.

Внутрішні конфлікти особистості та їх вияв у педагогічній діяльності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
525 3373
Скачать документ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

“Внутрішні конфлікти особистості та їх вияв у педагогічній діяльності”

Однакові життєві обставини можуть породжувати в однієї і тієї самої
людини різні ставлення. Найпростіший приклад: учитель у доброму настрої
подивиться на пустощі учня під час перерви як на веселий жарт, а в
поганому — зробить йому зауваження; аналогічний вчинок на уроці викличе
осуд, а під час контрольної вчитель зробить висновок, що учень хоче
зірвати роботу всього класу.

Тому будь-який вчинок людини не можна розглядати відокремлено від певних
обставин, завдяки яким він визнається доречним, своєчасним, або навпаки.
Тобто багатьом життєвим подіям притаманна так звана амбівалентність:
двоїстість, суперечливість окремих смислів, які особистість приписує
фактам, явищам й особливо власним мотивам. Певна подія, вчинок часто
стають для людини позитивними при проекції на них одного мотиву і
набувають негативного відтінку, поєднуючись з іншим мотивом. Адже
будь-яка сучасна людина пов’язана з безліччю включень у соціальні,
політичні, економічні стосунки, які потребують виконання значної
кількості окремих дій і вчинків. Усі вони не можуть бути реалізовані
відразу, заважають одне одному, виникає дефіцит часу і сил. Для того щоб
пройти свій життєвий шлях, людина повинна постійно обирати, приймати
рішення, і що більше розширюються її зв’язки із зовнішнім світом, то
більше «змагаються» вони між собою. Будь-яка дія, що реалізує одне
ставлення, водночас містить у собі й інші ставлення та відношення.
Наприклад, учитель, який виводить учневі негативну оцінку, не просто
надає йому інформацію про недостатній рівень знань, а й висловлює своє
ставлення (незадоволення цим учнем). Перетинаються два смисли: 1)
перевірка знань, ступеня засвоєння навчального матеріалу, необхідність
дати учневі зворотну інформацію про те, наскільки він відстає від
нормативного рівня знань, показати причини низького результату тощо; 2)
виявлення ставлення однієї особистості (вчителя) до іншої (учня) як до
людини, що доклала недостатньо зусиль для розв’язання завдання.

Проте як бути, якщо ставлення залишається позитивним, а реальні знання
учня не дають змоги поставити йому високу оцінку? Або вчитель знає, що
учень поводиться неетично, а знання має відмінні? Виникає внутрішній
конфлікт, який учитель має подолати таким чином, щоб не зашкодити: а)
учневі; б) своїм стосункам з ним; в) навчальному процесу.

Ми торкнулися лише одного з безлічі аспектів педагогічної діяльності з
метою показати, що у свідомості людини постійно присутня величезна
кількість смислів. Ці смисли можуть вступати в суперечності, формуючи
двояке ставлення до одного й того самого явища. Якби різноманітні форми
діяльності, що реалізуються особистістю, ніколи не перетиналися, кожна
здійснювалася тільки в своєму вимірі, все було б набагато простішим.
Виходячи з наведеного прикладу, можна уявити це таким чином: учитель
чітко розмежовує сфери впливу. На уроці він виставляє оцінку за ті
реальні помилки й огріхи, яких припускається відповідний учень, а після
уроків працює з ним додатково за індивідуальною програмою, ліквідуючи
причини, що зумовили недостатній рівень знань. Тут обидва види
діяльності (контролювальний і коригувальний) не суперечать один одному,
хоча й виникають певні ускладнення. Наприклад, учителеві стає шкода
дитини, яка прагне досягти успіху, і він виставляє їй «заохочувальну»
оцінку навіть тоді, коли її знання значно нижчі.

У реальному житті найчастіше так і буває. Наша свідомість розглядає
окремі життєві події як такі, що відокремлені одна від одної, а тому
може формувати «Я-образи», які не суперечать один одному. Наприклад,
можна вважати себе суворим, вимогливим викладачем і водночас м’якою,
доброю, поступливою людиною. Тут дві царини життя начебто розділено: у
професійних стосунках реалізується одна стратегія, в міжо-собистісному
спілкуванні — протилежна. Тоді в «Я-концепції» такого педагога ці
образи, кожен сам по собі, несуть позитивні смисли і є нейтральними один
щодо одного. Нейтральними між собою можуть бути і протилежні ознаки,
наприклад учитель відчуває себе впевненим вихователем у класі і водночас
безпорадним у вихованні власних дітей. Така нейтральність протилежних
смислів зберігається, доки ці дві стратегії не зіткнуться в одній
ситуації або діяльності (наприклад, якщо власна неслухняна дитина
вчиться в тому самому класі, де він є класним керівником). Тоді з двох
стратегій йому доведеться обирати одну і стримувати емоції, пов’язані з
іншою. Виникає внутрішній конфлікт, коли вчитель пригнічує в собі
потребу і звичку діяти певним чином, через те що актуальнішою є
необхідність діяти у протилежний спосіб.

Так, учителеві часто доводиться обирати, ким він хоче бути: суворим
критиком, непідкупним суддею, неупередженим експертом або наставником,
вихователем, людиною, яка розуміє й допомагає. В оптимальному випадку
цей вибір робиться усвідомлено, тобто вчитель свідомо гальмує певну
потребу: я оцінюю неупереджено, і наші міжособистісні стосунки з учнем у
цьому (і тільки в цьому) разі не мають значення. Або: я відступаю від
нормативних критеріїв оцінювання через те, що повинен зберегти контакт з
учнем, перспективи подальших позитивних взаємин, стимулювати навчальну
активність. Така здатність тверезо оцінювати свої вчинки, розмірковувати
над змістом власних переживань, аналізувати свій внутрішній світ,
виявляти різні спонуки дій, співвідносити їх та самі дії за ступенем
значущості, обирати з альтернативних варіантів найраціональніші, як
відомо, називається рефлексією. Рефлексуючий учитель не просто
імпульсивно діє під впливом зовнішніх або внутрішніх чинників, він
постійно досліджує характер цих впливів і дій, усвідомлено долає
внутрішні суперечності.

А що робити вчителеві, який не має звички до рефлексії? Адже нерідко він
сам не усвідомлює наявності у його психіці протилежних спонук і виступає
носієм протидіючих тенденцій, з яких випадково перемагає або одна, або
інша.

Боротьба мотивів, що мають різне спрямування, необхідність обирати з
рівнозначних тенденцій одну — нелегка справа, пов’язана зі значним
психічним напруженням. Тому психіка людини прагне позбутися таких
ситуацій невизначеності шляхом напрацювання автоматизму реагування,
стандартів поведінки, зафіксованих установок. Крім того, особливе місце
в житті людини посідають різні психологічні захисти, прийоми тимчасового
або стійкого «знеболювання» психіки під час якихось травмівних ситуацій.
Часто людина звертається до них неусвідомлено, щоб уникнути болісних
емоцій, переживань, спогадів про неприємні події. Є чимало таких
«маневрів», завдяки яким характер поведінки, діяльності людини, її
стосунків з іншими може істотно змінюватися. Наведемо перелік
найпоширеніших видів захисту, до яких свідомо або підсвідомо звертається
людина, щоб знизити ступінь переживань.

Витиснення — захисний механізм, що полягає в активному усуванні
(«виштовхуванні») зі свідомості болісних спогадів, почуттів, імпульсів.
Нерідко вчитель виявляє, що забув виконати обіцянку, яку дав класові. У
такому разі можна припустити, що справа, пов’язана з цією обіцянкою, для
нього не зовсім приємна. Забуте ім’я часто свідчить про те, що у
спілкуванні з цією людиною щось було негаразд. Інколи з пам’яті
випадають цілі сторінки життя, замість них людина може створювати свої
версії і легенди.

Так, один чоловік розповів колегам про свою прикрість: після занять у
танцювальному гуртку він погано закріпив сумку з документами на
багажнику мотоцикла, і вона загубилася. Через рік версія про подію
набула такого вигляду: «Сумка з усіма моїми документами стояла в
костюмерній, там були тільки свої, і хто ж міг подумати, що туди зайде
якийсь негідник!» Коли колеги нагадали, що рік тому він розповідав про
це зовсім по-іншому, той образився: «Я не міг такого казати, адже все
було саме так, як я розповідаю зараз. Ви ж знаєте, я завжди такий
обачливий, акуратний, хіба я міг погано закріпити сумку з такими
важливими речами!»

Переконувати його недоцільно. Він не погодиться з будь-якими
аргументами, бо тут має місце захист у вигляді витиснення. Людина не
хоче пам’ятати про неприємні для себе події, визнати, що документи
загубилися через власну недбалість. Привабливішою є версія зі зрадженою
довірою.

Якщо в людини розвинена схильність до витиснення, з нею важко вирішувати
будь-які питання, особливо в емоційно напружених ситуаціях. Адже вона
постійно витискує зі свідомості те, що несе неприємні емоції або
загрозу, наприклад власну некоректну поведінку, образливі висловлювання.
Така людина може сказати або зробити щось неприємне і тут же
стверджувати, що цього не було взагалі. Сперечатися з нею марно, бо це
лише призведе до поглиблення непорозумінь.

Є люди, які пам’ятають про минуле тільки добре, витискуючи погані
спогади. Однак іноді пам’ять зберігає переважно події, які несуть
негативний емоційний заряд. Тоді ми маємо справу з людиною, в якої не
спрацьовує відповідний механізм психологічного захисту. Вона знову й
знову переживає неприємні події, «зациклюється» на негативних почуттях,
порушує безпосередні зв’язки зі світом.

Формування реакцій. Якщо в людини є певні пріоритети, явища, які їй
емоційно найприємніші, то вона може вдатися до складнішого захисного
прийому: перебільшення одного емоційного аспекту ситуації, щоб у такий
спосіб загальмувати протилежну реакцію. Відомо, що з віком найбільшими
моралістами стають саме ті, хто замолоду не вирізнявся високоморальною
поведінкою. Вчитель, який сам відчуває дискомфорт від надмірної
регламентації свого життя, вимагає від учнів надмірної пунктуальності.
Ліберальний учитель, якому в душі майже все байдуже, схильний постійно
звинувачувати учнів у непослідовності, недбалості, незацікавленості. Що
авторитарніший учитель або директор школи, то активніше він пропагує
демократизацію стосунків і водночас критикує підлеглих за
безвідповідальність, безініціативність.

Отже, формування реакцій — це прагнення завуалювати якийсь недолік або
провину через протилежні, контрастні прояви. Буває, що людина із сильним
відчуттям своєї неповноцінності поводиться пихато, сором’язлива людина
поводиться нахабно. Подекуди такий вид захисту може давати позитивні
результати: боягуз, прагнучи виглядати сміливим, згодом навчається
долати свій страх.

Ось ознаки, за якими в повсякденному житті можна впізнати, що перед нами
— природні реакції людини або прояв її психологічних захистів:

1. Контрастні захисні реакції неприродні, вони мають нав’язливий і
жорстко детермінований характер. Наприклад, людина за будь-яких обставин
проголошує і доводить, що вона добра. Нормальна людина може бути і
доброю, і сердитою, і люблячою, і ворогуючою. Учитель, доведений до
відчаю, може відчути, що зараз зненавидить своїх учнів. Він може заявити
їм про те, що в нього урвався терпець. Якщо ж він завжди й усюди
твердить про свої незмінно ніжні почуття до дітей, то швидше за все
внутрішньо він до них взагалі байдужий. Особа, яка компенсує почуття
меншовартості, хоче завжди відчувати себе «на висоті», надто чутлива до
будь-яких зазіхань на її гідність. Людина ж з нормально розвиненим
почуттям власної гідності може відчувати вищість і гордість, якщо
обставини склалися на користь цих почуттів, а може й власну
меншовартість, сумніви в собі. Проте вона не вважає, що, коли інші люди
дізнаються про ці самокритичні почуття, від цього постраждають її
гордість та авторитет.

2. Справжні риси виявляються в реальній поведінці. Надтурбота стає
дедалі сильнішою і нещаднішою в міру того, як об’єкт опіки все більше
страждає від неї; добрі справи обертаються злом для того, на кого вони
звернені, а потік доброти все триває; пихата людина постійно шукає
ситуації, в яких вона могла б ще більше виявити свою гордість (Орлов Ю.
М. Восхождение к индивидуальности. — М., 1991. — С. 100-101).

Перцептивні захисти (викривлення сприйняття). Для збереження певного
рівня уявлень про себе людина може ненавмисно викривляти сприйняття
подій. Наприклад, якщо людина вважає себе невдахою, вона «бачитиме» в
реакціях інших тільки ті ознаки, які підкреслюють негативне ставлення до
неї. Дивлячись у дзеркало, вона може помічати самі лише вади своєї
зовнішності. І навпаки, той, хто впевнений у собі, бачить лише нові
докази своєї значущості або привабливості, ігноруючи інші.

Переміщення. Це зміна об’єкта почуттів, перенесення їх з того об’єкта
або події, які зумовили їх виникнення, на інші (нейтральні або
безпечні). Відомо, що найбільшим тираном є людина, яку зневажали,
пригнічували (або пригнічують) в якійсь важливій для неї життєвій сфері.
Можна навіть виділити дві категорії таких індивідів: одні накопичують
негативні емоції на роботі і зривають їх удома на дружині, дітях,
домашніх тваринах, інші ж «заряджаються» вдома й зриваються на роботі.
Після неприємної розмови з батьком учитель може почати упереджено
ставитися до учня.

Певним виявом переміщення є перенесення емоційного ставлення до вчителя
на предмет, що він викладає.

Заперечення. На відміну від витиснення, яке усуває болісні почуття,
заперечення «працює» з відповідним матеріалом, але прагне пояснити його
таким чином, щоб він втратив свій травмівний вплив. Так, дитина, яка
розбила тарілку, звертається до відповідного прийому захисту, щиро
кажучи: «Це не я, а кішка». Студент, який невдало відповідав на
екзамені, дивується: «Чого ви мені ставите «трійку», адже я все
відповів». Молодий учитель усупереч фактам після першого уроку каже: «І
зовсім я не хвилювався, навпаки, поводився цілком спокійно». Лідер, який
втратив свої позиції в колективі, поводиться так, немовби всі від нього
залежать, як і раніше.

Інколи заперечення набуває парадоксального характеру. Людина, яка в
суперечці зазнала цілковитої поразки, вважає, що перемогла саме вона,
переконала інших у своїй правоті. Учень, який програв змагання, може
згодом розповідати про свою перемогу.

Розщеплення — розділення позитивного й негативного в «Я-образах» і
об’єктах. Характеризується коливанням самооцінки, чергуванням періодів з
низьким рівнем самоповаги (в «Я-коицепції» переважають негативні якості:
я неспритний, несміливий, невдаха, у мене нічого не виходить) з
періодами своєрідної ейфорії (я розумний, здібний, за що не візьмуся —
все вдається, мене всі люблять).

Ми вже згадували, що ставлення людини до себе амбівалентне, але в нормі
вона визнає в себе і позитивні, й негативні якості. При цьому ж способі
захисту («розщеплення») завжди домінує тільки одна категорична позиція.
Найполярніші точки оцінювання дістали назву самостійних прийомів
захисту: девальвації і примітивної ідеалізації (всемогутності).
Девальвація — це зведення значення чогось важливого до мінімуму, що
передує його відкиданню: «Навіщо мені ця фізика?» або: «В мене все одно
нічого не вийде, тому не варто й пробувати». Примітивна ідеалізація —
перебільшення сили і престижу іншої людини, віра в її всемогутність. «От
розкажу татові, він вам усім покаже», — кричить маленька дитина.
«Припиніть хуліганити, бо покличу директора», — заявляє класові вчитель.
Усемогутність — це перебільшення й власної сили, і могутності: «Та якби
я тільки захотів, краще за всіх навчався б!»

Цікавим засобом захисту є проективна ідентифікація (проекція своїх
почуттів на якусь людину, над якою потім встановлюється контроль).
Наприклад, роздратований учитель вважає, що учень увесь час
цілеспрямовано порушує дисципліну на уроці. І не помічає, що сам
постійно прискіпується до цього учня, викликає в нього негативну реакцію
своїми критичними поглядами, кепськими зауваженнями, фіксацією та
обговоренням кожного поруху. Таке перенесення джерела неприємностей на
іншу людину дає змогу не аналізувати власну поведінку.

Проективний механізм психічного захисту є дуже поширеним. Проекція
найчастіше виявляється у формі приписування іншим людям виявлених у себе
негативних якостей. Думка ніби працює за такою схемою: «Якщо ці недоліки
є в інших, то мені тоді не соромно, що вони є в мене». Так, вирішивши,
що «всі люди — звірі, а світ — цілковита боротьба», ми можемо не
хвилюватися з приводу власної моральної недосконалості. Зла людина в
своїх думках і вчинках виходитиме з того, що всі навколо неї злі і їх
слід випереджати, першою завдаючи ударів. Є і зворотний процес: людина
добра приписуватиме іншим таку саму доброзичливість.

Проекція виразно виявляється під час інтерпретації картинок із
зображенням потенційно неоднозначних подій. Якщо людина перебуває в
пригніченому стані, у неї переважають описи негативних сюжетів
(підкреслюється безвихідь ситуації, безперспективність будь-яких дій). У
стані збудження вона приймає більше агресивних рішень; під впливом
радості вона трактує ситуації доброзичливіше, оптимістичніше, прогнозує
позитивні наслідки.

Так само і в житті. Учитель, який не симпатизує певному учневі, схильний
приписувати йому погані наміри, з негативною установкою реагує на його
поведінку, надає власну недоброзичливу інтерпретацію. Навіть у
нейтральних репліках і вчинках він бачить негативний смисл.

Протилежне почуття — зміна імпульсу, переведення його з активного в
пасивний і навпаки. Наприклад, у той момент, коли, здавалося, людина має
відчувати позитивні емоції (склала останній іспит, досягла перемоги),
вона відчуває байдужість, спустошення. Так, на випускному вечорі багато
старшокласників замість радості відчувають глибокий сум. Одна випускниця
після отримання атестата зрілості гірко ридала: «Як страшно! Цього
ніколи-ніколи більше не буде! Не буде ні школи, ні нашого класу, ні
нашої дружби! Нічого не повториться! Все вже закінчилося!»

Народна мудрість давно зафіксувала цей механізм захисту у висловлюванні:
«Від любові до ненависті — один крок» (і навпаки).

Ще один спосіб захисту — відступ: людина, відчуваючи, що вона не в змозі
впоратися з певним завданням, кидає свої спроби, але при цьому знаходить
якісь виправдання такого відступу (наприклад, намагається применшити
значущість ситуації або ж оголосити проблему такою, що принципово не
може бути розв’язана). Якщо проблема виникла на рівні міжособистісних
стосунків, винуватець може визнати свою помилку і вибачитись. Якщо
відступ здійснюється свідомо («В суперечці перемагає той, хто перший
замовкне»), така стратегія зветься стримуванням. Цей спосіб захисту
справді ефективний. Проте блокування імпульсів не означає їх усунення.
Вони можуть накопичуватись, а згодом зумовити відповідну реакцію. Ця
реакція може бути спрямована на себе — знайти вихід у вигляді нервових
розладів, соматичних захворювань, оскільки блокована енергія імпульсів
начебто «роз’їдає» організм, шукаючи в ньому найслабшу ланку. Багатьом
батькам та вихователям знайома така картина: дитина, яку нескінченно
«виховують», зовні спокійно сприймає зауваження, докори дорослих, але
потім раптом починає чинити незрозумілі дії: ламати іграшки, рвати
книжки, зошити, вигукувати безладні слова. Блокаду стримування прорвано.

Коли між протилежними збудниками виникає гострий конфлікт, відступ
відбувається неусвідомлено. Такий психологічний захист отримав назву
пригнічування. Найболючіші спогади виводяться зі свідомості, хоча й не
усуваються цілком. Людина певною мірою весь час перебуває в стані
напруги, бо неусвідомлено прагне не дати відповідним спогадам
повернутися до свідомості. Проте пригнічувані імпульси часто
повертаються в «замаскованому» вигляді: в обмовках, жартах, снах.
Психологи вважають, що насолода деяких людей від збирання та поширення
пліток є засобом отримання опосередкованого задоволення від нападів на
репутацію тих, хто їм неприємний або кому вони заздрять.

Пригнічення нерідко виявляється як обмеження думок або дій для того, щоб
уникнути чинників, які можуть спричинити тривогу. Наприклад, учень, який
боїться іспиту, повинен стримувати своє хвилювання, інакше під час
екзаменування відчує повну дезорганізацію мислення. Тому він відганяє
від себе думки про можливий негативний результат.

Пригнічування часто спостерігається в ранньому дитинстві. Здавалося б,
людина про це нічого не пам’ятає, але в психіці залишаються відповідні
«рубці». Пряме або опосередковане «доторкання» в зрілому віці до цих
«рубців» може викликати в людини негативні реакції, джерело яких буде їй
незрозумілим. Так, якщо в дитинстві вчитель був під гіперопікою когось
із батьків, він може болісно переживати втручання колег, адміністрації у
свої справи, адже сприйматиме це як прагнення обмежити його особисту
свободу, встановити контроль над його поведінкою. Якщо, караючи за
дитячі пустощі, його позбавляли батьківської любові (уваги, емоційного
тепла, збільшували психологічну дистанцію або просто залишали на деякий
час самого), то його ставлення до інших людей буде вкрай тривожним. Що
ближчою стає для нього людина, то більше відчуває він до неї недовіру,
адже весь час він очікує, що ось несподівано почнеться різке погіршення
стосунків. У необразливих жартах, репліках він вбачатиме подвійний
смисл, додаткові негативні значення.

Людина може змусити себе не думати про неприємні події, а може
звернутися до ще одного виду психологічного захисту — так званої
ізоляції афекту. Спогади не хочуть іти зі свідомості, але людина прагне
розглядати їх без емоційного супроводу. Тамуються почуття, пов’язані з
певною думкою.

Оволодіння таким прийомом захисту дуже важливе для вчителя. Адже,
виконуючи свої професійні обов’язки, він повинен постійно аналізувати
те, що відбувається, утримувати в свідомості, осмислювати навіть
емоційно неприємні події. Якщо він не навчиться відокремлювати думки про
подію від її афективного сліду, то його психіку постійно травмуватимуть
негативні емоційні наслідки.

Однак у своєму крайньому варіанті такий спосіб захисту призводить до
емоційного збіднення, втрати здатності щиро й безпосередньо реагувати,
байдужості, повного ігнорування емоційного боку життя. Якщо таке
безафектне відтворення подій виявляється постійно (як загальний спосіб
переживання конфліктів із позицій стороннього спостерігача, збереження
спокою), то такий спосіб захисту зветься інтелектуалізацією.

У відповідь на ситуацію, яка викликає фрустрацію людини (блокування її
життєво важливих потреб, прагнень, намагань, бажань, інтересів), деякі
люди вдаються до активної зустрічної атаки. Такий спосіб захисту має
назву агресії. Агресивні дії можуть бути спрямовані на джерело
фрустрації — перепону або відповідний подразник (наштовхнувшись на
стілець, людина відкидає його вбік або лає того, хто поставив цей
стілець на дорозі); на себе (дорікає собі в неуважності, неспритності)
або на інший, замінний об’єкт (штовхає кішку, яка підвернулася під
ноги). Роздратований учитель може зламати олівець, грюкнути дверима, а
може вилити нереалізовану агресію на учня, який ні в чому не винний.

Якщо людина стає об’єктом зовнішньої агресії, то вона може захищатися
через механізм ідентифікації з агресором. Щоб помітити це, досить
поспостерігати, як маленькі дівчатка граються з лялькою: і голосом, і
тоном, і мімікою вони відтворюють манеру суворої матері («Якщо не будеш
слухатись, я тебе покараю. Станеш у куток і стоятимеш до ранку»). Або
б’ють ляльку, кажучи: «Ти чого телевізор без дозволу ввімкнула? Ось тобі
за це!» Тут дитина імітує агресивні, загрозливі манери та дії
зовнішнього авторитету, і це дає змогу трошки пом’якшити власні травми
(відчути себе в ситуації, яку контролює вона сама).

«Ідентифікація з агресором» у дорослих часто відбувається неусвідомлено
— як копіювання, відтворення певного виду поведінки в інших ситуаціях.
Проте цей прийом, застосовуваний усвідомлено, може стати чудовим засобом
підвищення психічної стійкості в напружених ситуаціях. Наприклад,
розмовляючи з роздратованим співрозмовником (директором, батьком учня
тощо), вчитель може ідентифікувати себе з ним, щоб зрозуміти його,
виявити причини роздратування. Найчастіше це знижує гостроту власного
реагування, сприяє покращенню самої ситуації або ставлення до
співрозмовника.

Некерована агресія, вичерпавши енергетичний і психічний потенціал
особистості, може призвести до досить примітивного виду психологічного
захисту — регресії. Це тимчасове зниження рівня інтелектуальної
організованості поведінки, повернення до шаблону, який сформувався
значно раніше і колись давав задоволення. Наприклад, у стані надмірного
хвилювання мова людини змінюється на лепетання або неконтрольовані
балачки.

Придивіться, як ходять люди, що почуваються нікчемними, невпевненими,
боязкими: плечі опущені, голову схилено до грудей, руки зігнуті в
ліктях, коліна підігнуті. Психоаналітики стверджують, що це — несвідоме
повернення до пози ембріона, яка символізує повну безпеку.

Людина, яка регресує, начебто повертається до певного дитячого віку. Є
чимало дорослих, які відтворюють певні стереотипи поведінки дітей:
підлітковий етап з його суперечностями, метушнею, потребою в допомозі та
визнанні і водночас загостреною реакцією емансипації; молодший шкільний
— з його залежністю від зовнішніх чинників, «прилипанням» до впливових
осіб, відсутністю власних критеріїв оцінювання, запозиченням чужих думок
та оцінок; «кризу триліток» — загострену, болісну потребу робити все
самому, хоча б і погано, невдало, непрогнозованість вчинків, переважання
імпульсивних, не контрольованих свідомістю дій.

Найчастіше людина, яка регресує, стає занадто критичною, засуджує всіх і
з будь-якого приводу, вся активність її в словах, на справу не
залишається ані часу, ані бажання. Нерідко можна спостерігати, як
людина, яка прагне якоїсь посади, обійнявши її, стає нервовою,
вередливою, примхливою, мстивою, виявляє зайвий максималізм навіть у
дрібницях.

Це підтверджує тенденцію до регресу: в результаті різкої зміни
професійного статусу посилюються почуття тривоги, страх зробити помилку,
значно зростає напруженість праці, а це призводить до зниження рівня
організованості поведінки.

Іноді люди, які не можуть впоратися з життєвими навантаженнями,
звертаються до ще одного виду захисту — ізоляції, обмеження і навіть
припинення міжособистісних контактів. Навколишні можуть трактувати таку
поведінку як пихатість, зневагу до них. Насправді ж в її основі лежить
захисна реакція — страх зробити щось не так, не впоратись із завданням,
прагнення зменшити напругу міжособистісного спілкування, що виникає
внаслідок нових статусних відносин. Розрив дружніх зв’язків, збільшення
психологічної дистанції може ще більше посилити тенденцію до ізоляції,
при цьому сама людина, яка ізолюється, страждає від цього відчуження,
але не може зробити крок назустріч іншим людям.

Механізм регресії також використовують у психотерапії. Дорослому
задається ігрова ситуація, пропонується грати так, начебто він знову
став дитиною. Наприклад, матерям рекомендують гратися з дитиною на рівні
її світосприйняття, викликати в себе відповідні інтереси, емоції.
Відчуття справжності гри сприяє не лише покращенню стосунків між матір’ю
та дитиною, самі жінки почувають себе набагато краще. Контрольована
регресія дає змогу зняти повсякденну напругу. Чи не в цьому секрет
психічного здоров’я тих учителів, які, без посилань на свій педагогічний
авторитет, можуть захоплено гратися з дітьми, жартувати, в тому числі й
над собою?

Сублімація — спосіб зняття напруги шляхом виконання такого виду
діяльності, в якому вона в зміненій формі знаходить свій вихід, тобто
перенесення енергії на іншу справу або об’єкт. Наприклад, накопичення
агресії можна зняти активним фізичним навантаженням, творчістю.
Підвищений інтерес підлітків до сексуальних питань, пов’язаний із
гормональним розвитком організму, може бути переорієнтований на
літературу, поезію, моральні, етичні, естетичні, філософські проблеми.

У важкі хвилини може допомогти жарт, дотепне зауваження, відволікання на
цікаву книжку, перегляд улюбленого фільму. Часто ті, хто переживає важкі
випробування, неусвідомлено бояться звинувачень у байдужості, душевній
черствості й не можуть дозволити собі зайнятися чим-небудь. Проте
йдеться про безумовно позитивні дії, які не тільки зберігають душевні
сили, а й сприяють духовному розвиткові. Адже занадто сильні особистісні
переживання, поєднані з естетичними почуттями під впливом мистецтва,
ведуть до духовного очищення, катарсису. Одна вчителька розповідала, що
зовсім занепала духом від безвиході свого життя, доки не прочитала книгу
М. Мітчелл «Розвіяні вітром». Власні негаразди видалися їй меншими, а
життєздатність головної героїні, її стійкість надали сил. Порівняно з
трагедією громадянської війни напружена соціальна й економічна ситуація
сьогодення стала сприйматись менш загострено. «Крім того, — додала вона,
— я немовби вперше зрозуміла, що з будь-якої ситуації рано чи пізно
знайдеться вихід».

У психотерапії прийом сублімації застосовують досить широко.
Сформувалися цілі напрями, які спеціалізуються за спрямованістю на різні
об’єкти та процеси сублімації: музикотерапія, бібліотерапія,
театротерапія, психодрама, трудотерапія тощо.

Подекуди людина, яка переживає внутрішній конфлікт, дискомфорт,
цілковито заглиблюється в якесь заняття або діяльність. Такий спосіб
захисту в помірних межах зветься компенсацією, а в тому разі, коли це
заглиблення унеможливлює інші види діяльності, — надкомпенсацією
(ггперкомпенсацією). Неподілені почуття, невпевненість у собі,
недостатнє визнання з боку оточення, дефіцит тепла і близькості в
стосунках із рідними та друзями можуть спричинити повне занурення в
заняття, яке є для людини надцінним. Психологи давно помітили, що великі
перетворювачі суспільства, революціонери, генії науки, мистецтва
найчастіше були нещасливі в особистому житті через зовнішні обставини
або через власний характер. І саме надкомпенсація, повне занурення у
відповідний вид діяльності, віддання йому всіх життєвих сил, енергії,
інтелекту, почуттів, відмова від життєвого комфорту, кохання, родинного
щастя, виховання дітей забезпечували досягнення великих успіхів «заради
всього людства» або «заради ідеї».

Є чимало підлітків, для яких таку гіперкомпенсаторну роль відіграє
музика. Так, підліток, який відчуває труднощі у спілкуванні з батьками,
конфліктує з друзями, неспроможний налагодити стосунки з учителями, може
зачинятися в кімнаті й цілодобово слухати гучну музику, доводячи до
розпачу дорослих. Засобом гіперкомпенсації можуть бути і читання «до
очманіння» детективних романів, і комп’ютерні ігри, і риболовля, й
зустрічі з друзями.

Нерідко повне занурення в роботу є компенсацією невдалого особистого
життя, незадоволеності сімейними стосунками. Недаремно в літературі
склався сумний образ учительки-«старої діви», яка для інших учителів та
учнів є живим докором сумління. її відданість педагогічній справі
настільки велика, що починає втомлювати інших людей, які поруч з нею
беруть участь у педагогічному процесі.

Ще один цікавий вид захисту — конверсія (зміна, перевтілення). Конверсія
— це виникнення нового значення, наприклад, слово в певному контексті
набуває зовсім іншого смислу. Прийом конверсії (надання додаткових
смислів загальновідомим словам) активно використовують підлітки для
розробки спеціальної («кодової») мови, зрозумілої лише у своєму колі. В
цьому виявляється захист від зазіхань на внутрішню незалежність,
можливість поглибити психологічну дистанцію спілкування з одними людьми
і водночас зменшити з іншими. Прийом конверсії широко застосовують і
професіонали, адже майже кожна фахова сфера має свою термінологію.

Цей прийом особистість часто використовує для захисту своєї
«Я-концепції» від можливої критики. Адже одну й ту саму якість можна
описати за допомогою різних термінів, що й дає можливість маніпулювати
цими описами. Наприклад, такі якості, як «пасивність» і «поступливість»,
мають зовсім інше значення, якщо їх описати в термінах «делікатність» та
«увага до інших». Байдужість може бути перетворена в самостійність і
незалежність, агресивність — у силу і впевненість у собі, наполегливість
і цілеспрямованість. Спробуйте звинуватити людину в жадібності —
найшвидше вона обуриться і почне заперечувати: «Ні, я не жадібний, я
обережний і ощадливий, не кидаюсь у всілякі авантюри, не роблю
невиважених вчинків». Людина морально невихована розглядає себе як таку,
що схильна до захоплення, тобто за допомогою конверсії вона використовує
можливість неприємні риси свого характеру, поведінки виявити через
соціально привабливі еквіваленти.

Раціоналізація — використання інтелекту для виправдання дій або відмови
від них. Першим раціоналізатором можна вважати лисицю з байки Езопа,
яка, не дотягнувшись до винограду, зневажливо сказала: «Та він же
зелений». Людина, яка зазнала невдачі, щоб зберегти самооцінку,
заспокоїти себе, своє честолюбство, часто також знижує цінність об’єкта,
до якого прагнула.

Раціоналізація дає змогу також перекласти провину на обставини або вплив
додаткових чинників. Так, в одному дослідженні студентам пропонували
оцінити рівень своєї діяльності під час складання іспитів. Більшість із
тих, хто отримав низькі оцінки, за рівнем здібностей зарахували себе до
найвищої групи, пояснюючи невдачу тим, що «нервували» або «боліла
голова».

Завдяки раціоналізації учень, який отримав негативну оцінку, для себе
пояснює невдачу різними причинами: незрозуміло було сформульовано
запитання, вчитель прискіпувався, сусід не дав зосередитись, була
невдала підказка тощо. Це заважає йому зрозуміти власні недоліки,
відчути бажання виправити негативний наслідок. Раціоналізація дає також
можливість ігнорувати «погані мотиви» поведінки й приписувати більш
благородні або обґрунтовувати небажання щось робити. Наприклад, юнак
сидить у трамваї, а поряд стоїть жінка похилого віку. Щоб не поступатися
місцем, він подумки заспокоює себе: «Вона ще не така стара, а я дуже
втомився».

Раціоналізацією людина виправдовує себе, щоб приглушити сумління, зняти
необхідність оцінити себе в негативному ракурсі. Ю. Орлов справедливо
вказує, що до раціоналізації своєї поведінки ми звертаємося значно
частіше, ніж підозрюємо: «Курець виправдовує своє самоотруєння й
отруєння близьких тим, що занижує шкоду від куріння; ледар і нероба
стверджує, що той рід занять, який він виконує, не гідний його; черства
людина, маніпулюючи людьми, схильна приписувати собі мотиви надання їм
блага; заздрісник, який напускається з критикою на свого друга, вважає,
що турбується про нього і хоче його виправити; підліток свій паразитизм
і нещадність до батьків виправдовує тим, що вони начебто повинні
піклуватися про нього за традиціями своєї сім’ї або з обов’язку; ласун
з’їдає весь домашній запас ласощів, вважаючи, що він іще маленький, а
дорослі обійдуться без солодощів; хуліган, який б’є слабшого, наводить
аргумент, що його жертва — «погана людина» (Орлов Ю. М. Восхождение к
индивидуальности. — М., 1991. — С. 98).

Ще одним поширеним засобом психологічного захисту є фантазії, продукт
нашої уяви. Учень, який отримав неприємне зауваження, дивиться на
вчителя й подумки уявляє, як під тим ламається стілець. Зручність такого
засобу захисту в тому, що в людини формується відчуття контролю над
ситуацією, буцімто саме вона керує нею, причому не треба враховувати
можливі дії «суперника» або реальні труднощі. Це робить фантазію
важливим засобом зняття напруги (через уявне завершення тих розпочатих
актів, які в інший спосіб було б важко або взагалі неможливо завершити).
Тому уявні події, вчинки сприяють підтримці слабких надій, пом’якшенню
почуття меншовартості, послабленню якихось реальних образ. Людина, яка
відчуває справедливе ставлення навколишніх, може уявити себе героєм,
страждальцем, який зазнає нестатків заради благородної мети, і це надає
їй сил для подолання нових труднощів.

Механізми психологічного захисту спрацьовують тоді, коли під загрозою
виявляються «Я-концепція», окремий «Я-образ», самооцінка особистості.
Адже добре відомо, що багато людей відчувають невдоволеність собою,
власну недосконалість, при цьому що вищий інтелектуальний рівень людини,
то гострішими можуть бути і незадоволеність, і відчуття власного
безсилля.

І. Кон зауважує: «Рефлексивна самокритика творчої особистості й занижена
самоповага невротика схожі тим, що в обох випадках присутнє прагнення до
досконалості і вибір настільки високого взірця, що порівняно з ним
наявні досягнення і властивості «Я» здаються незначними. Проте в першому
випадку конфлікт реального й ідеального «Я» розв’язується в діяльності,
чи це навчання, чи праця, чи самовиховання. Цей конфлікт розгортається
на основі сильного «Я», яке може ставити собі складні завдання, і в
цьому виявляється ступінь самоповаги. Навпаки, типова риса невротика —
слабке «Я». Невротична рефлексія залишається на рівні пасивного
самоспоглядання, вироджується в “самозадоволене нянькання індивідуума зі
своїми йому одному дорогими особливостями”. Визнання і навіть
гіпертрофія власних недоліків слугує тут не стартовим майданчиком для їх
подолання, а засобом самовиправдання, відмови від діяльності аж до
«виключення» з реального світу» (Кон И. С. Психология ранней юности. —
М., 1989. – С. 103).

Отже, завдання вчителя — навчитися поважати себе, повірити в
унікальність власної особистості. Це зовсім інший психологічний
механізм, ніж гіпертрофована зарозумілість. Нерідко вчитель настільки
концентрується, зосереджується на власних негативних якостях, що
позбавляє себе можливості безпосередньо взаємодіяти з оточенням.
Пригадаймо, як поводить себе вчитель-початківець: він надто напружений,
його руки гарячково стискують класний журнал, він не може рушити з
місця, голос ледь чутний або ж занадто гучний, тремтить від напруги. Все
це тому, що його увагу прикуто до думок: «Який я маю вигляд? Як мене
сприймають інші? Чи не поводжусь я так, що це робить мене смішним?»
Нерідко саме в результаті цієї самозосередженості він втрачає
природність, виглядає справді смішним, незграбним. Щоб подолати це,
інколи достатньо простого зміщення акцентів, приміром, перенесення уваги
з власних невдач на саму справу, на спілкування з учнями. Наприклад,
можна обрати одного учня з останньої парти і розповідати нібито тільки
для нього. Або перервати розповідь, підійти до вікна і зачинити (або
відчинити) кватирку.

Проте найскладніша робота має стосуватись оптимізації власного
внутрішнього світу, подолання слабкості власної «Я-концепції», розуміння
власної схильності до вибудови неоптимального психічного захисту.
Найповніша модель людини, яка цілковито реалізує свої індивідуальні
можливості, вступає у відкриті, неускладнені недоцільним захистом
стосунки, запропонована в межах гуманістичної психології. Це теоретична
модель самоактуалізованої особистості.

Люди, яких можна віднести до самоактуалізованих, зазвичай прагнуть до
реалізації вищих цінностей, які стають актуальними життєвими потребами
(прагнення до істини, краси, добра, досконалості тощо). Життя — це
процес постійного вибору, який щохвилини здійснює особистість:
просування вперед, подолання труднощів, що виникають на шляху до високої
мети, або ж відступ, відмова від боротьби і здача позицій. Однак ці
рішення приймаються не тому, що цього очікують навколишні, тиснуть
соціальні стереотипи або конкретна ситуація, а саме завдяки тверезій і
неупередженій оцінці обставин, що склалися, власних сил і можливостей,
«ціни» тих зусиль і жертв, які потрібні для досягнення мети.
Самоактуалізація — це опора на власні сили, власну думку, процес
подальшого розвитку і практичної реалізації власних можливостей, відмова
від ілюзій, позбавлення хибних уявлень про себе. Самоактуалізація, тобто
прагнення до самовдосконалення і виявлення самого себе, — головна
потреба людини, але у багатьох вона несформована. Основними ознаками
особистості, яка прагне до самоактуалізації, є:

– активне сприйняття дійсності, здатність добре орієнтуватися в ній;

– прийняття себе та інших людей такими, якими вони є, безоцінне
ставлення (вміння реагувати на емоційні вияви людини, її вчинки, не
вдаючись до недоречних штампів та стандартів);

– безпосередність у вчинках і спонтанність у вияві власних думок і
почуттів, відсутність мімічних «масок»;

– зосередженість на тому, що відбувається зовні, а не на внутрішньому
світові, власних почуттях і переживаннях;

– почуття гумору;

– розвинені творчі здібності, розвиток і втілення яких у конкретних
досягненнях має самостійне значення в системі життєвих цінностей
(підвищення потенціалу особистості);

– неприйняття умовностей, але без демонстративного їх ігнорування;

– занепокоєність благополуччям інших людей, а не власним, готовність іти
їм назустріч, зазнавати певних нестатків, проте лише тоді, коли це не
зачіпає їх особистісної самоідентичності;

– здатність до глибокого розуміння життя і постійного розширення засобів
його пізнання;

– встановлення з навколишніми, хоча й не з усіма, доброзичливих
особистих взаємин, але в будь-якому разі це щире ставлення до іншої
людини як до рівної і яка має право бути такою, якою вона є;

– здатність дивитися на життя відкритими очима, оцінювати його
неупереджено.

Особистість, яка прагне до самоактуалізації, демонструє такі особливості
поведінки:

– безпосередню включеність у життя з повним зануренням у нього, як це
зазвичай роблять діти;

– надання переваги новим, непроторованим і небезпечним шляхам;

– уміння покладатися на свій досвід, розум і почуття, а не на думку
більшості;

– відкриту, чесну поведінку в будь-яких ситуаціях;

– готовність стати непопулярним, зазнавати осуду з боку більшості людей,
якщо власні погляди не збігаються з їх думкою;

– схильність брати на себе відповідальність, а не уникати її;

– докладання максимуму зусиль для досягнення поставленої мети;

– уміння помічати і за потреби долати опір інших людей.

Звичайно, зміст цього розділу не розкриває всієї специфіки конфліктів,
що виникають у житті вчителя, та й будь-якої людини. Нині з’явилася нова
прикладна дисципліна — конфліктологія, яка детально розглядає відповідні
проблеми і шляхи їх подолання. Проте майбутні вчителі мають
орієнтуватися хоча б у найзначніших сферах виникнення цих конфліктів,
підготуватися до зустрічі з ними у подальшій діяльності.

Використана література:

Исайчева Н. Д. Школа глазами учеников // Вопр. психологии. — 1990. — №
4.

Миллер Р. М. Этика, развитие, мораль // Перспективы. — М., 1989.

Ямбург Є. О. Воспитание историей. — М., 1989.

Грановская P. M., Крыжанская Ю. С. Творчество и преодоление стереотипов.
— СПб., 1994)

Бетти Лу Ливер. Обучение всего класса. — М., 1995.

Аникеева Н. П. Психологический климат в коллективе. — М., 1989.

Берне Р. Развитие «Я – концепция» и воспитание. — М., 1986;

Кон И. С. Открытие Я. — М., 1978;

Сталин В. В. Самосознание личности.— М., 1983.

Святовець В. Ф. Алгоритми виховання. — К., 1989.

Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1969.

Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. —
СПб., 1992

Харрис Т. Я хороший, ты хороший.— М., 1993

Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. — М., 1991.

Кон И. С. Психология ранней юности. — М., 1989.

Скотт Дж. Г. Конфликты: пути их преодоления. — К., 1991

Воробьев Г. Г. Школа будущего начинается сегодня. – М.:
Просвещение,1991; Черноушек М. Психология жизненной среды. – М.:
Мысль,1989.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020