Реферат на тему:
Визначення та класифікації міграцій: наближення до операційних понять
Дослідники, розглядаючи міґрацію, зосереджуються на її причинах,
наслідках, вимірах у цифрах, проте не дають визначення предметові
обговорення. Але потреба в чіткому визначенні є і вона стає все
актуальнішою, якщо зважити на зростаючу диверсифікацію міґраційних
потоків. Для полегшення вивчення як давно існуючих, так і нових видів
міґрацій важливо чітко детермінувати якнайширше коло цих видів та
класифікувати їх за певними критеріями.
Термін „міґрація” походить від латинського слова migratio, що означає
переміщення, переселення. Соціологічний словник визначає міґрацію як
„географічний рух індивідів або груп індивідів, тобто мобільність людей
у вужчому або ширшому географічному просторі” [35, с. 224]. Схоже
тлумачення міститься і в демографічному енциклопедичному словнику:
„Міґрація населення — переміщення людей (міґрантів) через кордони тих чи
інших адміністративно-територіальних одиниць зі зміною місця проживання
назавжди або на більш-менш тривалий час” [3, с. 251]. А. Хомра під
міґрацією населення розуміє „територіальні переміщення населення,
пов’язані зі зміною місця проживання” [31, с. 7].
Як бачимо, у цих (та й багатьох інших) визначеннях не беруться до уваги
короткотермінові міґрації та не зазначається, на який саме період
потрібно змінити місце проживання, аби ця зміна вважалася міґрацією.
Ряд дослідників ширше тлумачить поняття міграції. Так, С. Каслс розділяє
внутрішню і міжнародну міґрацію. Міґрацією він називає перетин кордону
політичної чи адміністративної одиниці, внутрішньою міґрацією — рух з
одного ареалу (провінції, округу чи муніципалітету) в інший в межах
однієї країни, а міжнародною — перетин кордонів, які відділяють одну з
близько 200 існуючих у світі держав від іншої, вважаючи при цьому
міґрацією тільки переселення на певний період часу, мінімально на
півроку чи рік [10, с. 27 – 28]. Поиблизно так само визначає міґрацію і
Юридична енциклопедія: „Міґрація — переселення, переміщення населення:
всередині країни — внутрішня міґрація населення, з однієї країни до
іншої — зовнішня міґрація населення” [27]. А. Романюк говорить про
офіційну та нелеґальну форми міграції: офіційна – коли людина змінює
місце свого постійного проживання, включаючи і переїзд на постійне
проживання за кордон, на підставі офіційного дозволу сторони, яка
приймає; нелеґальна міґрація – коли такого дозволу немає [23, с. 21 –
22]. М. Пулен розглядає міґрацію у просторовому й часовому вимірах. З
точки зору просторового виміру, „міжнародна міґрація — це зміна країни
звичного місця проживання”, тобто місце виїзду та в’їзду — дві різні
країни, а в ході міґрації перетинається, як мінімум, один кордон.
Часовий критерій пов’язаний з визначенням звичного місця проживання
індивіда, для чого встановлюється тривалість та причини проживання у
відповідному місці [22, с. 14 – 15]. Суттєвим недоліком цього визначення
є те, що воно стосується винятково міжнародної міґрації.
Ю. Римаренко міґрацією населення вважає „переміщення людей (міґрантів)
через кордони тих або інших територій зі зміною місця проживання
назавжди або на тривалий час. Оскільки міґрація населення складається з
міґраційних потоків, поняття міґрації застосовують і в множині —
міґрації” [14, с. 740]. До цього визначення Т. Драгунова додає чинники,
які спонукають людей міґрувати. Суть міґрації вона розуміє як
„переміщення людей між населеними пунктами, реґіонами, країнами,
зумовлене економічними, політичними, етнічними та релігійними чинниками
і пов’язане зі зміною на різні терміни місця проживання” [5, с. 73].
В. Шелюк пропонує дещо ширше визначення міґрації: „Міґрація — це
поняття, яке відображає соціально-економічні і демографічні процеси,
сукупність переміщень, які здійснюються людьми між країнами, реґіонами
однієї країни, різного виду поселеннями та інші види переміщень” [33, с.
46 -47]. У свою чергу, М. Окольскі твердить, що термін „міґрація”
використовується тоді, коли увага звертається на мотив остаточного
переселення. Такий підхід дещо застарів; автор пропонує розглядати
міґрацію в контексті ширшого поняття „рух”, що включає розмаїтість типів
і форм людської мобільності, які взаємопереплітаються й трансформуються
одні в інші [16, с. 51]. Отже, тут не береться до уваги тимчасова (або,
як її ще називають, сезонна, маятникова або човникова) міґрація,
унаслідок чого суттєво звужується саме розуміння міґрації як
різнопланового явища; тому доводиться втискати її в рамки ширшого
поняття – „руху”.
Цікавим є визначення А. Сові: „Стосовно населення термін „міґрація”
відповідає будь-якому переміщенню досить великої кількості людей, за
винятком пересування військових частин” [25, с. 339]. Дискусійним тут
лишається питання, чи варто вважати військові частини населенням, а чи
зараховувати їх лише до військового потенціалу держави. З одного боку,
зарахування цих потоків до міґраційних було би помилковим, оскільки вони
не є просто примусовим переселенням, в організації якого бере участь
держава; це переміщення людей як військової сили держави, але з іншого —
це таке ж переміщення людей, як і всі інші. Тому дозволимо собі не
погодитись з А. Сові.
Ми вважаємо, що міґрація – це перетин адмістративного кордону,
добровільний чи примусовий просторовий рух осіб чи груп осіб від місця
(країни) виїзду до місця (країни) в’їзду за наявності або без неї
законних підстав на певний період часу або назавжди, що може вести за
собою зміну постійного місця проживання; цей рух включає в себе
еміґрацію та імміґрацію. Звідси міґрант — особа, яка здійснює міґрацію.
У ХІХ – ХХ століттях внаслідок формування національних держав (або
націй-держав) утвердились принципи громадянства і особистої свободи,
визначились кордони країн і, як результат, виокремились три основні
компоненти міґрації: країна походження, країна призначення та сам
міґрант, а також з’явились широковживані зараз поняття „еміґрація” та
„імміґрація” [7, с. 64; 1, с. 101].
Еміґрацією в науковій літературі часто називають: 1) переселення
(добровільне чи вимушене) в іншу країну на постійне або тимчасове (на
тривалий термін) проживання, яке має економічні, політичні, релігійні
причини; 2) місце або час перебування за межами батьківщини після такого
переселення; 3) сукупність еміґрантів, що проживають у певній країні [3,
с. 538; 27, с. 501]. Імміґрація — це в’їзд (вселення) громадян однієї
держави в іншу на постійне чи тимчасове (як правило, тривале) проживання
[3, с. 145; 27].
Пропонуємо дещо ширше визначення еміґрації як насамперед соціального
процесу. Еміґрація — перетин адміністративного кордону, добровільний або
примусовий виїзд осіб чи груп осіб з місця (країни) проживання на
законних або незаконних підставах на певний період або назавжди, що
передбачає подальшу імміґрацію, тобто перетин адміністративного кордону,
добровільний або примусовий в’їзд осіб чи груп осіб на місце (чи в
країну) призначення (або нове місце проживання) на законних або
незаконних підставах, на певний період або назавжди. Відповідно,
еміґрант — це особа, яка здійснює еміґрацію, а імміґрант — особа, яка
здійснює імміґрацію. У процесі міґрації завжди є точка, коли еміґрант
стає імміґрантом, а еміґрація — імміґрацією, і цією точкою є перетин
адміністративного кордону.
Далі розглянемо, як дослідники класифікують міґрацію та які її різновиди
виокремлюють.
Довідкова література найчастіше називає такі види міґрації, як зовнішня
(міжконтинентальна та континентальна) і внутрішня, організована та
неорганізована, добровільна та примусова (або, як А. Дмитрієв її
називає, міґрація працівників і спеціалістів та міґрація біженців),
зворотна та незворотна, або у ширшому розумінні маятникова (до одного
місяця), сезонна (від місяця до року), довготермінова (понад рік) та
постійна (не передбачає повернення на батьківщину) [3, с. 251; 27; 35,
с. 224 – 225; 12, с. 133 – 134; 4, с. 6]. Такий набір термінів
зустрічається і в іншому трактуванні. Епізодичні міґрації — це ділові,
рекреаційні та інші поїздки, що відбуваються не тільки нереґулярно в
часі, але й не обов’язково в одних і тих же напрямках. Маятникові
міґрації — це щоденні або щотижневі поїздки від місць проживання до
місць роботи (і назад), що розмішені в різних населених пунктах. Сезонні
міґрації — це переміщення переважно працездатного населення до місця
тимчасової роботи і проживання на певний термін зі збереженням
можливості повернення в місця постійного проживання. Незворотний вид
(або переселення) — міґрація, що передбачає зміну постійного місця
проживання [24, с. 22 – 24]. А. Адеподжу розділяє міґрації за тривалістю
так: короткотермінові (менше двох років), середньотермінові (від двох до
десяти років), довготермінові (більше десяти років) та постійні (понад
двадцять років) [1, с. 106].
А. Ічдуйґу наводить таку класифікацію міжнародної міґрації: 1) постійні
переселенці, 2) тимчасові робітники-контрактники, 3) тимчасові
працівники-професіонали, 4) нелеґальні працівники, 5) особи, що шукають
притулку, 6) біженці та 7) транзитні міґранти [9, с. 133] С. Колінсон
виокремлює чотири види міжнародних міґрацій: 1) міґрації економічні
добровільні (трудові міґранти); 2) міґрації політичні добровільні
(наприклад, міґрація євреїв до Ізраїлю); 3) міґрації політичні вимушені
(потоки класичних „біженців”; 4) міґрації економічні вимушені (біженці з
місць екологічних та інших видів катастроф) [34, с. 2].
Згідно з класифікацією міжнародної міґрації ООН, визначається п’ять її
основних різновидів: 1) іноземці, що приїжджають у країну для навчання,
2) міґранти, що приїжджають на роботу, 3) міґранти, що приїжджають для
об’єднання або створення нових сімей, 4) міґранти, що приїжджають для
постійного поселення, 5) іноземці, яких допускають у країну з
гуманітарних міркувань (біженці, особи, що шукають притулку тощо) [8, с.
38].
Наведемо ще дві класифікації міжнародних міґрантів, серед яких перша
називає: 1) леґальних переселенців на постійне проживання; 2)
зареєстрованих трудових міґрантів: а) тимчасових некваліфікованих або
низькокваліфікованих робітників та б) тимчасових висококваліфікованих
працівників; 3) міґрантів-інвесторів з високорозвинених країн; 4)
нелеґальних міґрантів; 5) осіб, що шукають притулку; 6) осіб зі статусом
біженців; 7) біженців de facto (осіб, які одержали тимчасовий притулок);
8) екологічних міґрантів [13, с. 325 – 327]. Друга включає у перелік: 1)
тимчасових міґрантів-робітників; 2) висококваліфікованих та ділових
міґрантів; 3) нелеґальних міґрантів; 4) біженців; 5) осіб, що шукають
притулку; 6) вимушених міґрантів; 7) членів сімей міґрантів; 8)
рееміґрантів (осіб, що повертаються на батьківщину) [10, с. 28-30]. І.
Царенко називає чотири категорії імміґрантів з точки зору правового
статусу: 1) переселенці, що стали громадянами країни імміґрації; 2)
іноземці з постійним дозволом на проживання; 3) тимчасові міґранти, що
мають візу і дозвіл на роботу; 4) нелеґальні імміґранти [32, с. 53].
Етнопсихологи виокремлюють лише три категорії еміґрантів: 1) переселенці
— назавжди залишають батьківщину, 2) візитери — довший час живуть в
чужій країні (дипломати, студенти, бізнесмени), 3) туристи [28, с. 135].
Більшість з наведених класифікацій відображає лише певний аспект
міґрації (причини, тривалість, правовий статус міґрантів тощо) або
застосовує різні критерії для однієї класифікації. Тому вважаємо за
доцільне запропонувати зведену схему класифікації міґрацій, здійснену за
певними критеріями (таблиця 1). Вона відповідає полісемантичному
характеру міґрації як соціального феномена і дозволяє здійснити перехід
від теоретичного підґрунтя до реалізації його положень у
конкретно-соціологічних дослідженнях шляхом відповідної
операціоналізації запропонованих понять.
За правовим статусом міґрації поділяють на леґальні, нелеґальні та
напівлеґальні. Леґальні міґрації — це перетин міжнародних кордонів на
законних підставах, тобто за наявності в’їзної візи на певний термін
або, при перебуванні в іншій країні, продовження терміну її дії [14, с.
130]. Більшість дослідників за цим критерієм називають тільки два види
міґрації — леґальну і нелеґальну та відносять до другої як нелеґальний
в’їзд, так і леґальний в’їзд, але нелеґальне перебування після
закінчення терміну дії візи [17, с. 105; 20, с. 66; 2, с. 52; 13, с.
329].
На нашу думку, міґрантів варто поділити на дві категорії: нелеґальними
міґрантами є люди, що в’їжджають та залишаються у країні, не маючи
офіційного дозволу країни в’їзду [23, с. 22; 10, с. 29]; а напівлеґальні
міґранти — це люди, що в’їжджають до якоїсь країни на законних
підставах, за візою, але з різних обставин відмовляються покидати цю
країну і залишаються в ній після завершення терміну, обумовленого
в’їзною візою, або прибувають до якоїсь країни леґально, а згодом
влаштовуються на роботу, маючи при цьому туристичну візу [14, с. 130 –
131].
Таблиця 1
Класифікація міґрацій
За способом реалізації міґрації можна поділити на стихійну (вільна
міґрація однієї людини або цілої сім’ї в якесь обране ними місце),
орґанізовану (колективна міґрація, санкціонована вищим державним або
приватним органом) [25, с. 344 – 352] та ланцюгову (міґрація,
організована родичами або знайомими, що вже виїхали за кордон і
сформували неформальні соціальні мережі для полегшення виїзду своїм
краянам, надання їм інформації, фінансової допомоги та допомоги при
пошуках житла і роботи на новому місці) [8, с. 46; 32, с.52; 36, 295].
За кількістю осіб пропонуємо поділити міґрації на групову, тобто
міґрацію груп людей, що походять з однієї місцевості (села чи міста) і
спрямовуються в певне місце [1, с. 107], сімейну – або переміщення на
певний період чи назавжди за межі адміністративної одиниці цілих сімей
(її ще називають демографічною, оскільки вона впливає на демографічну
ситуацію у країнах еміґрації та імміґрації) та міґрацію осібну –
індивідуальну міґрацію неодружених людей або людей, які тимчасово
розлучаються зі своїми сім’ями і мають намір рано чи пізно повернутися
на батьківщину.
Міґрацію можна також класифікувати за критерієм повторюваності. Одинична
міґрація — це на певний період або назавжди, повторювана — це тривалі
поїздки в одне і те ж або в різні місця, які повторюються з певною
періодичністю, а також міґрація епізодична — відрядження або такого ж
характеру поїздки, які не є реґулярними і відбуваються переважно в
різних напрямках.
За критерієм відстані визначимо два основні типи міґрації: внутрішню —
перетин адміністративно-територіальних кордонів у межах однієї держави
та міжнародну — перетин адміністративно-територіальних міждержавних
кордонів або, як зазначає М. Пулен, „зміну країни місця проживання” [22,
с. 17]. Міжнародну міґрацію умовно поділяють на міжконтинентальну та
континентальну [14, с. 740]. До цих видів варто додати також
реґіональну, оскільки за розмірами континенти не завжди співмірні, а
реґіон (сукупність близько розташованих країн) — значно вужче поняття.
Крім того, континентальні міґрації найчастіше відбуваються саме в межах
одного реґіону.
Згідно з критерієм тривалості міґрацію найчастіше поділяють на постійну
і тимчасову. Постійна міґрація — це ситуація, коли міґранти залишаються
на новому місці назавжди, тобто змінюють постійне місце проживання, а
тимчасова — коли міґранти виїжджають на певний період і мають на меті
повернутись. Г. Тапінос вважає критерієм тимчасовості міґрації те, що
„члени одного і того ж сімейного об’єднання живуть у різних місцях” [26,
с. 70]. Тимчасова міґрація поділяється на довготривалу, короткотривалу
(більше одного року та від 3 місяців до року згідно з визначенням ООН)
[325, с.16], сезонну (міґрація переважно до місця праці і проживання, що
зазвичай триває кілька місяців, за яким відбувається повернення до місця
постійного проживання) та маятникову, що означає перетин кордону на день
або на тиждень, у більшості випадків для роботи [24, с. 22 – 24]. До цих
чотирьох видів тимчасової міґрації додамо ще один — міґрацію транзитну.
Такою називають міґрацію людей, які перетинають кордони однієї або
кількох країн, залишаючись на їх території певний час, і мають на меті
згодом міґрувати у країну кінцевого призначення [9, с. 133; 13, с. 329].
Відповідно до того, наскільки міґрація є добровільною, можна виокремити
такі її різновиди: добровільна — коли рішення про міґрацію приймає сам
міґрант, примусова — виселення або вигнання, тобто ситуація, коли
міґрант позбавлений права вибору, а до переміщення його примушує вища
влада [25, с. 340 – 343]. Доцільно також виділити в окремий вид міґрацію
вимушену, тобто зміну місця проживання на певний час або назавжди
усупереч бажанням людей, до якої спонукають стихійні лиха, війни, голод,
переслідування тощо. У таких випадках у міґранта все ж залишається право
мінімального вибору, наприклад, вибору часу чи напрямку міґрації [12, с.
143; 10, с. 29]. Вимушених міґрантів часто називають біженцями, проте
біженцем стає не кожен вимушений міґрант після приїзду до країни
переселення. Можна назвати три типи вимушених міґрантів: особи, що
шукають притулку — претенденти на отримання статусу біженця, тобто
громадяни інших держав або особи без громадянства, які, будучи
вимушеними переселитися з місця свого постійного проживання, подали
прохання про отримання статусу біженця в країні імміґрації, але ще не
отримали його; особи, що мають тимчасовий статус біженця — громадяни
інших держав або особи без громадянства, яким державні органи країни
імміґрації надали тимчасовий захист і права на певний період, ідентичні
правам біженців, та власне біженці — громадяни інших держав або особи
без громадянства, які змушені були міґрувати з причин, досить вагомих
для державних органів країни в’їзду, аби надати їм необхідний захист і
право проживання і працевлаштування на необмежений термін, що й
передбачає статус біженця [13, с. 325 – 331; 10, с. 29].
Очевидно, найбільш обширною складовою класифікації міґрації є
класифікація за критерієм причин-цілей. Тут ми виокремлюємо дев’ять
видів міґрації. Міґрація членів сімей — це міґрація, що має на меті
реалізацію права на возз’єднання сім’ї, тобто возз’єднання з особами,
які вже міґрували раніше (це право, однак, не є визнаним всіма країнами
імміґрації) або для створення нової сім’ї [10, с. 29; 2, с. 51].
Репатріація (або рееміґрація) як добровільне повернення на постійне
проживання на батьківщину з етнічних, економічних, соціальних причин,
причин особистого характеру чи інших причин після тривалого проживання в
іншій країні (або адміністративно-територіальній одиниці цієї ж країни).
Сюди ж належить репатріація раніше депортованих [11, с. 137; 19, с. 63;
13, с. 327; 10, с. 29]. Релігійною міґрацією називаємо міґрацію, що не
має постійного характеру і пов’язана з відправленням релігійного культу
(наприклад, прощі та паломництво мусульманського населення до Мекки). До
етнічних міґрацій належать переселення з етнічних мотивів заради
поліпшення умов проживання чи збереження життя за умов фізичної
(„етнічні чистки”) чи етнокультурної загрози [18, с. 84 – 85; 17, с.
102; 6, с. 121].
І. Прибиткова вважає, що будь-яка міґрація є етнічною, оскільки кожна
людина належить до певного етносу [21, с. 70 – 72]. Дозволимо собі
заперечити це твердження хоча би з огляду побудови несуперечливої
класифікації, оскільки, виокремлюючи критерієм „причини-цілі”, можна з
впевненістю сказати, що не кожен міґрант при переселенні має самі лише
етнічні причини: зазвичай вони тісно пов’язані з цілим комплексом інших
соціальних причин і не відіграють (за рідкісним винятком) самостійного
значення.
Екологічною міґрацією називають переселення з районів екологічних
катастроф і стихійного лиха внаслідок суттєвого погіршення умов
проживання. Осіб, які здійснюють екологічну міґрацію, ще називають
„екологічними біженцями” [8, с. 40]. Туристична міґрація — це туристичні
поїздки, які, як правило, не мають постійного характеру та відбуваються
у різних напрямках. Освітньою міґрацією назвемо переважно тимчасове
переселення, що триває від кількох місяців до кількох років та має на
меті навчання за межами адміністративно-територіальної одиниці
постійного проживання. Політичну міґрацію можна поділити на два види: 1)
міґрація, що настає внаслідок змін політичних режимів (це одиничні або
масові переміщення населення, яке підтримує політичну опозицію та,
відчуваючи загрозу своєму існуванню, змінює місце/країну постійного
проживання); таких людей ще називають політичними біженцями; до цього
виду міґрацій варто віднести переселення внаслідок зміни державних
кордонів; 2) це міґрація дипломатичного корпусу та військових або
тривалі відрядження (приблизно 3 – 4 роки залежно від місця призначення)
військовослужбовців, дипломатів, адміністративно-обслуговуючого
персоналу дипломатичних установ та їх сімей.
Вважаємо, що найбільш розгалуженою структурою цього сегменту означень
володіє економічна міґрація. Відповідно до обраних критеріїв, у ній
можна виокремити кілька блоків, врахування яких у польових дослідженнях
досить вмотивоване, оскільки охоплює різні аспекти цього явища,
насамперед у посткомуністичних суспільствах. Серед цих блоків назвемо
такі. Економічною міґрацією є перетин внутрішньодержавних та міжнародних
кордонів у пошуках роботи, з метою придбання чи продажу товарів,
інвестування та інших видів діяльності, що мають економічні цілі чи
мотиви. Так звані економічні біженці — це люди, що виїжджають з місця
постійного проживання через незадовільні економічні умови (масове
безробіття, непомірно високий рівень цін, невиплата зарплатні тощо) за
браком інших мотивів (стихійних лих, екологічних катастроф, війн). Цей
вид міґрації виділяємо за субкритерієм причин. Інший різновид
економічної міґрації —трудову виділимо за субкритерієм цілей.
Трудова міґрація — це міґрація осіб, що внаслідок погіршення економічної
ситуації переїжджають на певний час для того, щоб найнятись на роботу та
висилати гроші сім’ї або робити заощадження для матеріального
забезпечення свого існування після повернення додому. Трапляються
класифікації, де до трудової міґрації зараховують будь-яку міґрацію
задля роботи у країні імміґрації та міґрацію з метою навчання. Проте ми
уже розділили ці види міґрації за цілями й причинами. Зустрічається
також трактування трудової міґрації як міґрації з метою суто леґального
найму, але тут незрозуміло, як тоді класифікувати міґрацію з метою найму
без офіційного дозволу. Тому наведене вище означення вважаємо більш
правильним [29, с. 68; 30, с. 400; 10, с. 28]. Трудову міґрацію можна
поділити на міґрацію з метою працевлаштування за спеціальністю,
одержаною раніше, та за спеціальністю, яка їй не відповідає.
Іншим критерієм класифікації трудової міґрації є
професійно-кваліфікаційний рівень міґрантів. У більшості випадків
трудові міґранти — це некваліфіковані або низькокваліфіковані
працівники, оскільки саме на таку працю існує найбільший попит у країнах
імміґрації. Другий вид — міґрація висококваліфікованих кадрів — це: 1)
міґрація, пов’язана з незадоволенням фахівців рівнем
матеріально-технічного та інформаційного забезпечення їх професійної
діяльності (при цьому переважно відбувається зміна місця роботи, але не
спеціальності, бо міґрантів приваблює не сама можливість отримати
роботу, а дістати кращі умови для праці та більшу заробітну плату); 2)
міґрація працівників транснаціональних корпорацій (ТНК) та
мультинаціональних корпорацій міжнародних організацій, які через
специфіку цих утворень змушені час від часу змінювати місце роботи (але
тільки географічне місце) [30, с. 401; 10, с. 29]. Третій вид трудової
міґрації — інтелектуальна — це міґрація вчених, викладачів
університетів, співробітників науково-дослідних інститутів, що працюють
переважно за спеціальністю на основі короткотермінових чи
довготермінових контрактів в країнах імміґрації, де отримують кращі
умови праці і вищу зарплатню, ніж удома. За мотивацією інтелектуальна
міґрація схожа на попередній вид трудової міґрації [15, с. 33; 29, с.
74]. Ще одним різновидом трудової міґрації є міґрація
бізнесменів-інвесторів, що вкладають гроші у вже існуючі або створюють
нові підприємства у місцях (країнах), які не є місцем їх постійного
проживання.
Отже, як бачимо, всупереч поширеним твердженням, що різні види міґрації
змішуються і саме тому не можуть бути чітко класифікованими, завдяки
запровадженню низки критеріїв видається не так уже й важко віднести
якийсь її вид до певної категорії. Звісно, з розвитком міґраційних
процесів з’являються її нові види і, відповідно, класифікацію потрібно
доповнювати та удосконалювати. Добрим помічником при цьому може стати
визначення як самої міґрації, так і відповідних її видів та їх
розмежування з наступним введенням цієї інтерпретації понять до
методологічної частини програми конкретно-соціологічних досліджень.
Література:
Адеподжу А. Взаимосвязь между внутренней и международной миграцией:
африканская действительность // Международный журнал социальных наук. —
1999. — № 024.— С. 101 – 111.
Гринда Н. Політичні і правові рамки спільної міграційної політики
Європейського Союзу // Вісник Львівського університету (Серія міжнародні
відносини). — 2001.— Вип. 4. — С. 48 – 54.
Демографический энциклопедический словарь / Под ред. Д. И. Валентей.—
М.: Советская энциклопедия, 1985.
Дмитриев А. Конфликтогенность миграции: глобальный аспект //
Социологические исследования. — 2004. — №10. — С. 4 – 13.
Драгунова Т. Просторовий аналіз міграційного процесу в м. Києві //
Статистика України. — 2004. — №1.— С. 72 – 79.
Иноземцев В. Иммиграция: новая проблема нового столетия
(Историко-социологический очерк) // Социологические исследования. —
2003. — № 4. — С. 64 – 72.
Ионцев А. Международная миграция населения: Росия и современный мир //
Социологические исследования. — 1998. — № 6.— С. 38 – 48.
Ичдуйгу А. Региональные и локальные перспективы. Политика международных
мигрирующих режимов: транзитные миграционные потоки в Турции //
Международный журнал социальных наук. — 2001.— № 032. — С. 131-142.
Каслз С. Глобальные тенденции и проблемы. Международная миграция в
начале ХХІ века: глобальные тенденции и проблемы // Международный журнал
социальных наук. — 2001. — № 032. — С. 27 – 42.
Курылев А. Трудовая этика современных российских реиммигрантов: ценности
труда и навыки самоорганизации // Общественные науки и современность. —
1998. — № 5. — С. 137 – 146.
Мазин А. Теоретичкские аспекты миграции населения // Народонаселение. —
2001. — №1. — С. 132 – 146.
Морозова Г. Эмиграция — реальная угроза будущему страны // Общественные
науки и современность. — 1996. — №3. — С. 30 – 36.
Окольски М. Миграционное давление на Европу // Международная миграция
населения: Россия и современный мир. Вынужденная миграция.— М.: МАКС
Пресс, 2001. — Вып. 6.— С. 46 – 54.
Окольски М. Региональные и локальные перспективы. Новые тенденции и
основные проблемы в международной миграции: перспективы Центральной и
Восточной Европы // Международный журнал социальных наук. — 2001. —
№032. — С. 101 – 116.
Петров В. Этнические мигранты и полиэтническая принимающая среда:
проблемы толерантности // Социологические исследования. — 2003. — №7. —
С. 84 – 91.
Піскун О., Прибиткова І., Волович В. Міграційна ситуація в Україні //
Політична думка. — 1996. — № 8. — С. 45 – 72.
Пластинина Т. Некоторые особенности статистики и учета нелегальной
иммиграции // Международная миграция населения: Россия и современный
мир. Статистика и учет миграции населения.— М.: МАКС Пресс, 2001. —
Вып. 8. — С. 66 – 70.
Прибиткова І. Сучасні міграційні процеси: теоретико-методологічні
аспекти досліджень // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — №
1.— С. 161 – 172.
Пулэн М. Источники данных для измерения международной миграции в станах
Центральной Европы // Международная миграция населения: Россия и
современный мир.— М.: МАКС Пресс, 2000. — Вып. 5. — С. 14 – 37.
Романюк А. Міграційні процеси у Львівській області // Українські
варіанти. — 1997. — № 2 .— С. 21 – 25.
Рыбаковский Л. Л. Миграция населения: прогнозы, факторы, политика. — М.:
Наука, 1987. — 200 с.
Сови А. Общая теория населения. Т. 2: Жизнь населений / Пер. с франц.
Ф. Р. Окуневой.— М.: Прогресс, 1977. — 520 с.
Тапинос Г.-Ф. Глобальные тенденции и проблемы. Глобализация,
региональная интеграция, международная миграция // Международный журнал
социальных наук. — 2001. — № 032. — С. 61 – 72.
Тихомирова Л., Тихомиров М. Юридическая энциклопедия / Под ред.
М. Ю. Тихомирова. — М.: 1997. — 516 с.
Тоба М. Психологічні особливості міжкультурної адаптації особистості до
нового етнічного середовища // Соціальна психологія.— 2003. — № 1. — С.
134 – 139.
Топилин А., Малаха И. Миграция высококвалифицированых кадров //
Народонаселение. — 2002. — № 2. — С. 62 – 76.
Трубич С. Міграційні процеси і зайнятість населення // Вісник
Львівського університету (Серія міжнародні відносини). — 1999. — Вип. 1.
— С. 398 – 403.
Хомра А. У. Миграция населения: вопросы теории, методики исследования. —
К.: Наукова думка, 1979. — 148 с.
Цапенко И. Социально-политические последствия международной миграции
населения // Мировая экономика и международные отношения.— 1999.— № 3.—
С. 52-63.
Шелюк В. Соціальна міграція: Етапи, функції, типи // Перспективи. —
2001. — № 3 (15). — С. 45 – 50.
Collinson S. Europe and International Migration.— London; New York:
Pinter Publishers, 1994. — xiv + 210 p.
Geist B. Sociologicky slovnik. — 1992.— 580 p.
Huntington S. P. Zderzenie cywilizacji i nowy ksztalt ladu swiatowego.—
Warszawa: Warszawskie Wydaw. Literackie, 2000.
www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
