.

Джерела дипломатичного консульського права (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
469 8749
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Джерела дипломатичного

консульського права”ПЛАН

Вступ

1. Юридичні джерела (форми) права

2. Поняття джерел дипломатичного права

3. Поняття і джерела консульського права

4. Основні нормативно-правові джерела, які забезпечують діяльність
української дипломатично-консульської служби

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність досліджуваного питання пояснюється тим, що Україна стала
незалежною країною і розпочала активну діяльність по співпраці у різних
напрямках з більшістю країн світу. Тому є вкрай важливим вивчення джерел
дипломатичного і консульського права.

Дипломатичне право — галузь міжнародного права, що представляє собою
сукупність норм, які регламентують статус і функції державних органів
зовнішніх зносин.

Система дипломатичного права відповідає основним формам дипломатії:
двосторонньої дипломатії, здійснюваної через дипломатичні представництва
чи через так звані спеціальні місії, багатобічної дипломатії,
здійснюваної делегаціями на міжнародних конференціях і сесіях органів
міжнародних організацій, а також постійними представництвами держав при
міжнародних організаціях.

Дипломатичне право протягом довгого часу ґрунтувалося на звичаях.
Часткова офіційна кодификація дипломатичного права була вперше почата в
регіональному масштабі в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була
прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників). У даний час
дипломатичне право в основному кодифіковане.

Основним, договірним актом у даній області є Віденська конвенція про
дипломатичні зносини 1961 року.

У 1969, року Генеральною Асамблеєю ООН була також прийнята Конвенція про
спеціальні місії, а в 1975 році на дипломатичній конференції у Відні —
Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними
організаціями універсального, характеру.

Під час виконання даної курсової роботи були використані різноманітні
міжнародні нормативно-правові акти, статті з періодичних видань,
посібники з міжнародного права, зокрема – дипломатичного та
консульського права тощо.

В даній курсовій роботі планую розглянути такі питання як загальне
поняття юридичних джерел права, поняття джерел дипломатичного та
консульського права, розгляд основних нормативно-правових джерел, які
забезпечують діяльність української дипломатичної служби тощо.

Гадаю, що розгляд саме цих питань сприятиме якнайкращому розкриттю
загальної теми курсової роботи.

При дослідженні теми були використані такі загальнонаукові методи
наукового дослідження як: аналіз, синтез, порівняльний метод, метод
узагальнення.

1. Юридичні джерела (форми) права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт Правовий прецедент Нормативно-правовий договір
Правовий звичай Правова доктрина Релігійно-правова норма
Міжнародно-правовий акт

Загально-соціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші — породжують або об’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права
(нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий
звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-правовий
акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови
та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо
романо-германського типу (сім’ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,
Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами (результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру
(колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб’єктами федерації (наприклад. Федеративний договір
Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий
акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,
принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій
системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,
Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутрішньо-національного законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,
конвенції).

2. Поняття джерел дипломатичного права

Джерелами дипломатичного права є міжнародно-правові норми, які містяться
в міжнародних порядках і договорах (політичних, торгових, консульських і
ін.), регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій.

Дипломатичне право протягом довгого часу ґрунтувалося на звичаях.
Часткова офіційна кодификація дипломатичного права була вперше розпочата
в регіональному масштабі в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була
прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників). В даний час
дипломатичне право в основному кодифіковане.

Основним договірним актом у даній області є Віденська конвенція про
дипломатичні зносини 1961 року. У 1969 році Генеральною Асамблеєю ООН
була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на
дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав
у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального
характеру.

Джерелами є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах
міжнародного характеру (політичних, торгових, консульських). У
регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що
регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного
характеру.

Дипломатичне право – сама древня галузь міжнародного публічного права.
Уперше спроба кодификації звичайних норм, регулювання дипломатичних і
консульських відносин держав була почата в 1815 р., коли відбувся
спочатку Віденський, а потім Аахінський конгреси.

Сучасний етап кодификації дипломатичного і консульського права
відноситься до 1949 р., коли Комісія ООН по міжнародному праву в числі
перших питань конференції назвала питання про дипломатичні і консульські
відносини.

У 1958 р. Комісія склала проект конвенцій “Про дипломатичні відносини та
імунітети”, які лягли в основу конвенції “Про дипломатичні відносини” у
1961 р. на Віденській конференції.

У 1975 р. у Відні була укладена конвенція про представництво держав,
їхній отношениях з міжнародними організаціями універсального характеру.

Однак, незважаючи на те, що існують конференції дипломатичного і
консульського права універсального характеру, у світі існує цілий ряд
багатобічних конвенцій, які регулюють питання дипломатичного права:
Гавайська конвенція “Про дипломатичних чиновників” 1928 р., Каракасська
конвенція “Про консульські документи” 1911 р., Гавайська – “Про
консульських чиновників” 1928 р., “Загальна конвенція і привілеях і
імунітетах ООН” 1946 р., Конвенція “Про привілеї та імунітети
спеціальних установ” 1947 р.

До джерел дипломатичного права відноситься цілий ряд макрорегіональних
конвенцій, що регулюють професійні питання (наприклад: “Конвенція про
привілеї та імунітети організації африканської єдності”).

Варто мати на увазі, що нарівні з міжнародними джерелами дипломатичного
права існує ряд національних джерел, прийнятих у рамках
внутрішньодержавного права будь-яким державою-членом світового
співтовариства: “Положення про дипломатичне представництво України за
кордоном” 1992 р.; “Положення про дипломатичні і консульські установи
іноземних держав в Україні” 1993 р.; “Положення про порядок призначення
глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних
організаціях” 1994 р.

Комісія міжнародного права ООН на своїй першій сесії в 1949 р. у числі
ряду питань, які підлягають кодификації, назвала питання дипломатичних і
консульських зносин. У 1958 р. комісія склала проект конвенції про
дипломатичні зносини та імунітети, який ліг в основу Конвенції про
дипломатичні зносини 1961 р., прийняту у Відні.

У 1961 р. комісія склала проект конвенції про консульські зносини та
імунітетах, який ліг в основу конвенції, сформульованої на конференції у
Відні в 1963 р. Комісія міжнародного права ООН рекомендувала
міжнародному співтовариству Конвенцію про правове положення спеціальних
місій і Конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах з
міжнародними організаціями універсального характеру, які були прийняті
відповідно в 1969 і в 1975 р. Слід зазначити також Конвенцію про
запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються
міжнародним захистом, 1973 р.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. є
ключовим міжнародно-правовим документом, який регулює дипломатичну
діяльність суб’єктів міжнародного права. Для правильного розуміння
ефективності Віденської конвенції про дипломатичні зносини на території
тієї чи іншої держави необхідно враховувати застереження, які були
зроблені урядом цих держав при її ратифікації чи підписанні.

Так, Президія Верховної Ради СРСР при ратифікації 11 лютого 1964 р. цієї
конвенції зробила заяву про те, що “Союз Радянських Соціалістичних
Республік вважає за необхідне вказати на дискримінаційний характер ст.
48 і ст. 50, по яких ряд держав позбавлений можливості стати учасником
цієї конвенції. Конвенція регламентує питання, які торкаються інтересів
усіх держав, і тому повинна бути відкрита для участі всіх держав.
Відповідно до принципів суверенної рівності ніякі держави не мають права
відстороняти інші держави від участі в подібного роду конвенції”. СРСР
зробив також застереження по ст.11 у відношенні визначення кількості
персоналу дипломатичного представництва.

Республіка Куба, Угорщина, БССР, УРСР і інші держави також підкреслили
при ратифікації дискримінаційний характер ст. 48 і 50. Греція зробила
застереження до останнього положення п. 2 ст. 37, відповідно до якого це
положення не застосовується у відносинах між Грецією й іншими державами
– учасниками конвенції. Ірак заявив застереження у відношенні п. 2 ст.
37, підкресливши, що цей пункт застосовується їм на основі взаємності.

Японія під час підписання висловила свою думку відносно п. 1 ст. 34, що
стосується податків, що включаються у вартість обслуговування, указавши,
що цей непрямий податок входить у ціну квитків на потяги, пароплави і
т.д.

Венесуела зробила застереження по п.2 ст.3, заявивши, що на основі
закону Венесуели від 23 травня 1876 р. особі забороняється сполучати
виконання дипломатичних і консульських функцій. Крім того, по
законодавству Венесуели привілеї та імунітети не можуть бути поширені
на адміністративно-технічний персонал, тому Венесуела не прийняла п. 2 і
3 ст. 37 Конвенції.

До діючих багатосторонніх конвенцій, які регулюють питання дипломатичної
і консульської діяльності, крім Віденської конвенції про дипломатичні
зносини 1961 р., насамперед відносяться: Гаванська конвенція про
дипломатичних чиновників 1928 р., Каракасська конвенція про консульські
функції 1911 р., Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928
р., Загальна конвенція про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенція
про привілеї та іммунитети спеціалізованих установ 1947 р., регламенти
міжнародних зустрічей і конференцій. Як приклад конвенції регіонального
характеру можна привести конвенції про правоздатність, привілеї та
імунітети СЕВ 1985 р.

Крім цього, норми, присвячені питанням дипломатичного права, містяться в
обопільних умовах, насамперед у численних консульських конвенціях,
торгових договорах, угодах про встановлення дипломатичних чи
консульських відносин, регламентах міжнародних організацій і
конференцій.

Велике значення як непряме джерело дипломатичного права мають
внутрішньодержавні закони, присвячені тією чи іншою мірою правовому
положенню іноземних дипломатичних і консульських представництв на
території держави перебування.

Як приклад можна навести Положення про дипломатичні та консульські
представництва іноземних держав на території Союзу РСР від 23 травня
1966 р. Це положення, виходячи з загальновизнаних принципів і норм
дипломатичного права, зафіксованих у Віденській конвенції про
дипломатичні зносини 1961 р., визначило режим іноземних дипломатичних
консульських представництв, делегацій для участі в міждержавних
переговорах, міжнародних конференціях і нарадах, міжнародних організацій
і представництв при міжнародних організаціях на території СРСР.
Положення спеціально підкреслює, що в тих випадках, коли міжнародним
договором, у якому бере участь СРСР, встановлені інші правила, ніж ті,
котрі містяться в Положенні, застосовуються правила міжнародного
договору (ст. 3).

Дипломатичне право не є статичною галуззю міжнародного публічного права,
воно динамічно розвивається; у її сферу входить регулювання не тільки
звичайних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання
екстраординарного характеру. До таких проблем відносяться: проблема
охорони життя і здоров’я представників (Конвенція ООН від 20 лютого 1977
р.), “Про запобігання злочинів і покарань за злочини проти осіб, що
користаються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів”).

Уся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність держав по регламентації
дипломатичних і консульських відносин повинна відповідати наступним
основним принципам і нормам:

(а) принципам і нормам конституційності законів;

(б) міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

(в) дипломатичного і консульського права;

(г) міжнародній правовій практиці держав;

(д) внутрішньодержавного законодавства в профільній області соціальних
відносин (в області цивільного права, морського права, карного права).

3. Поняття і джерела консульського права

Консульське право можна охарактеризувати як сукупність
міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність
консульських установ і членів їхнього персоналу і визначають їх статус,
функції, права й обов’язки.

Історично консульські відносини розвивалися як відносини, зв’язані
насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули
довгий час розглядалися як виборні чи призначені державою радники і
помічники, покликані робити на території іноземної держави допомогу і
сприяння вітчизняним купцям та іншій приватній особам і організаціям. За
ними практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів
своєї держави як такого.

З часом коло питань, які входять у компетенцію консульських установ,
неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний
характер. В даний час консульські установи покликані сприяти розвитку не
тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і
туристських, а в деяких випадках і політичних зв’язках між державами.
Проте історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час
продовжують визначати їх специфіку і відмінність від дипломатичних.

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний
порядок.

Хронологічно в цьому ряді першим стоїть міжнародний порядок, оскільки в
древні часи й у період середньовіччя консульські відносини регулювалися
головним чином на основі звичаю. В даний час міжнародні порядки
продовжують бути основою правового регулювання консульських зв’язків між
державами при відсутності їх договірно-правового оформлення.

Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на
двосторонній, так і на багатобічній основі.

У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські
конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракасська конвенція
про консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських
чиновників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про
консульські зносини 1963 року. Конвенція набрала сили 18 березня 1967 р.
СРСР ратифікував її 16 лютого 1989 р.

Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції по
консульських питаннях, укладати які почали ще в XII — XIII століттях.
Зараз їхнє число в усьому світі досягає декількох тисяч.

До 1991 року СРСР уклав з іншими державами близько 70 таких договорів.
Україна в 1992—1993 роках уклала консульські конвенції з Литвою,
Естонією, Росією. Ведуться переговори з іншими країнами.

До джерел консульського права відносяться також положення деяких
міжнародних договорів, які не присвячені винятково консульським
питанням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносини
1961 року, ст. 3 яке передбачає можливість виконання консульських
функцій дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і
міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків
подвійного громадянства, договори й угоди з питань торгівлі і
мореплавання і ряд інших.

Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що
визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також
регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ.

4. Основні нормативно-правові джерела, які забезпечують діяльність
української дип(консул) служби

Основним документом, що регулює відносини, що виникають під час
проходження дипломатичної чи консульської служби є Конституція України:

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна,
правова держава. Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її
територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах
існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Стаття 9. Чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після
внесення відповідних змін до Конституції України. Стаття 18.
Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її
національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Також в конституції України визначаються повноваження:

Президента України в сфері МВ – ст.102 глава держави виступає від її
імені, ст. 106 п.2 щорічне послання до народу; п.3 представн.держ за
кордоном; п.4 приймає рішення про визнання держав; п.5
призначає/звільняє глав дип, представництв приймає вірчі/відкличні
грамоти; п.24 присвоює вищі дип ранги

Верховної Ради – ст.85 п.5 ВР визначає засади внутрішньої та зовнішньої
політики

Кабінет Міністрів – ст.116 п.1 забезпечує здійснення ЗП, п.8 організовує
і здійснює зовнішньоекономічну діяльність.

Закон України про дипломатичну службу:

„Цей Закон визначає правові засади та порядок організації діяльності
дипломатичної служби України як складової частини державної служби, а
також особливості правового статусу державних службовців, які
перебувають на дипломатичній службі.”

Стаття 2. Правове регулювання дипломатичної служби відносини, що
виникають у зв’язку з проходженням дипломатичної служби, регулюються
Конституцією України, цим Законом, Законом України “Про державну
службу”, Кодексом законів про працю України, Консульським статутом
України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до
них, а також чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України.

В статті 3. визначаються основні принципи дипломатичної служби; статті
4. основні завдання дипломатичної служби; Стаття 5. Основні функції
дипломатичної служби; Стаття 6. Система органів дипломатичної служби;
Стаття 7. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення дипломатичної
служби.

В розділі II визначається кадровий склад дипломатичної
служби.призначення на дипломатичні посади. Стаття 12. Кадри
дипломатичної служби. Розділ III. Дипломатичні ранги Стаття 17. Порядок
присвоєння дипломатичних рангів Стаття 18. Строки перебування у
дипломатичних рангах Стаття 26. Дипломатична академія при Міністерстві
закордонних справ України.

Нормативним документом, що регулює діяльність Міністерства закордонних
справ України є «Положення про МЗС України та кількісний склад його
колегії», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів від 18
лютого 1993 р. Згідно із п. І цього положення «МЗС України є цeнmpaльнuм
органом державної виконавчої влади, керівник якого відповідно до
Конституції України входить до складу Кабінету Міністрів України.
Міністерство забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої
політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників
зовнішньополітичних зв’язків України».

Слід наголосити, що відповідно до ст.107 Конституції України міністр
закордонних справ нашої держави є членом Ради національної безпеки та
оборони й, отже, безпосередньо підпорядковується Президенту, а саме
Міністерство закордонних справ, поряд із Міністерством оборони,
Міністерством внутрішніх справ. Службою безпеки України входить у
систему так званих силових міністерств держави.

Консульський статут України:

Консульські установи України захищають за кордоном права та інтереси
України, юридичних осіб і громадян України. Консульські установи
сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами,
розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних,
культурних, спортивних зв’язків і туризму.

Консульські установи сприяють вихідцям з України та їх нащадкам у
підтримці контактів з Україною. Консульські установи здійснюють свою
діяльність відповідно до цього Статуту, законодавства України,
міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв.

Серед інших нормативно-правових актів слід відмітити укази президента
України, постанови ВР та Кабінету Міністрів.

Висновки

Отже, узагальнюючи все вищесказане, можна зробити наступні висновки:

Джерелами дипломатичного права є міжнародно-правові норми, які містяться
в міжнародних порядках і договорах (політичних, торгових, консульських і
ін.), регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій.

Дипломатичне право протягом довгого часу ґрунтувалося на звичаях.
Часткова офіційна кодификація дипломатичного права була вперше розпочата
в регіональному масштабі в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була
прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників). В даний час
дипломатичне право в основному кодифіковане.

Основним договірним актом у даній області є Віденська конвенція про
дипломатичні зносини 1961 року. У 1969 році Генеральною Асамблеєю ООН
була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на
дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав
у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального
характеру.

Джерелами є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах
міжнародного характеру (політичних, торгових, консульських). У
регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що
регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного
характеру.

До джерел дипломатичного права відноситься цілий ряд макрорегіональних
конвенцій, що регулюють професійні питання (наприклад: “Конвенція про
привілеї та імунітети організації африканської єдності”).

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний
порядок.

У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські
конвенції. Універсальний характер носить Віденська конвенція про
консульські зносини 1963 року, що вступила в силу 18 березня 1967 року.
Конвенція містить норми консульського права, визначає порядок установи
консульських представництв, призначення і відкликання, коло діяльності,
права, привілею і імунітети консульських посадових осіб і співробітників
консульства.

Основним, договірним актом у даній області є Віденська конвенція про
дипломатичні зносини 1961 року. У 1969, року Генеральною Асамблеєю ООН
була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на
дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав
у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального,
характеру. Російська Федерація є учасницею Віденських конвенцій 1961 і
1975 років.

Список використаної літератури

І. Нормативно-правові акти

Конституція України. – Івано-Франківськ: Галичина, 1996. – 63 с.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Закон України “Про дипломатичну службу” вiд 20.09.2001 № 2728-III

Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів 1991-1995
років: У 2-х кн. – Кн.1 . – К., 1998. – 720 с.

ІІ. Інші літературні джерела

Бабенко О.Г. Консульська служба України: підсумки першого десятиріччя
// Науковий вісник ДАУ. – 2001. – Вип.5. – С.55-61.

Білоусов М.М. Українська дипломатія від сивої давнини до сьогодення //
Науковий вісник ДАУ. – Вип.6. – 2001. – С.442-443

Гайдуков Л.М. Корисний посібник для дипломата // Науковий вісник ДАУ. –
1999. – Вип.2. – С.265-270.

Гайдуков Л.М. Україна в історії міжнародних відносин // Політика і час.
– 1996. – №11. – С.69-70.

Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної і консульської служби: Навч.
посібник. – К.: Либідь, 1998. – 248 с.

Гуменюк Б.І., Щерба О.В. Сучасна дипломатична служба. Навч. посібник. –
К.: Либідь, 2001 . – 255 с.

Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних
геополітичних змін. – Харьків : Фоліо, 2003. – 559 с.

Історія України в ХХ столітті (1900 – 2000 рр.): Збірник документів і
матеріалів / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.М.Литвин та ін. – К.: Вища
школа, 2002. – 430 с.

Завдання зовнішньополітичної служби України на сучасному етапі (із
доповіді Міністра закордонних справ України Г.Й.Удовенка на нараді
керівників закордонних установ МЗС України) // Політика і час. – 1995.
– №8.– С.7-11.

Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів:
Видавництво “Бескид Біт”, 2003. – 304 с.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 рр.): Підручник /
Л.Ф.Гайдуков, В.Г.Кремень, Л.В.Губерський та інші. – К.: Либідь, 2001. –
624 с.

Нариси з історії дипломатії України . О.І.Голенко , І.Є.Камінський ,
М.В.Кірсенко та ін. під ред. В.А.Смолія. – К.: Видавничий дім
“Альтернативи”, 2001. – 736 с .

Сардачук П.Д., Кулик О.П. Дипломатичне представництво : організація і
форми роботи: Навч. посібник. – К.: Україна, 2001. – 176 с.

Тупчієнко Л.С. Наука і мистецтво дипломатії // Науковий вісник ДАУ . –
1999. – Вип.2. – С. 15-26.

Гайдуков Л.М. Корисний посібник для дипломата // Науковий вісник ДАУ. –
1999. – Вип.2. – С.78.

Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної і консульської служби: Навч.
посібник. – К.: Либідь, 1998. – С.94.

Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів:
Видавництво “Бескид Біт”, 2003. – С.55-56.

Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів:
Видавництво “Бескид Біт”, 2003. – С.69.

Нариси з історії дипломатії України . О.І.Голенко , І.Є.Камінський ,
М.В.Кірсенко та ін. під ред. В.А.Смолія. – К.: Видавничий дім
“Альтернативи”, 2001. – С.105.

Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів:
Видавництво “Бескид Біт”, 2003. – С.94.

Конституція України. – Івано-Франківськ: Галичина, 1996. – 63 с.

Закон України “Про дипломатичну службу” вiд 20.09.2001 № 2728-III

Конституція України. – Івано-Франківськ: Галичина, 1996. – Ст.107.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020