РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
Стратегічні питання педагогічної професії.
Важливим моментом педагогічної діяльності є виявлення, уточнення,
усвідомлення тих вихідних позицій, які відображають соціальні погляди та
вимоги і водночас є внутрішніми збудниками власної діяльності вчителя.
Тільки творче усвідомлення, прийняття відповідних стратегічних позицій
гармонізує внутрішній світ учителя з його діяльністю, суспільством,
учнями.
Щоб розглянути ці стратегічні питання, скористаймося алгоритмом завдань,
який пропонують учителям Сполучених Штатів Америки, що беруть участь у
конкурсі «Учитель року» (адаптований варіант. — В. С.). Претенденти
мають у довільній формі дати відповіді на такі запитання:
– професійна біографія: описати причини, які спонукали до вибору
педагогічної професії, основні події, що переконали в правильності
зробленого вибору, схарактеризувати власний внесок в освіту або найвище
досягнення в ній;
– філософія вчительства: викласти особисті погляди на професію вчителя і
власну діяльність. Треба також сформулювати, як ви розумієте поняття
«нагорода за педагогічну працю»;
– проблеми і перспективи освіти: треба відповісти на запитання: що ви
вважаєте головною проблемою (завданням) народної освіти сьогодні? Обрати
одну проблему, з’ясувати її причини, показати результат і запропонувати
засоби вирішення;
– учительська професія. Запропоновано три запитання: Чи рекомендували б
ви своїм найздібнішим учням обрати професію вчителя? Як ви допомагаєте
своїм колегам стати хорошими вчителями? Якою мірою вчителі мають нести
відповідальність за результати навчання своїх учнів?
– освіта і країна. Переможець — це насамперед представник учительства
країни. Уявіть, як у разі перемоги ви б скористалися можливостями, які
дає звання «Учитель року», для пропагування педагогічної професії. Яким
було б ваше звернення?
Ось який взірець педагогічної рефлексії дала переможниця конкурсу
«Учитель року-89» Мері Бікуваріс. На нашу думку, її відповіді лише
незначно (враховуючи національні особливості) відрізняються від тих, під
якими міг би підписатися вчитель будь-якої країни.
– Шість необхідних якостей мають бути у видатних учителів. Гадаю, дехто,
знаходячи їх у мене, і мене сприймає як учителя видатного. По-перше, це
любов до дітей. По-друге, я знаю свій предмет і не втомлююсь розвивати в
собі інтерес до нього. Я використовую педагогічні методи, які ефективно
залучають дітей до навчального процесу. Вміння керувати уроком, класом
також необхідне видатному вчителеві, і я прагну виробити дійові прийоми,
за допомогою яких можу впоратись із великою кількістю завдань, які
активно залучають дітей до праці і виходять за межі урочного часу. Жоден
учитель, позбавлений почуття гумору, не протримається в школі довго.
Здатність посміятися разом з учнями, в тому числі над собою, — одне зі
свідчень успіху моєї роботи. Нарешті, видатний учитель має бути
найуважнішим, найчутливішим спостерігачем. Як часто ставали мені у
пригоді своєчасно помічені «дрібниці», специфічні для шкільного життя,
коли, здавалося б, вже клацала клямка, що зачиняла двері взаєморозуміння
між учителем і класом…
– Як учитель своє завдання вбачаю в тому, щоб робити дещо більше, ніж
просто передавати дітям інформацію. Я хочу, щоб інформацію, отриману в
класі, вони використовували для власних роздумів і умовиводів, хочу, щоб
вони самі для себе розв’язували всі проблеми. В мене є різноманітні
засоби подати учням свій предмет «у живому вигляді», надаю їм можливість
не тільки вивчати спеціальні дисципліни, а й самим брати участь у
дослідженнях. Вони мають усвідомлювати, що це необхідно вписувати в
загальну картину навчання людини.
– Чула, як учні кажуть: в учнів є право на помилку, Вважаю, це
правильно. Однак помилки не повинні минати легко. Переконана: переважна
більшість дітей, маючи досить часу і належну допомогу, здатні опанувати
будь-який предмет. Найбільше я пишаюсь успіхами тих своїх учнів, які не
мають великих здібностей, їм я ставлю досяжні цілі, і вони, домогтися
успіху в елементарно необхідному, із задоволенням беруться за
розв’язання складніших завдань.
– За роки роботи вчителем я нерідко зустрічала дітей, яким не давалося
навчання. У спілкуванні з ними завжди покладаюся на доброту, прагну
зробити так, щоб вселити в них упевненість: навіть якщо в школі у них
щось не ладиться, в усьому іншому вони — нормальні люди.
– Усі мають розуміти: «провал» учня — це «провал» і його батьків, і його
вчителів. Звичайно, учень має усвідомлювати первинність своєї ролі у
власній освіті, але йому необхідні також схвалення і підтримка батьків,
зацікавленість учителів, готових прищепити йому навички, викласти факти
і теорії, на підставі яких він сам повинен будувати своє світорозуміння.
– Робота вчителя дає не тільки відчутні нагороди, а й розраду.
Задоволення вчителя дуже схоже на радість селянина, який засіває ниву,
доглядає сходи, молиться про дощ і, нарешті, збирає врожай. Мої
найтямущі учні, які виявили бажання стати вчителями, почують від мене
слова схвалення, але я ніколи не обіцяю їм ні слави, ні грошей, ні
гучного визнання.;-:
– Професія вчителя необмежена в часі. Вона — підвалина всіх інших
професій. Гарні вчителі сіють насіння, з якого виростають хороші лікарі,
інженери, державні діячі, таксисти й астронавти. Якщо колишні учні
приходять до мене через роки, моє серце переповнює усвідомлення того, що
і я була причетна до дива набування досвіду, яке супроводжувало їх
упродовж усього життя.
– Ми маємо вчити молодих людей поважати право іншого на погляди, які
розходяться з їхніми власними, вчити дивитися на землю як на спільний
дім людства, місце, де люди отримують єдину спадщину. Ми маємо
допомагати нашій молоді бути терпимими…
– Одне з найважливіших завдань працівників освіти сьогодні — покращення
нашого власного іміджу в очах суспільства. Останнім часом багато
написано про те, що є поганого в освіті. Нам слід краще попрацювати над
тим, щоб сфокусувати увагу громадськості на наших досягненнях.
– Нарешті, ми маємо невтомно переконувати, що в усіх наших школах має
бути найсучасніша техніка. Ми повинні охоче витрачати гроші на те, щоб у
наших дітей були найкращі книги, комп’ютери, одяг, щоб узагалі в школі
їх оточували кращі речі. І не слід шкодувати грошей на навчання вчителів
того, як вміло використовувати всі ці ресурси для розвитку молоді, яка
готова посісти своє місце на світовій арені».
Подивіться, якими схожими є проблеми вчительства в усьому світі! І коли
ми позбудемося штучного шару матеріальних і побутових проблем, що
виснажують наших учителів, то зможемо впевнено твердити, що вітчизняні
педагоги готові працювати за найвищими світовими стандартами. Адже ті
проблеми, які тільки сьогодні відкривають для себе західні педагоги,
давно були предметом педагогічних роздумів наших співвітчизників А. С.
Макаренка, В. О. Сухомлинського, сучасних педагогів О. А. Захаренко, В.
Ф. Шаталова, В. П. Щетиніна й розв’язувалися ними на практичному рівні.
Останнім часом людство зрозуміло, що саме в педагогічному просторі слід
шукати відповіді на те, якою має бути людина XXI сторіччя. Вчені зробили
ретельний аналіз історичних надбань в галузі освіти і виховання,
визначили істотні розбіжності між традиційною, авторитарною, педагогікою
і педагогікою гуманістичною. Гуманістичні традиції в педагогіці існують
давно (Я. А. Коменський, К. Д. Ушинський, Й. Г. Песта-лоцці, Ф. Фребель,
М. Монтессорі, С. Русова), активно розвиваються сучасними вченими (А.
Маслоу, К. Роджерс). Однак масова школа завжди потерпала від
авторитаризму, пересічний учитель навіть не підозрював, що його дії є
безпосереднім втіленням саме авторитарної парадигми виховання. Тому дуже
важливо сформулювати ознаки цих принципово відмінних концептуальних
підходів до навчання та виховання, їх головні характеристики вдало
визначили Ю. М. Кулюткін і Г. С. Сухобська (Кулютпкин Ю. Н., Сухобская
Г. С. Мышление учителя. — М., 1991).
Авторитарна педагогіка.
Основа виховання — вкорінення у свідомість дитини тільки абсолютних
цінностей (істинна інформація, єдино правильна ідея, ідеальний зразок,
непорушний авторитет). Передбачається, що кожний акт взаємодії з
вихованцем мусить завершуватися кінцевим результатом, вимірюваним
«приростом» його якостей. Головна увага приділяється пізнанню
зовнішнього світу, тих правил, які він (цей світ) пропонує. При цьому
власний досвід дитини часто відкидається як неістотний або хибний.
Постійно наголошуються «невідповідність» дитини цьому зовнішньому
світові, неповноцінність її особистості.
У колективах, орієнтованих на авторитарне виховання, вважають
незаперечним, що дорослі (передусім учителі) завжди мають рацію, їхні
вчинки і висловлювання не підлягають сумніву.
Головним виховним засобом є «проповідь», декларування норм поведінки,
наказ. Для «підкріплення», стимулювання бажаних вчинків дитини
використовують покарання або відмову від нього. До дитини висувають
жорсткі вимоги, які вона має виконувати без будь-яких сумнівів. її
позбавляють права мати власну думку, навіть щодо явно неправильних
вчинків дорослих. Формується безініціативність, звичка слухняно
наслідувати зовнішні авторитети. Зміна умов життя спричинює
розгубленість, дитина важко адаптується до нових життєвих обставин,
намагається уникнути персональної відповідальності.
Помилки у поведінці дитини мають фатальний відтінок: за кожну з них на
неї чекає покарання, причому часто не з метою виправлення помилки, а
заради принципу — «підстрахування на майбутнє». Батьки, як правило,
суворо дозують виховання дитини залежно від віку. На «важкі» запитання
дитини найчастіше відповідають: «Тобі ще рано це знати». За такою
відповіддю приховується небажання подумати, невміння знайти форму
пояснення, доступну для дитини, просто прагнення позбутися зайвого
клопоту. Активність дитини придушується: її запитання можуть оголосити
нерозумним, непристойним, і таким чином замість розвитку пізнавальної
потреби в неї формується почуття провини і власної меншовартості.
Головну увагу у вихованні звертають на зовнішню поведінку, на ступінь її
відповідності тій, яку вчителі вважають нормативною. Задані зразки
поведінки звернені переважно до раціональної сфери, до розуму, а
розвитком емоційної царини нехтують. Виховання полягає у придушуванні
життєво важливих потреб дитини (наприклад, обмежують її рухову
активність, прагнення до самостійності). Вихователі (педагоги і батьки)
надають перевагу однобічному, однозначному оцінюванню, чіплянню ярликів,
неприємному порівнянню з іншими дітьми.
Гуманістична педагогіка.
Гуманістична педагогіка насамперед пропонує позбутися мученицького
характеру сучасної (авторитарної) педагогіки, коли дитину змушують
відмовитися від сьогоднішніх радощів заради незрозумілої для неї мети.
Цінністю має стати сам процес виховання: адже дитина не просто готується
до далекого дорослого життя, вона живе сьогодні. Тому головним у
вихованні буде вже не декларування єдино можливого зразка поведінки,
який засвоюється раз і назавжди в єдино можливій формі, а розкриття
творчих здібностей самої дитини з метою оволодіння всім багатством
соціального досвіду. Життя дитини стає не заучуванням і відтворюванням
правил, а освоєнням невідомого. Головна мета виховання — навчити дитину
жити у мінливому світі, допомогти знайти власний, незалежний від
випадкових умов і обставин спосіб самореалізації, втілення у життя своїх
ідей, думок, почуттів. Власний досвід є найважливішим джерелом
інформації, навіть помилки стають засобом оптимізації взаємин людини зі
світом, набуття нового досвіду. Неабияка увага приділяється живому
прикладу, залученню дітей до спільної з вихователями (батьками,
учителями) виховної діяльності, навчанню на прикладі власного досвіду
вихователя.
У вихованні відбувається переорієнтація від результату на процес: дитину
навчають пізнавати та аналізувати безпосередні збудники своєї
активності, не чекати радості лише в кінцевому результаті, а знаходити
її в самому процесі (пізнання, творіння, спілкування).
Під час виховання враховуються вікові особливості і можливості дитини,
добираються адекватні певному вікові засоби, а якщо допитливість дитини
випереджає її біологічний вік і можливості розуміння, вихователь шукає
задовільну для цього віку відповідь. Стосунки дорослого і дитини
сповнені взаємоповаги, дитина визнається рівноправним членом взаємодії.
Дорослі прагнуть заохочувати дитячу фантазію, вигадки, спонукати до
щирого вияву почуттів. Раціональний вплив обов’язково спирається на
емоційний. У цілому процес виховання ґрунтується на реальних потребах
дитини і передбачає їх коригування, розвиток, спрямування. У стосунках
між дорослими і дитиною важливим є усвідомлення унікальності й
неповторності дитини як індивідуальності, врахування динамічності змін,
що з нею відбуваються, розуміння складності й неоднозначності процесу
розвитку, визначення віддалених перспектив взаємодії, порівняння дитини
лише з нею самою для надання їй упевненості в успішному оволодінні
знаннями і правильному становленні особистості.
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що школі потрібен учитель, який:
– бачить у кожному учневі не горезвісний «об’єкт педагогічного впливу»,
а самостійну особистість, яка постійно змінюється, розвивається, має
право на самоутвердження;
– вміє жити в реальному світі, об’єктивно сприймати факти і працювати з
ними, долаючи прагнення сховатися за систему власних психологічних
захистів;
– здатний орієнтуватися у будь-якій ситуації на сутнісні аспекти,
визначати її психологічні основи, передбачати прямі й опосередковані
наслідки кожного свого рішення і вчинку, об’єднувати окремі події в
насичені єдиним смислом системи;
– долає деструктивний вплив зовнішніх побічних (організаційних,
бюрократичних, формальних) чинників на розвиток власної особистості і
стосунки з учнями;
– бере на себе відповідальність за розвиток ситуацій, усвідомлює, що
саме доросла людина має розуміти, що відбувається з дитиною і як їй
допомогти;
– уміє дозувати міру свого втручання в особисте життя учня, поділяти
проблеми на ті, які має розв’язувати сама дитина, і ті, де необхідний
його вплив;
– може дозувати ступінь своєї активності, розподіляти увагу між усіма
дітьми найоптимальнішим способом;
– здатний змінюватися у мінливому світі і змінювати світ на краще;
– не вдається до демагогічних гасел, не підмінює справу словами, а
робить її надійно, з повною віддачею.
Якщо такого вчителя немає, то школі, суспільству в цілому не допоможуть
жодні матеріальні й організаційні підпірки, найкращі концепції і
програми.
Використана література:
Исайчева Н. Д. Школа глазами учеников // Вопр. психологии. — 1990. — №
4.
Миллер Р. М. Этика, развитие, мораль // Перспективы. — М., 1989.
Ямбург Є. О. Воспитание историей. — М., 1989.
Грановская P. M., Крыжанская Ю. С. Творчество и преодоление стереотипов.
— СПб., 1994.
Бетти Лу Ливер. Обучение всего класса. — М., 1995.
Аникеева Н. П. Психологический климат в коллективе. — М., 1989.
Берне Р. Развитие «Я – концепция» и воспитание. — М., 1986.
Кон И. С. Открытие Я. — М., 1978.
Сталин В. В. Самосознание личности.— М., 1983.
Святовець В. Ф. Алгоритми виховання. — К., 1989.
Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1969.
Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. —
СПб., 1992.
Харрис Т. Я хороший, ты хороший.— М., 1993.
Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. — М., 1991.
Кон И. С. Психология ранней юности. — М., 1989.
Скотт Дж. Г. Конфликты: пути их преодоления. — К., 1991
Воробьев Г. Г. Школа будущего начинается сегодня. – М.:
Просвещение,1991.
Черноушек М. Психология жизненной среды. – М.: Мысль,1989.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
