.

Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
200 2178
Скачать документ

Реферат на тему:

Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки

Спроби осягнути розумом майбутнє мають глибоку історію – люди завше
прагнули зазирнути у своє „завтра”. Отож „оракули” цінувалися в усі
епохи. Відтак від найдавніших часів до сьогодення можна вибудувати
своєрідний ланцюжок людських зусиль „побудови майбутнього”: міфологія –
утопія – фантастика – прогностика – футурологія. Причому кожна з ланок
цього ланцюжка має самодостатнє значення і продовжує паралельне
існування від свого виникнення й дотепер.

Міфологія належить до найраніших форм опанування людиною свого
майбутнього. Вона – невід’ємна складова соціального становлення в рамках
різних цивілізацій. На основі традиційних уявлень постійно виникають
різного роду міфологеми. Вони стали складовими міфологізації історії або
очікуваного майбутнього. Міфологеми за певних умов можуть суттєво
впливати на сприйняття тих чи інших символів і дій, а також на характер
політичної поведінки індивідів, соціальних і етнічних груп. Недаремно Т.
Манн називав міф „часткою людства”.

Розрізняють давню міфологію і міфологію як філософсько-літературний
жанр. До такого жанру, наприклад, зверталися письменники Ф. Кафка, Т.
Манн, Ж. Кокто. Народною міфологією і міфотворчістю, зверненими в минуле
і майбутнє, пронизаний роман „Сто літ самотності” Г. Маркеса.
Міфологічне світосприйняття колумбійського класика втілилося, зокрема, в
символічні зливи, що наче „кара божа” падають на голови людей, які
втопили в крові й нечестивості своє високе призначення. У фіналі роману
постають „останні жителі” напівміфічного містечка Макондо – жалюгідні
людці, позбавлені пам’яті та життєвої енергії. Вони забули про
загальнолюдську мораль і своє коріння. Лейтмотив роману – апофеоз
самотності, егоїстично протиставленої солідарності, що й породжує
звернене в майбутнє тривожне попередження письменника: „Родам людським,
приреченим на сто літ самотності, не судилося з’явитися на землі двічі”.
У творі, за визначенням літературознавця В. Столбова, закладено думку:
„Людство загине, якщо не виробить загальнолюдської духовної спільності,
загальнолюдської моралі, яка існувала б не сама по собі, а слугувала б
основою загальнолюдської політичної думки” [1].

Міфологія і дотепер, модифікуючись і вдосконалюючись, залишається
невід’ємною складовою людського мислення. Однак, як зазначає філософ А.
Тахо-Годі, цей взаємозв’язок дещо парадоксальний: на противагу міфу,
мислення „прагне вивести життя на шляхи пояснення його закономірностей,
прагне і його, і людську практику усвідомити поза різного роду магією,
спрямувати його розумно й доцільно”. Відтак мислення вважає міфи
неспроможними, прагне позбутися їх. „Звідси – одвічне злиття і одвічна
боротьба міфа і мислення упродовж тисячоліть, звідси ж – завдання науки
вивчити розвиток людського мислення, що йде спочатку шляхами
міфологічного осягнення життя, а в подальшому вступає в суперечність з
міфом, який заперечує світ і розвивається в боротьбі за самостійність”
[2].

У тісному зв’язку з міфологічними уявленнями з давніх часів розвивалися
утопічні ідеї. У них з’ява бажаного майбутнього пов’язувалася не з
надприродними силами, а з розумом, діяльністю людей. Термін „утопія” в
перекладі з давньогрецької означає місце, якого немає. Цим поняттям
визначається ідеальний, недосяжний суспільний лад, державний устрій.
Більшість утопій, при всій їх розмаїтості, має соціальний характер.
Історія утопічної думки – це процес еволюції „утопізму”, що
простежується в працях Шан Яна, Платона, Августина Блаженного, Т. Мора,
Т. Кампанелли, Ф. Бекона, А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.

Переважна більшість соціальних утопій не збувається. Однак дивовижно
часто збуваються окремі елементи ідеалізованих варіантів майбутнього.
Досить уважно перечитати Т. Мора чи Д. Уїнстенлі, аби провести паралелі
елементів їхніх умоглядних управлінських систем з реально втіленою
практикою суспільно-політичного розвитку, зокрема зі спотвореними
революційною свідомістю ідеями усуспільнення особистого майна, дружин,
дітей в комунах перших літ після революції 1917 року в Росії, з формою
одягу „під Сталіна” у радянських партійних чиновників, з неодмінними
значками з портретом вождя у північних корейців тощо.

Цікаво, що спокуса утопізму не зникає, оскільки люди постійно прагнуть
придумати щось здатне якщо й не покінчити з усім злом на землі, то
принаймні забезпечити домінування сил добра над силами зла. Недаремно В.
Даль трактує утопію як „небувалу, блаженну країну, все омріяне,
нездійсненне, марення про щастя” [3]. Нові конструкції утопій значно
активізуються в переломні моменти історії: саме тоді виникає соціальна
епідемія абстрактної боротьби за свободу і щастя людства. Характеризуючи
метаморфози утопічної свідомості, російський філософ Г. Батигін
зазначає: „Утопічність свідомості – невід’ємна риса „людини, що
бореться”. Вона постійно націлена в майбутнє (не реальне, а уявне
майбутнє): абсолютно несприйнятлива до вчорашніх уроків і не вміє нести
відповідальності за скоєне; їй притаманна майже містична звичка
наступати на одні й ті ж граблі. Життя спрямоване у прозору
безкінечність, і за неоромантичним надривом вже не розпізнається
свинська одержимість” [4].

Що стосується оцінок значення утопічного мислення, то на цю проблему
існують полярні погяди. Прихильники одного з них вважають, що таке
мислення стимулює критичні уявлення і поглиблює розуміння альтернативних
форм соціальної організації. Представники протилежної точки зору
виходять з того, що утопічне мислення вводить людей в оману, породжуючи
очікування нереальних соціальних змін.

Особливим жанром, характерним для ХХ століття, є антиутопії. Вони
змальовують картини небажаного майбутнього. Найвідоміші належать перу Є.
Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла. Зокрема, дуже показовим є
роман-антиутопія „Ми” Є. Замятіна – своєрідний художній конспект
вірогідного віддаленого майбутнього людства. Написаний в епоху воєнного
комунізму, роман-попередження занурює нас в суспільство, в якому вже
вирішено всі матеріальні проблеми. Тут вдалося виробити всезагальне,
безпомилкове, математично вивірене щастя шляхом ліквідації свободи,
нівелювання людської індивідуальності, права на самостійність дії і
думки. Ідилія розгортається в романі під звуки „Маршу Єдиної Держави”,
жителі якої пронумеровані й буття яких проінтегроване: рожеві талони на
любов; однакові харчі, отримані методом хімічного синтезу; бездоганна,
розписана за пунктами дисципліна; механічна музика і така ж поезія.
Письменник попереджає про небезпеку „ідеальної несвободи”, інстинкт якої
від народження закладений в людині. Він втілюється в ритуальних танцях,
релігійних містеріях, військових парадах.

Ось лише один фрагмент твору. „Площа Куба. Шістдесят шість потужних
концентричних кіл: трибуни. У шістдесят шість рядів: тихі світильники
облич, очі, які відбивають сяйво небес, – або, можливо, сяйво Єдиної
Держави…

А зверху на Кубі, біля машини – непорушна, як із металу, постать того,
кого ми називаємо Благодійником. Обличчя звідси, знизу, не роздивитися:
видно тільки, що воно окреслене суворими, величними, квадратними
обрисами. Та зате руки…

І раптом одна з цих велетенських рук повільно здійнялася – повільний
чавунний жест – і з трибун, підкоряючись піднятій руці, підійшов до Куба
номер. Це був один з Державних Поетів, на долю якого випав щасливий
жереб – увінчати свято своїми віршами. І загриміли над трибунами
божествені повільні ямби – про того безумного, зі скляними очима, що
стояв там, на сходах, і ждав логічного наслідку своїх безумств” [5].

Цей роман з позицій сьогодення сприймається не тільки як пересторога про
тоталітарні тенденції, реалізовані деякими політичними режимами у ХХ
столітті, а й як своєрідне попередження, куди може привести прагнення
„скляним, електричним, вогнедихаючим ІНТЕГРАЛОМ проінтегрувати
безкінечне рівняння всесвіту”. Наука, відірвана від моральних і духовних
засад в умовах вселенської „наддержави” і торжества технократів,
загрожує нечуваною небезпекою людині й суспільству.

Фантастика, як наступна складова футуроорієнтованого потенціалу людства,
є формою відображення світу, в якій на основі реальних уявлень
створюється логічно несумісна з ними картина Всесвіту. Цей жанр
реалізується в художній літературі, кіно, театрі, живопису тощо. Із
соціальною фантастикою пов’язана творчість М. Булгакова, Р. Бредбері, С.
Лема, К. Саймака, С. Кінга та інших відомих письменників. Фантастичні
твори нерідко відображають один з можливих варіантів розвитку
історичного, політичного процесу, застерігаючи від небажаного перебігу
подій, з приводу чого Р. Бредбері зауважив: „Ми не передбачаємо
майбутнє, ми застерігаємо”. Так, у його оповіданні „Усмішка” показано
варіант можливого майбутнього людей, які забули своє минуле, зневажають
мистецтво, культуру. І навіть більше того – з незрозумілою насолодою
знищують „Мону Лізу”. Шматок портрета – загадкова усмішка жінки –
діcтається малому хлопчикові як нагадування про прекрасне, нетлінне, як
сподівання на подолання цивілізацією загрозливої у своїй реальності
дегуманізації.

Наукову фантастику В. Косолапов визначає як „джерело ідей для
соціального прогнозування”. Це підтверджують спостереження за
реалізацією ідей, змальованих у науково-фантастичних творах. Так, із 108
ідей Ж. Верна, фантастичних у його час, на сьогодні реалізовано близько
70. Реалізація ще кількох десятків принципово можлива в майбутньому, і
тільки 10 визнано помилковими. З 86 ідей Г. Уеллса помилковими
вважається лише 9, у О. Бєляєва з 50 ідей – тільки 3. В майбутньому
принципово може бути здійснено більшість фантастичних поки що ідей,
запропонованих С. Лемом, І. Єфремовим, А. і Б. Стругацькими [6].

Прогностика в науці розглядається як самодостатній напрям, основу якого
складають спроби оцінити майбутні соціальні події у певній галузі
наукових (як природничих, так і соціальних) знань. Окремі елементи
прогнозування існували вже в стародавньому світі. З розвитком наукових
знань у XV – XVII століттях вони почали складатися в систему. Цей процес
значно прискорився на середину ХІХ століття — час виникнення марксизму,
який гучно заявив про себе як про загальнометодологічну основу вивчення
тенденцій соціально-історичного процесу і з яким значна частина
дослідників власне й пов’язувала початок здійснення наукового прогнозу в
суспільних науках.

На межі ХІХ — ХХ століть під впливом марксизму та інших соціальних вчень
з’являються твори прогностичного характеру, присвячені конкретним
проблемам майбутнього. Інтерес наукової громадськості до окремих
аспектів майбуття планети і людства стимулював, зокрема, бурхливий
розвиток природничих наук. 1901 року Г. Уеллс опублікував працю
„Передбачення впливу прогресу техніки і науки на життя і думку людини”,
у якій розглядалися вірогідні соціальні наслідки науково-технічного
прогресу. Французький вчений П. Бертло виступив з прогнозом переходу в
майбутньому до промислового виробництва синтетичних продуктів харчування
хімічними методами. Достовірним виявився прогноз К. Ціолковського щодо
виходу людства в космічний простір. Широку наукову перспективу пізнання
глибинних процесів розвитку людства відкрила ідея ноосфери,
сформульована першим президентом Української академії наук В.
Вернадським. Відомі також прогнози Д. Менделеєва, І. Мечникова, І.
Павлова, К. Тимірязєва та інших вчених, які відкрили нові напрями
прогнозування тенденцій людського розвитку в різних галузях природничих
і соціальних наук.

Термін футурологія (від лат. futurum – майбутнє і logos – учення) увів
1943 року в науковий обіг німецький соціолог О. Флехтгайм. Він мав на
меті створити нову науку, своєрідну „філософію майбутнього”, орієнтовану
на науково-теоретичну розвідку з тим, щоб протиставити її утопії. Вчений
розглядав футурологію як науку, вільну від будь-яких ідеологічних і
соціально-утопічних доктрин, як галузь суспільствознавства, завданням
якої є розробка концепцій майбутнього людства, перспектив розвитку
соціальних процесів.

Починаючи з 60-х років ХХ століття, футурологія і прогнозування в
західній науці зблизилися й отримали значний поштовх. Таке зближення, з
точки зору соціальних наук, закономірне, оскільки „між ними не існує
жорсткого розмежування, і загальні спостереження, які стосуються
футурології, підходять для прогнозування” [7]. Різниця між ними може
існувати лише в орієнтаціях. Якщо футурологія орієнтується переважно на
широку соціальну стратегію, то прогнозування (в даному випадку –
політичне) частіш за все реалізується в тактичних короткострокових
прогнозах: аналізі політичних ризиків, запобіганні прогнозованих
конфліктів, передбаченні доступних для огляду політичних ситуацій,
плануванні державних управлінських рішень та прогнозуванні їх наслідків.

Футурологічний напрям почав розглядатися як засіб підведення теоретичної
бази під практику прогнозування. Відтоді й донині простежується
періодизація футуроорієнтованих прогностичних підходів, яка включає три
основні етапи: 1) 1960-і – середина 1970-х років; 2) кінець 1970-х –
початок 1980-х років; 3) від 1990-х років.

Основною особливістю футурологічних концепцій 1960-х – середини 1970-х
років стало ототожнення футурології з науковим прогнозуванням і
оформлення її як спеціального наукового напряму в працях „Комісії 2000
року” при Американській академії мистецтв і наук під головуванням Д.
Белла, а також у доповідях Римського клубу. Римський клуб було засновано
1968 року з ініціативи італійського вченого А. Печчеї, автора
широковідомої праці „Людські якості” (1977 р.), як міжнародну неурядову
організацію, не пов’язану з політичними партіями, класами, ідеологіями.
Римський клуб об’єднує до ста відомих вчених, управлінців, підприємців,
політичних діячів з різних країн світу. Його члени основними цілями
своєї діяльності визначили:

· дати суспільству методику, за допомогою якої можна було б науково
аналізувати проблеми людства, пов’язані з фізичною обмеженістю ресурсів
Землі, бурхливим зростанням виробництва і споживання;

· застерегти людство щодо критичної ситуації, яка склалася у світі;

· визначити для суспільства заходи доцільного управління, досягнення
„глобальної рівноваги” [8].

Від початку своєї діяльності Римський клуб переймався вивченням
глобальних проблем людства, таких як перегони озброєнь і загроза ядерної
війни, засмічення довкілля, виснаження природних ресурсів, зростання
народонаселення та нерівності в різних країнах і регіонах тощо. Тривоги
членів клубу щодо подальшого розвитку людства знайшли відображення в
доповідях „Межі зростання” (1972 р., Д. Медоуз та ін.), „Людство біля
поворотного пункту” (1974 р., М. Месарович і Е. Пестель), „Перегляд
міжнародного порядку” (1975 р., Я. Тинберген), „Поза межами віку
марнотратства” (1976 р., Д. Гарбор та ін.).

У наукових підходах того періоду відбилося усвідомлення людством
катастрофічності сучасної цивілізації, зокрема руйнівного впливу на
людину техногенного суспільства та небезпеки ядерної війни. Знаковим для
тогочасних досліджень є відображення стану фрустрації (краху всіх надій
і віри в майбутнє, страху перед майбутнім). Вчені виявили, що в умовах
динамічної модернізації традиційні суспільства руйнуються, що у світі
відбуваються зміни, які випереджають свідомість, і людині все важче стає
адаптуватися до змін. Характерна в цьому контексті праця американського
вченого Е. Тоффлера „Футурошок” (1970 р.) У ній всебічно змальовано
стрес та дезорієнтацію людини внаслідок великої кількості змін за
короткий відтинок історії. Оцінюючи цю книгу, російський філософ П.
Гуревич зауважує: „Створивши надмогутню техніку, людина змінила ритм і
течію свого життя. І тут справді з’ясувалося, що найголовніша біда –
зовсім не дефіцит сировини для виробництва, не руйнація екологічного
середовища. Наукова думка прагне відвести ці катастрофи. Кошмар в
іншому: психологічні ресурси людини не безмежні. Справа не в тому, що
виникає озонова діра чи виснажується нафтова свердловина. І навіть не в
тому, що, засинаючи в одній країні, ви можете проснутися зовсім в
іншій… Скоріш за все може не витримати людська психіка” [9].

До особливостей футурологічних концепцій кінця 70-х – початку 80-х років
можна віднести зосередження дослідницьких зусиль переважно на
екологічних проблемах, розробці концепцій та моделей, які відбивають
злам світової цивілізації – перехід людства від епохи Модерну до
Постмодерну. У той же час було розроблено концепції „нового світового
порядку” (Г. Кіссінджер) та постіндустріального суспільства (Е. Тоффлер,
З. Бжезинський, Д. Белл, А. Турен).

Римський клуб у той період переорієнтував свою діяльність на глобальні
пошуки перспектив виживання людства. Це засвідчують, зокрема, доповіді
„Мета для людства” (1977 р., Е. Ласло та ін.), „Енергія: зворотний
рахунок” (1978 р., Т. Монбріаль), „Не існує меж освіти” (1979 р., Дж.
Боткін, Е. Ельманджра, М. Маліца), „Мікроелектроніка і суспільство”
(1982 р., Г. Фрідріхс, А. Шафф). До цього періоду належить і доповідь
Римському клубові Б. Гаврилишина „Дороговкази в майбутнє” (1980 р).
Доповідь зафіксувала прагнення вчених відшукати шляхи, якими можуть
розвиватися різні суспільства, з тим, щоб, за словами японського вченого
і політика С. Окіти, „не залишатися застиглими у тенетах вчорашніх
поглядів, ідеологій і проблем”.

Доповідь Б. Гаврилишина й досі лишається актуальною. Характеризуючи
найвірогідніший сценарій розвитку СРСР, вчений, зокрема, зазначав:
„Можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі
невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що
підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського
Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б
незалежними державами. Вони прагнули б зберегти свою незалежність
протягом кількох десятиліть. Зазнавши радощів і гіркоти такої
незалежності, вони, можливо, добровільно створили б більші об’єднання,
подібні до Сполучених Штатів Європи або Середньої Азії, водночас
відповідно зберігаючи свою культурну самостійність – як у сучасному
Європейському Економічному Співтоваристві. Російська республіка також
знайшла б своє місце у такій наднаціональній будові, де вона посіла б
місце сильного партнера, але лише партнера” [10].

Починаючи з 1990-х років, для футурологічних концепцій стає характерною
яскраво виражена філософсько-історична і соціально-політична орієнтація
глобального характеру. Серед таких підходів особливо виділяються ідея
„кінця історії” Ф. Фукуями, в якій обгрунтовується настання історичного
затишшя в майбутньому внаслідок переваги ліберальної демократії на
всьому геополітичному просторі, а також ідея „зіткнення цивілізацій” С.
Хантінгтона, яка стверджує, що після руйнації двополюсного світу на
людство чекає „реванш Бога”, тобто загострення суперечностей і вірогідне
зіткнення цивілізацій, які консолідуються довколо традиційних релігій.

1990 року було підготовлено перший звіт Римського клубу під назвою
„Перша глобальна революція”. У ньому привертається увага до:

· участі кожного в пошуках шляхів подолання взаємопов’язаного комплексу
сучасних проблем;

· визнання того, що можливість конструктивних змін коріниться в мотивах
і цінностях, які визначають нашу поведінку;

· розуміння того, що поведінка націй і суспільств відображає поведінку
окремих членів цих суспільств;

· попередження щодо недоцільності очікування відповідей на проблеми від
лідерів урядів та необхідності малих, але мудрих рішень, що відображають
рівень свідомості мільйонів простих людей;

· забезпечення вимоги, згідно з якою будь-який привілей на
індивідуальному чи національному рівні повинен супроводжуватися належною
відповідальністю [11].

В останній час для діяльності Римського клубу характерні пошуки
альтернативної цивілізації, що знайшло відображення в доповідях „Фактор
чотири: подвійний добробут – зменшене вдвічі використання ресурсів”
(1997 р., Е. Вайсзекер), „Межі соціальної єдності: конфлікт і розуміння
в плюралістичному суспільстві” (1997 р., П. Бергер), „Як ми будемо
працювати” (1998 р., Е. Боргіз), „Гуманізм перемагає” (2000 р., Р. Мон),
„Інформаційне суспільство і демографічна революція” (2001 р., С.
Капиця). Водночас не слід забувати про однополярну спрямованість
сучасного процесу глобалізації, в контексті якої неважко зрозуміти, що
Римський клуб та подібні організації значно залежать від цього процесу.
Т. Кремень з цього приводу зазначає: „Очевидно, що роботи Римського
клубу, незважаючи на ряд позитивних моментів, мають на меті приховування
кризи розвитку сучасної системи капіталізму на Заході шляхом надмірного
підкреслення самих глобальних проблем розвитку людства та їхніх
наслідків, уникаючи безперечно необхідного в аналізі глобальних проблем
висвітлення причин появи цих проблем та їхнього жорсткого прояву” [12].

Усім трьом етапам притаманне прагнення розвести поняття „футурологія” і
„прогностика”.

Останнім часом поняття „футурологія” частіш за все вживається як
образний синонім прогностики і прогнозування, що позначає всю сукупність
літератури про майбутнє. Загалом у підходах, присвячених опануванню
майбутнього, починає домінувати вивільнена від заідеологізованого
світобачення науково обгрунтована плюралістична тенденція щодо
прогностичних засобів і можливостей. Вона не виключає нетрадиційних, до
кінця ще не з’ясованих наукою варіантів. Логіка їх урахування пов’язана
з тим, що все, що є на Землі, як зазначає П. Коельо, приховує в собі
історію цілого світу: „Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна
подивитися на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів – на що б
не глянути, завжди можна вловити зв’язок із тим, що має статися.
Фактично не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у
них, занурюються у Душу Світу” [13].

Важко з цим не погодитись, якщо виходити з узагальненого розуміння
плюралістичної картини пошуків майбутнього. Якщо ж присвятимо себе
розробці конкретного проекту чи програми політичної діяльності у чітко
визначеному сегменті політичного життя, тоді мусимо дотримуватися
наявних методології і практики забезпечення науково достовірних
розробок, планів, проектів, програм. Поряд з цим, ті, хто прагне
прогнозувати розвиток науки, на думку А. Ракитова, „на початку ХХІ
століття мають чітко усвідомлювати, що це не стихійний ринковий процес,
і що він залежатиме, передусім, від політики держави, позаяк комерційні
структури ще не скоро стануть головними споживачами й покупцями наукової
продукції”. Державні діячі повинні враховувати, що людство мусить стати
на шлях сталого розвитку, а це, в свою чергу, означає, що „механізми
ринкової економіки доведеться істотно обмежити, оскільки попит на товари
й послуги, який постійно зростає, потребує їх надлишкового виробництва з
величезною затратою невідновлюваних природних ресурсів”. А отже названі
механізми „несумісні з екологічно й соціально безпечним,
самопідтримуваним розвитком” [14].

Головною цінністю для суспільства в майбутньому має стати не доход, а
гармонійний розвиток людини, її права, соціальна свобода, висока
культура й освіченість. Майбутнє суспільство – це творча спільнота, в
якій кожна людина має виконувати свої обов’язки високопрофесійно, з
усвідомленням власної місії – забезпечення прагнення суспільства та
окремих індивідів до конструктивних змін, формування впевненості в
майбутньому, органічне поєднання світових здобутків та національної
культурно-історичної традиції. Мусимо повсякчас пам’ятати: хоча майбутнє
і не визначає нашого сучасного буття, однак уявлення про нього, поза
сумнівом, впливає на дії людей в рамках сучасності.

Література:

1. Столбов В. Правдивая и невероятная история города Макондо, рода
Буэндиа и романа „Сто лет одиночества” // Гарсиа Маркес Г. Полковнику
никто не пишет: Повесть: Сто лет одиночества: Роман. Пер. с исп. /
Послесл. В. Столбова.—М.: Худож лит. 1990.—С. 461.

2. Тахо-Годи А. А. Греческая мифология.—М.: Искусство, 1989. — С. 11.

3. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — М., 1955.—Т.
3. — С. 521.

4. Батыгин Г. С. Метаморфозы утопического сознания // Квинтэссенция:
Филос. Альманах, 1991. — М.: Политиздат, 1992. — С. 268.

5. Замятин Е. Избранное. — М.: Издательство „Правда”, 1989. — С. 336 —
337.

6. Див.: Косолапов В. В. Методология социального прогнозирования — К.:
Головное издательство издательского объединения „Вища школа”, 1981. — С.
15, 17.

7. Див.: Большой толковый социологический словарь (Collins). Том 2 (П —
Я): Пер. с англ. — М.: Вече, АСТ, 1999. — C. 86.

8. Римский клуб // Теория и практика управления. — 2003.- № 3. — С. 3.

9. Тоффлер Э. Шок будущего: Пер. с англ. – М.: ООО „Издательство АСТ”,
2002. — С. 6 — 7.

10. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє / Пер. з англ. Л. Л.
Лещенко.—К.: Основи, 1993. — С. 54 — 55.

11. Римский клуб… — С. 6 — 7.

12. Кремень Т. В. Історія створення, цілі та завдання Римського клубу //
Практична філософія. — 2001.- № 3 (4). — С. 136.

13. Коельо Пауло. Алхімік / Пер. з португальської В. Морозова.—Львів:
ВНТЛ — Класика, 2002. — С. 80.

14. Ракитов А. І. Наука ХХІ століття: глобальнні трансформації і
перспектива // Науковий світ — 2002.- № 5. — С. 6.

15. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020