.

Двоїста природа капіталу і виникнення ринку інвестиційних ресурсів (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
488 11572
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Двоїста природа капіталу і виникнення ринку інвестиційних ресурсів”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ КАПІТАЛУ, ЙОГО ФОРМИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА

1.1. Суть капіталу в економічній науці

1.2. Первісне нагромадженім капіталу

1.3. Загальна форма капіталу

2. ПРОЦЕС ІНВЕСТУВАННЯ КАПІТАЛУ

2.1. Інвестиційні можливості

2.2. Стратегічні міркування

2.3. Оцінка

2.4. Затвердження

2.5. Проектний контроль

2.6. Постаудит

3. РИНОК МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Поняття “капітал” та його різноманітні види, форми, елементи є такими ж
поширеними в економічній теорії та повсякденному житті, як поняття
“гроші”, “власність”, “заробітна плата”, “ціна”. Зокрема вживають
поняття індивіуального, акціонерного, державного, міжнародного капіталу,
торговельного, грошового, продуктивного, основного, оборотного,
постійного, змінного капіталу, людськоого, інтелектуального, суспільного
та інші види й форми капіталу.

Засоби виробництва, певні матеріальні блага не на всіх етапах людської
цивілізації виступали знаряддям експлуатації. Насамперед таку роль вони
виконували за умови первісного ладу, оскільки були спільною власністю.
Не могли вони виконувати таку роль і за умов рабовласницького ладу,
оскільки раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг
продавати робочу силу. Здебільшого така ситуація складається і за умов
феодалізму. Правда, земля у руках феодала частково виконувала роль
знаряддя експлуатації, тому, що він віддавав певну, як правило, незначну
частину селянинові й останній за це змушений був половину або більшу
частину робочих днів тижня працювати на полі власника-феодала. Земля,
знаряддя праці виконували таку роль частково і тому, що селянин-кріпак
не був юридично вільним. Отже, капітал як виробничі відносини не був
панівною суспільною формою при феодалізмі.

Панівним виробничим відношенням, яке пронизує всі пори суспільного
способу виробництва, капітал стає за умов капіталізму. Переважна маса
безпосередніх виробників позбавлена засобів виробництва, є юридично
вільна і продає свою робочу силу власникам засобів виробництва –
капіталістам. Останні оплачують найманим робітникам лише частину
затрачених ними фізичних і розумових сил у процесі праці у формі
заробітної плати.

Поняття “капітал” є однорідним, однопорядковим з іншим фундаментальним
поняттям – “експлуатація”, яке походить від французького слова
explotation і спочатку означало “привласнення чужої праці приватними
власниками засобів виробництва”. У пізнішому визначенні цього терміну
експлуатацію почали розглядати як безвідплатне привласнення продукту,
виготовленого безпосередніми виробниками шляхом економічного або
неекономічного примусу.

Капітал як фактор виробництва являє собою майно, що належить підприємцям
або іншим власникам і використовується в процесі створення товарів і
послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимось нагромаджений,
створений. Капітал існує лише у продуктивному використанні, саме тоді,
коли його власники одержують доходи від користування та володіння своїм
майном.

Матеріально-речова основа капіталу – засоби та предмети праці –
перебуває у процесі постійних змін. Ті зміни, що започатковані в
середині ХХ століття називаються науково-технічною революцією.

В історії економічної думки існує багато визначень капіталу. Але
виділяючи те, що є спільним, можна сказати, що капітал, – то є цінність,
яка може мати форму грошей, землі, речей. Цінність, що в процесі
застосування має властивість самозростання. Для капіталу саме важливе є
те, що за певних умов початкова вартість капіталістичних цінностей
забезпечує додаткову вартість.

1. ПОНЯТТЯ КАПІТАЛУ,

ЙОГО ФОРМИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА

Суть капіталу в економічній науці

Первісне значення слова “капітал” походить від латинського слова
capitalis, що означає “головний”. Пізніше у німецькій та французькій
мовах цим терміном стали називати головне майно, головну суму.

Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Аристотель. Він ввів
поняття “хремастика”, яке походить від слова “хрема” й означає “майно”,
“володіння”. Під хремастикою Аристотель розумів мистецтво наживати
достаток, або діяльність, спрямовану на нагромадження багатства, на
одержання прибутку, на вкладення і нагромадження капіталу. Оскільки в
античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий
капітал, то в торговельній діяльності метою стає безмежне нагромадження
багатства, збільшення до безкінечності капіталу.

Значна частина дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів
виробництва, які приносять дохід їх власникові. А. Сміт розглядав
капітал як запас, що використовується для господарських потреб і
приносить дохід; Д. Рікардо – як ту частину багатства, що зайнята у
виробництві і необхідна для приведення в дію праці; Дж. С. Міль – як
попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який “забезпечує
необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя та
матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на
час виробничого процесу”; А. Маршалл – як сукупність речей, “без яких
виробництво не могло б здійснюватися з рівною ефективністю, але які не є
безплатними дарами природи”.

Переважна більшість сучасних західних науковців аналогічно визначає суть
даного поняття. Різниця між класиками буржуазної політекономії
та сучасними західними економістами полягає, по-перше, у тому, що
останні значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці.
Сюди включають дороги, мости, комп’ютери, споруди. По-друге, отримання
доходу пов’язується не лише з названими речовими факторами виробництва,
а й з особистим, людським фактором виробництва. Якщо перші отримали при
цьому назву “фізичного капіталу”, то другі – “людського капіталу”. До
останнього належать надбані знання, звички, енергія людей, а
інвестиціями у людський капітал називають затрати на здобуття освіти,
інформації, кваліфікації, на підтримку здоров’я, затрати на виховання
дітей. Прихильники теорії “людського капіталу” включають до нього навіть
особисту чесність у ділових контактах. По-третє, окремі західні науковці
ототожнюють капітал насамперед з грошима, фінансовими ресурсами.
По-четверте, вони ототожнюють капітал з часом, останній при цьому
розглядається як окремий фактор виробництва, що створює доход.

Позитивним у наведених поглядах при з’ясуванні сутності капіталу є те,
що ці учені всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії,
пов’язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання
доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розуміння сутності капіталу
К. Марксом та Ф. Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи
матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі
знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів,
певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як
накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того,
сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили
матеріально-речову структуру капіталу, пов’язали його з особистим
фактором виробництва, з часом.

Але вони не доповнюють матеріально-речову сторону категорії капітал
характеристикою його суспільно-економічної форми, не розглядають дію
того чи іншого фактора в органічному взаємозв’язку з відносинами між
людьми. Західним науковцям притаманний однобічний, метафізичний, а не
всебічний діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це
певною мірою і поза історичний підхід, який полягає у тому, що
стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно-економічних
формаціях. Зокрема, они вважають, що лук і стріла в руках мисливця були
за первіснообщинного ладу капіталом. Даючи таке тлумачення сутності
капіталу, ці вчені абстрагуються від поняття “наймана праця”, від
суперечності між власниками значних засобів виробництва і безпосередніми
виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів і для того, щоб
прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати таким власникам
свою робочу силу.

Поняття “капітал” досить поширене як в економічній теорії, так і в
економічній практиці. Тому від правильного його розуміння значеною мірою
залежить наукова оцінка напрямів еволюції економічних систем країн
Заходу, а також соціально-економічних процесів, що відбуваються в
сучасній Україні. З приводу економічного змісту цього поняття впродовж
усієї історії політекономії аж до сьогоднішнього дня ведеться
безперервна полеміка. В чому її суть? Щоб відповісти на це питання,
вдамося до історії.

Певною мірою можна погодитися з авторами підручника “Основи економічної
теорії” за редакцією професора С.В.Мочерного, в якому автори пишуть, що
першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив ще Арістотель, який
(про це мова йшла в першій темі), ввів у науковий обіг поняття
“хремастика”, тобто “мистецтво наживати або нагромаджувати багатство”,
діяльність, спрямована на одержання прибутку, нагромадження капіталу.
Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та
грошовий капітал, то він і розглядався як основне джерело збагачення.

Таке розуміння капіталу (нагромаджене майно, певна сума грошей)
характерне й для економістів, які започаткували політекономію як науку.
Так, меркантилісти, не виходячи за межі формули Г – Т – Г, ототожнювали
капітал з його грошовою формою. Для них капітал – це гроші, а гроші –
капітал. Класики політекономії, перенісши свій аналіз із сфери обігу в
сферу виробництва, розуміли капітал дещо ширше. Вони ототожнювали його з
нагромадженою працею взагалі (масою засобів виробництва, засобів
існування, грошей). “Капітал, -писав Д.Рікардо,-є та частина багатства
країни яка вживається у виробництві і складається з їжі, одягу,
інструментів, сирих матеріалів, машин…”.

Переважна більшість сучасних західних економістів дотримується тієї ж
точки зору. Різниця лише в тому, що сучасні економісти значно розширили
коло елементів, що включаються в поняття капіталу. Зокрема, окрім
речових факторів, так званого “фізичного капіталу”, вводиться поняття
“людський капітал”. До останнього належать надбані знання, навички,
енергія людей тощо. До капіталу деякі економісти відносять також час, як
фактор виробництва, що створює доход, традиційним є ототожнення капіталу
з грішми, фінансовими ресурсами.

Отже, сучасна економічна теорія Заходу всебічно розкриває
матеріально-речовий зміст капіталу, тісно пов’язуючи його з процесом
отримання доходу. І в цьому плані можна говорити про певну тотожність
поглядів на капітал сучасних західних економістів і К.Маркса, який,
поділивши капітал на постійний і змінний, відносив до нього як засоби
виробництва і засоби існування, так і певні суми товарів, грошей і
нагромаджену працю. Тобто, все те, що може бути використано в процесі
виробництва додаткової вартості.

Водночас західним науковцям притаманний однобічний, недіалектичний
підхід до аналізу сутності капіталу. Вони, всебічно розкриваючи
матеріально-речову сторону даної категорії, принципово ігнорують її
соціально-економічну природу. Тобто, дія того чи іншого елемента
капіталу не розглядається в органічному взаємозв’язку з відносинами між
людьми. Таке тлумачення капіталу є також антиісторичним, тому що
відкриває можливість представити капітал довічним, непорушним і
природним елементом людського життя, характерним для всіх
соціально-економічних формацій.

Глибинна суть даної категорії може бути розкрита лише за умови розгляду
капіталу в діалектичній єдності обох його сторін: матеріально-речової й
суспільної. Такий підхід дає можливість зрозуміти, що капітал – це не
просто сукупність речей (засобів виробництва, золота, готових товарів
тощо), а сума вартостей, тобто величин суспільних78. Але не всяка сума
вартостей є капіталом. Так, у простих товаровиробників (у господарствах,
заснованих на трудовій приватній власності) була певна сума вартостей,
але в їхніх руках вона не зростала, а тому ні гроші, ні товари не
ставали капіталом. Сума вартостей стає капіталом лише тоді (як було
з’ясовано вище), коли вона використовується для отримання додаткової
вартості.

Але ж зрозуміло, що сама по собі вартість не може створити додаткову
вартість. Для того, щоб вартість зросла, принесла додаткову вартість,
вона повинна бути використана, як знаряддя експлуатації чужої робочої
сили, тобто її власник повинен вступити в певні економічні відносини з
власником робочої сили. Отже, капітал – це не просто сума вартостей, а
певне виробниче відношення, при якому знаряддя праці, гроші, товари
служать знаряддям привласнення частини чужої неоплаченої праці. Саме
тому “капітал – це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній
формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі й
надає цій речі специфічного суспільного характеру”. І такою історичною
формацією є лише капіталістична.

Поза капіталістичними виробничими відносинами засоби виробництва, інші
матеріальні блага не утворюють капіталу. Наприклад, у первісному
суспільстві засоби виробництва не були капіталом, оскільки були спільною
власністю. Не могли вони виконувати таку роль і за умов рабовласницького
й феодального ладу, оскільки і раб, і кріпак самі належали до знарядь
праці, не були вільними й не могли продавати свою робочу силу. Лише при
капіталізмі засоби виробництва стають знаряддям вилучення додаткової
вартості, знаряддям експлуатації найманої праці, а тому перетворюються в
капітал.

Таким чином, визначаючи капітал, як вартість, що шляхом експлуатації
найманої праці приносить додаткову вартість, ми цим самим підкреслюємо
досить важливу його рису. А саме: гроші, товари, засоби виробництва самі
по собі – не капітал. Капіталом вони стають лише при певних відносинах,
тобто тоді, коли один клас є власником засобів виробництва і прагне свою
власність примножити, а другий позбавлений їх і тому, щоб існувати,
продає свою робочу силу. Отже, капітал – це виробниче відношення. Для
того, щоб зрозуміти це, слід розрізняти натурально-речову й
суспільно-соціальну сторону капіталу. Див. рис. 1.

Суть капіталу

Рис. 1. Суть капіталу

Норма і маса додаткової вартості

Як було з’ясовано, в процесі виробництва відбувається самозростання
не всього авансового капіталу (c+v) й не постійної його частини (с), а
лише змінного капіталу (v). Тому, визначаючи рівень додаткової вартості,
її слід зіставляти саме з ним. Відношення додаткової вартості до
змінного капіталу, виражене в процентах, називається нормою додаткової
вартості. Якщо норму додаткової вартості позначити через т’, то формула
цього відношення буде така:

m1 = m / v ( 100

Норма додаткової вартості показує, в який пропорції розподіляється нова
вартість (v+m) між підприємцем і найманим працівником, яку частину
робочого дня робітник працює на себе (відробляючи заробітну плату) і яку
на капіталіста (створюючи додаткову вартість).

Змінний капітал відтворюється необхідною працею впродовж необхідного
робочого часу (НРЧ). Додаткова ж вартість створюється додатковою працею
впродовж додаткового робочого часу (ДРЧ). Звідси зрозуміло, що
відношення додаткової вартості до змінного капіталу = відношенню
додаткової праці до необхідної праці:

m1 = m / v = ДРЧ / НРЧ

А це означає, що норма додаткової вартості точно виражає ступінь
експлуатації найманих працівників капіталістами.

Приклад. Припустимо, нова створена вартість = 20грн., v == 10грн., m =
10грн. Тривалість робочого дня = 8год. З них 4год. НРЧ, 4год. ДРЧ. За
цих умов:

m1 = 10 / 10 ( 100 = 100%

Ступінь експлуатації : 4ДРЧ / 4НРЧ * 100 = 100%

Від норми додаткової вартості слід відрізняти її масу. Маса додаткової
вартості – це її абсолютна величина. Між масою і нормою додаткової
вартості існує функціональний зв’язок. З формули:

m1 = m / v

виходить, що m== m’ * v. Припустимо, що денна вартість робочої сили =
10грн., а т’=100%, в такому випадку маса додаткової вартості, створеної
робітником за день, складе:

100 * 10 / 100 = 10 грн.

Якщо ж m’ збільшиться до 200%, то маса додаткової вартості складе

200 * 10 / 100 = 20 грн.

Для того, щоб визначити масу додаткової вартості, виробленої не одним, а
всіма робітниками даного підприємства (фірми, корпорації), необхідно
норму додаткової вартості помножити не на вартість однієї робочої сили,
а на всю величину змінного капіталу. Розрахунок робиться за формулою:

M = m / v * V , де

М – маса додаткової вартості; m – додаткова вартість, створена за день
одним робітником; v – змінний капітал, що витрачається щоденно на
купівлю однієї робочої сили; V – загальна сума змінного капіталу.

Приклад. Якщо т’=200%, а величина V, затраченого підприємцем впродовж
року на купівлю робочої сили, складає 10 млн.грн., то річна маса
додаткової вартості складе:

200 /100 * 10 млн.грн. = 20 млн.грн.

Капітал, як будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і
суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна
сутність цієї категорії. За такого підходу капітал – не просто засоби
виробництва, гроші, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці,
певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації,
привласненням частини чужої неоплаченої праці.

Історичними передумовами виникнення капіталізму були товарне виробництво
і розвинений товарний обіг.

В простому товарному виробництві обіг грошей відбувається за формулою Т
– Г – Т, яка називається загальною формулою капіталу. На перший погляд
купівля і продаж товарів – беззмістовне заняття бізнесмена. Це було б
так, якби він купив товари на 3000 доларів, а потім продав і отримав ті
ж 3000 доларів. Насправді ж власник грошей пускає їх в обіг для того,
щоб через певний час о нього повернулася більша сума грошей, ніж їх було
витрачено. Тому загальна формула капіталу може мати такий вигляд: Г – Т
– ГІ, де ГІ = Г + ( Г. Тобто авансована сума повертається до її
власниика з певним приростом. Цей приріст або надлишок грошей
називається додатковою вартістю. Вона позначається латинською буквою m.

Рушійним мотивом обігу грошей як капіталу є збільшення їх авансованої
суми або привласнення підприємцем додаткової вартості. Останнє стає
можливим тоді, коли гроші знову і знову надходять в обіг і кожного разу
приносять додаткову вартість. Вартість при цьому набуває магічної
здатності створювати більшу вартість. Отже, капітал – це вартість, яка
приносить власнику грошей додаткову вартість.

Загальна формула капіталу містить у собі певну суперечність. Її суть
полягає у тому, що капітал не може виникнути з обігу і одночасно поза
обігом. Він повинен виникнути в обігові і одночасно не в обігові. За цих
умов підприємцю необхідно купувати товари за вартістю, реалізовувати їх
за вартістю і одержувати грошей більше, ніж він витратив. Для того, щоб
розв’язати цю суперечність, необхідно з’ясувати виникнення додаткової
вартості на основі дії закону вартості, не порушуючи його вимог. Тому
необхідно проаналізувати соціально-економічний зміст таких елементів
загальної формули капіталу, як гроші і товар.

Капітал – це само зростаючі гроші. Гроші самі по собі не є капіталом,
вони можуть перетворюватися в капітал. Вони перетворюються в капітал,
коли знаходяться на ринку продавця робочої сили і авансуються на її
придбання.

Відомо, що товар має дві властивості – споживну вартість і вартість.
Оскільки вартість товару є уречевлена в ньому суспільно необхідна праця,
то вона не може бути джерелом додаткової вартості. Джерело додаткової
вартості слід шукати в споживній вартості того товару, який придбає
підприємець на ринку. Для цього йому необхідно знайти на ринку такий
специфічний товар, споживання якого створювало б вартість більшу, ніж
його власна. Таким товаром є робоча сила. Отже, головною умовою
перетворення грошей в капітал є перетворення робочої сили в товар,
предмет купівлі-продажу.

Щоб перетворити звичайні грошові знаки на капітал потрібно:

По-перше, виробник повинен вступити у зносини з іншими виробниками з
приводу купівлі засобів виробництва.

По-друге, якщо його наявного капіталу не достатньо для організації
ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних
установ, щоб взяти необхідну суму грошей у борг.

По-третє, він повинен найняти необхідну кількість працівників, щоб
забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього
потребують обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші в капітал, виробник повинен вступити в
економічні стосунки з підприємствами, що виробляють необхідні товари і
послуги, та з індивідами, що в силу певних причин отримують засоби для
існування не за допомогою власної підприємницької діяльності, а шляхом
найму за гроші.

Таким чином, капітал – це категорія, що виражає не стільки технічні чи
організаційні відносини, скільки соціально-економічні, тобто капітал як
такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими
умовами є:

високорозвинені товарне виробництво і обіг;

наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів
виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих агентів,
що змушує їх найматися 1.

На думку Маркса: “… Капітал, – це не річ, а певне, суспільне, належне
певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке
представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру.
Капітал – це не просто сума матеріальних і виробничих засобів
виробництва. Капітал – це перетворені в капітал засоби виробництва, які
самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по
собі – грішми. Монополізовані певною частиною суспільства засоби
виробництва, відособлені у відношенні до живої робочої сили продукти і
умови приведення в дію самої цієї робочої сили, – ось що в силу цієї
протилежності персоніфікується в капіталі… Отже, ми маємо тут певну,
на перший погляд дуже містичну, суспільну форму…” 2.

1.2. Первісне нагромадженім капіталу

Серед проблем економічної теорії сучасності, які слід осмислити в світлі
нових реалій, одне з центральних місць займає з’ясування природи й
сутності капіталізму як соціально-економічної системи. Чому? Річ у тім,
що після невдалої спроби побудувати соціалізм Україна стала на шлях
реставрації капіталізму. Отже, щоб нормально в ньому орієнтуватися й
ефективно здійснювати підприємницьку діяльність, слід знати
закономірності його становлення, функціонування й перспективи розвитку.

Основою економічної системи капіталізму є приватна капіталістична.
власність на засоби виробництва. Приватна трудова власність за своєю
природою не є капіталістичною, вона набуває капіталістичного характеру
лише тоді, коли застосовується для збагачення власника шляхом
привласнення неоплаченої праці найманих працівників. Постійне
привласнення частини праці найманих робітників без еквівалента
отримало назву експлуатації.

Отже, для того щоб виникла така соціально-економічна система, як
капіталізм, необхідні принаймні три умови: а)приватна власність на
засоби виробництва; б)наймана праця; в)система експлуатації. А для цього
потрібно, щоб на її арені зустрілись і вступили в контакт два
протилежних власники. З одного боку, власник грошей, засобів виробництва
й життєвих засобів, який бажає їх примножити шляхом підприємництва, а з
іншого, власник лише робочої сили, вільний особисто, але позбавлений
будь-яких засобів виробництва й засобів існування. Тому, щоб жити, він
прагне продати свою здатність до праці (робочу силу).

Ці два контрагенти не є наперед історично заданими, вони з’являються в
результаті диференціації товаровиробників, їх майнового розшарування.
Відбувається це як наслідок дії законів ринку, насамперед закону
вартості, а прискорюється в процесі так званого первісного нагромадження
капіталу, суть якого полягає, з одного боку, у відокремленні
безпосередніх виробників від засобів виробництва і перетворенні їх у
найманих робітників, а з іншого, – у перетворенні експропрійованих
засобів виробництва в первісний капітал, який зосереджується в руках
небагатьох членів суспільства. “Первісним” цей процес називається тому,
що він утворює передісторію капіталу й відповідного йому способу
виробництва. Історично він відбувся в Європі в 15-18 ст. В Україні
повторно первісне нагромадження капіталу проходить тепер. Основною
формою цього процесу в Україні є так зване роздержавлення і приватизація
власності, в результаті якого переважна більшість колишніх власників
загальнонародної (державної) власності перетворюється у найманих
працівників. Бо ж не можна власника майнового сертифікату вартістю в 10
гривень, який він отримав як свою частку в державному майні, вважати
господарем. У той же час незначна кількість спритних ділків,
застосовуючи переважно протиправні дії (символічна оцінка державного
майна, службове становище, скуповування за безцінь сертифікатів,
фіктивні трастові компанії та інвестиційні фонди тощо), концентрує
державне майно в своїх руках і використовує його як первісний капітал.

1.3. Загальна форма капіталу

Основною категорією капіталістичної системи є капітал. Що під ним
розуміється? В буденному житті капіталом називають гроші. Але це не
зовсім так. Гроші самі по собі не є капіталом. Виконуючи свої звичайні
функції, вони виступають лише в ролі загального еквівалента,
опосередковуючи мінові відносини людей. Проте за певних умов гроші
можуть стати й стають капіталом. Що це за умови?

Історичними передумовами виникнення капіталу, як це було з’ясовано в
попередньому розділі, були товарне виробництво й розвинутий
товарно-грошовий обіг. Як це розуміти? При простому товарному обігу
дрібні товаровиробники (ремісники, селяни) продають вироблені ними
товари за гроші для того, щоб купити інші товари. Цей акт можна записати
такою формулою: Т (товар) -Г (гроші) – Т (товар). У даному випадку гроші
виконують свою природну функцію засобу обігу і не є капіталом. Вони
виступають лише посередником в обміні однієї споживної вартості (Т) на
іншу споживну вартість (Т), потрібну даному виробникові.

На певному історичному етапі, в міру розвитку продуктивних сил, просте
товарне виробництво набуває підприємницького характеру. За цих умов
товаровиробник починає продавати свій товар не заради того, щоб купити
за гроші якийсь інший товар, задовольнити свої потреби в споживанні, а з
метою пустити гроші знову в обіг. Отже, формула простого товарного обігу
Т – Г – Т (продаж заради купівлі) замінюється принципово іншою формулою:
Г – Т – Г (купівля заради продажу). В цій формулі вихідним і кінцевим
пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника. Але рух Г
– Т – Г був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були кількісно
однаковими. Сутність цього руху полягає в прирості Г, у перетворенні в
Г’, тобто в Г + (Г, де Г означає гроші, що зросли. Сама ж формула
набуває такого вигляду: Г – Т – Г’.

Приріст грошей, який отримується в кінці цього руху (АГ), називається
додатковою вартістю. Додаткова вартість – це надлишок над первісне
авансованою сумою грошей (Г’ – Г = ДГ). А пзрвісна сума грошей, яка
принесла додаткову вартість, перетворилася в капітал. Отже, капітал – це
вартість, яка приносить додаткову вартість. Або це самозростаюча
вартість. Позначається додаткова вартість латинською літерою “т” (від
слова mehrwert -додаткова вартість). Формула Г – Т – Г- отримала назву
загальної формули капіталу. Загальної, тому що відображає рух усіх видів
капіталу незалежно від того, в якій сфері і в яку історичну епоху вони
діють. Власник вартості, який пускає її в обіг з метою отримання
додаткової вартості, тобто перетворення її в капітал, називається
капіталістом (підприємцем).

Отже, гроші стають капіталом лише тоді, коли вони приносять додаткову
вартість. Але звідки вона (додаткова вартість) може взятись? Що є її
джерелом? Перші економісти епохи капіталізму (меркантилісти) доводили,
що приріст грошей виникає з самого товарного обігу (торгівлі). Але ж, як
було з’ясовано в попередніх темах, обіг означає лише зміну форм вартості
на основі еквівалентності. При купівлі й продажу товарів змінюється не
вартість, а лише форма вартості – товарна форма перетворюється в
грошову, а грошова – в товарну. Нового нічого в цих процесах не виникає.
Йде лише реалізація вартості, яка створена працею, затраченою поза
межами сфери обігу – у сфері виробництва.

Це пояснює джерело додаткової вартості й відхилення цін від вартості в
процесі обміну. Припустимо, що підприємець продав товар вартістю 100
грн. за 110 грн. У даному випадку в якості продавця він виграв 10 грн.,
але в якості покупця він може програти тіж 10 грн. Отже, взаємні виграші
й втрати покупців і продавців урівноважуються. Звичайно, окремі
підприємці (капіталісти) можуть наживатися за рахунок інших. Але від
цього загальна сума вартості не збільшується. Йде лише її перерозподіл.
Огже, цим не можна пояснити збагачення суспільства в цілому й прошарку
підприємців зокрема.

Таким чином, ми прийшли до висновку: додаткова вартість не виникає ні
тоді, коли обмінюються еквіваленти, ні тоді, коли обмінюються
нееквіваленти. Обіг не створює ніякої вартості. А це означає, що джерело
самозростання вартості треба шукати в тій сфері, де створюються
вартості, тобто в сфері виробництва. Для цього необхідно розшифрувати
формулу Г – Т – Г’, особливо її перший акт – Г – Т. Що купує капіталіст
на ринку? Очевидно, такі товари, які можуть бути використані в процесі
виробництва. Такими товарами є фактори виробництва: речові (предмети й
засоби праці) й особисті (робоча сила). Вартість речових факторів
виробництва (сировина, допоміжні матеріали, інструмент, обладнання і
т.д.) задана заздалегідь (оплачена в акті Г -Т) і самозростати в процесі
їх використання не може. Ця вартість без кількісних змін переноситься
конкретною працею робітників у вартість готової продукції. Отже, і тут
джерела додаткової вартості ми не знайдемо. Таємниця утворення
додаткової вартості розкривається лише в тому випадку, коли ми візьмемо
до уваги, що в акті Г – Т власник грошей купує не лише речові фактори
виробництва, які є звичайним товаром, а й особистий фактор – робочу
силу, яка є товаром специфічним. У чому ж ця специфічність полягає і яке
вона має відношення до самозростання вартості?

2. ПРОЦЕС ІНВЕСТУВАННЯ КАПІТАЛУ

При фінансуванні інвестицій основна увага спрямована на оцінку
інвестиційного вибору, за умови існування припущення, що використання
теоретично коректних методів безпосередньо призводить до оптимального
інвестиційного вибору і, таким чином, максимізує багатство акціонерів.
Особа, що приймає рішення, розглядається як пасивний глядач, що діє
більше як технік, ніж як підприємець. Якимось чином ідеї відносно
інвестування з’являються у полі зору, розраховуються грошові потоки і
розробляються припущення. Ризик ураховується у формулі дисконтування, за
якою обчислюється значення чистої теперішньої вартості (NPV) проекту.
Якщо значення NPV позитивне, пропозиція стає частиною переліку
прийнятних інвестиційних можливостей. Цей перелік у подальшому
ревізується шляхом оцінки взаємовиклю-чаючих проектів за умов наявних
обмежень у фінансовому капіталі, де це необхідно.

Такому підходу до бюджетування капіталу властиві такі припущення:

1. Інвестиційні ідеї з’являються просто.

2. Проект може розглядатися ізольовано, тобто проекти не є
взаємозалежними.

3. Ризик може бути повністю врахований у рамках чистої теперішньої
вартості.

4. Некількісні зауваження щодо інвестування до уваги не беруться.

5. Оцінка грошових потоків є неупередженою.

За таких припущень, а саме наголосу на інвестиційних оцінках, а не в
цілому на процесі інвестування, може виникнути ситуація, коли неможливо
виробити найбажанішу інвестиційну програму. Вирішенням даної ситуації
може бути відповідь на запитання, яким чином організація може розробити
концептуальну основу, спираючись на яку, можуть здійснюватися солідні та
успішні інвестиційні проекти? Це не обов’язково вимагає використання
надскладних методів або процедур. Менеджеру необхідно здійснити
переоцінку процедур інвестування в організації не для того, що?
визначити, чи є вони теоретично правильними, а для того,щоб визначити,
чи дозволить менеджеру їх використання прийдійсно кращі рішення.

Процес інвестування може бути поділений на чотири основні етапи.

Генрація проекту:

а) пошук інвестиційних можливостей у рамках стратегії компанії;

б) відсів попозицій на предмет того, чи варті вони детальніших
досліджень;

в) визначення ( конкретизація) проектів;

г) визначення інших доступних альтернативних інвестицій;

д) збирання інформації і розробка припущень.

2. Оцінка проекту:

а) розрахунок загальних дискретних потоків надходжень;

б) визначення чистих надходжень;

в) оцінка впливу різних припущень на одержані за проектом результати;

г) аналіз ризиків проекту;

д) співвідношення вигод і стратегічної цілі проекту з ризиком та
обмеженнями для організації.

3. Затвердження проекту:

а) підготовка і затвердження загальних капітальних витрат, іцо
плануються за річними бюджетами;

б) звернення із запитом на затвердження коштів по кожній із іцій з
наданням усіх необхідних додаткових матеріалів на додатковий рівень
затвердження у структурі організації;

в)прийняття рішення відносно інвестування (прийняти, відкинути,
змінити).

4. Реалізація проекту:

а) відслідковування і контроль фаз реалізації;

б) оцінка реалізації та очікуваного результату інвестиційного рішення.

Викладений процес проілюстрований на рис. 3.1 і розглянутий далі.

Відхилені проекти

Зворотній зв’язок

Зворотній зв’язок

Рис. 2. Процес інвестування капіталу

2.1. Інвестиційні можливості

Економічна теорія розглядає інвестування як взаємодію пропозиції
капіталу і потоку інвестиційних можливостей. Було б помилковим дійти
висновку, що безперервний потік інвестиційних можливостей подає для
оцінки сам себе. Тільки інвестиційні проблеми «проявляють» себе у
вигляді поломки обладнання, яке вже неможливо відремонтувати, саме тоді,
коли виконується замовлення найбільш шанованого клієнта. Взагалі, чим
раніше можна визначити інвестиційну можливість, тим більшим буде масштаб
винагороди.

Для будь-якої організації існує потенційний набір інвестиційних
можливостей, які збігаються за своєю суттю з виробленими цілями і
стратегією компанії. Завдання саме керівництва полягає в тому, щоб
здійснювати творчий пошук по визначенню такого набору. Багато середніх і
великих компаній розуміють подібний стан речей і саме тому роблять
серйозний наголос на інноваціях і розвитку, віддаючи їм пріоритет на
рівні організації, заохочуючи ранню ідентифікацію інвестиційних
можливостей. Важко визначитися відносно того, як багато часу необхідно
приділяти генерації проектів. Вартість проігнорованих можливостей не
показується прямо у звіті по доходах, на відміну від витрат на пошук і
дослідження. Більшість фірм готує річний бюджет капіталу, в якому
перелічуються інвестиційні проекти, що передбачаються для кожного і
підрозділів (пропозиції «знизу — нагору»), разом зі стратегічними
іроектами, запланованими керівниками вищого рівня. Зарубіжний іосвід
свідчить, що з досліджуваних фірм понад 65 % готують капі-‘альний бюджет
на два роки наперед. Багатьом компаніям необхідно зробити оціночні
підрахунки капітальних витрат на період понад і’яти років або навіть на
десятирічний проміжок. Капітальний бюджет, коли він підготовлений,
переглядається і перевіряється вищим керівництвом і фінансовими
підрозділами компанії і після цього затверджується як базис для
планування на наступний рік. Зазвичай немає потреби затверджувати
витрати на окремі проекти у рамках капітального бюджету. Це повинно бути
зроблено завчасно через процедуру затвердження вимог на фінансування і
на практиці вимагає значно більшої глибини аналізу, ніж та, що
наводиться у бюджеті капіталу. Керівництво вирішує, до якого ступеня
потрібно децентралізувати інвестиційний процес. Тут визначаються
перевірка і детальний аналіз (включаючи розробку окремого капітального
бюджету) інвестиційних проектів, що повинні бути передані керівникам
підпорядкованих підрозділів. Одним з таких найпростіших меодів є
делегуваннявсіх інвестиційних порпозицій, вартість яких не
перевищуєпевну, наперед визначену суму. Інші методи делегування
пов’язані з природою проекту, наприклад стратегічні міркування,
високоризиковані проекти або проекти,що не включені убюджет капіталоу і
потребують затвердження на вищому рівні. Більшість великих компаній (74
% з досліджуваних) мають спеціальні посібники з бюджетування капіталу,
що включають інструкції і контролні листи, за якими здійснюються важливі
поцедури у порцесі інвестування.

2.2. Стратегічні міркування

Система бюджетування капіталу не повинна розгладати інвестиційні проекти
в ізоляції, тобто приймати лише ті, які пропонують позитивне значення
чистої теперішньої вартості, і відкидати всі інші. Вона є цілісною
частиною процесу корпоративнго планування фірми і має, таким чином, бути
узгодженою з цілями і стратегіями підприємницької діяльності. Процес
інвестування або переросподілу ресурсів, до якого він інколи зводиться,
є саме тим основним методом, за допомогою якого втілюється стратегія.
Хол наводить висловлювання одного з провідних фахівців з планування:
“Розміщення ресурсів по різних інвестиційних поектах без солідної
концепції як на рівні окремих підрозділів, так і корпорації загалом,
дуже нагадує гру у дартс у темнійй кімнаті”.Привабливість інвестиційних
пропозицій, що надходять з різних секторів ділового портфеля фірми,
залежить не тільки від норми дохідності, щопропонується, але також від
стратегічної важливості сектора. Як приклад можна розглянути підхід
Бостонської консалтингової групи (Boston Consulting Group), який
характеризує підприємницький портфель за такими параметрами, як відносна
частка ринку і рівень зростання (так звана матриця БКГ, як це показано
на рис.).

Представлена матриця “два-на-два”визначає чотири види товарного ринку,
на яких має змогу діяти фірма: “зірки”(висока частка ринку, високі темпи
його зростання), “грошові корови” (висока частка ринку, низький ринковий
ріст), “знаки запитання”(низька частка ринку, високий ринковий ріст) та
“собаки”(низька частка ринку та низьки темпи ринкового росту).
Нормальний розвиток продукту у часі показаний на рис. 3.2.починається
він з потенційного успішного продукту і рухпається проти годинникової
стрілки, щоб насамкінець бути відторгненим (знятим). Спираючись на цей
стратегічний аналіз бізнесового портфеля фірми, пропонується модель
розподілу ресурсів, наведена на рис. Тут показано, як такий аналіз
допомагає розробити стратегію розміщення ресурсів. Діяльність, що
пропонує вислокі темпи зростання і можливість домінуання на ринку, є
основним напрямом інвестування (“зірки” та “знаки запитання”).

Відносна частка

ринку

Висока Низька

Високе

Зростання ринку

Низьке Відторгнення

Рис.3. Прогрес продукту у часі

Відносна частка ринку

Висока Низька

Високе

Зростання ринку

Низьке Відторгнення

Рис.4. Інвестиційна стратегія

У разі досягнення такого домінування темпи зростання починають
уповільнюватися, і інвестиції спрямовуються лише на підтримання частки
ринку. «Грошові корови» стають генераторами для інших ділянок росту.
Напрями діяльності, на яких не вдалося досягти якої-небудь значущої
частки ринку протягом їх фази зростання («собаки») стають кандидатами на
відторгнення і повинні оцінюватися відповідним чином. Будь-які
генеровані кошти мають вкладатися у сектори з високим рівнем росту.

Наведений вище метод є одним з багатьох, якими можуть скористатися фірми
у визначенні впливу стратегії на розподіл ресурсів. Розробивши
інвестиційну стратегію фірми, можна потім оцінювати окремі проекти на
предмет того, чи збігаються вони з довгостроковим стратегічним планом
фірми. З цього стає зрозумілим, що оцінка проектів у разі нестачі
капіталу або ранжування проектів відбувається не тільки відповідно до їх
норми дохідності. Багато компаній відкидають проекти з високою нормою
дохідності, оскільки вони перебувають поза сферою стратегічних інтересів
фірми.

Бюджет капіталу має бути тісно пов’язаним з корпоративною стратегією, і,
таким чином, кожний проект робить свій внесок у реалізацію певних
елементів цієї стратегії.

Пропозиції по відсіву.

Неможливо і небажано здійснювати повномасштабну оцінку інвестиційних
можливостей, поки вони чітко не визначені. Процес відсіву є важливим
інструментом вибору тих проектів, які за тими або іншими параметрами не
варті подальших інвестиційних досліджень. На фазі відсіву звертають
увагу на таке:

1. Чи збігається інвестиційна можливість з інвестиційною стратегією? Чи
потрапляє вона у сектор діяльності, призначеної для зростання,
підтримки, відторгнення?

2. Чи достатньо ресурсів для реалізації проекту (досвід, кошти, інше)?

3. Чи здійснювана ця ідея технічно?

4. Чи є якісь свідчення на користь того, що цей проект може забезпечити
очікувану дохідність?

5. Чи прийнятний рівень ризику проекту?

З огляду на те, що якість інформації, яка використовується у разі
відсіву, є в цілому низькою, немає сенсу використовувати на цьому етапі
складний фінансовий аналіз. І, відповідно, простий метод розрахунку
окупності часто застосовується на цій стадії тому, що він дає змогу
виконати приблизну оцінку прибутковості і рівня ризику проекту.

Конкретизація.

Інвестиційна пропозиція є невизначеною і безформною до тих ки її чітко
не визначено. На стадії конкретизації у процесі иційного аналізу
детальна специфікація інвестиційної пропозиції виконується з
використанням підбірки інформаційних алів, що описують її технічні та
економічні характеристи-іі кожної пропозиції розробляється певна
кількість альтернаттивних варіантів, які повинні бути деталізовані та
оцінені з метою створення проекту, який має найпривабливіші фінансові
показники. Навіть на цій ранній стадії виникає потреба в розподілі
відповідальності. Вже сама по собі діяльність по збиранню інформації
потребує спілкування з керівництвом, яке може або підтримати проект, або
ж докласти певних зусиль для недопущення його реалізації. Було
визначено, що обов’язки і відповідальність стосовно рреалізації проекту
розподіляються і перерозподіляються, до тих пір поки не винекне ситуація
яка призведе до неминучої реалізації проектау.Обсяг інформації,що
збирається для оцінки інвестиційної пропозиції, значною міроючою
визначається інформацією,потрібною для отримання бажаного рішення,
легкістю її опрацюваня, а таокж тим, до якої міри особа, що висунула цей
проект, нестиме відповідальність за подальшу діяльність, яка
грунтуватиметься саме на цій інформації.

Класифікація інвестицій

Необхідна інформація і метод аналізу змінюються залежно від природи
проекту. Існує така усталена класифікація інвестиційних пропозицій:

Заміщення;

Скорочення виртрат;

Розширення або покращення;

Нові продукти;

Стратегія;

Статутна діяльність і благодійність.

Пропозиції по заміщенню зумовлені преш за все потребою замінити активи,
які вже майже виробилися або потребують надзвичайно високих витрат на
підтримання їх у робочому стані. Від заміщення очікується мале
покращення або його не очікується злвсім. Але ці витрати є неохідними
для підтримання відповідного рівня виробничихпотужностей або якості
послуг. Аналіз фахівців інженерів відіграє найбільшу роль при
еекспертизі цих пропозицій.

Скорочення витрат. Пропозиція по скороченню витрат має на меті їх
економію шляхом використання додаткового обладнання або модифікації вже
існуючого. Начальники виробничих підрозділів і спеціалісти повинні
регулярно переглядати виробничі операції з метою виявлення інвестиційних
можливостей, які можуть призвести до скорочення витрат.

Пропозиції по розширенню і покращенню мають відношення до вже існуючих
продуктів і спрямовані на збільшення обсягів виробництва, поліпшення
сервісних і дистриб’ютерських можливостей; підвищення якості продукту
або для підтримки чи зміцнення конкурентної позиції фірми.

Пропозиції щодо нових продуктів мають відношення до всіх капітальних
витрат, що стосуються нових продуктів.

Стратегічні пропозиції генеруються на вищому управлінському рівні і
включають витрати у нових сферах або у тих, де вигоди будуть отримані
поза інвестиційним проектом як таким. Проект може пропонувати негативну
чисту теперішню вартість, але у ширшому смислі створювати багатство.
Продемонструємо це на таких трьох прикладах:

1. Диверсифікація проектів може спричинити ефект переходу компанії до
менш ризикової категорії (тут мається на увазі важливість специфічного
ризику, як у випадку з компанією, що контролюється однією сім’єю).

2. Патент може бути придбаний не для застосування на фірмі, а для того,
щоб запобігти його використанню конкурентами.

3. У разі, коли важко отримати таку інформацію, як, наприклад, відомості
про іноземні ринки, має сенс побудувати невелике, хоча й збиткове
підприємство, що дасть фірмі змогу отримати реальну інформацію і бути
готовою почати реалізовувати головний інвестиційний проект у
найслушніший момент.

Статутна діяльність і благодійність зазвичай не дають фінансових
надходжень, хоча й можуть принести фірмі користь іншим чином. Але
головним при цьому є мінімізація витрат для досягнення певних цілей.

Кожна пропозиція повинна бути ранжована у кожній категорії за такими
ознаками, як вплив на прибуток, ступінь її терміновості, а також, чи
може вона бути відкладена або перенесена.

Критичні пропозиції — це капітальні проекти, які повинні бути
реалізовані у поточному році для того, щоб запобігти якихось
надзвичайних ситуацій або відвернути значні грошові втрати.

Бажані пропозиції — високоприбуткові проекти або проекти які є
надзвичайно важливими для фірми.

Необхідні пропозиції — схожі на критичні пропозиції, за винятком того,
що за часом проекти триваліші. Це означає, що вони можуть бути
відкладені на один або кілька років до тих пір, поки не знайдуться
необхідні кошти.

2.3. Оцінка

Фаза оцінки включає збір інформації як на вході, так і на ви-юсуванням
спеціальних інвестиційнихкритеріїв для ітимальної комбінації
інвестиційних проектів. Фірма повинна зробити вибір щодо використання
точних і надскладних моделей, для того щоб зрозуміти реально існуючи
найважливіші взаємозв’язки. Більшість фірм використовує за умови, якщо
вірними є припущення, на яких вона базується. Неохідно врахувати вплив
на інвестиційний процес таких ффакторів, як ринки, стан економіки,
виробництво, фінанси та люди. Нижче насводиться перелік найважливіших з
них.

Фактори маркетингу

До якого сегмента ринку наледжитьінвестиційна пропозиція?

Як співвідноситься інвестиційна пропозиція з маркетинговою стратегією

Чи перевищують строки вокиристання активів тривалість життєвого циклу
продукту?

Які дослідження ринку було здійснено на підтримку маркентингових
припущень стосовно пропозиції?

У разі пропозиції розширення:

а) ринок дісяг свого піку чи пройшов його?

б) чи можливо продати продукцію, випуск якої планується збільшити?

в) яким чином такі підвищення вплинуть на частку ринку, ціни та
прибутки?

г) чи посилиться цінова війна за рахунок зменшення цін з метою
підвищення частки на ринку?

6. У разі появи нового продукту, чи був він вчасно і повною хований?

Виробничі фактори.

1. Якої стадії життєвого циклу продукту планується досягти згідно з
інветиційною пропозицеєю (дозрівання, розвиток, зрілість, занепад)? Яке
це матиме відношення до припущень стосовно обсягу, вартості одиниці та
ціни продажу?

2. Чи є досвід використання пропонованого інвестиційного проекту:

(а) в організації?

(б) поза межами організації’?

Якщо так, то яким чином цей досвід можна перейняти і використати?

3. Чи може наявне виробниче обладнання забезпечити досягнення
відповідного рівня якості, нормативних показників витрат ресурсів і
часу, що передбачені в інвестиційній пропозиції”?

4. Як вплине реалізація інвестиційної пропозиції на використання
потужностей у коротко- і середньостроковому аспектах?

Фінансові фактори.

1. Яку ставку дисконтування використано при розгляді пропозиції”?

2. Чи надає проект специфічні можливості запозичення фінансових ресурсів
(наприклад, позичка під низький відсоток для реалізації саме цього
проекту)?

3. Чи були розроблені «найкращий» і «найгірший» варіанти перебігу подій
при реалізації проекту додатково до реальних припущень щодо реалізації
проекту?

4. Чи здійснено аналіз чутливості? Яке відсоткове падіння у припущеннях
відносно ключових показників призводить до неприйняття проекту?

5. До якої міри ризикованість проекту зумовлюється мікро-економічними
(наприклад, такий специфічний ризик, як зміни у конкуренції”) або
макроекономічними факторами (наприклад, такий ринковий ризик, як
економічна політика уряду)?

Зовнішньоекономічні фактори.

1. До якої міри успіх реалізації проекту залежить від змін нижчезгаданих
зовнішньоекономічних факторів:

(а) зміна курсів валют;

(б) ціни на товари;

(в) рівні інфляції;

(г) рівні відсоткових ставок;

(д) економічна і податкова політика уряду.

2. Якою мірою життєздатність проекту залежить від урядових субсидій та
інших стимулів? Які витрати (соціальні й економічні) буде необхідно
взяти на себе (наприклад, зміна розміщення заводу, спричинена щедрими
інвестиціями з боку держави, може призвести до необхідності переселення
персоналу, необхідного для продовження реалізації проекту)?

Людський фактор.

Основною причиною того, що проекти не втілюють у життя все, що від них
очікувалось, є ігнорування людського фактора. Реалізація більшості
проектів призводить до структурних змін і впливає на управлінську
мотивацію.

1. Чи потребує інвестиційна пропозиція залучення додаткового персоналу
або подальшого навчання та перепідготовки працюючого?

2. Чи здатне керівництво самостійно реалізувати інвестиційну пропозицію?

3. Чи існує персональна/командна відповідальність за реалізацію
інвестиційної пропозиції? Чи є вона найпридатнішою для цього випадку?

4. Чи є адекватними потребам реалізації проекту існуючі управлінські
структури і процедури?

5. Яким чином вплине нова інвестиція на керівництво та працівників?

6. Чи мали місце попередні консультації щодо планів інвестування з
робітниками і профспілками?

2.4. Затвердження

Проходячи стани оцінювання, пропозиція передається через різ ні рівні
затвердження організаційної ієрархії до тих пір, поки нарешті не буде
прийнята або відкинута. Факти свідчать, що центральною силою у процесі
прийняття рішення є бажання керівника взяти на себе відповідальність за
інвестиційну пропозицію. У даному разі рішення приймається не з огляду
на пропозицію як таку, а з урахуванням того, чи підвищить це власну
репутацію керівника або яким чином вплине на його подальшу кар’єру. На
практиці буває так, що особи, залучені до попередніх досліджень та
оцінки проектів, дістають підвищення по службі до рівня осіб, які
приймають рішення у головному офісі щодо підтримки і прискорення
реалізації цих самих проектів. У великих організаціях затвердження
більшості проектів є, як правило, формальним підтвердженням уже взятих
на себе зобов’язань. Повне відхилення інвестиційної пропозиції
зустрічається рідко, але буває, що їх відсилають на доопрацювання і
коригування.

Стадії затвердженя мають двійчастий характер щодо таких функцій:

Функція контролю якості. З оглядцу на те, що пропозиція задовільнила
вимоги на попередніх етапах, немає сенсу відкидати її, хіба що зз
політичних міркуваня. Тільки, там попередне плануваня інвестиційного
процесу було невіднповідним, стадія затвердження має велике заначення у
визначенні долі проекту.

Мотиваційна функція. Інвестиційний проект і особа що його пропонує є
нерозідьними. Особа, що приймає рішення, одночасно формує думку
(судження) щодо пропозиції,і змушує себе і команду виконавців
підпорядковувати свою діяльність її реалізації.

Інколи втрати, пов’язані з відхиленням капітальних проектівна основі
мотиувації керивників, набагато превищюють втрати, повєзані з прийняттям
проектів з мінімальною прибутковістю. Рівень відповідальності,
ентузіазму і настрій команди керівників, що займається впровадженням
проекту, є головними факторами, що визначають успіх або невдачу проектів
з граничною економічною ефективністю.

2.5. Проектний контроль

Взявши на себе зобов’язаннявідносно певного проекту,фірма повинна
регулярно і сиситематично оцінювати припущення та інші фактори, з
урахуванням яких приймаолося рішення, а також контролювати прогрес у
розвитку проекту на всіх стадіях його реалізації. Коли зміни у
припущеннях і запланованих грошових потоках є істотними, керівництво
повинно прийняти рішення відносно того, які з них необхідно внести до
певногг інвестиційного проекту або у сам процес прийняття рішень.

Контроль на стадії реалізації проекту.

Затвердження запиту на фінансування на стадії прийняття рішення зумовлює
лише загальну суму і графік капітальних витрат, але реальний контроль за
витратами починається з розміщення замовлень. Останнє включає :

точне визначення вимог на основі графіків постачання та монтажу, строків
виконання і випробувань ;

встановлення переліку постачальників з метою визначення цін;

вибір накращих цінових пропозицій.

Більшість проектів при сітьовому плануванні потребує визначення
критичного шляху у графіках доставки і монтажу. Цей шлях
характеризується як найдовший по сітці. Рис . 3.4 наочно це демонструє.
На практиці визначення критичного шляху є досить часто дещо складнішою
процедурою. Контроль здійснюєтться за допомогою аналізу витрат за
бухгалтерськими записами. Звіт про реалізацію звичайно включає : суму
реальних витрат; сму, яка повинна бути витрачена на звітну дату;
превищення витрат над запланованими; недовитрату коштів, яка необхідна
для завершення проекту. Для фірм вважається прийнятним допущення цієї
цифри робиться запит щодо виділення додаткових коштів. За статистикою,
81% фірм схильні до прегляду проектів, якщо витрати превищують планові
на 10 % і більше відсотків.

– подія

Цифри — дні до завершення реалізації проекту.

Критичний шлях А-В-Г-Д становить 16 днів.

Рис.5. Критичний шлях

2.6. Постаудит

Будь-яка система контролю потребує зворотного зв’язку, який показує, як
добре ця система функціонує. Пост, або проектний, аудит визначається як
об’єктивна і незалежна оцінка успішності витрат коштів у процесі
реалізації проекту за визначеним планом. Оцінка повинна включати
реалізацію проекту від його затвердження до здачі в експлуатацію, а
також технічне і фінансове його функціонування після прийняття в
експлуатацію.

Статистичні дослідження, проведені і Великобританії, свідчать, що
постаудит регулярно застосовується у більшості проектів 48 % з опитаних
фірм. Прискіпливіший аналіз проте демонстструє, що для багатьох фірм,
які потребують проведення постаудиту, він обмежується порівнянням
фактичних витрат з плановими і лише незначна увага приділяється
спостереженню за операційними грошовими потоками.

Цілі постаудиту.

Постаудит виконує три базових функції: (1) покращує якість існуючих
інвестиційних рішень; (2) поліпшує якість майбутніх інвестиційних
рішень; (3) знаходить причини для ініціювання діяльності по внесенню
коректив у вже існуючі проекти.

Покращення якості існуючих інвестиційних рішень. Можливість того, що
методи, міркування та припущення, якими керувався менеджер, можуть бути
піддані аудиту у майбутньому, може розглядатися як стимулюючий фактор,
який спонукає менеджера до покращення якості та достовірності інформації
і обмежить природну тенденцію до безпідставного оптимізму. Занадто
оптимістичний прогноз щодо реалізації проекту часто заохочується
керівною верхівкою шляхом встановлення нереалістично високих контрольних
показників ефективності інвестиційного проекту. Можливість того, що така
помилка у передбаченнях буде виявлена аудиторською перевіркою, може
попередити або зменшити цю помилку.

Постаудит може бути таким, що зменшує продуктивність, якщо він
призводить до прийняття невиправдано занижених прогнозних оцінок за
умови, що винагорода за успіх виявляється менш привабливішою, ніж
покарання за невдачу. Це може виражатися у розробці меншої кількості
проектів, які відрізняються високим ступенем ризику і високою
дохідністю. Саме тому важливо розглядати постаудит не як зустрічний
контроль, а як інструмент, що стимулює якість і цілісність проектного
аналізу.

Поліпшення якості майбутніх інвестиційних рішень. Пост-аудит відіграє
важливу роль, надаючи керівникам змогу отримати користь із запобігання
допущених у минулому помилок. На відміну від більшості управлінських
рішень, потрібно багато років, поки успіх або невдача рішень щодо
інвестування стануть повністю зрозумілими. Надалі все це ускладнюється
недостатністю і неповнотою інформації з реалізації інвестиційного
проекту, яка отримується через процес бухгалтерського обліку, та
ймовірністю того, що менеджери не мають наміру працювати на фірму
протягом усього життя проекту. Постаудит, який здійснюється через один
або два роки після початку реалізації проекту, забезпечує керівникам,
які відповідальні за якість рішень, прийнятих за основу, необхідний
зворотний зв’язок. Це дає змогу врахувати попередній позитивний чи
негативний досвід і запобігти появі одних і тих самих помилок при
розгляді інвестиційних пропозицій у майбутньому. Постаудит повинен
забезпечити своєчасний зворотний зв’язок і надати інформацію відносно
того, чому проекту не вдалося досягти обіцяного рівня і, таким чином,
зменшити ймовірність невдачі при реалізації майбутніх проектів.
Наприклад: чи достатньо зібрано даних для здійснення оцінки? яких
специфічних помилок було допущено у припущеннях і прогнозах? чи були
оцінені відповідним чином ризики? які заходи повинні бути здійснені з
метою покращення процесу прийняття рішень?

Постаудит не може просто асоціюватися з фінансовим аналізом.
Інвестиційний проект повинен бути розроблений таким чином, щоб
відповідати певним стратегічним вимогам. Аудит допомагає визначити,
наскільки результати реалізації інвестиційного проекту збігаються зі
стратегічними завданнями, які він має реалізувати. Якщо проект за своєю
суттю спрямований на підвищення частки ринку, то його аудиторська
перевірка суттєво різниться від перевірки іншого проекту, націленого,
наприклад, на підвищення кваліфікації працівників.

Одна з проблем пов’язана з використанням постаудиту як інструменту для
оцінки рівня системних помилок у припущеннях і гиків. Вона зумовлена
тим, що моделі постаудиту є тенденційними за своєю природою. Браун
зазначає, що весь перелік пропозиційй які напрацьовані менеджерами, має
бути перегляну оцінки будь-яких відхилень у припущеннях. Припустимо, що
менеджером розроблено набір з чотирьох пропозицій, іного року принесуть
грошові потоки у -2000, -1000, 1000 та 2000 гривень. Очікувана перша
теперішня вартість цих проектів загалом становить нуль.Тепер припустимо,
що дійсна величина дійсної теперішньої вартості для кожного проекту
становить нуль, тобто будь-які відмінності виникають від наявності
випадкових помилок у передбаченнях. Вище керівництво, використовуючи
критерій чистої теперішньгої вартості, розглядатиме тільки проекти з
позитивною чистою теперішньою вартістю на загальну суму 3000 гривень.
Коли у процесі постаудиту виявляється, що дійсна чиста теперішня
вартість дорівнює нулю, вони, природно, можуть дійти висновку, що
менеджер систематично помилявся, роблячи такі передбачення. На практиці
це результат природньої вибірковості аудиту, що є помилкою, тому що вона
виключає з розгляду відхилені пропозиції (про існування яких ніхто і не
здогадувався). Вище керівництво повинноти поспішних помилкових висновків
в оцінці систематичних помилок у передбаченнях і має зробити все для
того, щоб заохочувати керівників робити надійніші передбачення замість
того, щоб коригувати передбачення менеджерів, враховуючи наперед
визначену величину відхилення. Ця проблема є особливо актуальною для
ризикових проектів, де рівень непостійності оцінок є високим.

Основа для коригуючих дій. Третьою метою постаудиту є розгляд проекту з
точки зору його перспектив на майбутнє. Коли фактичні відхилення є
значними або коли ключові міркування уже не є такими важливими, майбутнє
інвестиційного проекту в його початковій формі стає предметом дискусії.
Може виявитися, що проект є набагато прибутковішим, ніж планувалося. Це,
в свою чергу, спонукає до розширення інвестиційного проекту або ж
призведе до ранішого переходу до наступної фази реалізації проекту. Там,
де зміни є несприятливими, це може призвести до перегляду проекту з
урахуванням можливих скорочень або відмов від проекту.

Програма постаудиту.

Перед тим як інвестиційне рішення буде прийнято, має бути розроблена
програма з постаудиту, яка повинна включати питання: чи взагалі потрібен
аудит; коли його варто здійснити; які необхідні для цього процедури; хто
відповідатиме за його здійснення.

З огляду на те, що аудиторські перевірки можуть бути дорогими і забирати
багато часу, неможливо переглядати всі проекти. Серед відібраних для
аудиту проектів глибина і масштаби аналізу також можуть бути різними.
Вибір проектів для аудиту залежить від вигод, що можуть бути отримані в
результаті реалізації проекту. Якщо говорити про прибутковість уже
існуючих проектів, то, як правило, до переліку включають великі проекти
з високим ризиком, де навіть незначні несприятливі зміни можуть вплинути
на загальну прибутковість проекту. Значний потенціал для контролю
закладено у проектах, де великий відтік грошових коштів планується на
пізніших етапах життєвого циклу проекту. З метою покращення рішень у
майбутньому бажано здійснювати відповідний поетапний пересічний
(матричний) аналіз проектів з метою оцінки здатностей до передбачення
різних команд управлінців або окремих керівників.

Використання постаудиту не повинно обмежуватися лише проектами, які
викликають сумніви, оскільки це певним чином призводить до думки, що
основною метою постаудиту є попередній розподіл вини. Однією з причин
прийняття рішення стосовно то-ікі проекти повинні бути переглянуті на
стадії вибору, є те, їй перегляд гарантує перевірку як добрих, так і
проектів, тою мірою задовольняють вимоги відбору.

На практиці з огляду виключаються проекти, отримання інфомації по яких
надзвичайно важко або дорого. Наприклад, майже неможливо правильність
інвестиційних рішень для взаємовиключних проектівабо за умови, коли
превалюють обмеження по капіталу, коли відсутня інформація відносно
неприйнятих проектів. Для кожного проекту, де потрібен постаудит,
повинповинна розроблятися спеціальна аудиторська програма. Бажано, щоб а
розроблена у процесі прийняття рішення на стадії оцін-одила до складу
пропозицій, які подаються на ухвалу. З метою запобігання перевитратам
коштів і часу у процесі проведения аудиту програма повинна
концентруватися на тих припущеннях і результатах, які є важливими при
оцінці чистої теперішньої вартості. Аналіз чутливості дає змогу
визначити ті припущення і зміни, які мають найбільший вплив на проект.
Тож програма має деталізувати, яким чином вони мають бути переглянуті.

Величина очікуваної теперішньої вартості може залежати від певних
ключових подій, що мають відбутися. Чи реагуватимуть конкуренти на новий
продукт шляхом зниження цін або впровадження у виробництво кращих
продуктів? Чи буде внесено такі зміни до законодавства, які завдадуть
шкоди проекту? Наприклад, потрібно врахувати нові вимоги до охорони
праці або захисту навколишнього середовища, запроваджені у країні, до
якої ви маєте намір експортувати товари. Чи буде заплановане скорочення
персоналу, що міститься серед інвестиційних пропозицій, прийняте
робітниками або профспілками? Подібні критичні події можуть мати значний
вплив на прибутковість проекту і, якщо це так, аудит повинен
сконцентруватися на них. Це також впливає на розподіл аудиту у часі.
Якщо, наприклад, головною критичною подією є ряд повторюваних замовлень,
розміщених клієнтом, що йдуть за запуском у виробництво нової продукції,
і якщо це відомо вже на шостому місяці інвестиційного процесу, тоді
варто вдатися до аудиту на ранніх стадіях.

Правильна розробка програми аудиту з огляду на критичні припущення і
події та вибір часу допоможуть аудитору у поясненні відхилень від
запланованих значень (оцінок) грошових потоків. Ці зміни потім мають
бути проаналізовані у розрізі контрольованих і неконтрольованих подій, а
також передбачуваних і непередбачуваних припущень. Такий аналіз дає
змогу дійти висновку відносно того, чи дійсно помилки у передбаченнях
спричинені переважно упередженими оцінками і невідповідним рівнем
проектного контролю.

Час проведення постаудиту є важливим чинником. У той момент, коли
більшість робить це через певний проміжок часу (наприклад, один рік
після закінчення реалізації проекту), бажано встановлювати дати
перегляду, які передують критичним точкам прийняття рішень. Політика
перегляду проектів, коли, скажімо, здійснено 10 % витрат капіталу,
вважається вдалою, якщо метою аудиту є насамперед створення бази для
внесення поправок.

Перелік процедур, що входять до комплексу постаудиту, змінюється залежно
від цілей проекту. Але більшість перевірок повинні охоплювати такі
питання:

1. Витоки (історія) проекту. Досить легко забути про дійсну мету проекту
і оцінювати його за допомогою хибних критеріїв. Якщо, наприклад,
головним мотивом витрат капіталу є покращення іміджу компанії, досить
нерозважливо оцінювати проект з чисто економічних позицій.

2. Порівняння фактичних показників реалізації проекту з плановими
показниками. Акцент потрібно зробити на тих факторах, значення яких
суттєво відрізняються від попередньо запланованих, особливо тих, що
можуть призвести до уповільнення у завершенні проекту, змін в
інвестиційному проекті або можуть вплинути на прибуткогенеруючий
потенціал проекту.

3. Порівняння економічних показників. Використовуючи напрацьовану раніше
інформацію, економічний показник (такий, як чиста теперішня вартість)
може бути розрахований ще раз для порівняння з початковим показником за
проектом. Відхилення, що перевищують прийнятний рекомендований рівень
помилки при передбаченні, потребують додаткового аналізу і коментарів.
Там, де виникає несприятливе відхилення, має бути підготовлена
інформація, необхідна для повної переоцінки проекту перед відмовою від
його подальшої реалізації.

4. Аудиторські рекомендації та висновки. Аудиторські перевірки є досить
дорогими і можуть бути виправдані лише, якщо проводяться з метою
покращення інвестиційного процесу загалом або реалізації конкретного
інвестиційного проекту зокрема, або якщо запропонований план дій
спрямований на підвищення прибутковості проекту. Так, у висновках
звертається увага на уроки, отримані з інвестиційного проекту, на основі
яких можна розробити рекомендації щодо покращення оцінки інвестицій на
майбутнє. До звіту також додаються неекономічні аспекти, такі як вплив
інвестицій на моральний стан працівників, імідж компанії та екологічні
аспекти. Подібні соціальні витрати та вигоди мають довгостроковий вплив
на прибутки компанії.

5. Зворотний зв’язок. Важливо, щоб відповідні розділи аудиторського
звіту були доведені до відповідних виконавців. Таким чином у результаті
аудиту можна покращити методику і практику реалізації інвестиційного
проекту. Вартість аудиторської перевірки може порівнюватися з вартістю
загальної суми вигод, отриманих від цієї перевірки на рівні всього
підприємства.

Підсумовуючи викладене, варто зауважити, що розподіл ресурсів є головною
рушійною силою, за допомогою якої може бути впроваджена бізнесова
стратегія. Очевидно, що інвестиційні рішення є не просто результатом
використання оціночних критеріїв. Прийняття інвестиційних рішень є
здебільшого одним з видів пошуку: ідей, інформації, альтернатив,
критеріїв прийняття рішень. Процвітання фірми значною мірою залежить від
її здатності створювати прибуткові інвестиційні можливості, ніж від
здатності їх оцінювати.

З того моменту, коли фірма починає займатися певним проектом. вона
повинна регулярно і систематично скеровувати і контролювати його на всіх
стадіях реалізації. Постаудит, якщо його проведено на належному рівні,
виконує важливу роль у покращенні якості інвестиційного аналізу як уже
існуючих, так і майбутніх проектів, і дає інструменти для коригування
вже існуючих проектів.

3. РИНОК МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його
чітко визначена однорідність приводять до злиття національних
економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в
межах світової економічної системи, яку формують взаємозв’язки між
національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і
фірмами, державними шституціями і фінансовими ринками, відбуваються
різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні,
науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх грунті
розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов’язана
з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в
товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької
вигоди).

Слід зазначити, що міжнародні потоки капіталу не тотожні переміщенню
промислової техніки, машин та устаткування. Радше це переміщення
фінансових вимог, фінансові потоки між позичальниками в різних країнах
чи між материнськими фірмами і філіями за кордоном.

Розрізняють вивіз підприємницького капіталу —довгострокові закордонні
інвестиції, що спрямовані на створення за кордоном філій, дочірніх
компаній та змішаних підприємств, і рух позичкового
капіталу_—міжнародний кредит (позика в грошовій чи товарній формі), що
надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із
застереженням строків повернення та сплати процентів.

Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

підвищення ролі державну вивозі капіталу; держави самі стають активними
фінансовими експортерами;

посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими
країнами (це пояснюється структурними змінами в економші, розвитком
капітало- та наукоємних технологій тощо);

збільшення частки прямих закордонних ивестицій — капі-таловкладень у
зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Міжнародний ринок капіталів формують шституції, які опосередковують
прямі зв’язки між інвесторами, що шукають можливості вкладення капіталу,
і підприємцями, що потребують його чи проводять трансформації грошових
заощаджень в щвестяцій-ний капітал.

До таких установ-посередників, зокрема, належать:

кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в
інвестиційних кредитах;

кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржі;

інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні
папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку як самостійні
суб’єкти діяльності;

страхові компанії;

громадські емітенти;

інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі
цінними паперами.

Основні постачальники капіталу на міжнародному ринку — транснаціональні
корпорації, держави та міжнародні фінансові шституції.

Тепер поставимо запитання: що змушує фірму вивозити капітальні ресурси
за кордон, використовувати їх за межами країни походження та розгортати
виробничі потужності за кордоном, на ринку, де з нею конкурують
національні фірми, які володіють перевагами «рідних стін»?

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають міжнародний рух капіталу
як фактор виробництва. Згідно з ними, основна причина вивозу капітальних
ресурсів —різниця в нормах прибутку в різних країнах. Інвестора при
цьому цікавить рівень процентної ставки у «своїй» країні й за кордоном.
Відмінності в рівнях граничного продукту капіталу дають поштовх до його
міграції, що в подальшому приводить до згладжування цих відмінностей. Ця
теорія може бути виражена формулою капіталізації потоку доходів

К = Р/І,

де К — загальна вартість активу; Р — прибуток, здобутий завдяки
вкладеному активу, І — норма прибутку.

Звідси І = Р/К.

Рух капіталу триватиме, поки норми прибутку в обох країнах не
зрівняються.

Проте не менш важливими в поясненні інвестиційної діяльності є
відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо.
Саме на них акцентують увагу теорії, які беруть за основу недосконалість
ринку.

Один із фундаторів теорії ринкової влади С. Хаймер, критикуючи класичну
теорію автоматичного встановлення рівноваги між нормами прибутку в
різних країнах, обгрунтував тезу про те, що суб’єкт швестиційної
діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на
ринку та досягнути ринкової влади.

Згідно з цією теорією, на ранніх стадіях зростання фірма збільшує свою
частку на ринку шляхом об’єднання та придбання, тобто шляхом
концентрації виробництва, з метою отримання більшого прибутку. Проте на
певній стадії підвищення концентрації ринкової влади в межах окремої
держави стає неможливим, тому прибуток інвестується за кордон> що
спричинює аналогічні процеси на зарубіжних ринках. Таке закордонне
інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження
контролю над ринком.

Підхід Хаймера дає змогу певною мірою пояснити досить поширену практику
«захисних інвестицій». Так, великі компанії часто створюють за кордоном
виробничі потужності, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву
позицій конкурентів на цих ринках.

Слід зауважити, що ринкова влада фірми значною мірою забезпечується її
особливими перевагами: економією на масштабі, науково-технічними
досягненнями, управлінськими навичками, вільним доступом до джерел
великого капіталу тощо. На основі таких конкурентних переваг завданням
фірми є отримання за кордоном прибутків, більших за прибутки «місцевих»
фірм.

Теорія інтерналізації спирається на поняття «витрати на укладання угоди»
(трансакційш витрати). Витрати на трансакції за жорсткої конкуренції є
більшими порівняно з угодами В умовах «відносин співробітництва». Зі
зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати
«внутрішнього характеру», тобто здійснюється внутрішньокорпораційний-
обмін — інтерналіза-ція ринків.

Формування нових «внутрішніх» ринків фірм породжує достатні імпульси для
підвищення ефективності, а мета мінімізації трансакцій залишається
основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює/ міжнародний
рух кашталу посиленням конкуренції технологічного характеру між
суб’єктами ринку капіталів.

Згідно з моделлю циклу життя продукту, після початкової, інноваційної,
фази розвитку продукту в міру досягнення ним зрілості фірма дедалі
більше розглядає розгортання зарубіжного виробництва як важливий засіб
збереження своїх позицій на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару
виробництво продовжує концентруватись у країні походження, навіть якщо
витрати виробництва в інших країнах є нижчими. Але коли у фазі зростання
виробничий процес стандартизується, підприємство починає інтенсивно
інвестувати за кордон, аби скористатися перевагами певних ринків і
зберегти експортний потенціал. При цьому з метою запобігання імітації
нового продукту зарубіжними підприємствами і підтримки власних філій
компанія вдосконалює товар, здійснює патентний захист та проводить
відповідну рекламу.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух кашталу
як наслідок розвитку технології інноваційного процесу. Створюючи нові
технології, фірма і в цьому випадку прагне закріпити контроль і
власність щодо своїх специфічних технологічних переваг.

Ми розглянули концепції, що пояснюють міжнародний рух кашталу стосовно
вкладника. Тепер звернімося до теорій, в яких акцентуються мотиви
сторони, що приймає капітал.

Концепція оборони національного суверенітету робить наголос на тому, що
зростання зарубіжних інвестицій у національній економічній системі на
певному етапі приводить до їх виходу з-під контролю держави-реципієнта.
Це може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва в кінцевому
продукті. Уряди при цьому або дотримуються політики протидії розширенню
впливу країнекспортерів капіталу, або вдаються до регулювання експорту
та імпорту капіталу.

Механізм взаємовідносин фірми, що інвестує за кордон, і
країни-реципієнта є ядром моделі купівельної спроможності. Специфіка цих
відносин розглядається як функція цілей, ресурсів та обмежень обох
сторін. Кожна з сторін має активи, в яких заінтересована інша сторона.
Сторона з більшою купівельною спроможністю одержує більший зиск: До
початку вкладення інвестицій сторона-реципієнт має слабкі купівельні
позиції, але в ході інвестиційного процесу зменшується її залежність і
вона може наполягати на перегляді умов інвестицій на свою користь і
скороченні пільг зарубіжним інвесторам, а також збільшенні частини
прибутку національних фірм, національному режимі інвестування.
Зарубіжний інвестор прагне при цьому зберегти технологічну та іншу
залежність країни, що приймає.

Згідно з гіпотезою валютного простору, головним стимулом-переведення
виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є
наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги
мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта
країн-реципієнтів.

Розвиток світових фінансових ринків веде до значної концентрації
капіталів навколо світових фінансових центрів. Ця тенденція розширює
можливості використання тимчасово вільних коштів в економіках тих країн,
які мають гостру потребу в додатковому капіталі. Зовнішні позики
капіталу широко використовуються країнами, що розвиваються, і країнами з
перехідною економікою. Такі країни намагаються залучити капітал до своєї
економіки шляхом продажу цінних паперів на внутрішніх і зовнішніх
фінансових ринках, розміщенням облігаційних позик за кордоном,
одержанням приватних, державних кредитів та фінансової допомоги з боку
міжнародних організацій тощо. Незважаючи на загострення конкуренції, у
процес міжнародної торгівлі капіталами активно включилися країни з
низьким і середнім рівнем прибутків. Такі країни складають на сьогодні
так званий “ринок, що утворюється”. Цей ринок є сприятливим
фінансово-економічним середовищем, що притягує до себе все більшу
кількість інвестицій.

У країнах із розвинутою економікою та можливістю вільного переміщення
капіталу існує відносний паритет прибутковості капіталовкладень.
Утримувачі капіталу постійно шукають напрямки вкладання фінансових
ресурсів для одержання прибутку, вище паритетного. Однак, глобальний
інвестор визначає напрямок інвестицій з огляду не тільки на рівень
прибутковості капіталовкладень, а й на ризикованість таких операцій.

Утримувачі капіталу можуть інвестувати кошти суб’єкту підприємницької
діяльності або державі. Таке інвестування може відбуватися або через
емісію відповідних зобов’язань (укладання договорів, продаж майна,
довгострокова аренда, тощо) або за рахунок цінних паперів. З огляду на
мобільність фондового сектору ринку капіталу інвестиції, як правило,
реалізуються за допомогою операцій на ринку цінних паперів.

Проблема залучення іноземних інвестицій та капіталів “внутрішніх”
інвесторів в економіку країни за допомогою цінних паперів потребує в
першу чергу визначити, що метою будь – якого інвестиційного проекту є
економічний інтерес. Цей інтерес може бути обумовлений створенням в
країні сприятливого інвестиційного клімату. Пошук інвестором свого місця
на ринку країни супроводжується визначенням економічної доцільності
вкладання капіталу в економіку такої країни.

Для України залучення інвестицій, і особливо іноземних, достатньо
важлива справа. Надходження іноземного капіталу в Україну та залучення
заощаджень населення є незначними, особливо порівняно з такими
невеликими країнами сусідами, як Польща, Угорщина та Болгарія (Україна
отримала мізерну суму – 450,5 мільйона $ США у формі іноземних
інвестицій з січня по вересень 1999 року, що на 208 мільйонів $ США
менше, ніж сума за відповідний період 1998 року. Іноземні інвестиції в
Україні з часу проголошення нею незалежності склали 3,1 мільярда $США,
що в кілька разів менше, ніж в Польщі та Угорщині (Дані агентства
Interfax: Wall Street Journal Europe, 5-6 листопада 1999 року, ч.2)).
Наприклад, у 1998 році Угорщина отримала 1750 $США іноземних інвестицій
на душу населення, Болгарія – 140 $США, Україна залучила лише 40 $США на
душу населення. Для залучення іноземних інвестицій “Уряд має розробити
додаткові заходи, спрямовані на здійснення політики активного
стимулювання іноземних інвестицій, залучення їх у сферу приватизації,
спрощення візового режиму для іноземних інвесторів, закріплення прав
інвесторів на придбання у власність, на яких розміщуються об’єкти
інвестування”(Послання Президента України до Верховної Ради України
“Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000-2004 рр.”).

На яких саме цінних паперах інвестор може зосередити свій вибір?

По-перше, це найменш ризиковані державні цінні папери. До певного часу в
Україні саме вони користувалися найбільшим попитом інвесторів. Однак,
отримані кредитні ресурси були занадто дорогими для держави. Це змусило
Уряд України здійснити відповідні заходи щодо зменшення витрат,
пов’язаних з обслуговуванням таких цінних паперів. Аксіома – “більший
прибуток за звичай мають більш ризиковані цінні папери” в Україні була
нарешті доведена.

Оскільки в Україні переважна більшість підприємств є акціонерними
товариствами, інвестиції в реальну економіку здійснюються також через
цінні папери. Саме українські підприємства потребують інвестицій.
Причина такого стану добре відома – неконкурентність продукції, яка
обумовлена високою вартістю ресурсів, наявністю старого обладнання та
технології, енергомісткістю виробництва, відсутністю обігових коштів
тощо. Нажаль, більшість українських підприємств є або збитковими, або
безприбутковими. Цінні папери для таких підприємств були лише засобом їх
перетворення із державної форми власності в акціонерну. Реальний
інвестор або зацікавлений стратегічно в конкретному підприємстві, або
таке підприємство є достатньо прибутковим (прибуток від інвестицій має
дорівнювати або перевищувати вартість капіталу, наприклад, прибутку від
банківського депозиту). Тобто, інвестор може інвестувати кошти переважно
в інвестиційно привабливі підприємства.

Разом з визначенням економічної доцільності інвестиційного проекту
інвестор бажає знати, як інвестовані ним кошти будуть захищені. Обсяг
правових питань, які при цьому інвестор має вирішити, не менше (а може й
більше) економічного розрахунку очікуваних прибутків від інвестованого
капіталу. В Україні тривалий час піднімається проблема захисту прав
інвесторів. На випадки грубого порушення прав інвесторів неодноразово
звертали увагу Президент України, Парламент України та Уряд. Однак,
навіть непідготовлений читач починає розуміти, що гучні справи – це лише
верхівка айсбергу, який поступово переміщує фондовий ринок України
далеко від основних потоків капіталу. Інвестор, відчуваючи небезпеку для
своїх коштів, обирає “курс” далеко від небезпечного місця і попереджує
своїх колег. Якщо тенденція не зміниться, український ринок цінних
паперів може залишитися взагалі без капіталу.

Для інвестиції коштів в економіку країни інвестор повинен впевнитись, що
його права в цій країні охороняються законом і на ділі.

На захищеність прав інвесторів вагомий вплив має сформована в країні
система обліку прав власності. Придбавши в Україні цінні папери
українського підприємства, інвестор (резидент або нерезидент, фізична
або юридична особа) стає власником цих цінних паперів. Облік прав
власності такого інвестора здійснюється відповідно до законодавства
України, яке, нажаль, не тільки для нерезидента а й для українських
фахових учасників ринку цінних паперів досить складне. Складність
законодавства щодо цінних паперів закономірна і обумовлена складним
характером правовідносин, що супроводжує обіг цінних паперів.

З огляду на складність обігу цінних паперів, до інвестиційного процесу
на розвинутих фондових ринках, як правило, може бути залучено до 10%
населення країни. При цьому формування власників цінних паперів може
відбуватися за так званими “англо – американською” або “німецькою”
моделями. Різниця між цими моделями полягає у структурі власників: для
англо – американської моделі характерна велика кількість власників
пакетів цінних паперів; для німецької – концентрація власності великими
банками. Україна вже майже десять років розбудовує ринок цінних паперів,
залучивши до цього процесу половину свого населення. Проведення
приватизації в Україні призвело до формування великої кількості
власників цінних паперів, які за своєю суттю не є власниками і не мають
можливості управляти належною їм власністю. Розпорошеність капіталу
сприяла “неформальній приватизації з появою псевдовласників – осіб, які
не мають юридичних прав власності, але фактично володіють колишніми
колгоспами, підприємствами та організаціями, використовують їхнє майно
та доходи задля власного збагачення…. Ці та інші явища не можуть не
дооцінюватися. Вони не лише спотворюють економічну систему,
дискредитують політику реформ, а й обмежують можливості формування в
Україні сприятливого інвестиційного клімату, стримують вирішення
визначального завдання ринкових перетворень – утворення самодостатніх
механізмів економічного саморозвитку та самозростання (Послання
Президента України до Верховної Ради України “Україна: поступ у ХХІ
століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004
рр.”)”.

Незважаючи на визначеність Президентом України, Парламентом і Урядом
стратегічних напрямів розвитку фондового ринку, практичні кроки
здійснюються, нажаль, хаотично за принципом “крок вперед два назад”.
Держава, нажаль, ще не повністю визначилась, з яким фінансовим
інструментом має справу. Уява переважної більшості громадян України про
цінні папери лишилася на рівні знань про трьохвідсоткову облігацію.
Натомість, багато фахових учасників ринку цінних паперів намагаються
перекласти свої знання і досвід щодо грошового обігу на обіг цінних
паперів. Фундаментальні дослідження і аналіз процесів, які відбуваються
на фондовому ринку України, не проводяться, бо немає ані замовника для
такої роботи, ані координатора її виконання, ані локалізованої групи
фахівців, здатної це виконати. Набагато приємніше вести розмови про
успіхи іноземних фондових ринків і намагатися “впровадити” ці досягнення
в Україні. Результати розвитку українського фондового ринку показують,
чого варта спроба “прямого впровадження” іноземного досвіду без його
адаптації до українських реалій.

Доцільно, нарешті, коротко розглянути, з яким саме фінансовим
інструментом доводиться мати справу. До появи цінних паперів у сучасному
їхньому значенні боржник, привертаючи кошти кредитора, брав на себе
визначені ним зобов’язання. Правові взаємовідносини кредитора і боржника
оформлялися договором. Договір підтверджував, з одного боку, одержання
боржником активів кредитора, а з іншого боку – зобов’язання боржника
перед кредитором: право на частку в майні боржника, право на участь у
керуванні корпорацією, право на одержання прибутку, тощо. Договірна
форма оформлення правових взаємовідносин кредитора і боржника
здійснюється в даний час у деяких господарських товариствах, окрім
акціонерних. Вкрай низька оборотність такого договору як елемента
зобов’язального права стала причиною появи цінних паперів – дискретного,
однакового для всіх набувачів фінансового інструменту. З появою такого
інструменту зобов’язальні права боржника (емітента цінних паперів) і
кредитора (інвестора – власника цінних паперів) набули майнової форми
правовідносин. Цінний папір стає майном і, отже, об’єктом
цивільно-правових відношень.

Правові особливості цінного паперу роблять цінні папери відмінними від
інших фінансових інструментів, наприклад, грошових коштів. Ця обставина
вимагала створення в Україні абсолютно нової інфраструктури і формування
відповідної облікової системи. Саме погляд на цінний папір як на майно
та випливання з права власності зобов’язальних прав є суттєвою
відмінністю принципів континентального від англосаксонського права, яке
розглядає цінний папір в першу чергу як зобов’язання.

ВИСНОВКИ

В історії економічної науки не існує єдиної думки з приводу визначення
поняття “капітал”. Одні вчені обожнюють капітал із засобами виробництва,
інші розглядають його з точки зору продуктивних сил. Сучасні монетаристи
розуміють під капіталом кредитні гроші. А авторська школа 70-х років ХІХ
ст. вважає, що капітал, це те, що приносить дохід. Але скільки б багато
не існувало трактувань капіталу, суть його зводиться до одного.

Капітал як фактор виробництва являє собою майно, цінність, яка може мати
форму грошей, землі, речей, що належить підприємцям або іншим власникам
і використовується в процесі створення товарів і послуг.

Особливістю капіталу є те, що він має бути кимось нагромаджений,
створений і в процесі застосування має мати властивість самозростання.
Отже, для капіталу найважливішим є те, що за певних умов початкова
вартість капіталістичних цінностей забезпечує додаткову вартість, тому,
що головною функцією капіталу є принесення доходу.

Таким чином, капітал – це вартість, авансована у виробництво з метою
одержання додаткової вартості, це вартість, що завдячуючи експлуатації,
створює і приносить додаткову вартість.

Спрямування виробництва на виробництво додаткової вартості – мета
капіталістичного виробництва, його об’єктивний закон. Оскільки цій меті
підпорядковане все виробництво, вона є основною метою – основним
економічним законом капіталістичного виробництва.

Одержанню додаткової вартості підпорядковується не тільки виробництву.
На нього спрямований обмін, розподіл і споживання. Відтак, основний
економічний закон виробництва покладає всю систему буржуазних виробничих
відносин і є основним економічним законом капіталістичного способу
виробництва.

Головним джерелом зростання капіталу є робоча сила. Тому, що робітник
отримує за свою працю не повну вартість продукту, створену ним, а лише
певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення
працівника як такого. Отже, вартість, створена робочою силою, повинна
бути більшою, ніж вартість робочої сили.

Таким чином, створюється додаткова вартість, яка є основою
капіталістичного виробництва. Тому, що капіталістичне виробництво буде
продуктивним доти, поки воно зможе виробляти додаткову вартість.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Білик В. О., Гузик М. М. Еконоічна теорія. – К.: “Вища школа”, 1992 р.

Гош О. П. Політична економія. – К.: “Преса України”, 1999 р.

Енгельс Ф., Маркс К. Твори. – Т. 23.4.

Маркс К. Капітал. – Т. 1.5.

Маршалл А. Принципы политической экономии. – М., 1984 г.

Милль Дж. С. Основы поолитической экономии. – М., 1980 г.

Мочерний С. В. Основи економічної теорії. – Тернопіль АТ “Тарнекс”, 1993
р.

Нордгауз Вільям Д., Семюельсон Пол А. Макроекономіка. – К.: “Основи”,
1995 р.

Основи економічної теорії (під ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка). –
К.: “Вища школа”, 1994 р.

Риккардо Д. Сочинения. – Т. 1. – М., 1941 г.

Смит А. Исследование о природе и причине богатств народов.

Мочерний С.В. та ін. Основи економічної теорії. – Тернопіль: AT
“Тарнекс”, 1993. – С.243.

Смит А. Исследование о природе и причине богатств народов. – С. 205;

Риккардо Д. Сочинения. Том 1. – М., 1941. – С. 9 – 10;

Милль Дж. С. Основы политической экономии. – М., 1980. – Т. 1. – С.
148;

Маршалл А. Принципы политической экономии. – М., 1984. – Т. 3. – С.
234.

PAGE

PAGE 53

Капітал

Речовий зміст

Певна сума товарів

Певна сума засобів виробництва

Певна сума грошей

Суспільний зміст

Самозростаюча вартість

Вартість,що приносить додаткову вартість

Вартість, що втілює в собі додаткову вартість

Доступні інвестиційні можливості

Припущення

Ринки

Економіка

Виробництво

Фінанси

Люди

Преглянуті припущення, методи оцінки і критерії

Проведення через організацію

Затвердження

Оцінка

Конкретизація

Проекту та альтернатив

Відсів (чи варто розробляти ідею)

Стратегічний план (сумісність ?)

Пошук інвестиційних можливостей і проблем

Моніторинг (порівняння фактичних )

Постаудит

“Зірки”

“Знак запитання”

“Собаки”

“Грошова корова”

“Грошова корова”

“Зірки”

“Собаки”

“Знак запитання”

А

В

Б

Г

Д

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020