.

Джерела адміністративного права (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1520 37915
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Джерела адміністративного права”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛА ПРАВА

2. ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

3. ВИДИ ДЖЕРЕЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

4. МІСЦЕ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ СЕРЕД ДЖЕРЕЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО
ПРАВА

5. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ – ВАЖЛИВЕ ДЖЕРЕЛО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Адміністративне право, як і право взагалі, має свої джерела.

Право, як і всяке суспільне явище, також має форми свого зовнішнього
вираження, об’єктивності, реального існування і функціонування. У волі
людей, що втілюється в юридичні закони, знаходять своє вираження
програми, надії великих соціальних груп людей, тобто чи народу
його шарів. У правовій науці форми, за допомогою яких фіксуються,
закріплюються, офіційно виражаються юридичні норми, одержали назву
юридичних джерел.

Поняття «джерело права» у юридичній науці вживаються не тільки у
формальному значенні, тобто як форма вираження права, але також у
матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному
змісті розглядається саме суспільство, його соціально-економічний,
культурний розвиток, зміст суспільних відносин. Під ідейним джерелом
права розуміється правосвідомість, що грає важливу роль у правотворенні.
Джерело (форма) права – це офіційно об’єктивований акт, що містить норми
права.

У юридичному (формальному) змісті формами (джерелами) права визнаються
способи офіційного вираження, закріплення (об’єктивації) правових норм,
додання їм загальнообов’язкової юридичної чинності.

В юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють
зовнішню форму виразу його норм. Відомо, що за своїм змістом
адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права
тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами
адміністративного права визначаються межі належної поведінки органів
виконавчої влади, їх службовців, громадян, а також громадських
організацій (їх органів) у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності
держави.

За допомогою адміністративно-правових норм органи управління, державні
службовці, громадяни, громадські організації наділяються певними
повноваженнями. В цих нормах встановлюються також гарантії реалізації
прав і додержання обов’язків. Таким чином, завдяки дії
адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим
управлінської діяльності.

В даній роботі планую дослідити загальне поняття джерела
адміністративного права, його види та дати їм характеристику.

1. Поняття джерела права

Існують багато правових теорій, що по-різному розкривають природу права.
Право це, насамперед, сукупність правил поведінки, норм установлених чи
санкціонованих державою, де тільки правові норми виходять від держави,
а всі інші складаються стихійно чи створюються не державними
організаціями, об’єднаннями. Право – не проста сукупність виданих чи
санкціонованих державою правил поведінки, а систематизована їхня
сукупність, побудована на основі наукових, століттями принципів, що
формувалися, строго вивірена й упорядкована система.

Право, як і всяке суспільне явище, також має форми свого зовнішнього
вираження, об’єктивності, реального існування і функціонування. У волі
людей, що втілюється в юридичні закони, знаходять своє вираження
програми, надії великих соціальних груп людей, тобто чи народу
його шарів. Проблема наповнення юридичних законів конкретним
змістом — це не що інше, як їх послідовна вольова обумовленість,
що у свою чергу залежить від матеріального життя суспільства.
Поняття «джерело права» у юридичній науці вживаються не тільки у
формальному значенні, тобто як форма вираження права, але також у
матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному
змісті розглядається саме суспільство, його соціально-економічний,
культурний розвиток, зміст суспільних відносин. Під ідейним джерелом
права розуміється правосвідомість, що грає важливу роль у правотворенні
.

У правовій науці форми, за допомогою яких фіксуються, закріплюються,
офіційно виражаються юридичні норми, одержали назву юридичних джерел.

Поняття «джерело права» у юридичній науці вживаються не тільки у
формальному значенні, тобто як форма вираження права, але також у
матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному
змісті розглядається саме суспільство, його соціально-економічний,
культурний розвиток, зміст суспільних відносин. Під ідейним джерелом
права розуміється правосвідомість, що грає важливу роль у правотворенні
.

Термінологічні суперечки щодо поняття “джерело права” не завжди
схоластичні. Одні вчені називають нормативні правові акти, звичаї,
прецеденти формами права, інші — джерелами. Але різні визначення
тих самих явищ тільки підкреслюють різноманіття прояву їхньої
сутності. Тому можна використовувати якось, так і інше поняття,
усвідомивши попередно зміст кожного.

Джерело (форма) права – це офіційно об’єктивований акт, що містить норми
права.

Про джерела права говорять, насамперед, у змісті факторів, що
харчують появу і дію права. Такими виступають правотворча
діяльність держави, воля пануючого класу (усього народу) і, у
кінцевому рахунку, матеріальні умови життя. Про джерела права
пишуть також у плані пізнання і називають відповідно: історичні
пам’ятники права, дані археології, що діють правові акти, юридичну
практику, договори, судові мови, праці юристів і ін. Однак є і
більш вузький зміст поняття «джерело права», що вказує на те, чим
практика керується в рішенні юридичних справ. У континентальних
державах це в основному нормативні акти. Договір як джерело
права має відносно невелике поширення, звичай майже не має
місця, а прецедент континентальною правовою системою відкидається .

Усе вищевикладене, у всякому разі, доводить існування юридичних
(визнаним законом) джерел. Можна допустити і подальший розподіл. Якщо
маються право утворюючі чи первісні принципи, за значенням яких можливо
установити, чи є конкретна норма правовий, то напрошується розподіл на
первісні і похідні джерела. Можна також провести розходження між
джерелами, що мають примусову чи обов’язкову силу, з одного боку, і
джерелами, що мають переконуюче значення, – з іншої.

У юридичному (формальному) змісті формами (джерелами) права визнаються
способи офіційного вираження, закріплення (об’єктивації) правових норм,
додання їм загальнообов’язкової юридичної чинності.

Форма показує, яким способом держава створює, фіксує ту чи іншу
норму права, у якому виді ця норма доводиться до свідомості людей. Воля
держави, виражена у виді загальнообов’язкових правил поведінки, повинна
бути викладена таким чином, якому забезпечували би можливість
ознайомлення з цими нормами самих широких шарів населення. Найчастіше в
цих цілях використовується нормативно-правовий акт, письмовий документ,
що містить норми права. Однак є й інші.

Юридичній науці відомі кілька видів історично сформованих форм (джерел)
права. Це правові звичаї, юридичні прецеденти, нормативні правові акти,
нормативні договори, юридичні доктрини, релігійні писання.

Юридичний звичай – історично сформоване правило поведінки, що міститься
у свідомості людей і ввійшло в звичку в результаті багаторазового
застосування, що призвело до правових наслідків (Закони Ману, Закони
Драконта, Закони XII таблиць, Салическая правда, Російська правда).
Юридичні звичаї мали місце і в перші роки радянської влади, особливо в
народів Кавказу і Середньої Азії. Вони діють і в даний час, переважно в
мусульманських державах.

Правовий звичай – це перша форма права, що виникла ще в період
становлення рабовласницьких і феодальних держав. Специфіка цієї форми
права полягає в тому, що в законі, іншому нормативно-правовому акті
дається посилання до діючого звичаям, сам же звичай в акті не
приводиться. Характерною рисою звичаїв є те, що вони не утворять
стрункої системи правил, не взаємозалежні один з одним і регулюють лише
окремі відносини між людьми, що ввійшли в звичку. Дія звичайного права
починається там, де мовчить закон.

Звичай – це саме древнє джерело права, та й саме право як соціальне
явище зародилося, значною мірою, у результаті пристосування звичаїв,
їхнього коректування відповідно до інтересів імущих класів. Система
правових норм, що формуються на основі звичаїв, одержала назву
звичайного права. У рабовласницьких і феодальних суспільствах звичаї
санкціонувалися рішеннями суду з приводу окремих фактів. У ході історії
звичаї поступово витісняються іншими юридичними джерелами. Однак
прогресивні передові звичаї правом підтримуються і заохочуються. В даний
час звичай, хоча і незначно, але усе-таки вживається. Так, наприклад,
суд, розглядаючи справу про розвід чоловіків і вирішуючи питання про
тім, з ким з батьків залишити дітей, майже завжди схиляється на користь
матері. Подібного роду рішення приймаються на основі звичаю, відповідно
до якого вихованням дитини в основному займається мати. І тільки якщо
батько доведе, що мати не здатна виховувати дитини в силу своїх фізичних
чи сил, частіше, моральних якостей, то суд залишає дитини з батьком.
Зараз зустрічається й інший спосіб санкціонування державою звичаїв –
відсилання до них у тексті законів.

Однак нерідко в звичаях зберігаються визначені забобони, елементи
нігілістичного відношення до права, національні протиріччя, історично
сформована нерівність чоловіка і жінки й ін. Право конкурує з такими
звичаями, нейтралізує і витісняє їх .

Звичаї – правила поведінки, що склалися в далекому минулому. На
зорі існування людства при первіснообщинному ладі влада спиралася на
звичаї, а в сучасному суспільстві вони підтримуються в силу звички.

Для звичаю характерні дві ознаки:

дія норми в далекому минулому, кілька сторіч, а те і тисячоріч назад;

збереження норм у сучасному суспільстві забезпечується силою звички, а
іноді для регулювання зовсім інших відносин.

В роки Радянської влади правові звичаї були замінені
системою писаного права — нормативно-правовими актами. Останнім
часом знову з’являється інтерес до цієї форми права, що, по
суті, зв’язана з природними правами людини й обумовлена системами
місцевого самоврядування.

Існують правові системи, де роль правового звичаю і звичаїв узагалі
досить велика. До них відноситься звичайне право африканських держав, де
звичаями регулюються брачно-сімейні, земельні відносини і відносини в
області спадкування. Ці традиційні відносини й у наші дні регулюються
нормами звичайного права, а судові органи вирішують такого роду
суперечки на основі місцевих звичаїв, додаючи їм юридичний, державою
захищений характер.

Корпоративні норми містяться в статутах (наприклад, Союз юристів
Республіки Бєларус), якими регулюються питання членства в об’єднанні,
участі в його справах і ін. Усі ці норми приймаються самими членами
суспільств, об’єднань і є обов’язковими тільки для них. Прикладами
можуть служити норми, що містяться в статутах політичних партій,
профспілках організацій, творчих союзів (наприклад, Союз композиторів
Республіки Бєларусь, художників і ін.). На відміну від названих
соціальних норм право формується тільки державою, його органами . Слід
зазначити, що держава визнає не всі звичаї, а тільки ті, котрі
відповідають інтересам суспільства.

Звичай як джерело права має чимало достоїнств. Серед достоїнств звичаю
можна назвати:

виникнення його не зверху, а знизу, і тому він здатний повніше, ніж інші
форми права, виражати виттю народу, його погляду, потреби;

вираження їм якихось закономірностей, що існують у суспільстві, а тому
велика його ефективність;

усна форма і повідомлення інформації простою, доступною мовою;

велика добровільність у виконанні, оскільки звичай заснований на звичці.

Але і недоліки, властивому звичаю, істотні:

відсталість, відносна нерухомість, тоді як сучасний світ змінюється
швидко;

його невизначеність, що є результатом незафіксованості в письмовому
виді;

невелика сфера поширення, його місцевий характер.

Юридичний прецедент – це рішення судового чи адміністративного
органа по конкретній юридичній справі, якій надається сила норми права
і є обов’язковим при наступному рішенні всіх аналогічних справ. Як
джерело права юридичний прецедент виникло в рабовласницьких державах,
широко застосовувався в судовій практиці при феодалізмі. В даний час
юридичний прецедент розповсюджений переважно в країнах загальної
правової родини, англо-американської правової родини.

Прецедент є тоді, коли справа вимагає юридичного рішення, а
необхідної норми в законодавстві немає. У цьому випадку суддя (чи
посадова особа виконавчого органа) або суд у повному складі (чи
державний орган у цілому) приймає рішення в справі. Рішення не повинне
прийматися на порожнім чи місці відповідно до настрою судді. Він
зобов’язаний керуватися засадами права, своїм світоглядом,
правосвідомістю, що панує в суспільстві, моральними цінностями і
життєвим досвідом. Якщо таке рішення виявиться еталоном для рішення
подібних справ, то воно стає прецедентом. Для цього необхідна достатня
інформованість про дане рішення. Звичайно така досягається, коли рішення
виноситься судом вищої інстанції і публікується. У цьому відношенні дуже
показове вираження: закон – це те, що про нього говорять суди. Слід
зазначити, що не все судове рішення є прецедентом, а сформульоване в
ньому принципове положення (ratio decedendi). При цьому прецедентне
правило носить імперативний характер за принципом: «справа вирішувати
так, як подібна справа була вирішена раннє».

Така форма права є переважним джерелом права в країнах з
англо-саксонською правовою системою. У сім’ю входять правові системи
США, Англії, Канади, Північної Ірландії, Австралії, Новій Зеландії, а
також 36 інших держав – членів співдружності. Англо-саксонська правова
сім’я ґрунтується на прагматичному образі правового мислення буржуа в
тих капіталістичних країнах, де, по суті, ніколи не виникали
соціально-філософські правові теорії, і де історично складалася
недовіра, насторожене відношення імущих шарів до вищого, насамперед
виконавчої, влади й у противагу їй підтримувався престиж судової системи
.

Отже, прецедент, по-перше, результат логіки і здорового глузду, що
приводить до найбільш точного врегулювання конкретного випадку;
по-друге, він має велику силу переконливості, тому що аргументи на
користь прийнятого рішення супроводжуються великою кількістю доказів.
По-третє, прецедент має набагато більший динамізм, ніж нормативний акт,
тому що суддя здатний швидше уловити зміни, що відбуваються в житті, і
відбити їх у своєму рішенні. Але на відміну від нормативного акта,
прецедент не має такого авторитету, обов’язковості, що характерні
нормативному акту. У ньому є імовірність сваволі, не типовість ситуації.
Не визначений також і обсяг дії. Однак ці недоліки не дозволяють
відкинути прецедент як джерело права. Інша справа, що у використанні
юридичного прецеденту потрібно знати міру.

В даний момент у Бєларусі і країнах СНД юридичний прецедент
офіційно не визнається як форма права. Але практикуються рішення
Пленумів судів по конкретних судових справах (цивільним, карним,
господарським). Офіційно вважається, що суд не має права
створювати нові норми права, займатися правотворчістю, а тільки
роз’ясняти, тлумачити норми закону і практику його застосування.
Таким чином, юридичний прецедент – судове чи адміністративне рішення по
конкретній юридичній справі, якій надається сила норми права, і яким
керуються при дозволі складних справ.

Нормативний договір – угода між правотворчими (не менш двох)
суб’єктами права. На відміну від операцій-договорів-угод дані угоди
носять персоніфікований, разовий^-індивідуально-разовий характер, їхній
зміст складають загальні правила поведінки (норм). У відмінність же від
нормативно-правовими, прийнятими державними органами, дані договори –
результат угоди рівноправних суб’єктів із приводу тривалості
представляючих їх загальний інтерес. Більшість норм міжнародного права
виникло договорів між державами. У феодальну епоху взаємовідношення між
сеньйором і васалом ґрунтувалося переважно на договорі. Нормативні
договори, що укладаються в даний час у державах, де дотримується принцип
«дозволене усе, що не заборонено законом»

Різновидом нормативних договорів є колективний договір, укладений
між адміністрацією підприємства, організації і трудовим колективом. Цим
нормативним актом регулюються багато соціально-економічних трудових і
інших відносин між адміністрацією підприємства і її працівників.
Висновок нормативних договорів практикується у федеративних державах між
федерацією і її суб’єктами.

Договір у праві – розповсюджене явище. Однак далеко не завжди
договір виступає джерелом права. Джерелом права є тільки такий договір,
у якому містяться правила загального характеру. Особливість договору
як підзаконного джерела права укладається в тім, що сторони
можуть укласти як передбачений, так і не передбачений чи законом
іншими правовими актами договір. Основна вимога до форми, змісту
і предмету договору укладається в тім, щоб він не суперечив
чинному законодавству. В даний час нормативні договори застосовуються
у всіх національних правових системах світу. Подібні угоди є основою для
прийняття інших нормативних правових актів. Вони широко використовуються
й у міжнародному праві. У сучасний період до таких угод можна віднести
Конвенцію про правову допомогу і правові відносини по цивільних,
сімейних і кримінальних справах від 23 січня 1993р., укладену країнами,
що входять у СНД.

2. Поняття джерела адміністративного права

В юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють
зовнішню форму виразу його норм. Відомо, що за своїм змістом
адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права
тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами
адміністративного права визначаються межі належної поведінки органів
виконавчої влади, їх службовців, громадян, а також громадських
організацій (їх органів) у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності
держави. За допомогою адміністративно-правових норм органи управління,
державні службовці, громадяни, громадські організації наділяються
певними повноваженнями. В цих нормах встановлюються також гарантії
реалізації прав і додержання обов’язків. Таким чином, завдяки дії
адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим
управлінської діяльності.

Адміністративно-правові норми містяться безпосередньо в Конституції
України, законодавчих актах, нормативних наказах, постановах уряду,
рішеннях місцевих рад, інших нормативних актах державних органів. До
джерел адміністративного права належать не тільки самі нормативні акти
державних органів, а й затверджені цими актами кодекси, статути, правила
і т. ін., які регулюють управлінську діяльність.

Таким чином, джерело адміністративного права — це акт правотворчості
органів державної влади, що складається з адміністративно-правових норм
або навіть одного правила поведінки і регулює виконавчо-розпорядчу
діяльність. Якщо акт охоплює поряд з нормами адміністративного права
норми інших галузей права (фінансового, цивільного та ін.), то для
адміністративного права він буде джерелом лише у частині, котра як би
наповнена адміністративно-правовим змістом.

Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших за своїми
особливостями, які зумовлені цільовою спрямованістю і змістом норм, що
його складають, їх юридичною силою, масштабом функціонування (дії).
Джерело може бути загальної та локальної дії, обов’язковим до виконання
усіма органами управління і об’єктами, незалежно від підпорядкованості,
або лише тільки підприємствами, установами, посадовими особами,
підвідомчими органу, який видав акт. До системи джерел адміністративного
права включені нормативні акти, які діють у межах України, а також такі,
що регулюють роботу українських установ за кордоном. Стосовно
адміністративно-територіального устрою республіки можуть існувати
джерела, які діють у межах області, міста, району тощо.

Специфіка джерел адміністративного права визначається також їх
співпорядкуванням, яке у свою чергу відображує дію принципу централізму,
складовою частиною якого є положення про обов’язковість рішень вищих
органів для нижчих. Співпорядкування джерел виражається у наступному: а)
всі вони ґрунтуються на нормах Конституції і законів України, які мають
вищу юридичну силу; б) джерела — нормативні акти органів виконавчої
влади усіх ланок слугують юридичною базою для джерел — нормативних
актів, які приймаються нижчими органами виконавчої влади; в) джерела —
нормативні акти вищих органів виконавчої влади характеризуються більшим
масштабом дії, ніж аналогічні акти нижчих органів; г) джерела —
нормативні акти галузевого (відомчого) характеру ґрунтуються на джерелах
загального характеру.

3. Види джерел адміністративного права

З огляду на різноманітність джерел адміністративного права їх доцільно
розділити на такі види.

1 Конституція України (Основний Закон).

2.Законодавчі акти України:

закони України (наприклад, Закон від 23 березня 1996 р. «Про освіту» та
ін.);

кодекси, положення, статути та інші кодифіковані акти управлінського
характеру (наприклад, КпАП та ін.).

3. Постанови Верховної Ради України, які містять адміністративно-правові
норми організаційно-правового характеру (наприклад, Положення від 2
вересня 1993 р. про паспорт громадянина України).

4. Укази та розпорядження Президента України (наприклад, Положення від
30 грудня 1997 р. про Міністерство юстиції України).

5. Нормативні акти органів виконавчої влади України:

нормативні постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені
Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення від 26 лютого 1993 р.
про порядок легалізації об’єднань громадян);

нормативні накази, інструкції керівників міністерств, державних
комітетів і відомств України.

6. Нормативні накази керівників державних підприємств, об’єднань,
установ і організацій.

7. Нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів (рішення, які
передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність, та ін.).

8. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів).

9. Міжурядові угоди України з іншими державами та міжнародно-правові
акти, ратифіковані і визнані нашою державою.

10. Акти Конституційного Суду України (наприклад, рішення щодо
відповідності Конституції України постанови Кабінету Міністрів «Про
затвердження переліку платних послуг, які надаються в закладах охорони
здоров’я та вищих медичних закладах освіти»).

Особливе місце у системі джерел адміністративного права посідають
нормативні акти, які регулюють адміністративну відповідальність. Це —
КпАП, законодавчі акти України. Ці акти в комплексі спрямовані на
охорону державного і громадського порядку, державного і колективного
майна, прав і свобод громадян, встановленого порядку управління, а також
прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. Їх
реалізація забезпечує зміцнення законності, запобігання правопорушенням,
виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і
законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян,
сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед
суспільством.

У системі джерел адміністративного права провідну роль відіграє
Конституція України, яка є Основним Законом Української держави. В
Конституції України визначаються система органів виконавчої влади, їх
найважливіші повноваження, організація діяльності, зовнішні форми
правових актів. Конституційні положення встановлюють
адміністративно-правовий статус громадян, закріплюють участь об’єднань
громадян і трудових колективів в управлінні державними і громадськими
справами, обов’язки і відповідальність посадових осіб, найважливіші
способи зміцнення законності і дисципліни в державному управлінні.

Проте роль Конституції України як першорядного джерела адміністративного
права не може бути зведена лише до прямого регулювання основних питань
управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають видання
окремих законів — джерел адміністративного права. Крім того, багато
положень конкретизуються у чинному законодавстві — різних законодавчих
актах, актах Президента України, нормативних постановах Кабінету
Міністрів України, нормативних наказах і інструкціях міністерств та
інших актах управлінського характеру.

Отже, значення Конституції України як провідного джерела
адміністративного права полягає у тому, що вона слугує базою для появи
інших джерел адміністративного права, закріплює основні принципи
здійснення виконавчої влади, права, свободи, обов’язки громадян, їх
об’єднань, встановлює статус органів, що здійснюють управлінські
функції.

4. Місце адміністративно-правових норм серед джерел адміністративного
права

Адміністративне право, як і будь-яка інша галузь права, складається з
комплексу юридичних норм і може бути представлене як ‘їх організована
сукупність.

Юридична норма — це правило поведінки, встановлене державою і
обов’язкове для всіх суб’єктів права, яким воно адресоване. За допомогою
юридичних норм регулюються (встановлюються, змінюються, припиняються)
правові відносини, тобто вони виступають регулятивним засобом щодо
предмета тієї чи іншої галузі права. Норми концентрують у собі
державно-владні веління, за невиконання яких передбачене застосування
заходів впливу. Таким чином, головне призначення юридичних норм полягає
в тому, щоб забезпечити детальне, точне і визначене нормативне
регулювання суспільних відносин.

На підставі цих теоретичних положень адміністративно-правовою наукою
сформульовано визначення адміністративно-правової норми.

Адміністративно-правова норма — це обов’язкове правило поведінки, яке
встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання
суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері
державного управління.

Наприклад:

• ухилення осіб, які представляють уповноважені трудовим колективом
органи, від участі в переговорах щодо укладення колективного договору
або умисне порушення встановленого законодавством строку початку таких
переговорів тягне за собою накладення штрафу (ст. 41 КпАП);

• транспортні засоби повинні відповідати вимогам безпеки, охорони праці
та екології, державним стандартам, мати відповідний сертифікат (ст. 10
Закону “Про транспорт”);

• центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є
Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються п.
1 ст. 4 Закону “Про туризм” та положенням, що затверджується Кабінетом
Міністрів України;

• працівники міліції мають право застосовувати наручники, гумові кийки,
засоби зв’язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої
відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки
транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні
засоби, а також використовувати службових собак (п. 1 ст. 4 Закону “Про
міліцію”).

Норми цієї галузі права конкретизують управлінську волю держави,
перетворюють її на обов’язкове правило поведінки для керованих
суб’єктів. Вони несуть на собі відбиток суспільних відносин, що
становлять предмет галузі, тобто відносин, які складаються у сфері
державного управління у зв’язку з виконанням відповідними державними
структурами виконавчо-розпорядчих функцій. Відповідно проявляються і
певні особливості, характерні для адміністративно-правових норм.

По-перше, в них закріплюються відносини по керуванню, державному
контролю і нагляду, а також внутріш-ньоорганізаційній діяльності.

По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є імперативним,
вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах, що регулюються
даними нормами, завжди представляє державу, а відповідальність за їх
недодержання настає перед державою.

По-третє, виконання приписів адміністративно-правової норми гарантується
державою за допомогою засобів:

а) організаційних, до яких належать видання норм, створення умов для їх
застосування, матеріально-технічне забезпечення тощо; б)
роз’яснювальних, до яких належать доведення змісту норми до адресата,
підкреслення її значущості та неминучості відповідальності тощо; в)
стимулюючих, до яких належить застосування різного роду заохочувальних
заходів до тих, хто точно виконує приписи норм; г) примусових, до яких
належить притягнення до відповідальності перед державою.

По-четверте, кожна адміністративно-правова норма є органічною частиною
всієї галузевої системи і поза цією системою діяти не може. Так, норми,
що містяться в ст. 173 КпАП України, якими встановлюється
відповідальність за дрібне хуліганство, чинні тільки разом з нормами ст.
12, згідно з якими до адміністративної відповідальності належать особи,
які досягли до моменту скоєння правопорушення 16-річного віку, статей
221 і 222, що визначають підвідомчість таких справ, ст. 254, що
зобов’язує складати протокол про адміністративне правопорушення, і ст.
255, що визначає осіб, які мають право складати протокол про таке
правопорушення та ін.

Провідною соціальною метою адміністративно-правових норм є організація
управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це
зокрема такі:

• інформаційні — досягненням яких забезпечується необхідний зв’язок
суб’єкта і об’єкта управління. Норма ніби “говорить”, що потрібно від
учасників управлінських відносин і тим самим інформує їх про належну і
можливу поведінку;

• охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в
державному управлінні. Через їх реалізацію забезпечується чіткість
роботи виконавчо-розпорядчих органів, охорона суспільних відносин,
честі, гідності, свобод громадян;

• заохочувальні — забезпечується творча активність учасників
адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і
самостійності у розв’язанні завдань державного управління;

• соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних
службовців, службовців органів місцевого самоврядування відповідної
правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку, громадської
безпеки, правил співіснування.

Реалізація цільових установлень досягається за допомогою виконання
нормами адміністративного права певних функцій (лат. funktio —
виконання). Функціями адміністративно-правових норм є:

• забезпечення ефективної діяльності органів державного управління;

• забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров’я особи;

• охорона системи суспільних відносин матеріальної і нематеріальної
сфер;

• виховна;

• взаємодії з нормами інших галузей права;

• взаємодії з неправовими соціальними нормами (мораль, звичаї,
корпоративні норми).

Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов’язані. Кожна ціль породжує
відокремлену функцію системи адміністративно-правових норм, у той же час
однією функцією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей.
Функції відображають складний механізм життєдіяльності норм у системі
державно-управлінських відносин. Як регулятори даної групи суспільних
відносин адміністративно-правові норми забезпечують функціонування
системи державного управління як у цілому, так і окремих її ланок;
визначають той чи інший варіант належної поведінки усіх осіб та
організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної
дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі
державно-управлінської діяльності.

Адміністративно-правова норма як юридичне правило поведінки завжди
передбачає, що існують умови для її застосування, ті суспільні
відносини, на які вона покликана впливати і які, у свою чергу,
породжують конкретні правові правовідносини між суб’єктами
адміністративного права. Адміністративно-правова норма визначає також
права і обов’язки учасників відносин, що регулюються нею, передбачає
наслідки, які настають у результаті невиконання або неналежного
виконання приписів норми. Такою складністю і багатофункціональністю
пояснюється наявність у норм адміністративного права певної структури.

Як відомо, в Україні діє Закон від 16 грудня 1993 p. “Про державну
службу”, яким визначається порядок проходження державної служби в
державних органах та їх апараті (розділ IV). Стаття 24, регламентуючи
проходження державної служби, наголошує: “Прийняття на державну службу,
просування по ній службовців, стимулювання їх праці, вирішення інших
питань, пов’язаних із службою, проводиться відповідно до категорії посад
службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються”.

Цим же Законом визначаються правові обов’язки державних службовців:

• основними обов’язками державних службовців є: додержання Конституції
України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної
роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх
компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;
безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне
і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб,
розпоряджень і вказівок своїх керівників;

• основні права державних службовців такі: користуватися правами і
свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами
України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх
повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств,
установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування
необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції.

Закон також вказує, що конкретні обов’язки та права державних службовців
визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і
відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються
керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх
компетенції;

г) такі, що визначають способи і порядок забезпечення законності в
державному управлінні, наприклад:

• Держмитслужба контролює відповідно до законодавства України проведення
митними органами дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними
провадження у справах про порушення митних правил;

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах
захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи України
здійснює державний контроль:

за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього
природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки; за використанням
і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного
повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського
середовища і природних ресурсів територіальних вод, континентального
шельфу і виключної (морської) економічної зони України, природних
територій та об’єктів природно-заповідного фонду України; додержанням
норм і правил екологічної, ядерної і радіаційної безпеки об’єктів
ядерної енергії; додержанням правил зберігання, транспортування,
застосування та поховання токсичних радіоактивних та інших особливо
небезпечних речовин і матеріалів, засобів захисту рослин і мінеральних
добрив, промислових і побутових відходів;

д) такі, що регулюють управління окремими галузями
(соціально-культурною, адміністративно-політичною тощо), державними
функціями і територіями, наприклад:

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах
захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи України
відповідно до покладених на нього завдань: здійснює комплексне
управління та регулювання в галузі охорони навколишнього природного
середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів,
забезпечення регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;

• обласна. Київська, Севастопольська міська державна адміністрація (далі
— державна адміністрація) є органом державної виконавчої влади
відповідно в області, містах Києві, Севастополі;

е) норми, що встановлюють права і обов’язки громадян у сфері виконавчої
і розпорядчої діяльності держави, у тому числі адміністративну
відповідальність за порушення громадянами своїх обов’язків. Це право на
об’єднання в політичні партії і громадські організації, право на
внесення пропозицій щодо поліпшення діяльності органів управління тощо.

2. За адресами або суб’єктами:

• адресовані органам державно-виконавчої влади;

• адресовані іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;

• адресовані державним службовцям;

• адресовані державним підприємствам, закладам, організаціям;

• адресовані недержавним об’єднанням, підприємствам, закладам;

• адресовані громадянам.

Наприклад, міністерства та інші центральні органи державної виконавчої
влади, підприємства, установи, організації, господарські об’єднання, а
також громадяни, яким у встановленому порядку надано право виготовляти,
при-дбавати, зберігати, перевозити і використовувати предмети, матеріали
і речовини, відкривати підприємства, майстерні та лабораторії, на які
поширюється дозвільна система, повинні забезпечити їх належну охорону і
правильне використання у господарській діяльності.

5. Конституція України – важливе джерело адміністративного права

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави,
конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її
місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та
особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних
властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи
нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права,
оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час —
специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна
галузь національного права і всієї правової системи України.

Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий
захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм
Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими,
фізичними і юридичними особами.

Суб’єктами правового захисту Конституції є:

– сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру змін відносно
неї. Прикладом такої процедури є розділ ХНІ “Внесення змін до
Конституції України”;

– глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102
Конституції є гарантом додержання Конституції;

– Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної
влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч. 1
ст. 85 Конституції);

– Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції
забезпечує виконання Конституції і Законів України;

– центральні і місцеві органи виконавчої влади;

– правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура;

– Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції,
до повноважень якого належить вирішення питання про відповідність
Конституції, законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне
тлумачення Конституції та законів України (ст. 150 Конституції).

Викладене дає змогу визначити загальне поняття конституції. Це можна
зробити, визначивши місце і роль цього нормативно-правового акта в
загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й
особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від
усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими
рисами:

– особливим суб’єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого
він приймається (народ, парламент, установчі збори);

– всеосяжним об’єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою
політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

– особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права,
вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в
конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо
народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило —
парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ,
як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом,
як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті
засади державного і суспільного устрою, які визначає народ [8].

Що стосується всеохоплюючого об’єкта конституційного регулювання, то він
виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у
специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і
закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються
також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в
особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст
відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових
актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за
допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені,
закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського
суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади
устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади, а також
механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб
організації матеріалу, який у ній міститься.

Преамбула, її положення у концентрованому вигляді втілюють основні
політико-правові ідеї “батьків конституції”. Значення преамбули важливе
для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її
основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, глави і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про дію законодавства, яке
було прийняте до вступу в силу нового Основного закону; про час
здійснення влади до створення передбачаючих її організацію інститутів;
про тимчасове виключення застосування колишніх конституційних норм; про
строки прийняття законів, видання яких передбачає Конституція.

Значення цього розділу полягає в тому, що його норми регулюють порядок
реалізації нової Конституції, забезпечуючи в той же час продовження
нормального функціонування державного механізму і правової системи в
перехідний період.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її
прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії.
Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів
голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному
засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та
14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Розділ III. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосудця.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.

Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний
Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за
рахунок суто “державної сфери” призвело до того, що в юридичній науці
радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це
Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся
система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і
будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта,
характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі
її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона
закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі
принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною
і громадянами. Система національного права України — це не просто сума,
сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права
визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона
сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації
права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов’язані
властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у
розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і
практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для
вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке
пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу.
Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві
має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її
дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну
силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші
нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до
Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її
статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим
порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з
тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду
статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з
іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в
самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б
утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих
правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це
положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про
необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд
України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у
яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції
положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя
група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів,
які “не замкнуті” на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший
розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з
Конституцією України.

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь
на питання про обсяг конституції і “конституційну мову”. Як свідчить
практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція
безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше,
короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного
мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна
виступати юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція
визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою
недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого
роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з
іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати
про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших
нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет
її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і
громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин,
регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на
Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається,
таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які
мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.
Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція
характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих
відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у
ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення
конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції
наділяти певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи)
конкретними правами та обов’язками.

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття,
доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
“Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII
“Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу
III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції
України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158
Конституції.

Висновки

Джерела адміністративного права – це зовнішні форми відображення
адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України,
законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних
адміністрацій та інших нормативних актах державних органів.

Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела
адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити
на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади,
а також затверджені зазначеними органами положення, устави,
нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність.

Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої
особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також
юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела
поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні
є обов’язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від
їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно
визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави
джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні.

Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції
України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних
актів, прийнятих нижчестоящими органами виконавчої влади.

З огляду на численність джерел адміністративного права, є доцільним
розділити їх на такі види:

1. Конституція України. Вона веде перед у системі джерел
адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній
норми мають пряму адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають
основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують
повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють
права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління,
участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими
справами тощо.

2. Адміністративно-правові норми знаходять своє закріплення в
законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. До найбільш
актуальних законодавчих актів необхідно віднести Закони України “Про
об’єднання громадян”, “Про державну службу”, “Про місцеве
самоврядування” та ін.

3. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють
адміністративно-правові норми організаційного характеру.

4. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного
управління.

5. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а
також затверджені ним положення, устави, правила, інструкції та інші
кодифіковані акти. Нормативні постанови прийняті Кабінетом Міністрів
України спільно з профспілковими організаціями.

6. Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому
масштабах виступають нормативні акти, що їх приймають міністерства,
державні комітети і служби України.

7. Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і
служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти,
затверджені керівниками вищезгаданих інституцій.

8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об’єднань та
організацій (або акти їхніх колективних органів). Дії норм зазначених
актів обмежені межами конкретного формування.

9. Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти
представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування
(наприклад, рішення районної ради народних депутатів, що передбачає
адміністративну відповідальність за торгівлю в недозволеному місці).

10. Акти органів громадських організацій, якщо вони затверджені чи
санкціоновані державними органами і містять правила, які регулюють
будь-які аспекти адміністративного управління (скажімо, положення про
ради громадськості мікрорайону).

Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу
державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові
норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 p.

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.

Административное право зарубежных стран. — М., 1996.

Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. – Львів, 2000. – 206 с.

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 1999. — 736 с.

Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. – К., 1998.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”,

2003. – 416 с.

Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 2002. – № 8. – С.14-17.

Пастухов В. Б. К вопросу о соотношении власти и управления. // В кн.:
Проблемы правоведения. — К., 1988.

Пикулькин А. В. Система государственного управления. – М., 1997.

Разделение властей: история и современность. — М., 1996.

Рут Доминик, Сульє Даниель. Конституційне право.— К., 1995.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 2001. — Вип. 25.

Цвєтков В. В. Джерела конституційного права. — Харків, 2002.

Общая теория права и государства: Учеб пособие/ А.Ф. Вишневский. – Мн.:
Амалфея, 2002. С. 344

Основи права: / В.А. Витушко. – Мн.: БГЕУ, 2002. С. 39

Общая теория права и гос-ва: Учебник/ Под редакцией В.В.
Лазарева.—2-е изд.,перераб. и доп.-М.:Юристъ,1996. С.143

Общая теория государства и права: Учеб. Пособие/ А.Ф. Вишневский. –
Мн.: Амалфея, 2002. С. 253

В.С. Иванов «Основи права Республики Беларусь». Учеб. пособие. – Мн.:
ВУЗ-ЮНИТИЛ, 2001. С.59

Общая теория государства и права: Учеб. пособие/ А.Ф. Вишневский. –
Мн.:Амалфея. 2002. С. 311

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – C.64.

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – C.59.

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 p. – Розділ IV.

2. Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – С.48.

Конституція України. – К., 1996.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998. – С.105.

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – Стаття 157 і 158.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020