.

Теоретична модель структури педагогічної діяльності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
275 2195
Скачать документ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

“Теоретична модель структури

педагогічної діяльності”

Ефективним напрямом подолання розбіжностей між системами професійної
підготовки та педагогічної діяльності є розробка теоретичної моделі, яка
була 6 інваріантною в обох системах. Потреба у такій моделі зумовлена
загальним контекстом життєдіяльності студента і працюючого педагога,
його багатоаспектністю, при якій робити необхідні порівняння (тобто із
загального тла подій виокремлювати ті, що мають спільні істотні ознаки)
дуже важко. Адже подекуди зовнішньо схожі події визначаються принципово
різними механізмами, тоді як явища, що здаються зовсім несхожими, мають
спільні корені.

Наявність такої інваріантної моделі дає змогу впорядковувати зв’язки між
поточними подіями життя у навчальному закладі та майбутньою професійною
діяльністю. її окремі структурні складові слугують своєрідними логічними
центрами для відповідного аналізу.

Проте функції такої моделі не обмежені завданням методично забезпечити
можливість зіставлення двох систем – навчальної та професійної. Цю
модель зручно використовувати під час розгляду поточних подій з метою
аналізу поведінки та чинників, що її зумовлюють. Вона забезпечує
впорядкування рефлексивного супроводу поведінки людини, усвідомлення нею
того, що відбувається, або безпосередньо в момент прояву активності, або
після нього. Осмислення того, яким чином реалізуються провідні
детермінанти будь-якої ситуації, дає людині можливість глибше збагнути
те, що відбувається або щойно відбулося.

Таке оперативне усвідомлення дуже важливе у професійній діяльності, адже
визначення, осмислення й розуміння тих чи тих аспектів власної поведінки
можливе лише за умови, коли відповідні явища підведено під певні
поняття, що «схоплюють» їх сутність. Тільки тоді людина в конкретних
життєвих ситуаціях може піднятися в метаплан події, усвідомити її із
загальносистемних позицій (доцільності, значущості, ефективності,
необхідності та достатності тощо).

Перш ніж перейти до визначення складу цієї моделі, зробимо певні
теоретичні пояснення. Адже навіть дослідники, які займаються
відповідними розробками, подекуди плутаються у визначенні структурних
одиниць системного об’єкта, використовуючи як синоніми терміни
«елементи» і «компоненти». Проте в межах системного підходу ці поняття
мають різні смисли і зміст. Під елементами, що утворюють систему,
розуміють той «матеріал», з якого її побудовано, ті якісно відмінні
складники, що становлять елементарний зміст системи. Компонентом
виступає та найменша частина системи, на рівні якої ще виявляються
системні властивості. Пояснімо це на прикладі.

Уявімо таку специфічну систему, як житловий багатоповерховий будинок.
Під час його будівництва використовують різні елементи – це можуть бути
як первинні матеріали (залізо, бетон, дерево, вапно, папір), так і
виготовлені з них предмети (рами, блоки, балки, двері, цегла, цвяхи,
шпалери та ін.). Проте жодна з цих складових ще не має властивостей
системи «житлове приміщення», тобто системних ознак. Вона інтегрується у
відповідну систему, втрачаючи свою незалежність і певною мірою вихідні
якості, начебто «розчиняється» у ній. Системні якості несуть у собі такі
структурні компоненти, як поверх, квартира. При цьому саме компонент
«квартира» найповніше втілює у собі ті системні якості, заради яких і
зводиться будинок (житло для людини з відповідною сукупністю
функціональних послуг). Безумовно, цей поділ відносний, бо, наприклад, у
гуртожитку первинним компонентом є окрема кімната. Можна розглядати і
таку систему, як житловий квартал, тоді його первинним компонентом буде
будинок, а елементами – окремі квартири тощо.

Ще один приклад – хімічна структура речовин, наприклад води. Тут
структурною одиницею, що зберігає системні якості, тобто компонентом, є
молекула Н20. Елементарний склад води становлять атоми оксигену та
гідрогену, які, вступивши у системний зв’язок, втратили свої власні
якості та утворили не тільки нову структуру, а й нове явище.

Визначення та змістове наповнення співвідношень «елемент» та «компонент»
не є остаточним. Те, що в межах однієї системи виступає в ролі елемента,
в іншій може стати компонентом і навпаки. До того ж цілісність
компонентів та елементів також є відносною. Будь-який елемент може
розглядатись як система, що складається з окремих компонентів, а певна
сукупність елементів складає нові компоненти – підсистеми більш
узагальненої системи.

Наведений приклад дає змогу окреслити завдання щодо вибору структурних
одиниць створюваної теоретичної системи: визначити, по-перше, структурні
елементи моделі, тобто ті первинні складові, які, інтегруючись,
створюють відповідну систему; по-друге, ті первинні компоненти, на рівні
яких уже виявляються відповідні системні властивості.

Тепер повернімося до визначення змісту моделі. Шляхом експериментальної
перевірки було з’ясовано, що найзручнішою для практичного використання є
теоретична модель структури педагогічної діяльності. До її складу
ввійшли ті структурні одиниці, які більшість дослідників вважають
найзначнішими детермінантами будь-якої діяльності. Аналіз численних
розробок з цього питання показав, що найчастіше до складу відповідних
моделей, які пропонували представники різних галузей пізнання (філософи,
педагоги, психологи), входять такі складники: цілі, мотиви, об’єкти,
суб’єкти, взірці, умови, засоби, результати і корекція. Особливості їх
взаємодії та інтеграції можна узагальнено описати так. Будь-яка
діяльність є формою здійснення активності суб’єкта цієї діяльності. Ця
активність спрямована на перетворення певних об’єктів. Джерелом
активності суб’єкта є потреби, на основі яких актуалізуються певні
мотиви. Відповідно до потребово-мотиваційної сфери суб’єкт усвідомлює
(формулює) певні цілі, тобто прогнозує те, що має статися з об’єктом під
впливом його активності. Конкретизація цілей, наповнення їх певним
змістом відбувається шляхом запозичення або створення власних зразків
(того, що має бути досягнуто), або, інакше, моделей очікуваного, що
відповідає меті продукта. Діяльність (або реалізація активності
суб’єкта) завжди здійснюється на певному внутрішньому та зовнішньому
тлі, яке становить умови її перебігу, що прямо чи опосередковано
впливають на процес діяльності. Перетворення об’єкта здійснюється шляхом
використання необхідних і достатніх для цього засобів. Підсумком
діяльності є отримання певного результату, тобто нового стану об’єкта,
який цілковито або лише частково відповідає поставленій меті та
усвідомленим зразкам. Якщо результат не зовсім відповідає очікуванням
суб’єкта, той здійснює корекцію, тобто додатковий акт активності, який
усуває цю розбіжність.

Звичайно, пропонований склад моделі не відображає всіх можливих
варіантів структурування діяльності, її диференціювання, виокремлення
нових складників. Однак наведений перелік структурних елементів дає
змогу вирішити низку практичних завдань систем професійної підготовки і
діяльності педагогічних кадрів за умови наповнення цих елементів та
продуктів, що є наслідками їх інтегрування, адекватним змістом.

Проте наведений опис – лише первинний підхід до створення та
використання відповідної теоретичної моделі. Щоб наповнити її
функціональними можливостями, потрібно пояснити основні правила роботи
на рівні теоретичного моделювання та застосування цих моделей у
розв’язанні практичних завдань.

По-перше, при створенні відповідних моделей завжди постає проблема
коректного вибору складових (окремих структурних елементів). Це означає,
що в реальній дійсності вияв відповідних явищ має відбуватися на єдиній
якісній основі, тобто навіть в умовній моделі не можна об’єднувати
елементи за принципом: «Ішов дощ та два студенти: один в кіно, другий в
плащі». Отже, важливо не просто розробити структурний склад моделі на
рівні вербалізованого оформлення (опису через поняття), а й уважно
простежити, щоб якісні показники їх вияву описувалися в єдиній категорії
смислів і значень. В обраній нами моделі таким єдиним показником є
трирівнева презентація кожного елемента, що робить якісно різні явища
порівнянними.

По-друге, слід пам’ятати, що будь-які структурні елементи за межами
відповідної моделі можуть існувати самостійно (як окремі системи і
водночас елементи інших систем), тому вони входять до змісту обраної
моделі не всіма своїми проявами (гранями, аспектами, якостями), а лише
тими, що мають значення в певному ракурсі взаємодії, в тій системі, яка
створюється або реалізується. Це зумовлює завдання відбору необхідного
та достатнього складу показників, які враховуватимуться для
характеристики кожного структурного елемента у процесі роботи з моделлю.
Ті аспекти, які в межах цього аналізу визнано другорядними, за інших
обставин (наприклад, за іншого рівня аналізу проблеми) можуть бути
домінантними. Так, нині найбільший вплив на будь-які події в суспільстві
має економічний чинник, або чинник індивідуальної матеріальної
забезпеченості. І якщо розглядати системи більш високого рівня
узагальнення, то обов’язково слід будувати відповідні моделі з
урахуванням його провідної (системоутворювальної) функції. Проте на
нашому рівні аналізу цей чинник стає одним із багатьох, і зводити до
нього розмаїття міжособистісних стосунків буде помилкою.

По-третє, треба дотримуватися вимоги домірності та відносної
незалежності структурних елементів. Кожен з них не повинен у межах
однієї теоретичної моделі виступати і як самостійна одиниця, і як
складова іншого елемента. Наприклад, у теоретичній моделі, яку буде
наведено далі, таку коректність було 6 порушено, якби до складу
аналітичних процедур входило пряме врахування якостей складової
«суб’єкт». Адже тоді такі складові моделі, як цілі, мотиви, взірці не
можна було б розглядати як самостійні одиниці аналізу, а елемент
суб’єктних особливостей був би надто складний. Тому певні ознаки
суб’єкта діяльності входять до моделі як самостійні складові, а деякі –
як складові компонента «умови».

Зміст моделі має забезпечувати можливість варіювання для того, щоб
урахувати специфіку тієї чи тієї сфери. Так, якщо використовувати
пропоновану структуру для видів діяльності, пов’язаних із перетворенням
матеріальних предметів, то зміст елемента «об’єкт» зрозумілий – це
перелік тих якостей, які має враховувати людина, щоб досягти певної
мети. У навчальній діяльності «об’єкт» – це людина, яка навчається, а в
педагогічній – учень, який прагне також виступати «суб’єктом» події.
Тому може йтися тільки про умовний «об’єкт», який будь-якої миті може
перейти в ранг «суб’єкта».

З огляду на специфіку педагогічної діяльності, а також на сформульовані
вимоги, вважаємо за доцільне обмежити теоретичну модель такими
складовими: цілі, мотиви, взірці, об’єкт-суб’єктне відношення, умови,
засоби, результат, корекція.

Слід також пам’ятати, що структурні елементи в реальному процесі не
існують ізольовано, вони вступають у різноманітні зв’язки (стають
компонентами інших систем). Якість явища, яке розглядається шляхом
проектування на нього певної логічної «сітки», залежить як від
особливостей вияву визначених детермінант (структурних компонентів
моделі), так і від зв’язків між ними. Безліч зв’язків, що виникають та
реалізуються в індивідуальних варіантах діяльності, утруднює можливості
їх узагальненого, стандартизованого опису. Тому, коли дається будь-яка
модель, вона переважно має вигляд опису найістотніших структурних
одиниць та можливих варіантів їх вияву в реальних ситуаціях життя або
професійної діяльності. Зв’язки, що виникають, досліджує сам користувач
у процесі застосування цієї моделі до аналізу відповідних явищ.

Як уже зазначалося, кожен елемент пропонованої структури водночас
входить, але вже як компонент, до складу інших систем, інтегруючись з
ними на рівні загальної життєдіяльності людини. Оскільки ці глобальні
системи справляють прямий і складноопосередкований вплив як на
відповідний елемент, так і на кожний вияв активності людини, потрібно
дати хоча б загальну характеристику їх.

1. Система мотивів відображає склад сфери потреб людини та рівень її
усвідомлення. Так, у кожного індивіда впродовж життя формується
унікальна, притаманна лише йому ієрархія потреб, яка усвідомлюється
(переводиться в актуальні складові психічного життя, стає мотивом)
тільки частково. Неусвідомлені потреби також вимагають свого
задоволення, але шляхом складної асиміляції з потребами усвідомленими, у
процесі реалізації котрих перебирають на себе частку психічної енергії,
витрачуваної індивідом. Тому в житті людини існують водночас нібито дві
спонукальні системи: реальна система актуальних потреб, важливість якої
може не усвідомлюватись і, отже, «не переводитись» у мотиви, й
усвідомлена система мотивів, які мають для людини різну значущість і
утворюють за певним критерієм особливу ієрархічну структуру. Ці системи
можуть бути близькими між собою, тоді поведінка людини, її окремі вчинки
доволі послідовні, не суперечать один одному, а причини, що їх
зумовлюють, зрозумілі як для неї самої, так і для інших. Якщо ж між цими
системами є істотні розбіжності, активність людини в межах конкретної
діяльності або окремого вчинка не відповідає зовнішнім обставинам, є
алогічною.

2. Система цілепокладання в найзагальнішому вигляді – це спрямованість
людини, тобто своєрідний «вектор» її активності. Вона визначає сфери
реальності, значущі для людини, ті, що мають для неї найбільший
особистісний сенс. Індивідуальний вибір цих сфер також зумовлений
актуальними для людини потребами і мотивами, однак прямого зв’язку тут
немає. Адже неусвідомлені потреби створюють специфічну напругу, джерело
і характер якої людина не завжди може визначити. Тому, прагнучи
усвідомити або зняти цю напругу, вона на раціональному рівні може
приписувати своїм діям різне цільове значення. Багато цілей можуть
задаватись їй із зовні, через зовнішній тиск, а також через запозичення
чужих ідей, наслідування, оволодіння формально-рольовою структурою
суспільства або прийняття професійних завдань. Отже, та сама потреба
може бути реалізована через різні цілі, так само одній і тій самій цілі
можуть відповідати різні потреби. «Відірвавшись» від
потребовомотиваційної сфери, цілі утворюють нову систему, яка також має
власну ієрархічну структуру.

3. Із накопиченням життєвого досвіду в людини формується певний набір
шаблонів, стереотипів, життєвих сценаріїв, тобто своєрідних моделей,
еталонів, з якими вона порівнює реальні об’єкти чи життєві обставини, їх
функція – наповнювати типовим, стабільним змістом цілі, які ставить
людина, і шляхи їх досягнення. Подібні зразки є результатом запозичення
людиною соціальних нормативів, що, інтеріоризуючись, набувають
індивідуальних ознак. Наявність таких зразків надає діяльності та
поведінці людини визначеності, знімає необхідність перебирання багатьох
варіантів, сумніви під час вибору цілей і засобів їх досягнення.
Характерно, що сама система еталонів, засоби її структурування також
украй індивідуальні. Самі взірці можуть бути повними, точно та тонко
диференційованими, когнітивно складними або максимально спрощеними, лише
накресленими в загальних контурах, емоційно підкріпленими або
нейтральними, з переважанням образного або вербального компонентів.
Зв’язок між системою еталонів та діяльністю також може бути жорстким,
консервативним, а може доволі широко варіюватися (фантазія, творчість).

4. Питання про глобальну системну інтеграцію таких елементів
діяльності, як суб’єкт і об’єкт, стосовно людського життя надто складне.
Адже не кожна людина може виступати справжнім суб’єктом, тобто активним,
ініціативним центром, творцем власного життя і професійної діяльності.
Багато людей просто пасивно «пливуть за течією», наслідуючи зовнішні
впливи, фактично виступають у ролі об’єктів стихійного збігу зовнішніх
обставин і власної імпульсивності. Суб’єктність як прийняття на себе
відповідальності за власне життя, «створення себе» на основі
індивідуальних уявлень про навколишній світ і своє становище в ньому,
прагнення максимально повного втілення індивідуального потенціалу – все
це безпосередньо виводить на такий важливий інтегральний показник
індивідуальності, як рівень суб’єктивного контролю, позиція на шкалі
інтернальності – екстернальності («локус-контроль»). Можна сказати, що в
кожної людини потенціал активності відповідає певному відрізку цієї
шкали, згідно з яким вона приписує собі певний рівень
«об’єкт-суб’єктності», а потім реалізує цей рівень у цілому, в окремих
видах діяльності, під час розв’язання конкретних завдань. При цьому
рівень суб’єктивного контролю в межах окремих систем може коливатися
(позначаються попередні невдачі, життєві травми або особливості
соціального оточення), що призводить до формування ієрархізованої
системи активності – потенційної й реальної. Ця система певною мірою
еквівалентна тому, що зветься долею людини. Володіння своїми внутрішніми
спонуками, усвідомлення власної відповідальності за свій життєвий шлях,
очікування щастя як результату власних виборів і докладених зусиль або ж
імпульсивність вчинків, переважання рольової поведінки, сподівання на
щасливий випадок чи фаталістичне очікування постійних нещасть, відхід у
переживання замість спрямування зусиль на подолання перешкод – ось
полярні грані вияву об’єкт-суб’єктності у життєдіяльності окремих людей.

5. Інтеграція умов як структурного елемента діяльності в глобальну
життєву систему безпосередньо пов’язана з тим, що має назву простору
життя людини. Це не тільки сукупність предметів, що безпосередньо
оточують людину; це — ієрархізована система значущих для неї об’єктів та
обставин.

У кожної людини є кілька систем, пов’язаних з її життєвим простором:
мінімальний набір умов, що забезпечують біологічне виживання; сукупність
умов, що визначають психологічний комфорт; максимум, який збігається з
вершиною бажань. Одні висувають гіпертрофовані вимоги до життєвих умов
(сибарити), інші схильні задовольнятися мінімумом (аскети). Для одних
генеральний простір життя становлять зовнішні предмети й обставини
(екстраверти), для інших – внутрішній світ їх самих та людей, які їх
оточують (інтроверти).

6. Засоби діяльності також інтегруються в систему природжених та
засвоєних інструментальних прийомів перетворення світу (насамперед
простору життя та себе самого). Цю систему також можна розглядати як
сукупність окремих підсистем, серед яких можуть бути: засоби підтримання
біологічного виживання, засоби забезпечення психологічного комфорту,
засоби подальшого розвитку та ін. Найважливішим засобом впливу на
навколишній світ (передусім на інших людей) є сама особистість,
соціально-психологічна сутність людини. Отже, можна виокремити ще одну
характеристику глобальної системи засобів: вона містить те, що доповнює
біологічні та фізіологічні можливості людини (знаряддя праці, засоби
захисту від несприятливих умов), а також те, що вона привласнює, робить
своїм, залучає у свій особистісний план (у духовний світ), а потім
робить ідеальним знаряддям перетворення реальних об’єктів (ідеї, мрії,
проекти). Система засобів, засвоєних окремими людьми, також
індивідуальна. Людину, яка володіє великою кількістю інструментальних
засобів, часто називають «майстром на всі руки».

7. Результат як елемент теоретичної моделі й структурна складова
кожного акту активності людини також інтегрується в загальну систему
життєдіяльності – рівень домагань і реальних досягнень людини. Будь-який
індивід, реалізуючи акт активності, сподівається отримати певний
матеріальний або ідеальний продукт, що не тільки має самостійне
значення, а й відображає ступінь втіленості індивідуального потенціалу.
Легка перемога не дає такого задоволення, як важко здобутий результат. І
хоча в обох випадках результати можуть бути однакові, другий є більш
значущим на рівні його суб’єктивної оцінки.

Наприклад, система життєво значущих результатів у одних людей може
структуруватися за принципом «Тільки перший, тільки перемога, інакше це
не результат», а в інших – «Не хочу слави, хочу жити тихо, спокійно,
задовольняючись малим».

8. Корекція у найзагальнішому вигляді означає здатність людини до
акумуляції свого життєвого досвіду, схильність до навчання на своїх
помилках, коригування своїх дій. Відомо, що в одних людей після перших
спроб та помилок опускаються руки, вони не можуть зрозуміти причини
невдач, знову і знову повторюють неоптимальні вчинки, використовують ті
засоби дії, які себе не виправдали. Інші ж прагнуть виявити причини
неоптимального результату, шукають саме ті слабкі ланки, які знизили
загальну ефективність діяльності, вживають відповідних заходів щодо їх
усунення.

Потреба розгляду питання про глобальну інтеграцію окремих елементів
структури діяльності зумовлена тим, що жоден із них, навіть якщо його
розглядати більш вузько (у будь-якому акті активності або в межах
певного виду діяльності), не є відокремленим, ізольованим від впливу
інтегральної системи. Він обов’язково зазнає впливу тієї загальної
системи, від якої на нього проектуються типові саме для цієї людини
властивості та ознаки. Ігнорувати ці системні впливи не можна, оскільки
вони визначають сутнісні ознаки відповідних локальних явищ.

Поряд із загальносистемними властивостями кожний діяльнісний елемент
набуває ще одного типу системних якостей, що визначається характером
професійної діяльності. Адже професійна діяльність – якісно особлива
система, яка висуває свої вимоги до всіх елементів та компонентів, що
входять до її складу, модифікує і трансформує їх відповідно до своєї
специфіки.

Зупинімося на специфічних властивостях кожного елемента, зумовлених
особливостями конкретної системи – професійної діяльності вчителя.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020