КУРСОВА РОБОТА
на тему:
“Громадянське суспільство і правова держава”
ПЛАН
Вступ
РОЗДІЛ 1. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: СУТНІСТЬ
Загальне поняття громадянського суспільства
Основні ідеї про громадянське суспільство, загальні риси
1.3. Основні тенденції становлення і розвитку громадянського суспільства
в Україні
РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ІДЕЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ,
ЇЇ ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ
2.1. Поняття та основні концепції правової держави
2.2. Основні групи ознак правової держави
РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
Висновки
Список використаних літературних джерел
Вступ
Актуальність вивчення громадянського суспільства і правової держави
зумовлена тим, що ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену
історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до
утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення
того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення та
прийдешнє. Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть,
проголосила для себе, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визначаються за найвищу соціальну цінність.
Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, це
проблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі
кривавих локальних конфліктів, пережито жорстокі диктатури, дійшло
висновку, що не може бути миру и злагоди на Землі, не може бути
организованого цивільного життя без поваги до людини, її прав, свобод і
потреб. Взагалі – то у статусі особи в кожному суспільстві і в кожній
державі відображається її гуманізм та демократизм.
Всі ці права людини і громадянина отримуються при умові існування
громадянського суспільства. Тому з огляду на це говорячи про реалізацію
основних прав і свобод ми маємо на увазі існування громадянського
суспільства у будь-якій державі, і в тому числі і в Україні.
Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним
розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної
особи, нації, а також політично плюралізму як найвищих суспільних
цінностей. Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто
вживають терміни “демократична держава” і “правова держава”. При
цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе
суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою
державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є
справою більш віддаленої перспективи.
В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина,
суспільства і права, їхня правова рівність перед законом. Вища влада в
правовій державі – влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються
усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до
рядових громадян. Людина як суб’єкт права вільна розпоряджатися своїми
силами, спроможностями, майном. Право, будучи формою і мірою свободи,
покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.
Метою роботи стало вивчення наступних питань – поняття та сутності
громадянського суспільства, основних тенденцій становлення і розвитку
громадянського суспільства в Україні, виникнення ідеї правової держави,
її поняття та основних ознак, становлення правової держави в Україні.
Дана робота складається зі вступу, основної частини, яка складається з
чотирьох розділів, висновків.
Під час написання даної роботи були використані різноманітні літературні
джерела: нормативно-правові акти, посібники з теорії держави і права,
інші літературні матеріали.
Методами дослідження виступили: аналіз, синтез, порівняльний метод,
метод узагальнення та ін.
Гадаю, що дане дослідження сприятиме як загальному розумінню понять
“громадянське суспільство” і “правова держава”, так і основним підходам
до їх формування в Україні.
РОЗДІЛ 1. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: СУТНІСТЬ
Загальне поняття громадянського суспільства
Держава, як відомо, постає насамперед формою організації суспільства,
основним суб’єктом якого є людські індивіди. Від їхньої
соціально-політичної, правової зрілості залежить сила і міць будь-якої
держави, а правової у першу чергу, її буттєвість вимагає того, щоб
громадяни були не тільки об’єктами владних розпоряджень, виконавцем
існуючих у даній державі законів, але й свідомими суб’єктами власних
прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами
загальнолюдської моралі. Тобто, щоб вони мали розвинену громадянську
свідомість як умову і наслідок буття громадянського суспільства,
уявлення про яке формується в органічному зв’язку з ідеєю правової
держави.
Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки
античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень
про громадянство. Термін «громадянське суспільство» пов’язаний із
латинським словом civis (громадянин) у розумінні члена римської
громадянської общини (civitas) й основного суб’єкту тодішніх
приватно-правових (а не публічно-влад них) відносин згідно римського
громадянського права. Звідси й простежується близькість понять
громадянин (civis) і громадянський (civitas).
Водночас звернемо увагу й на деяку парадоксальність терміну
«громадянське суспільство», зміст якого не відповідає назві. Річ у тім,
що співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як
політичний феномен. У сфері ж громадянського суспільства (всупереч
назві) діють не громадяни як суб’єкти публічно-владних відносин і
публічного права, а приватні особи зі своїми інтересами, суб’єкти
приватного права, учасники громадянсько-правових відносин.
Широкого поширення поняття «громадянське суспільство» набуло після
перемоги Французької буржуазної революції XVIII ст., що поклала край
становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і
громадянина. Становлення громадянського суспільства нерозривно пов’язане
з процесом правового регулювання взаємовідносин між собою, суспільством
і державою.
В основі уявлень про громадянське суспільство лежить положення Гегеля
про розрізнення, яке він проводив між державою і суспільством. До цього,
починаючи з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть
тотожними.
Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції
індивідуального «я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу
лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі оточуючі його
інстанції, в першу чергу сім’я (родина). Стосунки ж індивіда і родини
базуються на зобов’язаннях «природного благочестя». Річ у тім, що між
батьками і дітьми не можливий договір, згідно якого б батьки
зобов’язувались зачати і виховувати дітей в обмін на їх майбутні любов і
захист. Тож у стосунках між ними існують взаємні природні зобов’язання,
що глибоко переплетені зі свободою індивідів, особливо в міру його
подорослішання, коли власне «я» вимагає вже ширшого діапазону дій. Межі
«природного благочестя» стають «тісними». Індивідові потрібна сфера
вільної діяльності, де він може порівняти свою волю з волею Інших й
утвердитися у справедливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, а отже,
договору, яку Гегель і називає «громадянським суспільством». Вона постає
ланкою несформованого об’єднання, яке оточує і надає тотожності родині
(сім’ї), оскільки його сутність постає у взаємному визначенні
обов’язків, які закорінені в індивідуальному виборі.
Ідея громадянського суспільства звісно не була наслідком чисто
спекулятивного теоретичного пошуку. Вона — своєрідне відображення
об’єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої
диференціації, становлення в якості самостійної данності стосовно
держави, наслідок довготривалого процесу вдосконалення всіх без
виключення сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава,
громадянське суспільство виникає на стадії індустріального розвитку
виробництва, появі широкого спектру особистих прав і свобод і вінчає
появу водночас нового типу особи, нового типу колективності й нового
типу відносин між особою, суспільством і державою.
Громадянське суспільство – це суспільство, в якому має місце і постійно
розширюється сфера вільного волевиявлення, яка сприяє розкриттю
внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і
відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих
індивідів і їх об’єднань, причому компетенція державного втручання в
їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена.
Як певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного
життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносячи в них
свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство
ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів, потребуючи високого
рівня їхньої духовності, відносин, збагачених любов’ю та повагою і
особливо міцної правосвідомості на принципах волі, без чого неможливо не
лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими
людьми. Правосвідомість же вимагає глибокого і всебічного знання
законів, яке високо цінував ще великий Платон, вважаючи не випадковою
співзвучність божественного і чудодійного закону (nomos) та розуму
(noys). На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше
сприяє її вдосконаленню наука про закони. У цьому зв’язку він постійно
рекомендував вивчати праці з права.
Високі вимоги щодо якісності своїх громадян випливають із характерних
рис громадянського суспільства, які проявляються, в першу чергу, в
новому, асоціативного (від лат. associatio — сполучення, з’єднання)
характер зв’язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому
суспільстві люди та їхні добровільні об’єднання (групи) мають реальну,
гарантовану державою можливість вільно об’єднуватись для досягнення
спільної мети. Асоціативний тип колективності (на противагу
колективності традиційного суспільства) забезпечується усвідомленням
належності людей до загальної культури, єдності їх інтересів і прагнень,
доцільності вибраних засобів і методів досягнення мети тощо. Все це
неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від
зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на
більш відповідальне ставлення до співтовариства рівних та нерівних собі
індивідів.
Тож основу громадянського суспільства становлять правосвідомі вільні
громадяни та їх добровільні об’єднання, існування яких регулює не
політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і
правовий закон.
Громадянське суспільство має складну і плинну структуру: це комплекс
соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (включаючи
сім’ю, школу, церкву, добровільні об’єднання за професійними, віковими,
творчими та іншими інтересами, різноманітні клуби, спілки, товариства,
громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких
регулюється громадянським правом.
Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідуальний простір
для самореалізації поза державними структурами. Тому таке суспільство
часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо
діяльністю держави. Але вони не взаємоізольовані, а, навпаки, взаємно
доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й
конденсації громадських ініціатив, які живлять підтримують, корегують
діяльність державного організму. У процесі становлення і розвитку
громадянського суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних
форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні,
правові норми у всіх сферах суспільного життя. Тож громадянське
суспільство і правова держава складають єдине ціле і виражають міру
демократизації політичного життя і політичної системи як її
інституційно-правового механізму.
Саме суспільство (а точніше — накопичені ним матеріальні, соціальні,
духовні та інші ресурси) є основним джерелом задоволення життєво
необхідних потреб людини, “резервуаром” формування і здійснення тих
можливостей людини, які, власне, складають її права реальні
індивідуальні шанси людини у доступі до цих ресурсів, у користуванні
“вирощеними” суспільством благами залежать від того, до якого
соціального угруповання, осередку належить дана людина, яке положення
займає кожна з них у суспільстві, які взаємовідносини, взаємовпливи
існують поміж ними самими, а також між ними і державою. А також права
людини, їх здійсненність безпосередньо зумовлюються тим, якою мірою, в
який спосіб вони схвалені й “розподілені” носіями суспільної
(“публічної”) влади — насамперед державою: чи в інтересах всіх і
кожного, чи головним чином в інтересах частини суспільства.
Основні ідеї про громадянське суспільство, загальні риси
Громадянське суспільство є тотожним поняттю суспільства. Перше з них
відображає таке явище, яке виникає лише тоді, коли кожна людина офіційно
визнається формально (юридичне) рівноправною з усіма іншими людьми і
перед державою та різноманітними суспільними об’єднаннями, тобто коли
державна влада вбачає в усіх людях, що проживають на державній
території, не підданих, а громадян — осіб, які мають повноцінні
політичні права. Така ситуація стала можливою лише з утвердженням
капіталістичного способу виробництва і зосередженням державної влади у
його прихильників, підтриманих, так чи інакше, більшістю населення.
Одночасно розуміння поняття громадянського суспільства не пов’язується
безпосередньо з юридичним громадянством людини, тобто з певним
узаконеним зв’язком між нею та державою. Громадянськість у
загальносоціальному значенні: громадянськість як можливість бути вільним
і рівним з іншими учасниками суспільного життя, бути учасником усіх
основних подій і процесів, що відбуваються у суспільстві, як здатність
мати певну громадянську позицію, обстоювати її та запроваджувати у
життя, як можливість брати активну участь (і особисто, й опосередковано
— посередництвом колективних утворень, а також своїх представників) у
вирішенні суспільних справ. Громадянське суспільство формується
внаслідок дії об’єктивних соціальних закономірностей. Це суспільство, в
якому існують об’єктивні (щодо кожного його суб’єкта), необхідні,
суттєві, сталі зв’язки, залежності, котрі й відображаються поняттям
соціальної закономірності, зазнавало тих чи інших змін, проходило певні
етапи, стадії свого розвитку. Тому й розуміння громадянського
суспільства багатьма мислителями у різні часи помітно відрізнялося.
Проте як самостійне, спеціальне поняття суспільствознавства категорія
громадянського суспільства викристалізовується, усталюється лише з
початком новітньої історії, зі становленням і розвитком капіталістичного
ладу.
Поняття «громадянського суспільства», як сили яка протистоїть
авторитарному потенціалу державної влади, активно почали розробляти в
XVIII ст. Ж-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є, Г. Гегель. У нашій країні цим
питанням займався К. О. Неволін в 30-х роках XIX ст. У його дослідженні
витоками такого суспільства вважався той архаїчний стан, коли люди, що
вийшли з родоплемінного союзу, стають один по відношенню до одного
самостійними, але задовольняючи тільки окремі свої потреби, залежать
деякою мірою від інших людей. Значний внесок у його розробку зробили Т.
Пейн, П. Гольбах, Дж. Локк, Ф. Гегель, К. Маркс, А. Токвіль. З
українських діячів XX ст. активно використовував і конкретизував це
поняття В. Липинський. Але майже завжди вони розмежовували громадянське
суспільство наявне і громадянське суспільство бажане, ідеальне,
відрізняли реальне співвідношення між державою і громадянським
суспільством від співвідношення “належного”, потрібного. Таке
розмежування властиве й теперішньому науковому баченню громадянського
суспільства. Це спонукає їх вступати в різного роду відношення і
взаємодії, в результаті чого виникає громадянське суспільство яке має
такі ознаки:
1. Громадянське суспільство складається з вільних, суверенних індивідів,
тобто громадян, що означає:
а) свободу кожного члена суспільства як людини;
б) рівність його з кожним іншим в основних правах і обов’язках;
в) самостійність кожного члена суспільства.
Ці риси громадянського суспільства, розроблені І. Кантом можуть існувати
лише за умови: відсутності відчуження людини від засобів виробництва за
рахунок існування персоніфікованої власності (акціонерної, приватної,
індивідуальної). Власність забезпечує ліквідацію розриву між працею
людини та винагородою за цю працю. Це і є основним фактором забезпечення
свободи особи і початком громадянського суспільства, так як без
можливості людини самостійно забезпечити своє духовне і матеріальне
існування, ні про яку свободу як початок громадянського суспільства,
мови не може бути.
Економічна свобода створює існування іншої соціалістичної свободи
(духовної, ідеологічної та інших), яка в свою чергу зворотно впливає на
економічну свободу. Звідси витікає інша риса свободи в громадянському
суспільстві:
г) наявність плюралізму в усіх сферах матеріального і духовного життя.
Життя багатогранне. Індивід сам вибирає сфери і форми участі в ній. Без
цього не можна забезпечити його свободу. Він повинен мати можливість
самовизначати як йому хазяйнувати, чим займатися у вільний час тощо.
Звідси витікають слідуючі умови свободи.
д) наявність свободи громадян у створенні об’єднань для реалізації своїх
потреб. Одна людина не може задовольнити свої потреби. Тому для їх
реалізації вона добровільно за власною ініціативою об’єднується з іншими
людьми. Це означає що з точки зору її організації та форми громадянське
суспільство є система самооб’єднань громадян: муніципальних комун
(громад), благодійних фондів, кооперативних об’єднань, клубів за
інтересами, релігійних та інших організацій і союзів, які відображають
різні інтереси в сферах виробничого, соціального, духовного життя.
Первісно соціальною ланкою громадянського суспільства є сім’я. Вона –
джерело духовної соціальної, економічної активності людей, їх об’єднань
у різні групи для захисту своїх власних сімейних інтересів. Рішення в
цих самооб’єднаннях громадянського суспільства приймаються не тільки за
принципом «більшості», але й на основі консенсусу, тобто узгодження
розбіжності сторін до взаєморозуміння. Це необхідно для забезпечення
інтересів меншості, для максимально можливої свободи кожного члена
громадянського суспільства. До того ж, історія свідчить, що інколи
вірною та справедливою буває точка зору не більшості а меншості;
є) наявність засобів, які підтримують свободу, рівність і самостійність
індивідів. Це забезпечується за допомогою моральних і правових
регуляторів. Мораль є регулятивною системою, яка створюється і
забезпечується самими громадянами, а не якоюсь організацією чи
зовнішньою силою. Для громадянського суспільства, яке є
самоорганізованою системою, можливий тільки такий внутрішній регулятор
відношень, тобто створений самими громадянами, який відображає їхні
потреби і самими громадянами забезпечений. Основними категоріями моралі
є справедливість, чесність, відповідальність, обов’язок, гуманізм.
Громадянське суспільство може виникнути і стабільно існувати тільки у
разі наявності цих категорій у взаємовідношеннях між автономними
індивідами. Якщо індивіди не дотримуються цих категорій, їх
взаємовідносини являють собою постійну ворожнечу. В таких умовах
громадянське суспільство виникнути й існувати не може, навіть за умови
наявності усіх інших його засад. Однак за допомогою однієї моралі
неможливо реально забезпечити свободу діяльності індивіда. Людина від
природи генетичне наділена агресивністю, егоїзмом, іншими негативними
якостями, перед якими мораль безсила. У даному випадку її доповнюють
зовнішні регулятори забезпечені суспільством: правові звичаї, правові
угоди правила суспільного життя. Якщо цього недостатньо, цю функцію
виконують правові закони, створені державою і суд, який забезпечує їх
реалізацію. Закони і суд є важливою сполучною ланкою і гарантом
існування громадянського суспільства і правової держави.
2. Громадянське суспільство являє собою сукупність приватних економічних
соціальних і духовних відношень між громадянами. Ця друга важлива риса
громадянського суспільства означає, що ці відносини виникають між
громадянами з приводу задоволення їх приватних особистих благ та
інтересів. Особливі мотиви в громадянському суспільстві є пануючими. Цим
приватні відношення громадянського суспільства відрізняються від
публічних відношень, які об’єднують людей і державу. Традиційно в
громадянському суспільстві розрізняють три сфери відношень: економічну,
соціальну, духовну. Сфера економіки – це відносини, які існують у
процесі виробництва, розподілу і обміну матеріальних благ. Соціальна
сфера – це відносини, які є результатом диференціації суспільства на
класи і різні соціальні групи. Ці відносини розвиваються в єдності з
інтеграцією суспільства в такі об’єднання як народ, нація і т. д. У
духовну сферу входить культура, релігія, ідеологія, наука, мистецтво
тощо.
Ця риса в громадянському суспільстві означає те, що ці економічні,
соціальні і духовні відносини є пріоритетними оскільки вони виникають з
ініціативи самих громадян. Звідси виходить, що громадянське суспільство
може виникнути тільки в результаті активності самих громадян, їх бажання
жити в злагоді і мирі, їх прагнення до матеріального і духовного
добробуту та прогресу.
3. Громадянське суспільство – це діяльність по задоволенню системи
різносторонніх історично обумовлених потреб та інтересів самими
громадянами. Діяльність людей – умова існування суспільства. Вона є
специфічною людською формою відношення до навколишнього світу, змістом
діяльності якої є постійні інтереси і бажання людей. Інтерес – це
спонукаюча сила, яка йде від людської матеріальної чи духовної потреби,
виникаючої в житті, через сферу свідомості, волі до практичної
діяльності для створення матеріальних чи духовних благ. Звідси витікає,
якщо у індивіда існують розвинуті потреби та інтереси, він вступає з
іншими індивідами в суспільні відносини з приводу їх задоволення, в
результаті чого виникає громадянське суспільство, як засіб здійснення
цих інтересів. Якщо інтереси не розвинуті, громадянське суспільство може
не виникнути.
Інтереси які виникають у житті людини багатогранні, їх вибір і
підпорядкування для різних країн у різні історичні періоди різноманітні.
Тому їх можна розділити на матеріальні і духовні. Тут важливо
підкреслити, що ці інтереси задовольняються самими громадянами та їх
добровільними об’єднаннями, що забезпечує незалежність громадянського
суспільства від будь-яких зовнішніх сил, у тому числі й від держави.
Однак, повністю без держави громадянське суспільство існувати не може,
що відбувається через такі причини:
Різноманітність інтересів диференціює людей на різні групи, які
відрізняються часто протилежними інтересами. Тому, за Гегелем
громадянське суспільство нагадує поле битви, де один приватний інтерес
постійно суперечить іншому. Громадянське суспільство само не може
справитися з цими конфліктами. Тільки держава може примирити розрізнені
інтереси. З цією метою громадянське суспільство формує державу, шляхом
встановлення правових зв’язків і відношень, які створюють керуючі
структури і визначають процедуру їх діяльності та співпраці.
1.3. Основні тенденції становлення і розвитку
громадянського суспільства в Україні
Громадянське суспільство, яке існувало в Україні протягом кількох
десятиліть до кінця 80-х років, було значною мірою деформоване внаслідок
домінування над ним недемократичної, тоталітаризованої держави. Сучасна
Украіна прагне здійснити перехід від такої ситуації до суспільства, де
панує право, — до правового громадянського суспільства.
Людина з її потребами й інтересами, правами й свободами — центральний
суб’єкт суспільства. Вона — активний діяч, має для цього необхідні
можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага, пошана до людини є
вищим принципом такого суспільства.
Це означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ, питань
саме людині, її існуванню й розвиткові надається абсолютний,
беззаперечний пріоритет. А права людини визнаються тим абсолютним,
універсальним кордоном, переступати через який не може ніхто: ні інші
люди, ні громадські об’єднання, організації, ні, тим більше, держава.
Правове громадянське суспільство — це суспільство, олюднене. Проявом
цього є закріплення основних прав людини у Конституції та в інших
законах держави. У такому суспільстві права людини не тільки
декларуються, офіційно визнаються, але й здійснюються в максимальних
межах наявних ресурсів. Перші кроки у цьому напрямку нині намагається
здійснити й Україна. Але реалізація цього гуманістичного наміру дуже
ускладнюється глибокою кризою в економічній і соціальній сферах, якою
супроводжується перехід України до повноцінного громадянського
суспільства. Між тим, вирішальною передумовою реальності багатьох прав
людини, насамперед соціально-економічних, є наявність у людини
необхідних для цього матеріальних благ, які не тільки забезпечують
фізичне існування і розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих
чи інших межах, певного варіанту поведінки.
Справжня свобода людини неможлива без мінімального економічного
підґрунтя. А воно найбільш надійно забезпечується власністю — насамперед
власністю на засоби виробництва та його результати, яка належить людині
чи то індивідуально, чи то як членові колективу власників. Суспільство
людей, позбавлених власності, не може бути правовим. Перша особливість
громадянського суспільства полягає в тому що якомога більше людей мають
стати власниками. Правовому громадянському суспільству притаманна
розгалуженість відносин між власниками (насамперед засобів виробництва,
а також предметів споживання). Людина, цілком позбавлена реальної
власності на засоби виробництва, перетворюється на особу, “прив’язану”
економічною (пролетарій), а траплялося — й позаекономічною (раб,
кріпосний) залежністю до іншої людини — власника. Що менша доля таких
залежних людей у складі населення — то ширше коло осіб вільних, які
виключно з власної волі (а не внаслідок, державного тиску,
адміністративного, корпоративного примусу) обирають стратегію, спосіб і
стиль свого життя. Безперечно, кожна людина, у тому числі й власник,
залежить від тих реальних соціальних умов, за яких відбувається її
життєдіяльність,— умов, що склалися до неї та незалежно від неї. Завжди
залишається вірним відоме положення про те, що жити у суспільстві й бути
вільним від нього не можна. Проте у людини майже завжди є безліч
варіантів вибору поведінки (зокрема поведінки економічної), якщо її не
позбавили цього штучно, примусово.
Власність також не дає абсолютної свободи, має свої межі й накладає
певні обов’язки. Ці межі демонструються соціальне виправданим
волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомлення таких
меж власником — передумова реальності й ефективності його рішень і дій.
При цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не
так у одноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна).
Але принципова відмінність приватної колективної власності від власності
суспільної полягає в тому, що перша — завжди індивідуалізована
(наприклад, у вигляді особистого паю в кооперативі, визначеної частки
капіталу в акціонерному товаристві). Завдяки чому постійно зберігається
можливість вільного індивідуального волевиявлення щодо розпорядження
своєю часткою колективної власності. А така можливість є запорукою
свободи людини, підтримує почуття “хазяїна”, стимулює її до найбільш
продуктивного, ефективного використання власності, формує мотивацію до
добросовісної, дбайливої, творчої праці на базі власних засобів
виробництва.
По-друге, власниками засобів виробництва нині мають стати переважно
трудівники — як ті, що створюють усі матеріальні, соціальні, духовні
блага, так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їх
продукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам
суспільства необхідні послуги. За таких умов принципово послаблюється
або виключається відчуження трудівників від засобів виробництва та
результатів особистої праці. Таким чином усуваються перепони для свободи
розпоряджатися своїм існуванням, його проявами й результатами у
визначальній царині людської життєдіяльності — у праці. А це — чи не
найголовніший показник вольності людини, гуманізму суспільства.
І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільстві доля
трудівників-власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвитку
економіки, техніки, для піднесення загального добробуту, для свободи і
розвитку особистості, для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм,
власникам має належати вирішальне слово у суспільстві. А для цього за
умов демократичної виборчої системи — вони мусять становити більшість
населення. В Україні нині відбувається організований і стимульований
державою перехід значної частини засобів виробництва з власності
державної до приватної — так звана приватизація. Її зміст та мета
полягають у передачі через акції у приватне користування населення
державного майна, забезпеченні на цій основі формування широкого
прошарку власників, що працюють, їх реальної участь у розподілі
прибутків.
Безперечно, крім приватної, у правовому громадянському суспільстві
існують й інші форми власності — муніципальна (територіальна) та
державна (загальносуспільна). Їх порівняльна питома вага у різних
країнах і за різних конкретно-історичних умов — різна. Проте у
розглядуваному суспільстві переважна частина засобів виробництва
знаходиться у приватній власності — індивідуальній або колективній. Але
не внаслідок державно-адміністративного тиску, примусу, а лише під
впливом економічної ефективності, доцільності. Юридичне ж усі форми,
різновиди власності допустимі й рівноправні. Й у цьому— також один з
показників правової основи громадянського суспільства.
РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ІДЕЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ,
ЇЇ ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ
2.1. Поняття та основні концепції правової держави
Державна влада (законодавча, виконавча, судова) повинна створювати
оптимальні умови для нормального функціонування громадянського
суспільства, охороняти його, сприяти подоланню конфліктних ситуацій.
Держава, яка слугує громадянському суспільству, є правова держава.
Громадянське суспільство і правова держава – це взаємопов’язані явища.
Одне без іншої існувати не можуть.
Окремі риси, які характеризують правову державу, знаходять ще в творах
мислителів Древньої Греції. Значну роль у формуванні концепції правової
держави зіграли Д. Локк, Ш. Л. Монтеск’є. Одним із головних засновників
теорії правової держави вважають К. Канта, який проголосив: «Держава –
це об’єднання багатьох людей, підлеглих правовим законам». Сам термін
«правова держава» утвердився в німецькій юридичній літературі в першій
половині XIX ст. у працях К. Т. Велькера, Р. Моля та ін. У Росії теорія
правової держави почала розроблятися з середини XIX ст. Значний вклад в
її розвиток на початку XX ст. внесли українські вчені Б. А.
Кистяківський, С. О. Котляревський та ін. У 30-ті роки ця теорія в нашій
країні була офіційно визнана неправильною і знову почала розроблятися
лише в 80-х роках.
2.2. Основні групи ознак правової держави
Виходячи з сучасних поглядів, правова держава характеризується трьома
групами ознак, суттєвих рис: організаційно-владних, нормативно-правових,
комплексних (організаційно-правових).
Владно-організаційний аспект характеризує спосіб створення державної
влади, організацію і функціонування державного механізму.
Правова держава з цієї точки зору повинна мати слідуючі ознаки:
1. Джерелом державної влади є народ (ст. 5 Конституції України (1996
р.)). Він шляхом виборної чи прямої демократії формує органи влади.
Виключно народ має невідчужене право визнавати і змінювати форми та
зміст свого державно-правового життя створювати інститути державної
влади (інститут президенства, парламентаризму та ін.). Одне з основних
прав людини – ставити над собою ту владу, яка забезпечує реалізацію її
інтересів. Наявність таких конституційних гарантій, які дають можливість
у будь-який час самому народу змінити антинародну владу – свідоцтво
існування правової держави.
2. Панування права (верховенство права) в управлінні державними і
громадянськими справами. Це означає, що влада здійснюється не шляхом
наказних методів чи інших командно-адміністративних засобів, а правовим
шляхом, тобто в чітко визначених правом формах і методах.
3. Наявність розподілу державної влади. Правова держава означає
відсутність якої-небудь абсолютної влади, в т. ч. і державної. Державна
влада в Україні здійснюється тільки на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. Тому відповідно до конституційних положень органи
української законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах І відповідно до законів
України.
4. Наявність ефективної правоохоронної системи. Мається на увазі
правове, кадрове і матеріальне забезпечення суду, прокуратури, та інших
органів які охороняють і забезпечують права громадян. Особливо важливим
серед них є суд, який втілює в своїй діяльності принцип рівності сторін,
незалежності, змагальності, права оскарження прийнятого рішення.
Причому, діяльність суду правової держави розповсюджується на всі
правові суперечки. Значне місце в правоохоронній системі правової
держави займають правоохоронні органи, які запобігають правопорушення,
забезпечують умови реалізації прав і обов’язків громадян, здійснюють їх
захист.
5. Відповідальність правової держави перед громадянським суспільством.
Це означає, що держава в особі винних посадових осіб повинна нести
моральну і юридичну відповідальність за їх рішення і дії, які призвели
до шкоди суспільству.
Нормативне-правова характеристика правової держави включає процедуру
створення права, його якість, зміст, принципи діяльності. Ця друга група
характеристик включає наступне:
1. Наявність законодавчих органів і процедур, з допомогою яких
створюються правові закони. Для того, щоб правильно відображати інтереси
суспільства в законах, необхідне існування демократичної системи виборів
законодавчих органів. Ця система повинна бути такою, щоб вибирались
інтелектуально розвинуті, юридичне підготовлені, масштабно мислячі
культурні представники всіх соціальних груп суспільства. Процедура
підготовки закону повинна бути гласною, з участю максимальної кількості
фахівців.
2. Верховенство правових законів у регулюванні суспільних відносин.
По-перше, в сферах суспільного життя, що підлягають правовому
регулюванню, повинні панувати тільки закони, а не підзаконні
вузьковідомчі акти (накази, інструкції і т. д.).
Правовий закон найбільш повно виражає інтереси суспільства, чого не
скажеш про підзаконні відомчі нормативні акти. Вони нерідко виражають
тільки свої власні відомчі інтереси, при цьому на свій власний розсуд
тлумачать і самі закони. По-друге, у разі суперечності закону і
під-законного нормативного акту безсумнівно повинен діяти тільки закон.
По-третє, правовий закон не може бути відміненим чи мінятися, чи бути
зупиненим підзаконним актом. В-четвертих, відомі підзаконні акти повинні
відповідати і слугувати тільки законам, а не своїм власним уподобанням.
3. Непорушність суверенних прав і свободи громадян. Кожна людина має
невід’ємні, дані їй від народження права і свободи: право на життя, на
особисту недоторканість і т. д. Ці права і свободи не даються ніякою
державою, ніяким законом. І отже не можуть бути взяті чи обмежені ними.
Держава лише з допомогою права, в певних невеликих межах може регулювати
процес їх реалізації.
4. Наявність нормативно-правових гарантій, які закріпляють і
забезпечують реалізацію прав і свобод громадян. Ці гарантії є сукупністю
матеріальних і процесуальних норм, насамперед конституційних, які:
а) фіксують у законах основні права і свободи;
б) закріплюють механізм їх реалізації;
в) передбачають правовий механізм захисту і відновлення прав, які
порушені;
г) закріплюють юридичну рівність громадян перед законом;
д) визначають організацію і функціонування органів які сприяють
реалізації і охороняють права і свободи громадян.
5. Конституція гарантує і забезпечує за допомогою органів законодавчої,
виконавчої і судової влади надзвичайно важливий демократичний правовий
принцип, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. Тобто в сфері громадянського права, в сфері приватноправових
відносин, де громадяни в стосунках між собою і стосунках з державними
органами виступають як рівноправні суб’єкти, повинен діяти принцип:
«Дозволено все, що прямо не заборонено законом». Тільки на основі цього
принципу громадяни можуть реалізувати всю різноманітність існуючих
інтересів. У сфері публічного права, особливо у взаємодії державних
відносин органів із громадянами діє зворотний принцип: «Дозволено
тільки, те, що вказано в законі», чим у правовому порядку обмежується
влада державних органів. Дозволений принцип регулювання особливо суворо
повинен діяти в сфері діяльності правоохоронних органів, які мають
значні повноваження і їх довільне використання може призвести до
порушення основних прав і свобод громадян (ст. 3 Конституції України).
Третя група характеристик правової держави розкриває взаємні дії в
правовій державі організаційно-владних і нормативно-правових рис їх
можна назвати організаційно-правовими чи комплексними. До них належать:
1. Висока правова культура суспільства і особи – одна з важливих рис
правової держави. «Для того, щоб жити в праві, – писав відомий юрист О.
С. Алексеев, необхідно, насамперед, щоб це право жило в нас». Висока
правова культура суспільства – це розвинутість всіх правових інститутів:
законодавства, правотворчої та правореалізуючої діяльності; правового
захисту особи. Правова культура містить знання права, його повагу,
уміння правильно реалізувати правові знання-на практиці, безумовне
виконання громадянами правових заборон і обов’язків. Висока правова
культура співробітників правоохоронних органів означає:
а) знання основних правових категорій і принципів, побудови системи
законодавства, доскональне знання правових норм, які відносяться до
сфери їх професійної діяльності;
б) повага існуючого права, солідарність з ним;
в) наявність навиків і вміння реалізовувати право;
г) висока правова активність;
д) ввічливе і уважне відношення до громадян, які звертаються в державні
установи.
2. Стійкість конституційного порядку. Під цим мається на увазі
стабільність організації і діяльності органів держави і стійкість
основних прав і обов’язків громадян, які обумовлені Конституцією.
3. Зв’язаність правом діяльності держави та її органів.
Правова держава неможлива без зв’язку діяльності державних органів
правом та принципами Конституції. Для законодавчих органів це означає,
що формулювати законодавчі норми вони повинні виходячи з
загальносоціального правила, тобто існуючих у даному суспільстві
категорій добра, справедливості, свободи гуманізму. Після прийняття норм
закону законодавець повинен наслідувати тисячолітньому юридичному
принципу: «Закони зв’язують тих, хто їх пропонує». Для органів
виконавчої влади це означає, що вони керуються, по-перше, тільки
правовими законами, а не власними відомчими нормами, що особливо
актуально сьогодні для правових органів. Судові органи, за римською
юридичною аксіомою: «Що пропущено законом, не пропустить добросовісність
судді», повинні реалізувати правові закони враховуючи загальносоціальні
та загальносвітові здобутки права. Ця риса означає також закріплення за
допомогою закону правового статусу і процедури роботи всіх державних
органів.
4. Наявність високого рівня правопорядку та законності. Мало мати чудові
закони, навіть правові. Треба, щоб вони реалізувались на практиці,
втілювалися у життя, трансформувалися у правопорядок, який є ціллю
існування законів громадянського суспільства, правової держави.
Правопорядок досягається посередництвом законності, яка являє собою
безумовну реалізацію духу та букви правових законів у всіх випадках на
які ці закони розраховані. При цьому важливо акцентувати увагу на
виконанні не тільки закону, але й насамперед, духу закону, тобто на його
змісті, значенні, істинній волі законодавця. Формальне і буквальне
наслідування тексту закону без урахування його змісту, духу, реальної
життєвої ситуації може бути причиною надзвичайної жорстокості і сваволі.
«Вище право – вища несправедливість», – говорив з цього приводу Цицерон.
Для правоохоронних органів у правовій державі повинен діяти інший
римський юридичний принцип: «Там де цього явно вимагає справедливість,
необхідно допомогти». Звичайно, при цьому не можна виходити за межі
правових законів. Однак виходячи з гуманного призначення для
правоохоронних органів, на першому місці їх діяльності має бути
забезпечення реальних прав і свобод конкретних громадян, а не формальне
виконання законів.
Законність у правовій державі доповнюється високою юридичною
дисципліною, яка є точним дотриманням і виконанням Конституції України,
Законів України. Необхідно підкреслити, що юридична дисципліна є
категорією, яка підлегла законності.
Названі три групи ознак правової держави та громадянського суспільства
тісно взаєм о переплетені, взаємопов’язані, взаємообумовлені. Тому для
формування України як правової держави необхідний одночасний,
пропорційний розвиток всіх названих рис.
РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування
правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає
комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й
практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.
Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у
політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і
станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні
реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати”
дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на
майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до
створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її
утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних
державно-правових структур і країни в цілому .
Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із
державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного,
усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують
її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але,
незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму
функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену
ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії
державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально
досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж,
порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння
на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн
у межах одного історичного періоду.
Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і
реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві
відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним
прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному
соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).
Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку
не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має
враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.
С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при
тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими
цілями” історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку
історії”. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим
цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську
концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії
дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони
прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і
небажаних”.
У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче
підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей,
проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для
досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її
досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних
критиків марксистської теорії М. Бердяєв, який вважав неприпустимим
нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової
держави в ім’я примарного “світлого майбутнього”.
Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох
важливих засад:
– визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку,
його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної
творчості;
– узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної
парадигм державно-правового розвитку.
Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже
важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і
поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися
на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої
країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо
експерементувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої
плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому
слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не
діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не
непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови
неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного
відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького
її впровадження “згори”.
З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в
першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності” як
суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги
слова К. Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише
настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля
втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола
громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто
цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком
правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й
ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й
повновартісне.
Як писав український правознавець Б. Кістяківський, «у правовій державі
влада має бути організована так, щоб вона не придушувала особу; у ній як
окрема особа, так і сукупність осіб — народ — мають бути не лише
об’єктом влади, але й суб’єктом її».
Висновки
Отже, опираючись на розглянуті положення, можна зробити наступні
висновки:
1. Громадянське суспільство – це система відносин, зв’язків між людьми
(а також їхніми спільностями, об’єднаннями), котрим належать визнані
державою формально рівні юридичні можливості бути, так чи інакше,
власниками засобів і результатів праці та брати участь у політиці, в
управлінні суспільством.
2. Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона
гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних
прав і свобод. Конституція України піднесла на якісно новий рівень
систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян.
3. Організаційна діяльність компетентних державних органів та
громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм
входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та
громадянина; має спеціальну організаційну діяльність державних органів
та громадських організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення
і реалізацію загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та
громадянина.
4. Навіть за наявності прогресивної і добре налагодженої правової
системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися,
якщо державними органами, посадовими особами та громадськими
організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по
забезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова
реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх
гарантій.
5. У нас час достатньо розроблені теоретичні аспекти громадянського
суспільства, але для України проблема заключається у практичній їх
реалізації – шляхом забезпечення належного виконання законів та інших
нормативно-правових актів.
6. Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для
якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі
національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї
держави мають визначати такі принципи: верховенство закону в усіх сферах
соціального життя; обов’язковість закону для всіх державних органів,
громадських організацій, офіційних осіб і громадян; захист і гарантії
свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності; взаємна
відповідальність особи і держави; контроль і ефективний нагляд держави
за додержанням законів та інших нормативних актів. Здійснення усіх
накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для
цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в
життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є
забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.
Список використаних літературних джерел
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхів. Заради України 28
червня 1996 р. – К.: Феміда, 1996.
Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998.
Конституційне право України: Підручник. – Видання друге, доповнене / За
ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 2000.
Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М.: Юрайт, 1997.
Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Є. Історія держави і права
України. – Львів, 1996.
Лазарев В.Н. Общая теория права и государства. – М., 1994.
Лемак В.В. Теорія держави для юристів і політологів. – Ужгород, 2002.
Макаров О.В. Соотношение права и государства. – СПб., 1995.
Монтескье Ш. Избранные сочинения. – М., 1955.
Нерсесянц В.С. Правовой характер взаимоотношений личности, общества и
государства // Социалистическое правовое государство: проблемы и
суждения. – М., 1989.
Общая теория государства и права / Под ред. В. В. Лазерева. – М.:
Юристъ, 1996.
Основи конституційного права України / За ред. В. В. Копейчикова. — К.,
1997.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харьков: Консум, 2000.
Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М. Н. Марченко. – М.,
1996.
Шаповал В.М. Конституція як форма (джерело) конституційного права
України (питання теорії) // Право України. — 1999. — №6. — С. 5-10.
Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: Введение в
теорию. – М., 1993.
Фаткуллин Ф.Н. Основные учения о праве и государстве. – Казань: Изд.
КФЭИ, 1997.
Філософія права / За ред. П. Д. Біленчука. – К. – Атіка, 1999.
Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М. 1995.
Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998. – С.68.
Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М.: Юрайт, 1997. –
С.93.
Філософія права / За ред. П. Д. Біленчука. – К. – Атіка, 1999. – С.36.
Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Є. Історія держави і права
України. – Львів, 1996. – С.101.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харьков: Консум, 2000. – С.117.
Основи конституційного права України / За ред. В. В. Копейчикова. — К.,
1997. – С.203.
Філософія права / За ред. П. Д. Біленчука. – К. – Атіка, 1999. – С.47.
Основи конституційного права України / За ред. В. В. Копейчикова. — К.,
1997. – С.67.
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхів. Заради України 28
червня 1996 р. – К.: Феміда, 1996.
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхів. Заради України 28
червня 1996 р. – К.: Феміда, 1996.
Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: Консум; Ун-т внутр.
Дел, 2000.– С. 134-135.
PAGE
PAGE
PAGE 32
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
