики людини в різні періоди вікового розвитку
(період ранньої дорослості, середньої дорослості).
Характеризуючи людину в різні періоди вікового розвитку, доцільно
акцентувати увагу на таких ознаках, як пізнавальні процеси (суб’єктивні
форми відображення людиною об’єктивної дійсності, які дають людині
знання про оточуючий світ і про себе саму, сюди належать процеси
відчуття, сприйняття, пам’яті, уяви, мислення); почуття (особливий вид
емоційних переживань); емоції (суб’єктивні реакції людини на вплив
внутрішніх і зовнішніх подразників); мотиви (збуджувачі, які спонукають
активність людини, сюди відносяться установки, ідеали); потреби
(необхідність чи недостатність чогось що є необхідне для підтримки
життєдіяльності організму, внутрішній двигун активності); поведінка
(система реакцій відповідей людини у вигляді складних і простих дій,
проступків); „Я-концепція” (сукупність всіх уявлень, які є в людини про
себе самого як індивіда, особистості і суб’єкта діяльності).
Основні характеристики людини в період ранньої дорослості:
Розвиток пізнавальних психічних процесів в цей період носить
нерівномірний характер. Розвиток психофізіологічних функцій досягає
свого оптимуму до 25 років. Розвиток інтелектуальних характеристик
продовжується протягом всього періоду ранньої дорослості, причому
доросла особистість в стані сама контролювати хід свого інтелектуального
розвитку і досягати висот професійної майстерності і творчості. Розвиток
сфери почуттів відбувається на фоні вирішення головних проблем
дорослості – досягнення ідентичності і близькості. Близькість – основа
любові.
Кохання складається із таких емоцій, як інтерес – збудження, і
задоволення – радість. Можливе почуття ревності, яке виражається
емоціями гніву, злості. В період ранньої дорослості людина переживає
новий комплекс емоцій: емоції батьківських відносин (радість спілкування
з дитиною, почуття довір’я, захоплення, турботи, готовність дати дитині
своє тепло, ніжність, підтримка дитини). В цілому емоційна сфера вже
сформувалася і вона є стабільною. В цей вік найважливішими потребами є
утворення сім’ї, народження дітей, вибір професійного шляху.
Бажання утворити сім’ю може бути обумовлена такими мотивами: кохання,
духовна близькість, матеріальний розрахунок, психологічна відповідність,
моральна необхідність. Найбільш значними мотивами вибору професії є
практичні міркування, батьківські установки, бажання реалізувати свої
здібності, цікавість до професії, її престижність і орієнтація на ту
систему цінностей, яка утворилася. У 30 років на зміну романтичним
цінностям приходять більш практичні, на перший план виступають зовнішні
фактори мотивації праці у вигляді заробітної плати. Багато уявлень про
себе, які формує „Я-концепція” в цей період продовжують збагачуватися
досвідом сексуального партнера, батька, професіонала, громадянина.
Поведінка в період ранньої дорослості пов’язана із оволодінням
професійною діяльністю і самовдосконаленням в ній, створенням власної
сім’ї, вихованням дітей, а також з проведенням вільного часу,
відпочинковою діяльністю. Кожна сфера людської активності
характеризується специфічним характером діяльності і спілкування.
Ведучим фактором розвитку в період ранньої дорослості є трудова
діяльність, а головними завданнями цього віку є професійне
самовдосконалення і створення сім’ї.
Основні характеристики людини в період середньої дорослості:
У людей, які досягнули віку середньої дорослості (40 – 60 років),
помітне відносне зниження характеристик психофізіологічних функцій.
Проте це не впливає на працездатність і дозволяє зберегти творчу
активність. Особливості інтелектуального розвитку і показники
інтелектуальних можливостей багато в чому залежать від особливостей
самої особистості, від її життєвих установок, планів і життєвих
цінностей. Головна особливість цього віку – досягнення мудрості
(володіння широкими фактичними і процедурними знаннями, вміння оцінювати
події і інформацію в більш широкому контексті і здібності справлятися з
невизначеністю).
Середній вік може бути періодом розквіту сімейного життя, кар’єри,
творчих здібностей, проте люди все частіше почали задумуватися про те,
що вони є смертними і що їх час пройшов. Праця стає важливим джерелом
людських почуттів. Майже всі емоції пов’язані з ходом трудової
діяльності, її успіхами чи невдачами. Стрес відіграє важливу роль в
розвитку багатьох хвороб. Цей вік також пов’язаний з тим, що люди
втрачають свою другу половинку, в наслідок смерті, розлучення, або
рішення жити окремо, в їхньому житті проходять такі неприємні події як
достроковий вихід на пенсію чи хвороби. В цьому віці люди часто
піддаються депресії і почуттю самотності.
Основними мотиваціями виступають: реалізація свого творчого потенціалу;
необхідність передати знання наступному поколінні; турбота про
збереження близьких відносин з рідними і друзями; підготовка до
спокійного і забезпеченого життя в старості. Беручи до уваги всі ці
чинники відбувається коректування системи цінностей в трьох пов’язаних
між собою сферах: особистісній, сімейній і професійній. Різкі соціальні
і життєві зміни в будь-якій із цих сфер (передчасний вихід на пенсію,
скорочення на роботі, втрата дитини чи члена подружжя, вимушений переїзд
на нове місце життя) можуть викликати мотиваційну кризу.
Критичною точкою мотиваційної кризи є втрата людиною центрального
життєвого мотиву – сенсу життя і утворення вакууму, подолати таку кризу
допомагає потреба в самоповазі, і самореалізації. Поведінкові
особливості обумовлені тим, що у віці середньої дорослості ведучим видом
діяльності є праця. До цього віку більшість людей накопичують достатньо
великий досвід у вибраній професійній діяльності, який дозволяє
компенсувати вікові зміни в організмі. Відносини із чоловіком чи
дружиною стабілізуються, на перший план виходять проблеми допомоги з
однієї сторони дітям, які вступають у доросле життя з іншої своїм
похилим батькам. Більшу частину вільного часу люди витрачають на
додаткові заробітки і забезпечення побуту, тому самореалізацію у
відпочинку можуть дозволити собі не всі. В цілому покоління 40-літніх
стає авторитетом як для тих хто молодший, так і для тих хто є старшим за
них. Батьки ними вже не керують, діти в них ще не сумніваються.
Впевненість в своїх силах дозволяє їм приймати відповідальні рішення з
такою легкістю, яка раніше була їм недоступна. Ось чому категорію 40 –
60-літніх називають поколінням керівників.
6. Дорослість і зрілість як найважливіша для акмеології ступінь
життєвого циклу людини. Розвиток людини, це необоротні, спрямовані,
закономірні зміни його як індивіда, особистості і як об’єкту. Структуру
розвитку становлять індивідуальні і особистісні утворення, здібності,
які проявляються в характері набутих знань, навиків, вмінь в тих видах
діяльності в яких він зайнятий. Тобто не будь-які зміни, які є в людини,
свідчать про її розвиток. Наприклад, в організмі людини постійно
проходять зміни, які оборотні, і не мають певної спрямованості і не
носять закономірного характеру. Не всі зміни, які проходять при
виконанні різних видів діяльності можна класифікувати як розвиток.
Аналіз розвитку людини виявляє складну і повну протиріч картину,
зокрема, неодночасність досягнення найбільш високого рівня в розвитку
систем організму, а також неоднорідність, гетерохронність початку їх
регресу, і неоднаковість швидкості її протікання.
Дуже важко встановити спрямованість розвитку (тобто проходить прогрес чи
регрес). Наприклад, зміни, які відбуваються в організмі можуть
призводити в загальному до регресу, але певний час можуть викликати
позитивний результат, тільки пізніше можуть спричиняти погіршення
показників а пізніше знову спричиняти підйом. На процес розвитку людини
діють дуже багато факторів, які як сприяють розвитку, так і тормозить
його. Серед багатьох проблем, які є актуальними в процесі дослідження
розвитку дуже вагомою є проблема співвідношення феномена дорослості і
зрілості.
Дорослість – вікова ступінь в житті людини. початок якої припадає на 18
– 20 років, а закінчення до 80 років. Отже, початок дорослості (18-20
р.) пов’язаний із процесом формування організму, який відповідає
нормативам зрілості, розвинуті особистісні якості, за якими стоять
оволодіння основними цінностями життя і культури, і як суб’єкт культури
він готовий трудитися повноцінно. Але слід зазначити, що кількість
прожитих років людиною з моменту народження мало що означає для
розуміння стану його організму, якостей його як суб’єкту діяльності.
Значно більшу інформацію для отримання реальної картини дає його
біологічний, соціальний і психологічний вік. Біологічний скаже про
степінь відповідності віковим нормативам розвитку всіх систем його
організму, соціальний – про наявність прав і обов’язків, якими він
володіє і про рівень реалізації їх в певних ситуаціях. Третій дає
картину сформованості його інтелекту, почуттів, волі, мотиваційної
сфери, характеру, здібностей. Тільки всі разом, пов’язані в єдину
цілісну систему показників вони дозволяють зробити висновки про ступінь
наближення людини до стану дорослості чи вже досягненні дорослості.
У одних людей біологічний вік може бути меншим від хронологічного. У
других, навпаки, він може бути набагато більшим. У третіх біологічний і
соціальний вік можуть бути значно більшими від хронологічного віку.
Нерівномірність показників біологічного, соціального і психологічного
віку залежать від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Наприклад,
показники біологічного віку у 20-ти літньої людини можуть бути нижчими
від норми через вроджені аномалії, захворювання. В іншої 20-літньої
людини показники біологічного віку можуть наближатися до 40-літнього
віку, через систематичні перевантаження нервової системи, відсутність
повноцінного харчування, порушень сну, відпочинку, набутих хвороб
(наприклад біологічний вік титулованих юних гімнасток значно вищий від
їх хронологічного віку). Є люди у яких психологічний вік значно
перевищує їх хронологічний вік, це стосується видатних науковців, які
рано почали розвивати свої здібності (чемпіон світу по шахам Панамарьов,
академік Сахаров). Бувають випадки, коли форсується розумовий розвиток
особистості і не проявляється належна увага його фізичному здоров’ю і
зокрема забезпеченню рухової активності, це веде до порушення
серцево-судинної системи.
Неспівпадання хронологічного, біологічного, соціального і психологічного
віку під час проходження ранньої дорослості свідчить про те, що
особливість людини її дорослість – це феномен, який є досить складним.
Так, одна людина дійшовши до ступеня дорослості може бути не зрілою
фізично, але зрілою соціально і психологічно, а інший навпаки, може бути
фізично зрілим, але не зрілим ні психічно ні соціально. Необхідно мати
на увазі, що критерії зрілості неоднакові у народів, які належать до
різних культур.
Отже, зрілість – ступінь в розвитку людини, коли він стає здатним
повноцінно виконувати свої громадянські, подружні і батьківські
обов’язки і соціально та продуктивно проявляти себе в якості діяча в тій
чи іншій конкретній області праці.
Література:
Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов
В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова.
– Ростов-н /Д.: Феникс, 2001.
Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999.
Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997.
Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб.
заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002.
Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. –
М.: Академический Проект, 2001.
Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України
Кабінету Міністрів та Верховній Раді України.
Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
