Реферат на тему:
Соціальна геронтологія
ПЛАН
1. Поняття та зміст соціальної геронтології.
2. Соціальні теорії старіння.
3. Історичний аспект місця і становища старої людини в суспільстві.
4. Історія розвитку соціальної геронтології.
1. Поняття та зміст соціальної геронтології.
За останні 50 років процес старіння населення у світовому масштабі
розвивається із такою швидкістю, що будь-яке ігнорування його значення
буде пов’язане з негативними наслідками для соціальної політики тієї чи
іншої держави. У першу чергу виникла необхідність розширення служб
соціальної допомоги старим людям, їх медичного обслуговування, створення
умов і виділення засобів для їх утримання. Економічні проблеми старіння
населення зайняли перше місце і сприяли виділенню та оформленню
самостійної дисципліни соціальної геронтології.
Соціальна геронтологія як розділ геронтології – це суспільна дисципліна
покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми
старіння населення. Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси
старіння людини з метою відшукати соціальні можливості для збереження
тілесної і духовної значимості, притаманні літньому та старечому вікові.
Геронтологія знаходиться у системі дисциплін, які досліджують людину і
суспільство (медицина, соціологія, соціальна психологія, філософія,
економіка та ін.).
Термін “соціальна геронтологія” був уперше вжитий американським вченим
Е. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р.
м.ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова
дисципліна.
Наукові дослідження у соціальній геронтології ведуться у трьох
напрямках:
1. Вивчаються соціальні детермінанти біологічного та психічного старіння
індивіда. Досліджується вплив процесу старіння на особистість на
завершальних етапах життєвого циклу людини – зміна її соціальних потреб,
установок, ціннісних орієнтацій, інтересів, мотивації, тобто всього
способу життя. Цей напрямок зосереджений на індивідуальних особливостях
старіння.
2. Вивчаються різні соціальні групи і спільності літніх та старих людей,
а також групи і спільності, членами яких вони являються – сім’я, родичі,
коло знайомих, сусіди і т.д. Завдання соціальних геронтологів –
визначити місце, роль і функції людей літнього віку цих групах, їх
взаємостосунки із групою та окремими її членами, вплив оточення на
процес старіння.
3. Вивчається суспільне становище літніх і старих людей. Цей напрямок
вивчає цілі, функції і структуру інститутів та організацій, які
займаються соціальним забезпеченням, захистом та обслуговуванням старих
людей.
Таким чином, у соціальному аспекті геронтологія вивчає:
– індивідуальні переживання старих людей;
– місце і становище їх у суспільстві;
– соціальну політику стосовно старих людей.
Соціальна геронтологія має ще один важливий аспект своєї діяльності –
соціальну роботу, зміст якої полягає у наступному:
? Надання практичної допомоги літнім і старим людям, сім’ям та групам
осіб старечого віку з низьким рівнем достатку та порушеними соціальними
контактами.
? Соціальна реабілітація (процес відновлення основних соціальних
функцій) літніх і старих людей, створення умов, які підвищують їхню
соціальну активність.
? Формування політики соціального захисту стосовно літніх і старих
людей.
? Розробка програм щодо усунення негативних наслідків старіння і
старості.
? Проведення соціальних експериментів з метою отримання результатів і
створення банку даних для покращення життєвих умов та матеріального
благополуччя старих людей.
Отже, соціальна геронтологія займається проблемами підвищення якості
життя старих людей, розвитку для них служб здоров’я, створення такого
життя, щоб у ньому знайшлося гідне місце для старих людей.
2. Соціальні теорії старіння.
Одна із перших соціальних теорій старіння була запропонована
американськими психологами Каммінзом та Генрі у 1961 році. Це теорія
звільнення, роз’єднання. У ній стверджується, що “старіння є неминуче
взаємне віддалення чи роз’єднання, яке призводить до зниження взаємодії
між старіючою особистістю у певній соціальній системі”. Цей процес може
бути ініційований як самою особистістю, так і ін. особами. Поступове
руйнування соціальних зв’язків означає підготовку до наступного акту –
смерті. Процес “соціального відходу” характеризується втратою соціальних
ролей, обмеженням соціальних контактів “втечею” у себе.
2. Теорія активності. Її прибічники вважають, що в середньому віці, при
нормальному старіння, повинні підтримуватись соціальні контакти та
активність. З приходом старості особистість повинна зберігати ті ж
потреби та бажання, які були притаманні їй раніше, чинити опір будь-яким
намірам виключати її із суспільства. Здатність знаходити радощі та
цінності у житті не вичерпується у певному віці, а повинна зберігатися
протягом всього життя.
3. Теорія розвитку і неперервності життєвого шляху. Із позицій даної
теорії, для адекватного розуміння життя старої людини необхідно знати
специфіку її попередніх життєвих етапів, тобто зміст усього життєвого
шляху, який передував старості.
Переходячи від ступеня до ступеня, людина повинна намагатися зберігати
свої звички, засвоєні ролі та функції. Старість повинна являти собою
“поле битви” за збереження попереднього стилю життя, всупереч рольовим
змінам. Нормальне “успішне” старіння можливе лише при різнобічній
адаптації до нових умов і збереженні попереднього становища відразу в
декількох областях діяльності.
4. Теорія маргінальності подає старість як стан девіантності.
Представники старшого покоління безкорисні, маргінальні, ті, що втратили
попередні можливості, впевненість у собі і почуття соціальної та
психологічної незалежності. Основна риса старості – пасивність. Тому
активна частина суспільства повинна розробляти соціальні програми для
покращення життя пасивних старих людей.
5. Теорія вікової стратифікації. Прихильники даної теорії розглядають
суспільство як сукупність вікових груп, які мають обумовлені віком
відомості у здібностях, рольових функціях, правах та звичках, т. б.
суспільство розділене у віковому та соціальному відношенні.
У рамках цієї теорії на перший план висуваються такі проблеми, як
суспільний статус старих людей, індивідуальні переміщення із одного
вікового періоду в інший, механізми розподілу соціовікових ролей,
взаємостосунки з іншими віковими групами.
Значною характеристикою старості є соціальний статус – показник
становища людини в соціальній ієрархії суспільства.
Він включає в себе:
– стать;
– професію та становище;
– календарний вік.
Соціальний статус старої людини визначається у першу чергу:
– її професійною активністю, індивідуальними можливостями;
– інтересами поза межами трудової діяльності;
– фізичною активністю, яка відповідає стану здоров’я;
– умовами і способом життя.
Соціальне довголіття являє собою збільшення виживання і середньої
тривалості життя у даній популяції, у певний час, у конкретних
суспільних, економічних та соціальних умовах.
Соціальне довголіття є наслідком покращення соціальних умов життя,
проведення культурних і медико-гігієнічних заходів. Людині потрібне
довге життя, насичене творчою і професійною працею, соціальним
престижем, економічною незалежністю, а не довге життя взагалі.
Індивідуальне довголіття ґрунтується на біологічних особливостях певних
індивідів і не залежить від життєвого шляху та соціального статусу.
На думку більшості демографів загальний характер старіння населення
знаходиться у прямій залежності від рівня суспільно-політичного розвитку
і за своєю природою є прогресивним процесом. Він притаманний тільки
нашому часові і має серйозні демографічні, економічні, психологічні,
культурні і медичні наслідки. Змінилась вікова структура населення і
процеси природного руху – народження і смерті.
Висловлювалась думка, що старіння населення є причиною соціальних
конфліктів, оскільки з економічної точки зору старі люди являють для
суспільства тягар, причому затрати на їхнє утримання постійно
збільшуються (теорія Стігліца) ще в 1949 році особливе незадоволення
викликала та обставина, що “сучасна цивілізація дозволяє слабким людям
дозріти до літніх років”, у результаті “мільйони таких старих створюють
небезпеку для виживання найбільш здібних”. Він вбачав у цьому порушення
законів природи, розцінюючи “потурання” суспільства старим людям як
“дороговартуюче рицарство”. Саме недомагання та хвороби старих людей, на
його думку, є причиною “бюджетної асиметрії” та економічних труднощів.
Проте таке ставлення до людей, які ще вчора створювали матеріальні та
духовні цінності, є дуже цинічним та жорстоким. Заявляючи про те, що ці
люди є тягарем для суспільства, сучасні політики і державні діячі
повинні пам’ятати, що вони таким чином оцінюють своїх батьків, котрі
забезпечили їм можливість отримати освіту і, кінець-кінців, дали їм
життя.
Кожна працююча людина рік за роком створює значно більше ніж споживає. З
першої хвилини трудової діяльності людина починає повертати свій борг за
роки довиробничого віку. Вже у віці 30-35 років людина (працююча)
повертає суспільству усі засоби, витрачені на її виховання і навчання, а
протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює
“залишки”, частину яких суспільство повертає у вигляді пенсії і
безкоштовної охорони здоров’я.
3. Історичний аспект місця і становища старої людини у суспільстві.
Історія розвитку людства свідчить про те, що старі люди у різний час
займали різне становище у суспільстві і здійснювали на нього неоднаковий
вплив. Американський антрополог і етнограф Я. Морган виділив 3 основних
періоди у розвитку суспільства: дикість, варварство і цивілізацію.
У давні часи, на нижчому рівні дикості, коли середня тривалість життя
складала менше 20 років, старі люди не помирали природною смертю. Діти
повинні були вбивати немічних і старих батьків. Цей звичай існував у
племен войовничих, які не терпіли слабких, не здатних надати допомогу
під час війни.
Умертвіння старих людей припинилося тоді, коли з’явилась необхідність
використання їх у процесі добування їжі у зв’язку з розширенням джерел
існування. Найголовнішим фактором, який сприяв збереженню життя старим
людям, стало відкриття вогню. Необхідність постійного спостереження за
вогнем призвела до поділу праці між жінками та чоловіками (жінки –
підтримували та оберігали вогонь, чоловіки – полювали). Старі люди
звільнили жінок від спостереження за вогнем.
Англійський психолог Д. Бромлі стверджував, що у первіснообщинному
суспільстві стара людина отримувала вигоду від свого віку і вона
користувалася тим більшою повагою, чим більше прожила років.
У житті багатьох примітивних суспільств старі люди грали головні ролі у
політиці, магії, релігії. Геронтократія надовго встановилась у
Спартанській Греції в Афінах і Спарті членом ареопага /грец. Найвищий
орган судової і політичної влади/ міг стати чоловік, який досягнув 60
років. Перший законодавець Спарти Солон висунув тезу: “Поважай
старість!”. У стародавньому Римі вищий орган влади отримував назву
“Сенат”, що означало зібрання старих і поважних людей.
Доіндустріальна епоха також не знала проблеми старості. Старих було мало
і, вони майже до самої смерті могли працювати у сільському господарстві
у власних сім’ях, займатися ремеслами, мистецтвом. Стати учнем старого
майстра було дуже престижно. Розвиток індустрії швидко зруйнував повагу
до старих людей, ставлення до них як носіїв знань і мудрості.
На думку багатьох дослідників, суспільне становище старої людини
постійно погіршується. Повага до старості, яка існувала в епоху дикості,
у сучасному суспільстві змінилась за формою, але не за суттю ставлення
до старих людей. Уперше в історії розвитку людства виникла ситуація,
коли нові покоління в інтелектуальному відношенні виявляються вищими за
попередні покоління. 16 грудня 1991 року Генеральною Асамблеєю ООН
прийнята Декларація прав старої людини, яка являє собою збірку етичних
норм щодо старих людей.
4. Історія розвитку соціальної геронтології.
Одним із перших дослідників соціально-психологічних аспектів старості
вважається американський вчений Дж. Холл, а його монографія “Старіння,
остання половина життя” (1922 р.) була прологом нової науки – соціальної
геронтології. Вона почала швидко розвиватися після II світової війни.
Батьківщиною соціальної геронтології вважається США, які першими
зіткнулися з економічними проблемами старих людей. /Потрясіння,
викликані “Великою депресією”, і масові рухи старих людей у 30-ті роки
вперше показали, що їхні соціально-психологічні труднощі являють собою
гостру соціальну проблему/.
У 1928 р. була організована Американська асоціація захисту старості, а в
сер.60-х рр.. у Мічиганському університеті була розроблена програма
нової навчальної дисципліни – соціальної геронтології. У наш час США
вважаються центром теоретичної соціальної геронтології.
Початок соціального підходу до вивчення геронтологічних проблем у Росії
поклав І. Мечников. Він показав залежність старіння людського організму
від індивідуального способу життя.
Радянський період вивчення соціальних проблем старості пов’язаний з
іменем Богомольця, який ставив старіння у залежність від організації
праці людини. Займались питаннями геронтології З. Френзель, М.
Олександрова, А. Рубанін, М. Сонін, В. Шапіто, А. Решетюк, Н. Сачук.
Першочерговим завданням є підготовка спеціалістів – соціальних
геронтологів, які повинні добре знати і розуміти процеси старіння,
пропонувати реальні заходи для підвищення соціальної захищеності старих
людей.
Література:
Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов
В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова.
– Ростов-н /Д.: Феникс, 2001.
Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999.
Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997.
Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб.
заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002.
Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. –
М.: Академический Проект, 2001.
Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України
Кабінету Міністрів та Верховній Раді України.
Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
