Реферат
на тему:
Дослідження етнопсихологічних феноменів західноукраїнськими вченими.
Вивчення психології «народного духу» західноукраїнськими етнографами
Створення спеціальної дисципліни — «психології народів» — було
проголошено в 1860 році німецькими вченими М. Лацарусом і Г. Штейнталем.
Вони взяли за основу «дух народу», як певну таємничу субстанцію, яка
залишається незмінною за різних обставин і забезпечує єдність
національного характеру попри всі індивідуальні відмінності. Зміст
«народного духу», на думку основоположників «психології народів», можна
розкрити шляхом порівняльного вивчення мови, міфології, моралі,
культури. Ці ідеї розвинув у «психології народів» німецький учений
Вільгельм Вундт. 10-томна «Психологія народів» Вундта (1900—1920), якій
він присвятив останні 20 років свого життя, є унікальною працею в цій
галузі знань, вона закріплює право на існування національної психології,
як продовження та поглиблення індивідуальної психології. Вундт вважає,
що «в різних формах духовного спілкування, а особливо в розвиткові мови,
міфу та звичаїв, ми натрапляємо на такі види духовного зв’язку і
взаємодії, які, хоча й різняться в дуже суттєвих аспектах від зв’язку
утворень в індивідуальній свідомості, проте мають не меншу, ніж ця
остання, реальність»1.
Тому зв’язок уявлень і почуттів у межах певного суспільства Вундт
називає «колективною свідомістю», а загальні напрями волі — «колективною
волею». Проте перехід до «колективної свідомості», «колективних
уявлень», «колективної волі» та інших ознак колективності, являючи собою
предмет «психології народів», став лише переходом до абстрактної
соціальності. Від неї було легко зробити крок у бік таких атрибутів
колективності, які споконвічно властиві народові, адже їх можна знайти
на ранніх щаблях його розвитку. Тому «психологія народів» почала
перетворюватися на «етнічну психологію», або «психологію історичну».
Етнопсихологія — наука, яка вивчає особливості психічного складу й
поведінки людей, що визначаються їхньою національною належністю або
етнічною спільністю, а також традиціями, які формувалися історично.
Етнопсихологія — наука міждисциплінарна, тобто така, що ґрунтується на
стикові багатьох наук, і визначає етнічні особливості психіки людей,
їхнє національне буття, національний характер, етнічні особливості
психофізіології, когнітивних процесів, пам’яті, емоцій, виховання,
особливості соціалізації особистості, екологічну, землеробську та
промислово-технічну культуру, віру, політику, соціо-психологічну систему
державотворення й міжнародних форм спілкування.
В зарубіжній етнопсихології пропонується чимало інших визначень даного
предмета, при цьому більшість дослідників виходить з того, що люди, які
належать до однієї нації, мають окремі особливості, характерні для всіх
представників цієї нації і не характерні для іншої. Багато авторів
звертають увагу на певну двозначність термінів, які використовуються в
етнопсихології, зокрема терміна «національний характер»: «в літературі
інколи робиться ставка на аналіз колективу в цілому (його «душі»,
«культури» тощо), а не на вивчення типової особистості»1.
Культурантропологи досліджують культуру колективів не завдяки
психологічному вивченню індивідуумів, а за допомогою специфічних
засобів: а) спостереження за колективними проявами — релігійними
звичаями та обрядами, культурними феноменами тощо; б) ознайомлення зі
словесними повідомленнями про індивідуумів і про явища, які вивчаються в
царині поведінки й мислення; нагляд за взаємодією індивідуумів,
вихованням дітей, виявом рольових функцій чоловіками і жінками,
дотриманням правил і табу, властивих родинним відносинам тощо. Таким
чином, етнографічне дослідження дає відомості про соціально-культурне
середовище, в якому реалізується поведінка окремих осіб, і про систему
традиційних поглядів. Саме етнографи зробили значний внесок у розвиток
вітчизняної етнопсихології.
Вивчення психології «народного духу» західноукраїнськими етнографами(В.
Гнатюк, М. Грушевський, Ф. Колесса, І. Франко)
Багатим матеріалом для дослідження етнопсихологічних феноменів на
теренах України є український фольклор. Над його вивченням чимало
попрацювали, зокрема, такі західноукраїнські етнографи, письменники,
історики, як В. Гнатюк, М. Грушевський, Ф. Колесса, І. Франко.
Вагомий вклад у царині фольклористики зробив видатний західноукраїнський
учений Філарет Колесса (1871—1947 pp.). Наскільки очевидними були
наукові досягнення українського вченого для його сучасників, свідчить
хоча б такий факт: з появою Колесси на Інтернаціональному конгресі
народного мистецтва в Антверпені (1930 p.), головуючий тоді Бела Барток
звернувся до присутніх: «Панове делегати! Встанемо на честь одного з
найбільших слов’янських етнографів Філарета Колесси»1.
До кола подвижників фольклористики молодого Колессу увів його старший
брат Іван — людина талановита, всебічно освічена, до глибини душі
захоплена народною творчістю, музикою. Це він, будучи студентом
медичного факультету у Кракові, організував прогресивну українську
молодь у «Громаду», просив І. Франка надсилати йому відповідну
літературу, із захопленням збирав зразки народної творчості, заохочував
до цього інших.
У 1896 році Ф. Колесса закінчив філософський факультет Львівського
університету, а в 1918 — захистив докторську дисертацію з філології у
Віденському університеті.
Ф. Колесса плідно працював у царині музичної етнографії. На його думку,
записування мелодій, що традиційно зберігаються в пам’яті народній, чи
то в поєднанні з пісенними текстами, чи без тексту в інструментальній
музиці, описи народних музичних інструментів, обрядів, забав, свят — усе
це відіграє велику роль не лише в музикознавстві, але й в інших галузях
науки (зокрема для етнології, психології, історії словесності).
Епохальне значення для розвитку музичної етнографії мало пристосування
до її послуг фонографа, який давав змогу записувати мелодії з найбільшою
точністю. Значення фонографа для музичної етнографії та інших наук було
належно оцінено в наукових колах, — і при університетах та академіях
виникли архіви фонограм. Ці архіви стали центрами дослідження давніх
музичних культур і розвитку порівняльного музикознавства.
Цілий цикл виданих праць Ф. Колесси («Мелодії українських народних дум»,
1910—1913 pp.; «Про генезу українських народних дум», 1921 p.; «Формули
закінчення в українських народних думах», 1925 р.) та низка
неопублі-кованих — нова й важлива сторінка в історії вивчення
українського народного епосу. Вперше маючи в розпорядженні велику
кількість музичних записів дум, Колеса значно збагатив методику їх
дослідження, уявлення про особливості їх стилю, про їх творців і носіїв.
За роботу «Мелодії українських народних дум» Віденський університет у
1918 році надав Колессі звання доктора філології.
Ф. Колесса невтомно працював у створеній при Науковому Товаристві ім.
Шевченка у Львові Етнографічній комісії, члени якої систематично збирали
й досліджували етнографічно-музичні матеріали, що видавалися окремими
томами в «Етнографічному збірнику» й «Матеріалах до української
етнології». Наукове Товариство ім. Шевченка брало активну участь у І
конгресі слов’янських географів і етнографів, який відбувся у Празі в
червні 1914 року. Зокрема, Ф. Колесса виступив з доповіддю «Про
речитативні форми української народної поезії (в голосіннях, просьбах,
обрядових промовах весільних і думах)».
Під усною словесністю Колесса розумів народні пісні, думи, заговори,
прислів’я, казки — увесь запас поетичних творів, що живуть у пам’яті
народній, передаються від покоління до покоління шляхом усного переказу,
таким чином зберігаючись упродовж віків без допомоги письма.
Твори усної словесності, на думку Колесси, постають завдяки талановитим
особистостям з народу, іноді їх переймають з якогось книжного джерела,
переробляючи на народний лад. Одначе, коли такий індивідуальний твір
поетично налаштованої людини перейде в усну традицію широкого загалу, то
його пристосовують як за висловом, так і за формою до інших творів усної
словесності, в усному вираженні він зазнає змін і за змістом, поволі
втратить ознаки індивідуальної творчості, ставши віддзеркаленням
почувань народних мас і набравши ознак «колективної» творчості.
Ф. Колесса пояснює буйний розквіт народної поезії у східноєвропейських
народів тим, що Візантія разом із християнством не допускала народного й
світського елементу до літератури.. Церква не давала простору також для
розвитку драматичної літератури — і недостача драматичного письменства
дуже характерна для візантійсько-слов’янських теренів.
Західноєвропейська народна поезія не може зрівнятися зі
східноєвропейською за безпосередністю й глибиною почування, бо західні
народи, власне, заради вищої культури втратили безпосередній зв’язок з
природою.
Колесса вважає, що основною рисою народної поезії східноєвропейських
народів є теплі почуття до родини, особливо ж звеличення материнської
любові, що яскраво виступає в українських народних піснях і думах про
вдову, сестру і брата, Олексія Поповича, втечу братів з Азова та інших.
Та найхарактернішою прикметою української народної поезії, на погляд
Колесси, є животворення природи, «живе спочування з природою», що так
соковите проглядає в українських народних піснях. «Це зостанок
анімістичного світогляду, коли людина на давніших ступенях духовного
розвитку, живучи в безпосередній стичності з природою, вважає себе її
частиною, дивилася на ціле своє оточення — звірів, птахів, дерева,
рослини, ріки, скали — як на єства з людською душею, що приймають живу
участь у людській долі, що спочувають людині в щастю й нещастю,
помагають або шкодять»1.
Народні пісні, так само як і мова, є органічним витвором народного духу:
вони живуть і розвиваються в тісному взаємозв’язку з духовним життям
народу, як його найсильніший вияв. Тому українські народні пісні дають
невичерпні засоби до пізнання характеру й душі українського народу, його
історії й культурного розвитку.
Колесса стверджує, що українські народні пісні й думи варто досліджувати
передусім як поетичні твори, з високими артистичними ознаками,
характерними як для змісту, так і для форми. Розглядаючи українські
народні думи, Ф. Колесса доходить висновку, що в них часто вдаються до
певного паралелізму, коли образи із природи чи взагалі із зовнішнього
світу порівнюються з проявами внутрішнього життя людини. «Між обома
паралельними картинами з’являється зв’язок асоціації, близької аналогії,
що дуже часто скидається на порівняння: в природі діється щось подібне
як у душі або взагалі в житті людини:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче,
Не плач, не журися, молодий козаче»1.
Без усної словесності неможливо було б належно зрозуміти й дослідити
такі твори, як «Начальний літопис», «Слово о полку Ігоревім», віршову
літературу середньої доби й поезію нової доби.
Із усіх царин народної творчості найхарактернішою для духу українського
народу є його народна музика. Український народ, стверджує Колесса,
обдарований від природи тонким музичним почуттям і надзвичайною
співолюбивістю, виливає в музиці свою сердечну, з глибин душі пливучу
сповідь, у музиці з найбільшою безпосередністю відкриває він свою душу,
свою палку, розмріяно-меланхолійну вдачу.
Інший дослідник народної творчості — Володимир Гнатюк (1871—1926) —
також здобув собі славу визначного вченого не лише у слов’янському
світі, а й за його межами.
Любов до народної творчості В. Гнаткжові прищепили змалечку батьки. У 12
років майбутній фольклорист знав близько 100 різних оповідань і казок, а
через п’ять років мав власну рукописну збірку, що складалася із 500
пісень. 1894 року Гнатюк стає студентом Львівського університету. Тоді ж
у Львові було засновано товариство польських і українських дослідників
народного життя і творчості «Towarzystwo ludoznawcze», до роботи якого
він відразу долучається. Вступивши до Наукового Товариства ім. Шевченка,
Гнатюк згодом стає головою його Етнографічної комісії, розгорнувши
організаційно-збирацьку роботу по всій етнографічній території України.
Найпершим предметом наукових зацікавлень В. Гнатюка стала
фольклористика. Він присвятив їй чи не найбільше уваги. На його думку,
національна етнографія, попри те, що український народ позбавили вищих
культурних верств і державної організації та пов’язаних з нею
культурно-наукових інституцій, які б постійно опікувалися його
культурно-науковим розвоєм, не тільки не лишилася позаду в цьому
загальному русі, але в окремих напрямах змогла й випередити інші народи.
Аналізуючи творчість українських письменників Т. Шевченка, П. Куліша,
Марка Вовчка, С. Руданського, І. Котляревського, І. Франка, Н.
Кобринської, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Гнатюк доходить
висновку, що всі їхні твори ґрунтуються на народних оповіданнях, піснях
чи бодай навіяні народною поезією.
В народній творчості учений вбачає пряме відображення історії народу, а
різні жанри усної народної творчості — то своєрідні історичні документи
народу-творця, «його доля і життя».
Великий інтерес у Гнатюка викликають народні звичаї, вірування і взагалі
фольклорна проза. Але з-поміж багатьох жанрів народної творчості на
перше місце Гнатюк ставить народну пісню.
Хоча організаційно-збирацька робота велася по всій етнографічній
території України, найбільше фольклорного матеріалу знаходили в
Галичині. Особливо вирізнялися коломийки — коротенькі пісні, що
складаються переважно з одного або двох куплетів найрізноманітнішого
змісту. Кожен прояв народного життя діставав своє віддзеркалення в
коломийці. Тому й цінність їх для народного життя надзвичайно велика. З
Гнатюком погоджувався і Ф. Колесса, зазначаючи, що коломийка найбільше
здатна до імпровізації, до передавання тонких нюансів почуттів,
подробиць особистого та родинного життя й народного побуту, вона легко
переходить у царину жарту й сатири, однак не цурається й вагомих
суспільно-економічних тем.
Гнатюк не погоджувався з думкою М. Сумцова про те, що коломийки
з’являються тоді, коли поступальний рух на якийсь час припиняється.
Передусім слід нагадати, що в народній поезії ніколи не буває застою,
адже народ — то не індивідуум, що мучиться, вичерпується: він живе
повноцінним життям, яке має різноманітні форми, зокрема поезію, отже і
поезія не може перебувати в занепаді.
У коломийках Гнатюк звертає увагу на глибину порівнянь і влучність
добору образів:
Ой туди ся лози хилять, куди їм похило;
Туди очі виглядають, куди серцю мило.
У цих словах розкривається також загальна схема психологічного
паралелізму: зіставляються мотиви, один вказує на іншого, пояснюючи один
одного. При цьому переважатиме той, який наповнено людським змістом.
Коли ж паралель стає звичною, вона перетворюється на символ.
Висловлюється думка про те, що коли дослідники описують національний
характер, то в більшості випадків спостерігається тенденція до схвальної
оцінки рис, що проявляються в особливостях психічного складу свого
народу. Аби запобігти упередженому трактуванню, В. Гнатюк наводить
кілька думок іноземців про національну своєрідність українців, зокрема
про народну поезію та мову, яка, на думку О. Потебні, не лише
етнодиференціальна, але й етноформуюча ознака будь-якого народу, що
зумовлює саме його існування.
Олексій Павловський так полюбив українські пісні, що завдяки їм став
прихильником української мови, вивчав її та уклав першу граматику живої
української мови («Грамматика малороссийского наречия», 1818 р.). У
передмові до неї, характеризуючи вдачу українців, він зауважує, що,
живучи кілька літ в Україні, міг цілком пристосуватися до національного
характеру її жителів, яким притаманне щось приємно меланхолійне. Вони
мають природну проникливість, беручкість, здібності до музики та
схильність до співу. Гостинність і простота звичаїв уособлюють їхні
найкращі риси. В ділових справах вони справедливі, в намірах розважливі,
люблять порядок і чистоту, працюють без поспіху й бездоганно, до науки
здатні, мабуть, від природи, їхні пісні майже всі сумні, прихована в них
мудрість, невимушене висловлювання думок, осяйна ніжність і
доброчесність незрівнянна. Чи може щось вразити сильніше, ніж спів
українців вечорами в літню пору своїх журливих пісень.
Німецький поет Ф. Боденштадт, який переклав збірку українських народних
пісень на німецьку мову (1845 p.), зазначав: «Українська мова
найзвучніша з усіх слов’янських і з великими музикальними задатками, ні
в якій землі дерево народної поезії не дало таких величезних плодів,
ніде дух народу не відбився так живо й світло в піснях, як в українців,
який чулий подув суму, які чисто людські почування висловлюються в
піснях, що козак співає на чужині! Яка ніжність разом із мужньою силою
проймає його любовні пісні! Треба ще особливо вказати на такт і чистоту,
що панують у тих піснях. Конче треба признати, що народ, котрий може
співати такі пісні й любується ними, повинен стояти зовсім не на низькім
ступені розвитку»1.
Один із представників слов’янства Люкшич вважає, що українська народна
поезія найбагатша в Європі. Вона вирізняється естетичними вартостями й
поетичним натхненням, влучністю вислову й має в собі щось, що підіймає,
щось величне, чутливо чуле, меланхолійне та мальовниче.
Тим, що в Західній Україні наприкінці XIX — у першій чверті XX століття
було зібрано стільки фольклорного матеріалу, ми маємо завдячувати М.
Грушевському та І. Франкові. Вони розуміли, що без вивчення народної
творчості неможливо всебічно пізнати дух народу. У статті «Береження і
дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне
державне завдання» Грушевський писав: «Фольклорний матеріал треба
зібрати, вибрати, висіяти з плинного потоку життя. Кадри збирачів мусять
бути ще більш докладно й тонко, ніж при збиранню останків старої
матеріальної культури і народного мистецтва, відчувати в словеснім і
фольклорнім матеріалі, який пливе перед їх очима і слухом, присутність
цінного: вибрати те, що може відбивати в собі пережите, старе: вимираючу
психіку, мораль, уяву»1.
М. Грушевський навіть у своїх наукових розвідках виступає як представник
народництва. Він і сам називає себе «останнім могіканом народництва».
Народницькі позиції особливо яскраво втілилися в ранніх його
історико-літературних статтях, опублікованих у «Літературно-науковому
віснику» в 1898 році («Українське літературне відродження в історії
розвою української народності», «Століття „Енеїди” Ів. Котляревського»).
Грушевський дотримується мовно-літературної концепції нації: народ — це
його мова. «Слово врятувало український народ з видимої загибелі»,
«головну роль відіграло українське народне слово», — зазначає вчений.
Він вірить у визвольну функцію слова, у визволення нації через слово.
Грушевський ототожнює відродження літератури з відродженням нації.
Іван Франко також вважає, що прагнення кожної нації до самоствердження
підтримується тією літературою, яка сприяє утвердженню нації вже самим
своїм існуванням і власним вільним словом.
Починаючи із 70-х років XIX століття Франко послідовно відстоював
єдність української літературної мови, переконливо доводив, що відмова
від рідної мови вихолощує душу людини, бо питання мови стосується
глибинної структури мислячої істоти, якою є людина.
Національна багатоманітність є результатом тривалого процесу, а не
первинної властивості мови та культури, тому комплекс питань про
національну своєрідність мови І. Франко розглядає у взаємозв’язку з
історією її носіїв, не абстрагуючись від етнографії, етнопсихології.
Увагу дослідника передусім приваблює функціональне дослідження мови,
орієнтоване не лише на її комунікативну роль, а й на поглиблене пізнання
мови як засобу для творення думок, акумуляції культури народу і творчого
відродження світу.
Рідна мова для Франка — рецептор духовно-емоційного життя людини, що у
найвищому своєму прояві переростає національні рамки й сприймається як
загальнолюдське надбання. Під поняттям «нація» Франко розуміє таку
етнографічне окрему спільноту людей, яку згуртовує усвідомлення своєї
єдності, бажання берегти й збагачувати власну духовну й інтелектуальну
культуру, прагнення й надалі не втрачати самобутності, хоча й
розвиватися в загальнолюдському річищі земної цивілізації. У Франка
викликало тривогу загрозливе становище в Україні, яке змусило О. Потебню
засвідчити: «Українська нація обернулася в етнографічний матеріал,
придатний хіба для наукових дослідів»1.
Франко вважав, що в XIX столітті мистецтво, а особливо поезія, рішуче
виходить за межі одного краю і одної національності, втягує в коло своїх
інтересів усю людськість, усі народи й часи, стає більшою чи меншою
мірою за змістом своїм інтернаціональною, вселюдською. Вся сукупність
новочасної просвіти й науки, всі здобутки психології і соціології,
історії і етнології слугують для неї матеріалом, з якого вона добуває
для себе поживу. Та водночас з інтернаціоналізацією літературного
процесу, стверджує І. Франко, відбувається націоналізація кожної
поодинокої літератури, виступають дедалі рельєфніше її питомий
національний характер, її оригінальні прикмети, основні особливості її
народного гумору й народного пафосу, властивості її вислову,
літературного стилю, поетичної техніки.
Історія мови має бути частиною історії духовного життя народу в його
відносинах з іншими народами. Тим-то й історик літератури повинен
«находить для себе цінні зостанки мови, термінології, свідоцтва про
вірування, погляди і звичаї, людей, пам’ятки їх побожності,
справедливості і патріотизму»1.
Характерно, що Франко постійно веде мову про єдність українського
народу, зумовлену екологічно, мовленнєво, на певних історичних етапах
соціально, політично й завжди духовно. В історії і в характері
українського народу, пише Каменяр у статті «Українці», є щось таке, що
засвідчує його тісний тисячолітній зв’язок із землею, яку він заселяє:
все та ж постійність і спорідненість за незначної відмінності, все та ж
сонячна лагідність і жвавість поєднана з журливістю, тільки степовикам
притаманною.
Іван Франко пізнавав психологію народного духу через вивчення народної
творчості, зокрема українських народних пісень. Він вважав, що народні
пісні містять таку масу різноманітного матеріалу, «дуже часто накиданого
безладно, записаного руками мало тямучих збирачів, усного й книжного, що
вже саме прочищення цих хащ і внесення якогось ладу в ті праліси може
бути корисною роботою. Але слідом за цим елементарним ділом, — продовжує
далі Франко, — виринають інші, далеко важливіші проблеми: зв’язок з
історією народу, його національною свідомістю та соціальним почуттям,
зв’язок із загальною еволюцією народу, з хронологією його подій, з
психологією його творчості»2.
Звертаючись до вивчення фольклорних явищ, Франко поряд з українською
народною творчістю як матеріал для досліджень часто бере фольклорні
твори сусідніх слов’ян (особливо сербів, поляків, росіян і болгар) та
інших народів світу. Широко й систематично він публікує зразки фольклору
— спочатку у великій рубриці «Із уст народу» в журналі «Жит’є і слово»,
а згодом (з 1895 р.) в спеціальному фольклорному виданні —
«Етнографічному збірникові». До кола його наукових розвідок входять такі
нові питання, як зв’язок старої та нової літератури з фольклором,
професійної музики з народною пісенністю, взаємовідносини колективу та
індивідуума у фольклорному процесі тощо. Під керівництвом Франка
розпочали свою діяльність такі відомі вчені в галузі фольклористики, як
С. Людкевич, В. Гнатюк, Ф. Колесса, В. Охримович, О. Роздольський.
Іван Франко брав активну участь в організації товариства фольклористів у
Львові (1893—1894 pp.), виступав з рефератом (польською мовою)
«Етнологія та історія літератури» на з’їзді польських літераторів і
журналістів (1894 p.), співпрацював (1894—1895 pp.) з польськими
фольклорними журналами «Lud» (Львів) та «Wisla» (Варшава). На думку
Франка, дослідження історичних пісень і дум, народних ліричних пісень і
балад, епічних західноукраїнських співанок і коротеньких численних
коломийок є досить актуальним, адже вони містять у собі відображення
національних рис, можуть нарівні з усією поетичною творчістю слугувати
важливим джерелом для пізнання духовного життя українського народу і
бути цінним матеріалом для розуміння типових його поглядів і думок про
певні соціально-економічні та історичні події.
Список використаної літератури
Гнатюк В. Українська народна словесність. Відень, 1917.
Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість// Записки НТШ. Нью-Йорк,
1981. Т. 201.
Грушевський М. Береження і дослідження побутового і фольклорного
матеріалу як відповідальне державне завдання // Україна: Науковий
двомісячник українознавства. Київ, 1925. Кн. 5.
Дейкер X. П. Й., Фрейда Н. X. Национальный характер и национальные
стереотипы // Современная зарубежная этнопсихология. Москва, 1979.
Колесса Ф. Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і
похоронних голосінь // Записки НТШ. 1921. Т. 131.
Колесса Ф. З царини української музичної етнографії // Записки НТШ.
1925. Т. 136-137.
Колесса Ф. Фольклористичні праці. Київ, 1970.
Овсянико-Куликовский Д. Н. Воспоминания. Петроград, 1923. Письма Бела
Бартока Филарету Колессе // Советская музыка. 1961. № 1.
Франко I. Студії над українськими народними піснями. Львів, 1913.
Франко I. Зібрання творів: У 50 т. Київ, 1984. Т. 41.
1 Вундт В. Очерк психологии. Москва, 1897. С. 359.
1 Дейкер X. П. Й., Фрейда Н. X. Национальный характер и национальные
стереотипы // Современная зарубежная этнопсихология. Москва, 1979. С.
28.
1 Письма Бела Бартока Филарету Колессе // Советская музыка. 1961. № l.C.
85.
1 Колесса Ф. Фольклористичні праці. Київ, 1970. С. 21.
1 Колесса Ф. Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і
похоронних голосінь // Записки НТШ. 1921. Т. 131. С. 24.
1 Цит. за: Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість // Записки
НТШ. Нью-Йорк, 1981. Т. 201. С. 35.
1 Грушевський М. Береження і дослідження побутоиого і фольклорного
матеріалу як відповідальне державне завдання // Україна: Науковий
двомісячник українознавства. Київ, 1925. Кн. 5. С. 12.
1 Цит. за: Овсяника-Куликовский Д. Н. Воспоминания. Петроград, 1923. С.
179.
1 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ, 1984. Т. 41. С. 37.
2 Франко І. Студії над українськими народними піснями. Льиііз. 1913. С.
6.
PAGE
PAGE 14
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
