Реферат на тему:
Поняття самотності в старості
ПЛАН
1. Поняття самотності. Теоретичні підходи до проблеми самотності.
2. Форми та типи самотності.
3. Економічні та соціальні аспекти самотності в старості.
1. Поняття самотності. Теоретичні підходи до проблеми самотності.
У XX столітті проблема самотності одержала небувалий за значенням
філолофсько-етичний статус: у ній побачили один з вічних, фатальних
джерел не тільки трагічної безнадійності існування людини, але й процесу
всієї історії людства.
Самотність з наукового погляду — одне з найменш розроблених соціальних
понять. У демографічній літературі зустрічаються статистичні дані про
абсолютне число і питому вагу самотніх людей. Так, у ряді розвитих країн
світу (Голландія, Бельгія й інших) самотні люди складають близько 30%
населення. У США, за даними на 1986 рік, було 21,2 мільйони самотніх
людей. У порівнянні з 1960 роком цей показник виріс у 3 рази. До 2000
року до них, за прогнозами, “приєднаються” ще 7,4 мільйони чоловік.
Дослідження показали, що ніколи не відчувають самотності 70-80% старих
англійців, датчан, американців; 50% старих поляків і 30% сербів. У
Росії, Україні скарги на самотність займають перше місце. У осіб старших
70 років цей показник досягав 99-100%.
В Україні, відповідно до перепису 1989 року, 10,126 тисяч складають
самотні люди, з них 6,805 тисяч — жінки. У цьому полягає специфіка
української самотності й пояснюється в першу чергу високим рівнем
смертності чоловічого населення і смертності від неприродних причин
(підраховано, що кожна третя мати має можливість пережити своїх дітей).
Крім того, загальна соціальна і сімейна дезорганізація, відсутність
розроблених технологій допомоги самотнім людям перетворює самотність у
злоякісну соціальну хворобу. Кращі розуми людства намагалися зрозуміти
чи хоча б наблизитися до розуміння цієї проблеми. Кожний з них тією чи
іншою мірою намагався дати відповідь на хвилюючі ці питання. Що це —
людське почуття чи його стан, чи дається воно від народження людині чи
здобувається, визначається життєвими обставинами? Що це — благо чи зло
для людини і навколишніх? Як можна перебороти цей стан, і чи завжди це
потрібно робити?
У загальному розумінні самотність – відчуття розриву з оточуючими,
боязнь наслідків самотнього способу життя, важке периживання, пов’язане
із втратою життєвих цінностей або близьких людей, постійне відчуття
покинутості, непотрібності власного існування.
Самотній спосіб життя і самотність – це поняття близькі, але не тотожні.
Самотній спосіб життя – це фізичний стан, який активно обирається самою
особистістю в силу своїх характерологічних особливостей і психічного
здоров’я. Це перш за все, прагнення відокремитись від оточуючих, бажання
захистити свій внутрішній світ, незалежність від вторгнення сторонніх і
навіть близьких родичів.
Самотність – це соціальний стан, який відображає психофізичний статус
людини, утруднюючи їй встановлення нових і підтримування старих
контактів та зв’язків.
Самотність у старості – це перш за все відсутність родичів, дітей,
онуків, подружжя, а також окреме проживання від молодих членів сім’ї.
Наявність сім’ї не вирішує проблеми самотності в старості, так само як
самотній спосіб життя не обов’язково призводить до самотності: багато
старих людей ведуть активне суспільне життя, спілкуються з рідними та
друзями. Необхідно відрізняти ізоляцію від самотності. Ізоляція – це
об’єктивна відсутність суспільних контактів. Самотність – суб’єктивний
психічний стан. Самотність не пов’язана з кількістю суспільних
контактів, а обумовлена монотонністю спілкування.
У теоретичній спадщині глибокого осмислення проблеми самотності існує
кілька підходів, однак число моделей самотності не представляють собою
повного і систематичного пояснення. Більшість теоретичних міркувань про
самотність було зв’язано з клінічною практикою чи випливали з уже
існуючих теорій.
Отже, теоретичні підходи до проблеми самотності класифікують на наступні
групи:
– психодинамічні;
– феноменологічні;
– екзістенціально-гуманістичні;
– соціологічні;
– інтеракціоністські;
– когнітивні;
– інтимні;
– теоретико-системні.
Психодинамічний підхід.
Перший психологічний аналіз самотності опублікував Зілбург (1938 р.).
Він розглядав самотність і усамітнення. Усамітнення — це стан, що
виникає в результаті відсутності конкретного “когось”. Самотність — це
нездоланне постійне відчуття одинокості. Неважливо, чим людина зайнята,
але самотність, як “черв’як”, роз’їдає її серце. Згідно теорії Зілбурга,
самотність є відображенням характерних рис особистості: нарциссизму,
манії величності, ворожості. Зілбург простежив походження самотності,
починаючи з дитячої віку. Дитина пізнає радість бути любимим і викликати
захоплення разом з потрясінням, породженим тим, що він — маленька слабка
істота, змушена чекати задоволення своїх потреб від інших. Це і є, по
Зілбургу, зародження відчуженості, ворожості і агресивності самотнього.
Салліван (1953 р.) також вбачав корені самотності дорослого в дитинстві.
Саме в підлітковому віці потреби в людській близькості приймає форму
потреби в приятелі, з яким можна обмінятися своїми таємницями, думками.
У підлітків, що відчувають обмеженість соціальних навичок внаслідок
неправильних взаємин з батьками в дитинстві, як правило, виникають
труднощі при встановленні приятельських відносин з однолітками. Ця
нездатність задовольнити підліткову потребу в інтимності може привести
до глибокої самотності.
Ф. Фромм-Рейхман (1959 р.) в поясненні даної проблеми робить акцент на
шкідливих наслідках “передчасного відлучення від материнської ласки”.
Таким чином, у аналізі проблеми самотності представники психодинамічних
теорій виходять головним чином з їх клінічної практики і схильні вважати
самотність результатом ранніх дитячих впливів на особистісний розвиток.
Феноменологічна теорія. Карл Роджерс (1961 р.), є найбільш відомим
прихильником феноменологічного напрямку. Його аналіз заснований на
“Я-теорії” особистості. Роджерс вважав, що суспільство змушує індивіда
діяти відповідно до соціально визначених стандартів, обмежуючи волю її
дій певними зразками. Це веде до протиріччя між внутрішнім (істинним)
“Я” індивіда і проявами “Я” у відносинах з іншими людьми. Згідно теорії
Роджерса, впевненість у тому, що істинне “Я” індивіда відкинуто іншими,
“тримає людей замкнутими у своїй самотності”. Аналіз самотності,
представлений Роджерсом, випливає з його клінічної практики, тобто
роботи з пацієнтами. Роджерс розглядає самотність як прояв слабкої
пристосовності особистості, причина якого знаходиться всередині
індивіда, у феноменологічних невідповідностях уявлень індивіда про
власне “Я”. На відміну від прихильників психодинамічних теорій Роджерс
не дуже довіряє раннім дитячим впливам на формування особистості.
Відповідно до його концепції, зміст досвіду самотності особистість
набуває під впливом різних життєвих чинників.
Екзістенціально-гуманістичний підхід. Екзістенціалісти вважають, що люди
споконвічно самотні: “Ніхто інший не може розділити з нами наші почуття
і думки; роз’єднаність є сутнісний стан наших переживань”. Прихильники
даної точки зору найчастіше зосереджуються на питанні про те, як люди
можуть жити, будучи самотніми.
Мустакас – представник даного напрямку і автор декількох популярних
книг, виділяє значення розходження між “суєтою самотності” та істинною
самотністю. “Суєта самотності — це система захисних механізмів, що
відокремлює людину від вирішення важливих життєвих питань і яка постійно
спонукує його прагнути до активності”. Істинна самотність виникає з
конкретної реальності самотнього існування, а також викликана різними
життєвими ситуаціями (смерть, життєві зміни, трагедія), пережитими
наодинці. Таким чином, екзістенціалісти вважають, що людина може
перебороти свій страх самотності й навчитися позитивно його
використовувати.
Як і інші вище згадані теоретики, Мустакас працював із клінічними
пацієнтами. Інші прихильники цієї орієнтації формулюють свої погляди,
виходячи в основному з філософських міркувань. На відміну від більшості
теоретиків Мустакас оцінює самотність позитивно. І, хоча Мустакас не
заперечує, що самотність може мати хворобливий ефект, він розглядає його
як продуктивний, творчий стан людини. Екзістенціалісти не досліджували
причинних коренів самотності.
Соціологічний підхід. К. Боумен (1955 р.), Д. Рісмен (1961 р.) і Ф.
Слейтер (1976 р.) — представники соціологічного підходу до проблеми
самотності. У своїй теорії Боумен висунув гіпотезу про існування трьох
факторів, що ведуть до посилення самотності в сучасному суспільстві:
1) послаблення зв’язків у первинній групі;
2) збільшення сімейної мобільності;
3) збільшення соціальної мобільності.
Рісмен і Слейтер не стільки оцінюють самотність як нормальний чи
ненормальний стан, скільки вважають самотність нормативним — загальним
статистичним показником, що характеризує суспільство. Причину самотності
Рісмен і Слейтер поміщають поза індивідом (наприклад, вплив засобів
масової інформації, що сприяють соціалізації, роблять негативний
постійний вплив на особистість).
У визначенні причин самотності робиться акцент на значення подій, що
відбуваються в житті людини в зрілому віці (наприклад, розлучення).
Інтеракціоністскький підхід. Р. С. Вейс (1973 р.) — головний представник
інтеракціоністського підходу до проблеми самотності. Його пояснення
самотності може бути розцінене як інтеракціоністске згідно двох причин.
По-перше, він підкреслює, що самотність — це не тільки функція фактора
ситуації. Самотність — продукт їх комбінованого (чи інтерактивного)
впливу. По-друге, Вейс описував самотність, маючи на увазі соціальні
відносини, такі, як прихильність, керівництво і оцінка. Тобто самотність
з’являється в результаті недостатньої соціальної взаємодії індивіда,
взаємодії, що задовольняє лише основні соціальні потреби особистості.
Вейс також встановив два типи самотності, що, на його думку, мають різні
передумови і різні афективні реакції. Емоційна самітність є результатом
відсутності тісної інтимної прихильності, такий, наприклад, як любовна
чи подружня. Емоційно самотня людина повинна випробувати щось вроді
занепокоєння покинутої дитини: неспокій, тривогу і порожнечу. Соціальна
самітність – це відсутність значимих дружніх контактів. Соціально
самотня людина переживає тугу і почуття соціальної маргінальності.
Вейса цікавить “звичайна” самотність — стан, що переживає більшість
людей протягом усього їхнього життя. Він розглядає самотність як
нормальну реакцію. Очевидно, що Вейс мав на увазі як внутрішні
(характерологічні), так і зовнішні (ситуативні) причини самотності. Із
цих двох підходів ситуативний є найбільш привабливим у цьому випадку.
Тому Вейс особливо підкреслює поточні події в житті особистості як
ключовий фактор формування самотності. Що стосується причин виникнення
подібного стану, то тут Вейс допускає можливість участі у формуванні
інстинкту самотності.
Когнітивний підхід. Енн Пепло і її колеги стали головними
пропагандистами когнітивного підходу. Найбільш характерний аспект цього
підходу полягає в тому, що він акцентує роль пізнання як фактора, що
опосредковує зв’язок між недоліком соціальності і почуттям самотності.
Визначаючи зазначену роль пізнання, Пепло звертає увагу на теорію
атрибуції (пояснення). Когнітивний підхід припускає, що самотність
настає в тому випадку, коли індивід сприймає (усвідомлює)
невідповідність між двома факторами – бажаним і досягнутим рівнем
власних соціальних контактів. Важливу роль у її теоретичних
формулюваннях грали емпіричні дані обстежень і експериментів.
До причин самотності Пепло відносить характерологічні і ситуативні
фактори, що сприяють його виникненню, а також вплив минулого і
сьогодення на формування особистості.
Інтимний підхід. Дерлега і Маргуліс (1982 р.) вживають поняття
“інтимність” і “саморозкриття” для тлумачення самотності. Подібно Вейсу,
вони думають, що соціальні відносини, безперечно, сприяють досягненню
індивідом різних реальних цілей. Самотність же обумовлена відсутністю
відповідного соціального партнерства, що могло б сприяти досягненню цих
цілей. Самотність настає тоді, коли міжособистісним відносинам індивіда
невистарчає інтимності, необхідної для довірливого спілкування.
В основі інтимного підходу лежить припущення про те, що індивід прагне
до збереження рівноваги між бажаним і досягнутим рівнями соціального
контакту. Дерлега і Маргуліс досліджують, як у цих умовах сукупність
соціальних зв’язків індивіда, його соціальних очікувань і його
особистісні якості можуть вплинути на такий важливий у даному відношенні
баланс.
Головним джерелом теоретичних ідей Дерлеги і Маргуліса стала, як видно,
когнітивна теорія, але не клінічна практика чи емпіричні дослідження.
Вони розцінюють самотність як нормальний досвід в умовах сучасного
суспільства. Їхня увага до безупинного процесу балансування бажаного і
досягнутого рівня соціальних контактів акцентує поточні детермінанти
самотності особистості. Ці дослідники вважають, що і
внутрішньоіндивідуальні фактори, і фактори середовища здатні привести до
самотності.
Системний підхід. Загальносистемний підхід до проблеми самотності
сформулював Дж. Фландерс (1982 р.). Він ґрунтується на розумінні системи
як сукупності елементів, взаємодіючих між собою, що обумовлюють один
одного й утворять єдине ціле. Поведінка живих організмів відбиває
переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система.
Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального. З цього погляду
самотність представляє собою механізм зворотного зв’язку, що допомагає
індивіду зберегти стійкий оптимальний рівень людських стосунків.
Фландерс розцінює самотність як потенційно патологічний стан, але вважає
його також і корисним механізмом зворотного зв’язку, що у кінцевому
результаті може сприяти благополуччю індивіда.
Системна теорія включає мотиви поведінки як індивідуального так і
ситуативного характеру.
2. Форми та типи самотності.
Як стан фізичної ізольованості, відірваності самотність відома із самих
древніх часів і навіть нерідко свідомо використовувалося людьми. Але при
цьому, звичайно ж, протягом століть змінювалася його суб’єктивна оцінка
і відношення людей до факту відриву (самоти).
Історичні підходи до проблеми самотності розглядаються з трьох позицій.
По-перше, обряди, ритуали, випробовування, виховання самотністю, мали
місце практично у всіх племен і народів. Подібні обряди мали величезне
психологічне значення. В умовах повного життєвого розчинення індивіда у
своєму племені чи роді обряди ізоляції були тим засобом, що дозволяли
людині, нехай навіть у самій примітивній формі, осмислити й усвідомити
себе, психологічно відокремитися. Значення таких обрядів збереглося на
багато століть і в істотно зміненому вигляді дійшло до наших днів.
По-друге, це покарання самотністю, що виражалося у вигнанні з роду і що
прирікало покараного майже на вірну смерть. Ця форма самотності має
також давню історію. У наш час така форма самотності може бути викликана
внаслідок порушення закону. Причому крім прямого позбавлення волі
держава часто використовувала такі способи відчуження індивіда від
суспільства, як вигнання (посилання) чи позбавлення права проживати у
визначеній місцевості. Однак психологічно вони є покаранням тою ж
самотністю, тому що означають повний відрив індивіда від звичного для
нього кола спілкування, рівня культури і так далі. І тільки величезна
сила волі дозволяють індивіду у цих умовах зберегти свою особистість і
перебороти соціальну відчуженість.
По-третє, ця добровільна форма самотності окремих індивідів, що
оформилася в соціальний інститут “отшельничества”, що проіснував багато
тисячоріч. “Отшельничество” як соціальний інститут проіснувало не менш
2,5 тис. років і тільки в XX столітті втратило своє значення.
Існують різні типи і ступені самотності. Деякі форми можуть стимулювати
розвиток самотності і поглиблювати його; в інших же формах чітко
виражений руйнівний ефект цього явища.
Проведені розбіжності між типами самотності вимагає ретельного аналізу й
особливої уваги до будь-яких різновидів його прояву. Аналіз типологій
проводяться згідно трьох основних напрямків:
оцінка індивідом його соціального стану,
недостатність (обмеженість) соціальних відносин,
тимчасова перспектива, зв’язана із самотністю.
1. Типологія оцінки індивідом його соціального стану. Багато філософів
вбачали в самотності позитивні аспекти. Вважалось, що самотність
забезпечує можливість спілкування з Богом, самим собою. Самотність
розглядалась як засіб реалізації сили характеру людини, яка вибирає
самотність на визначений період часу.
У цьому змісті найбільш значуща типологія Кельбеля, що розрізняв чотири
типи самотності.
1. Позитивно-внутрішній тип, так звана “горда самотність”, яка
сприймається індивідом як необхідний засіб відкриття (відшукування)
нових форм існування чи спілкування з іншими людьми.
2. Негативно-внутрішній тип, що сприймається як відчуження від свого “Я”
і від інших людей; наявність почуття відчуженості навіть в оточенні
близьких людей.
3. Позитивно-зовнішній тип – це пошук особистістю позитивного досвіду
своєї життєдіяльності.
4. Негативно-зовнішній тип проявляється в тому випадку, коли зовнішні
обставини (смерть близької людини, втрата контактів) ведуть до дуже
негативних відчуттів самотності.
Соціологи Дж. Янг і Бек (1978 р.) розрізняли такі три типи самотності.
1. Хронічна самотність розвивається тоді коли протягом тривалого періоду
часу індивід не може встановити задовольняючі його соціальні зв’язки.
Хронічну самотність випробують люди, що “не були задоволені своїми
відносинами протягом двох і більш років підряд”.
2. Ситуативна самотність найчастіше настає в результаті значних
стресових подій у житті, таких, як смерть чоловіка чи розрив шлюбних
відносин. Ситуативно-самотня людина після короткого періоду дистреса
звичайно змирюється зі своєю втратою і переборює самотність.
3. Тимчасова самотність — найбільш розповсюджена форма цього стану, що
відноситься до випадкових проявів почуття самотності.
Янг і його колеги вважали, що люди, чия самотність носить хронічний
характер, звичайно мають менше близьких й інтимних відносин, чим ті, у
кого самотність ситуативного характеру. Вони вважали, що хронічна
самотність зв’язана з довгостроковим когнітивним дефіцитом відносин з
іншими людьми, а не з тимчасовою відповідною реакцією на нове
середовище.
У цьому плані не можна не погодитися з результатами досліджень Гірсона і
Перлмана (1979 р.), що свідчать про значимість цього різновиду типології
для розуміння досвіду самотності: “У ситуативно-самотніх людей, як і в
хронічно самотніх, спостерігалася більш глибока депресія, ніж у не
самотніх. Але ситуативно-самотні індивіди більш здатні до емоційних
проявів самотності, ніж хронічно самотні”.
Гірсон і Перлман при вибіркових дослідженнях серед самотніх виділили
наступні типи самотності.
Перший тип самотніх складають “безнадійно самотні, цілком не задоволені
своїми відносинами люди” (14% вибірки). Вони рідко встановлюють близькі
стосунки з ким-небудь (наприклад, із сусідами). Основна риса людей цього
типу — сильне почуття незадоволеності своїми взаєминами з однолітками. У
них не було тісних дружніх зв’язків, вони відчували себе спустошеними і
покинутими, вважаючи свій стан безнадійним. Вони схильні звинувачувати
навколишніх у своїй самотності. Цей тип самотніх людей випробує почуття
знедоленості — втрату зв’язків, тому, очевидно, більшість розведених
чоловіків і жінок попадають в дану категорію.
Другий тип – “періодично і тимчасово самотні люди” (15% вибірки). Ці
люди в достатній мірі зв’язані близькими відносинами зі своїми друзями і
знайомими, хоча відчувають обмеженість у близькій прихильності чи не
одружені. Вони частіше інших вступають у соціальні контакти: на роботі,
у різних організаціях, у клубах. Представників даної групи відрізняє
найбільша соціальна “активність” у порівнянні з представниками інших
груп самотніх. Цей тип об’єднав людей, які ніколи не перебували в шлюбі.
Вони вважають свою самотність короткочасною і рідше почувають себе
покинутими, ніж інші самотні.
Третій тип – “пасивно-стійко самотні люди” (12% вибірки). Незважаючи на
те, що їм не вистачає яких-небудь відносин, вони не виражають такої
незадоволеності з цього приводу, як представники, що відносяться до
першого і другого типів. Це люди, які змирилися зі своїм становищем.
Більшість з них – це люди, втратили близьких, вважають себе покинутими,
але не звинувачують інших у своєму становищі.
2. Типологія обмеженості соціальних відносин.
Серед різних типологій обмеженість соціальних відносин, найбільш цікава
в цьому плані робота Роберта С. Вейса. Цей дослідник вважав, що „існує
фактично два емоційних стани, які можна розцінювати як самотність”. Він
назвав ці стани відповідно емоційною ізоляцією і соціальною ізоляцією.
Перший, на його думку, викликаний відсутністю прихильності до конкретної
людини, а другий — відсутністю соціального спілкування.
Самотність типу емоційної ізоляції виникає під час відсутності емоційної
прихильності, і його можна перебороти, встановивши нову емоційну
прихильність чи відновити раніше втрачену. Люди, що переживають цю форму
самотності, схильні відчувати почуття глибокої самоти, незалежно від
того, чи доступне їм товариство інших. Такий індивід, наприклад, описує
безпосередньо навколишній його світ, як спустошений, безлюдний і
беззмістовний; почуття глибокої самоти може бути описано й у поняттях
внутрішньої спустошеності, у цьому випадку індивід звичайно говорить, що
він випробує порожнечу, заціпеніння, байдужність. „…Самотність типу
соціальної ізоляції виникає під час відсутності приваблюючих соціальних
взаємозв’язків, і ця відсутність може бути компенсовано включенням у
такі взаємозв’язки”.
Вейс вважав, що особливою ознакою самотності, обумовленою емоційною
ізоляцією – це тривожне занепокоєння, а особливою ознакою самотності,
породженою соціальною ізоляцією – це відчуття навмисного відторгнення.
У своїй роботі Вейс ставить також такі питання: які фактори, ситуативні
і характерологічні сприяють самотності? Як взаємодіють ситуативні і
характерологічні фактори? Розглядаючи два напрямки в дослідженні
факторів, зв’язаних із самотністю, вона називає ситуації, при яких
виникає ймовірність самотності: особисті обставини, ситуації. Другий
напрямок у дослідженні факторів, зв’язаних із самотністю, вивчає
характер особистості: зосередженості на своєму внутрішньому світі,
сором’язливість, низьку самооцінку і т.д.
Безпосередній акцент на характер особистості дозволяє виявити ще одну
типологію самотності, зв’язану з властивостями особистості, що у
практиці має істотне значення.
З віком особистісні риси, що провокують самотність, поглиблюються і
надають негативний стан переживанням міжособистісних взаємин. Польський
психолог Л. Симеонова згрупувала типи поведінки людей, схильних до
самотності, таким чином:
1. Постійна потреба людини в самоствердженні, коли в центрі уваги стоїть
тільки власний успіх.
2. Одноманітність у поведінці. Людина не в змозі вийти з деякої обраної
ним ролі й тому не може дозволити собі розкутість, природність у
стосунках з іншими людьми.
3. Зосередженість на своїх відчуттях. Події власного життя і свій
внутрішній стан представляються людині винятковими. Вона недовірлива,
повна похмурих передчуттів, панічно занепокоєна за своє існування.
4. Нестандартність поведінки, коли світосприйняття і вчинки не
відповідають встановленим у даній групі правилам і нормам. У такій
поведінці існує дві причини: одна з них — це своєрідність бачення світу,
оригінальність уяви, що часто відрізняє людей талановитих. До таких
людей належали ті, хто створював нові теорії, не зрозумілі і не оцінені
сучасниками, категорично відкинуті й осміяні. Друга — це небажання
рахуватися з іншими. Людина впевнена, що усі повинні підлаштовуватися
під неї.
5. Недооцінка себе як особистості, а звідси страх бути нецікавим іншим.
Така поведінка характерна для людей соромливих, із заниженою
самооцінкою, що прагнуть завжди триматися в тіні.
Цікаві дані, що стосуються схильності до самотності в залежності від
типу особистості, були отримані групою вчених Каліфорнійського
університету під керівництвом Е. Сігельмана. Серед характеристик, що
найбільше негативно впливають на психологічну адаптованість, ними були
виділені: відчуття себе невдахою, жалість до себе, схильність до
пригніченості; прагнення триматися з людьми на відстані, уникнення
близького спілкування; облудність і лукавство, ненадійність, ворожість
до інших людей, схильність приписувати свої почуття і мотиви іншим.
Українські психологи Е. И. Головаха і Н. В. Паніна, доповнюючи цей
досить великий перелік особистісних характеристик, потенційно зв’язаних
з переживанням самотності, виділяють таку рису, як конфліктність, тобто
схильність загострювати не тільки конфліктні, але найчастіше і просто
ускладнені ситуації людських взаємин.
Усі перераховані психологічні характеристики не тільки утрудняють
спілкування, але й об’єктивно перешкоджають встановленню
інтимно-особистісних відносин між людьми.
3. Типологія тимчасової перспективи.
Достатньо повно розкрили феномен самотності як властивості особистості
дослідники цієї проблеми Ю. Швалб і О. Данчева у своїй книзі
“Самотність: соціально-психологічна проблема”. Вони розглянули
характерні риси трьох взаємовиключних типів особистості, виявляючи
фактори, що призведуть людину до щастя, або до самотнього існування.
Перший тип умовно можна назвати “рефлексивно-усамітнене” “Я”. Це
особистість, що характеризується розвинутою самосвідомістю,
структурованою системою цінностей. Причому чільне місце в цій ієрархії
займають етико-культурні цінності, що виражаються в спрямованості
особистості на творчі види діяльності і розуміння іншої людини. В цілому
така особистість характеризується гуманістичною позицією у світі. У той
же час істотним компонентом у структурі “Я” такого типу виступає
прагнення до самовдосконалення, а самота є своєрідним, особливим засобом
духовного піднесення.
Другий тип автори умовно називають “монадним”. За рівнем розвитку
самосвідомості, цілеспрямованості і рефлективності він багато в чому
подібний з попереднім, але відмінною рисою є його закритість від інших.
Цей тип замкнутого на самому собі “Я”. Люди з таким типом самосвідомості
відрізняються постійним прагненням до самоствердження. Причому часто
навіть за рахунок інших людей. Етичний морально-етичні категорії не
виступають для них підставою при постановці та вирішенні життєвих цілей
і задач. “Монадне Я” відрізняється від першого типу глибокими
психологічними і соціальними конфліктами.
Постійне прагнення до самоствердження зустрічає неприйняття і відсіч з
боку навколишніх, а відсутність критичності мислення не дозволяє
індивіду зрозуміти для себе причини такого неприйняття, що автоматично
призводить до поглиблення прагнення самоствердження. З іншого боку, у
зрілому віці зверхцінність “Я” починає усвідомлюватися як відчуженість
від світу людей. Але виникаюча на цій підставі тяга до її подолання вже
не може бути реалізована.
Соціологи підкреслюють неминучість страждання і неможливість подолання
відчуженості для цього типу людей. Вони вважають, що саме цей тип
особистості складає основний контингент самотніх старих людей.
Постійне прагнення до ствердження свого “Я”, відсутність потреби в інших
людях призводять до того, що згодом сама людина починає “випадати” з
міжособистісних контактів і спілкування. Характерною рисою такого типу
особистості виявляється небажання і нездатність зрозуміти іншу людину.
Джерело власних нещасть і переживань завжди знаходиться в інші, зовні. І
хоча сама людина іноді може усвідомити свої власні негативні якості, але
він виправдує себе, бачачи корінь зла в навколишньому світі.
Третій тип, знову ж умовно, автори назвали “патологічно конфліктним”, чи
“розривним”, типом “Я”. Люди такого типу характеризується відносно
низьким рівнем розвитку самосвідомості і рефлексії, несформованістю
механізмів цілепокладання. Люди цього типу не здатні активно будувати
власне життя, перебувають під владою зовнішніх і незалежних від них
обставин, а їхня життєдіяльність в цілому носить характер реактивної
поводінки. В той же час у системі цінностей людей даного типу досить
значимими є інші люди, міжособистісні відносини. Це виявляється в
прагненні людей до контактів, спілкування. Однак ці установки в
реальному житті майже ніколи не реалізуються в силу викладених
особливостей свідомості і самосвідомості цього типу. Неадекватна оцінка
інших і себе створює психологічний бар’єр, тобто такий психічний стан,
що виявляється у своєрідній пасивності суб’єкта і перешкоджає виконанню
ним необхідних для контактів дій. Нерозуміння змістів і цілей висловлень
і вчинків інших людей, а також своїх власних в очах інших приводить до
психологічного конфлікту, що переживається людиною як самотність.
Специфіка феномена самотності в літньому віці полягає також і в тому, що
часто самотність призводить до суїцидальних вчинків. У віці 55 – 65
років часто спостерігається так звана реакція демобілізації, що виникає
як результат психологічної кризи пізнього віку. “Майбутнє малюється в
темному світлі, планів немає, а минуле, навпаки, ідеалізується,
забарвлюється у винятково рожевий колір. Тому в людини з’являються
пасивні суїцидальні висловлення типу “жити не варто”, “все в минулому”,
“ніколи не повернути того, що було…”
У віці від 65 до 75 років можливе виникнення суїцидальноопасних вікових
депресій, а людей старших 75 років постійно переслідує думка – піти з
життя самому.
Таким чином, самотність — це явище, яке характерне тільки людині й
вимагає ретельного його вивчення. Кожен тип самотності — це особлива
форма самосвідомості, яка свідчить про розрив основної мережі відносин і
зв’язків, що складає життєвий світ особистості. Знання типів самотності
з погляду пояснення цього явища, розкривають можливості дізнатися про
багатоаспектність переживань самотньої людини, здатність більш
ретельного аналізу феномену самотності, його джерел, а також
необхідність оцінити сферу впливу самотності на життя людини.
Література:
Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов
В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова.
– Ростов-н /Д.: Феникс, 2001.
Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999.
Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997.
Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб.
заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002.
Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. –
М.: Академический Проект, 2001.
Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України
Кабінету Міністрів та Верховній Раді України.
Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
