.

Основні історичні етапи розвитку екології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1468 9659
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні історичні етапи розвитку екології

План

1.Екологічні питання в розвитку науки.

2.Парадигмальні орієнтації класичної екології.

3.Предмет сучасної екології: думка вчених і методологів.

1. ЕКОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ В ІСТОРІЇ НАУКИ.

Екологія як наука пройшла певний шлях розвитку. В методологічних
дослідженнях цього процесу розрізняють тривалий період передісторії
науки і власне історію екології. На першому етапі головною прикметою є
наявність екологічного знання, не завжди осмисленого теоретично; на
другому – теоретично-концептуальне, термінологічне й соціальне
утвердження науки. Крім того, екологічне знання в його історії існувало
як у контексті різних наук (ботаніки, зоології, географії тощо), так і
набувало різних форм втілення у предметно-діяльнісній, етнокультурній та
духовно-практичній сферах. Тому для відтворення історії екології як
науки потрібна експлікація екологічного знання з відповідного тла і
оцінка його з точки зору загальних закономірностей розвитку науки.

Знання про довкілля було притаманне людині з найперших кроків
антропогенезу. В той час воно було необхідною умовою виживання наших
предків. Ці знання використовувалися під час облаштування житла,
полювання, рибальства тощо. З часом, коли постали міфологія та релігія,
знання про довкілля органічно увійшли у найдавніші світоглядні системи.

У міфології природа зображується за аналогією з людьми та
закономірностями їхнього життя. Тобто, людина антропоморфізує природу,
не відділяє себе від неї. Понад те, природа ототожнюється з людиною, а
сили її постають у вигляді людей-богів. Інакше кажучи, міфологія постає
системою знань, що інтрепретовані світоглядним чином. На їх підставі
давня людина уявляла собі природу, сила якої проявляється у вигляді
вчинків героїв міфів. Унаслідок цього і сама природа, і її стихії
знайшли своє понятійно-образне втілення. Так, за іменами верховних богів
– Зевса, Юпітера, Дажбога тощо, постає життєдайна живильна сила
сонця-вогню.

В античності відбуваються істотні зрушення світоглядного і
теоретико-пізнавального характеру. Мова йде передовсім про перехід від
прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства,
матеріального й ідеального, поняття й образу до їхнього розмежування,
розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас формується нова галузь
освоєння людиною світу – наука, результатами пізнання якої є екологічні
знання. При цьому, однак, зберігається традиція розгляду світу в цілому,
як єдності. Цим визначаються і сутнісні ознаки космологічно-цілісного
підходу в пізнанні екологічних систем.

Космологічно-цілісний підхід загалом відповідає орієнтованості давньо-
грецької науки про природу. Так, Арістотель, грунтуючись на засадах
метафізики і виходячи в трактуванні природи з уявлення про активність
форми і пасивность матерії, ентелехію – душу природних предметів,
пропонує таке бачення довкілля, в якому представлені усі наявні
формотворчі начала світу, включаючи людину. У цій системі поєднані і
конкретні описи екологічних обставин та живих організмів зі схемою
гармонії устрою органічного світу – у вигляді “драбини істот”. Слід
зауважити, що взаємні стосунки відповідності живих істот довкіллю у
такій концепції трактуються як визначально притаманні речам та істотам.
Отже, мова може йти не про генезу, виникнення чогось нового, а лише про
реалізацію потенцій вже існуючого.

Інше джерело зародження екологічної думки – антична медицина та
географія. У працях Геродота, Фукідіда, Полібія, Страбона, Клавдія
Птолемея та інших мислителів представлені влучні описи природи, флори та
фауни різних частин світу, залежності людності певних регіонів від умов,
що там є. Особливо виразно подібні спостереження відобразились у працях
батька медицини Гіппократа. Вже у фундаментальному зібранні книг (понад
70), яке приписують цьому вченому, “Корпусі Гіппократа” – глибоко і
послідовно обгрунтована думка про те, що до пацієнтів слід застосовувати
індивідуальний підхід – враховувати особливості як самого хворого, так і
тієї природної місцевості, у якій він народився та перебуває. Відтак
одним із профілактичних і лікувальних засобів за Гіппократом виступає
рідна природа пацієнта – клімат, вологість, повітря, земля тощо. Щоб
вилікувати людину, часто достатньо повернути її на Батьківщину.

Учень Арістотеля Теофраст у своєму трактаті “Дослідження про рослини”
обгрунтував методологічні та методичні вимоги до вивчення будови та
життя рослин. Учений вважав, що відмінності між рослинами і їхню природу
взагалі слід розглядати, досліджуючи їхні частини, властивості,
виникнення та життя. Частини – об’єкт дослідження морфології рослин,
властивості та виникнення – фізіології, а життя – екології. Як же
потрібно здійснювати науковий , пошук? Необхідно з’ясувати, наголошував
Теофраст, які частини е у всіх рослин, а які – у деяких, якщо є
можливість, то слід провести аналогії, причому порівнювання треба
здійснювати стосовно найбільш подібного та найдосконалішого. У цьому –
зародок методів аналогії та ідеалізації, а також
порівняльно-морфологічний метод, котрі у їхній екологічній інтерпретації
широко використовуються сучасною фітоценонологією.

Загальний підхід та метод, запропоновані Теофрастом, досить прикметні.
За всіма ознаками це є аналітичний підхід. А саме: розгляд частин,
властивостей, будови – дає змогу побачити своєрідність кожного об’єкта,
кожної рослини, її унікальні якості; гомологічний (порівняння на основі
аналогії) дає можливість виявити місце досліджуваного в системі
типологічне однорідних об’єктів. Причому, порівняння з подібним та
досконалим окреслює межі типологічної сукупності. А звернення до
вивчення “життя” засадничо стимулює пошук корелятивних зв’язків між
організмами та довкіллям, розкриття формотворчої ролі останньої. Не
випадково підхід Теофраста знайшов втілення у таких екологічних
дисциплінах, як хорологія, анатомія рослин, систематика та ін. Отже,
Теофраст заклав основи аналітичного підходу в екології.

Глибокі думки екологічного спрямування залишив енциклопедист
середньовіччя Альберт Великий. Про це свідчить його праця “Про рослини”.
Передовсім його цікавили питання переходу (“мутації” – у термінології
вченого) рослин з дикого стану у культурний: яким чином змінює воно
спосіб життя від стану до стану, коли з дикого воно перетворюється у
культурне або городнє, а з городнього стає диким. На його думку,
головними є чотири чинники таких змін – їжа, оранка, посів та щеплення.
Згідно з цим Альберт Великий розглядає питання про те, яким чином і які
добрива змінюють “природний звичай рослин”, яким є вплив води, оранки,
як слід обробляти поля на рівнині й у горах, як треба “лікувати” їх,
тобто готувати до вирощування певних рослин.

За цими роздумами та порадами стоїть припущення про можливість зміни
форми рослини та способу її життя, теза про залежність таких змін від
чинників довколишньої природи, визнання різноякісності природи рослин і,
як наслідок, висновок про можливість управління образом життя та
формоутворенням живих істот. Не кажучи вже про вагомі світоглядні
висновки подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто
природознавчого боку, бо закладали підвалини екології та географії
рослин, розуміння феномена екобіоморф – цілісних систем
вза-ємообумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають
загальну конституцію тіла організму відповідно до конкретних напрямів
еволюції виду в умовах конкретного біотопу.

Структуроутворюючу роль в екології як науці відіграли ідеї і
методологічні орієнтації К. Ліннея. Він принципово реформував
систематику (таксономію), був автором конкретних екологічних досліджень,
зокрема описів вертикальної поясності рослинності гір, типів тундр та
боліт, а також оригінальної типології місцезнаходження рослин.

Основна праця К. Ліннея – “Філософія ботаніки” (1751) суттєво вплинула
на екологічне мислення, затвердивши засади систематичного підходу в
екології. Систематика Ліннея грунтується на таких фундаментальних
засадах, як визнання ієрархії об’єктів живого (передовсім таксонів);
визнання нерівноцінності ознак організму, щонайменше для зручностей
визначення виду; уніфікована мова опису біосистем (бінарна
номенклатура). Все це давало змогу сформувати картину органічного світу
як типологічно розчленованої, складно організованої цілісності, частини
якої взаємопов”язані.

Вертикальна ієрархія, введена Ліннеєм, тобто нисхідне членування більших
спільнот організмів на менші (наприклад: царство – тип – клас – ряд –
сімейство – рід – вид – варіація) являла собою рішучий крок до визнання
множинності не лише одиничного, а й особливого та загального, якісної
данності біосистем, багаторівневості живої матерії. Спочатку це
вирішувалося як проблема прагматична – розрізнення самих таксономічних
категорій. Однак постулат про нерівнозначність ознак таксонів різного
рівня фактично означав переорієнтацію на розкриття багатоякісності
реального світу живого.

Новий етап в становленні екології як науки пов”язаний з науковою
творчістю французького натураліста Ж.-Л.Бюффона. Зводячи споруду
грандіозної “Природничої історії”, він намагається охопити світ у
цілому, виходячи при цьому практично лише з природних причин. Тому
природа для Бюффона – суть велична й величезна цілісна споруда,
пронизана функціональними та генетичними (історичними) зв’язками. Бюффон
висловив також чимало прогресивних міркувань щодо історичної мінливості
тварин та рослин, вбачаючи причинами зміни клімату вплив їжі на форму
шлунку, антропогенний вплив тощо, тобто розглядав органічний світ з
еколого-еволюційних позицій.

Запропонований Бюффоном підхід розвинув німецький натураліст
О.Гумбольдт. У своїй багатотомній праці “Космос” він цілеспрямовано
реалізував засади цілісного бачення універсуму у єдності його
органічного та неорганічного складників, організованого та
функціонуючого за певними законами та правилами, єдиного та цілісного.
Гумбольдт розвивав також думку про те, що царства рослин 1 тварин, так
само як і людське суспільство, мають свою власну історію. Він намагався
охопити цілісним поглядом явища еволюційного сходження від найпростіших
форм матерії до найскладніших: від людини до космічних утворів
(туманностей, планетних систем тощо). Сам хід історії органічного світу
закономірно пов’язаний з геологічними, кліматичними та іншими змінами на
поверхні Землі. А дослідження закономірностей подібного роду має бути
повністю підпорядковане цілісному баченню природи. По суті, Гумбольдт
окреслив контури своєрідної метанауки, об’єктом дослідження котрої є
життя як космічний феномен. Пізніше можливості такого підходу блискуче
реалізував В. І. Вернадський у своєму вченні про біосферу, попередниками
якого справедливо вважаються і Бюффон, і Гумбольдт.

2. ПАРАДИГМАЛЬНІ ОРІЄНТАЦІЇ КЛАСИЧНОЇ ЕКОЛОГІЇ.

В ході історичного розвитку і процессі формування предмету екології
виявлялися певні парадигмальні орієнтації цієї науки. Першою за
значимістю і в історичному сенсі в екології є еволюціоніська парадигма.
Її концептуальні засади були утверджені переважно у працях англійських
натуралістів Ч. Лайєля та Ч. Дарвіна. Суть її полягає у розробленні
нової методології і теорії виникнення екологічних феноменів – адаптацій,
доцільності, прогресу та ін.

Ч. Лайель, передовсім у праці “Основи геології”, заперечує традицією
залучення надприродних сил для з’ясування природних явищ. Для пояснення
подій минулої геологічної історії Землі знання сутності нині діючих сил.
Запропонований принцип уніформізму (актуалізму) грунтувався на тезі:
вивчення сучасного є ключем до пізнання минулого.

Ч. Лайєль обгрунтував, що геологічні шари земної кори неоднорідні та
відмінні одні від одних, а тому неподібність, зафіксована
стратиграфічне, може слугувати водночас і показником тяглості
відповідних груп організмів у часі. Він вважав також, що види здатні
змінюватися, пристосовуючися до довкілля, що ці зміни відбуваютьcя
поступово, повільно але неминуче, що добуті властивості успадковуються
та ін. Загалом ці висновки досить адекватно відображали феноменологію
біогенезу. А принцип уніформізму став наріжним каменем будь-якого
дослідження, пов’язаного з реконструкцією минулих подій.

Вирішальний вплив на впровадження наукової методології в екологію
справили праці Ч. Дарвіна. Запропонована ним теорія еволюції шляхом
природного добору є одним з найвидатніших інтелектуальних здобутків
людства, і тому значення її виходить далеко за межі біології та
екології.

За теорією еволюції, сенс розвитку полягає не у сходженні до ідеального
типу організації, а в постійному, невпинному пристосуванні видів до
довкілля, досягненні з ним стану рівноваги. Мірилом прогресу виду постає
вже не досконалість будови, а здатність виживати в конкретних умовах
середовища. Зрозуміло, що цей висновок має і суто екологічний зміст.

Сам Дарвін досліджував і конкретні екологічні питання. Аутекологічні
спостереження, зокрема, спонукали до формування багатьох тез раннього
дарвінізму. Відомо, що порівняння споріднених видів птахів Південної
Америки та Галапагоських островів, сучасних та викопних лінивців було
поштовхом до трансформізму. Опис видів, що заселили ту чи іншу ділянку
суходолу чи моря, засвідчував, що доцільність будови та способу життя
вказаних організмів адаптивна, конкретна і визначається умовами
природного оточення. У разі зміни останнього неминуче мають настати і
зміни біоти: міграція, вимирання або виникнення нових пристосувань.

Дарвін виконав і низку синекологічних досліджень. У праці “Будова та
розподіл коралових рифів” (1842) аналізуються надвидові системи,
фактично – цілісний біогеоценоз. Екологічна характеристика окремих
видів, що заселяють атоли, коралові рифи, морське середовище,
доповнюється думками щодо закономірностей існування їх у певній системі
вищого порядку. Такий підхід є необхідним, коли довколишні зміни
стосуються всього біогеоценозу. Останнє буває, зауважував Дарвін, коли
атоли опускаються під воду, внаслідок чого його мешканці опиняються в
зовсім іншій екологічній ситуації. У такому разі відбувається зміна
одних видів іншими, котрі краще пристосовані до життя на певній глибині.
Отже, змінюється вся екосистема.

В розвитку екології як самостійної науки суттєва роль належить
дослідженням і методологічним узагальненням В.І.Вернадського. Вчення про
біосферу утвердило нові парадигмальні виміри і орієнтації екології і
природознавства в цілому.

Про біосферу (як сукупність живих істот) писав ще Ж.-Б. Ламарк у праці
“Гідрогеологія” (1802). Австрійський геолог Е. Зюсс використовував цей
термін для позначення утворених живими організмами викопних порід (“Про
походження Альп”, 1875). Німецький геолог І. Вальтер вживав цей термін у
традиції Зюсса. Український геолог П. Тутківський писав про біосферу як
про просторове розміщення біоти на планеті. В. І. Вернадський у низці
праць, передовсім у книзі “Біосфера” (1926), що була практично одночасно
видана основними європейськими мовами, розробляє принципово нове
розуміння феномена біосфери – як якісно відмінного від усіх інших
об’єкта, як області існування життя на планеті, як найбільшого
біокосного тіла на Землі. Тобто біосфера – це своєрідна “плівка життя”,
що огортає поверхню планети, залишаючись при цьому цілісним, динамічним,
самоорганізованим утвором, що постійно розвивається. Як ціле, у свою
чергу, біосфера включена у ще обширніше довкілля – глибинні породи
Землі, з одного боку, космічний простір – з іншого. Таким чином,
біосфера постає об’єктом не лише земним, а й космічним. Згодом у
середині XX ст. самим В. І. Вернадським, а також видатним французьким
мислителем П. Тейяр де Шарденом була сформульована концепція ноосфери.
Остання – це такий стан біосфери, котрий визначається діяльністю людини.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в науковому пізнання починає
стверджуватися системний підхід до аналізу об’єктів. Вимоги системності
були опрацьовані в праксеології Т. Котарбінським, тектології А.
Богдановим, викладені у загальній теорії систем Л. фон Берталанфі,
вченні про гомеостазис К. Бернара та ін. Системна парадигма почала
проявляти свої орієнтири і в екології. Найвідсутнішим чином вони
реалізувалися в обгрунтуванні концепцій екосистеми та біогеоценозу, що
означало перехід до системного мислення в екології. Особливу роль у
цьому зіграли праці Й. Пачоського, В. Сукачова та А. Тенслі.

Й. Пачоський, український еколог та ботанік, ще наприкінці XIX ст.
запропонував виділити для вивчення рослинних угрупувань науку флорологію
(пізніше, в 1910 р. він зупинився на терміні фітосоціологія). Члени
рослинної спільноти, за доказами вченого, зв”язані не лише екологічними
умовами, а й “певною залежністю соціального гатунку”, внаслідок чого
утворюєьбся нове ціле – “життєва одиниця вищого порядку”. Тобто, він
обгрунтував факт єдності ценозів з певним ландшафтом, унаслідок чого
утворюється якісно інший об’єкт, що відповідає методологічним
орієнтаціям системного аналізу

Російський еколог В. Сукачов є автором терміна “фітосоціологія” (1908).
Незалежно від інших дослідників він уводить поняття і розробляє
концепцію біогеоценозу і відповідно визначає біогеоценоз як сукупність
на певному проміжку земної поверхні однорідних природних явищ
(атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу та світу
мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), яка має свою особливу
специфіку взаємин цих утворюючих цю сукупність компонентів і певний тип
обміну речовиною й енергією між собою та іншими явищами природи, яка
являє собою внутрішньо суперечливу діалектичну єдність, що перебуває у
постійному рухові, розвитку. Найважливіший результат біогеоценотичних
досліджень полягав в обгрунтуванні тези про реальність біогеоценозу як
природного тіла, окресленого у просторі, зі специфічними зв’язками між
компонентами, здатного до самоорганізації та саморозвитку.

Потужні імпульси для утвердження системного підходу пов’язані також з
іменами Ч.Елтона та А.Тенслі. У книзі “Екологія тварин” (1927) Ч.Елтон
сформулював теоретичні засади таких узагальнень, як піраміда чисел,
екологічна ніша, ланцюги та цикли харчування, сукцесії тощо. Продовжуючи
цю традицію, А. Тенслі дійшов висновку, що несистемних об’єктів в
екології практично не буває, що відобразила запропонована ним концепція
екосистеми. За Тенслі (1935), екосистемами слід вважати біотичні
угруповання найрізноманітнішого об’єму та рівня разом із притаманними їм
екологічними умовами. Отже, екосистема – це безрозмірна стійка система
живих та неживих компонентів, у яких здійснюється зовнішній та
внутрішній кругообіг речовин та енергії.

В 1959 р. на симпозіумі з уніфікації основних понять екології, що
працював у рамках 1Х Міжнародного ботанічного конгресу (Канада) було
визнано рівнозначність понять “біогеоценоз” та “екосистема”. Отже, їх
можна вживати як синоніми.

Наведений історичний екскурс, зрозуміло, не є вичерпним. Але він дає
певне уявлення про час та причини постання найважливіших ідей сучасної
екології, які істотно визначали її становлення як науки. В межах
формування певних парадигм ці ідеї продовжують впливати на її подальший
теоретичний розвиток у різноманітності форм пізнання.

3.ПРЕДМЕТ ЕКОЛОГІЇ: ДУМКА ВЧЕНИХ І МЕТОДОЛОГІВ.

Отже, предмет екології – сукупність складних проблем, що стосуються як
буття природи, так і існування людини. З точки зору природничників,
екологія як наука повинна мати визначені закони, які вона розкриває.
Будь-який закон, як відомо, є таким узагальненням, яке відображає
необхідне, істотне, стійке, повторюване, загальне в окреслених межах
відношення між явищами об’єктивної дійсності. Наявність специфічних
законів, властивих якійсь галузі знань, – суть необхідна умова
інституалізації її як науки.

Свого часу відомий еколог Баррі Коммонер запропонував розрізняти
наступні чотири закони екології. Вони сформульовані на якісно-
змістовому рівні і являють собою зразок надзвичайно влучного “перекладу”
науково-екологічних узагальнень на повсякденно-світоглядну мову. Ось ці
закони:

все зв’язано з усім;

все мусить кудись діватися;

природа знає найкраще;

не існує такої речі, як дармова трапеза, тому що хтось повинен за це
розплачуватися ( Коммонер,1972).

Вчені – екологи наголошують, що екологія досліджує свої власні
специфічні закони, що не співпадають з законами фізики, або
термодинаміки, або біології. Втім, щодо точної визначеності їх
кількості, немає єдиної думки. Так, Ю.Одум в книзі “Основи екології”
(1975) зазначає, що існує 66 основних екологічних принипів і концепцій.
К.Уатт розглядає як принципово важливі 38 загально-екологічні принципи.
В.Оллі – 9 групп таких принципів.

М.Реймерс в “Природокористуванні” називає 60 екологічних узагальнень на
рівні законів. Утім, покищо, на його думку, не виконано завдання
структурно і логічно упорядкувати еколого-теоретичне знання і
структурувати основні теоретичні поняття екології.

За классифікуванням В.Крисаченка, екологічні узагальнення за рівнем їх
теоретичної зрілості і відповідності критеріям строгих законів
поділяються на чотири групи:

1 – дескриптивні (описові) моделі. Ці узагальнення мають переважно
феноменологічний характер і фіксують зовнішню данність сутнісних
зв’язків між екологічними об’єктами. До їх кола слід віднести численні
палеонтологічні літописи, філогенетичні ряди, моделі конкурентних
взаємин та життєвих циклів, спонтанної сукцесії та ін.

2 – емпіричні закономірності, які постають як індуктивні умовиводи,
закорінені безпосередньо у чуттєве пізнання. В екології вивчаються
різноманітні градієнти – температурні, кисневі та ін.), правила
(наприклад, Балмера, Аллена, Бергмана, Ван Алена, Глогера, екологічної
ніші, зміни адаптивних норм та ін.), емпіричні закони (Бера-Дарвіна,
Ковалевського-Осборна, гомологічних рядів, аллометричного зростання
тощо).

3 – номотетичні узагальнення – строгі, емпірично обгрунтовані, логічно
несуперечливі, теоретично достовірні висновки, які найповнішою мірою
відповідають вимогам, що висуваються до законів. До них слід віднести
передовсім моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, закон Гаузе,
математичну теорію боротьби за існування загалом та деякі інші. У
номотетичних узагальненнях особливої ваги набувають
гіпотетико-дедуктивні та математичні підходи, завдяки чому такі висновки
мають значну прогностичну евристичність.

4 – конструктивістські програми – узагальнення, які поєднують теоретичні
висновки з діяльнісною компонентою і мають на меті обгрунтування та
побудову об’єктів (ідеальних чи реальних), що функціонують на засадах
екологічних взаємин. Серед таких програм чільне місце посідає вчення про
ноосферу В. І. Вернадського, теорії агротехніки та біотехнології,
проекти “Екомісто”, “Біосфера-II”, МАВ (“Людина та біосфера”) та ін.

Фундаментальним теоретичним узагальненням, на якому грунтується вся
сучасна екологія, є теорія природного добору. Неможливо уявити сутність
взаємин між живими організмами та довкіллям, якщо не залучати до
пояснення природний добір. І якщо еволюція здійснюється через
посередництво природного добору, то самі екологічні взаємини, тобто
стосунки, у які вступають організми між собою та неорганічною природою,
якраз і є його безпосередньою данністю. Природний добір є реальним
фактом існування живого. Суттю його є порівняння можливостей одних істот
(видів) з іншими.

Живі істоти мають такі атрибутивні ознаки, як мінливість та
спадковість.Тобто, постійні ухили (флуктуації) в будові організмів, з
одного боку, і наявність яскравої спадкоємності у розвитку, з іншого.
Існування цих явищ зумовлює єдність та розмаїття форм життя, створює
вихідний матеріал для еволюції. Головна функція добору – визначення
шляхів закріплення спадковості та меж мінливості, а боротьби за
існування – контроль результатів еволюції, тобто забезпечення коеволюції
видів та середовища їх проживання.

Субстанційними засадами існування живих істот постійна взаємодія
організмів з довкіллям, яке сприймається поєднанням абіотичних,
біотичних та антропогенних чинників; доцільне пристосування організмів
до конкретних умов проживання; унікальність кожної біосистеми і
будь-якої особини, що створює безмежні можливості для системної їх
диференціації та порівняння; здатність організмів до потенційно швидкого
(в ідеалі – на рівні геометричної прогресії) зростання чисельності;
обмежена кількість засобів існування та природних ресурсів загалом –
лімітуючих чинників біосфери; збереження чисельності організмів на
сталому рівні у послідовному ряду біологічних поколінь (з незначними
флуктуаціями) і стабільності біомаси живої речовини загалом.

Означені феномени мають, безперечно, екологічний характер. Вони
здобувають логічне і обгрунтоване пояснення саме у рамках теорії
природного добору та боротьби за існування. Так, обмеженість ресурсів і
тенденція до швидкого розмноженая спричиняє конкуренцію за джерело їжі
та боротьбу за існування. Як свідчить закон конкурентних взаємин Г. Ф.
Гаузе, два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не
можуть нескінченно довго перебувати у стані стійкої рівноваги. Тобто
витіснення одного з них неминуче. Теорія природного добору пояснює і
можливість переходу організмів до іншої екологічної ніші. Саме боротьба
за існування та її наслідки і спадкова (тобто,невизначена) мінливость
створюють передумови вивільнення організмів від конкретних лімітуючих
чинників, отже – перехід до нової екологічної ніші.

Наслідком екологічних взаємин живих істот та добору репродуктивно
успішних видів чи організмів є вибіркове виживання одних та вимирання
інших. Тобто – реальний процес функціонування та розвитку біосистем.

Отже, взаємодія у системі “організм – довкілля” призводять до боротьби
за існування. Репродуктивні наслідки та вибіркове переживания породжують
природний добір як головну творчу силу еволюції та усталення структури
екосистеми і біосфери. Тому, очевидно, що екологія існує в тісних
інтеграційних стосунках з теорією еволюції.

Структура екологічного знання, як і будь-якої науки, характеризується
наявністю двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного.

На емпіричний рівні головними є методи спостереження, порівняння та
експеримент. На емпіричному рівні відображаються істотні зв’язки між
явищами, дається їх опис у формі графіків, таблиць, рядів тощо.

На теоретичному рівні відтворюється сутність об”єкта. Це здійснюється в
формі теорії, тобто систематизованого, узагальненого, внутрішньо
несуперечливого, достовірного знання про сутність екологічних явищ,
розкриває причини та внутрішні, необхідні зв’язки між ними.

Різні науки мають різне співвідношення емпіричного і теоретичного
знання. За даними, що наводять Ю.Шеляг-Сосонко, В.Крисаченко та Мовчан
(1991), можна стверджувати, що в сучасній екології емпіричний пласт
знань переважає над загальнотеоретичними узагальненнями. Як свідчить
наприклад, аналіз тематики публікацій з водної екології та гідробіології
у 80-ті роки в англомовній літературі, здійснений К. М. Хайловим, левова
частка публікацій була присвячена біології та екології окремих
організмів (аутекологія), забрудненню середовища та аквакультурам, а
також водним ценозам; питанням загальної екології присвячено лише кілька
відсотків публікацій.

Отже, існує потреба в розвитку теоретичного пласту екології. Цей
висновок дозволяє говорить і про необхідність активного розвитку
філософії екології, яка має осмислити шляхи оптимізації взаємодії
емпіричного і теоретичного долідження в екології, співвіднести
евристичність різних екологічних дисциплін та напрямків.

Серед основних понять екології слід назвати наступні:

біом – сукупність рослин, тварин, грибів, бактерій. Несчислені живі
істоти, що складають біом,поєднані багатоманітними видами зв”язків.
Головні з них – харчові і хорологічні, тобто такі, через які
здійснюється постійна бороться за простір і їжу.Ця боротьба обумовлена
місцем організму в біомі. Струкрура біома визначається боротьбою, яка
виникає між видами з подібними, схожими екологічними вимогами.

Екосистема. Вперше термін “екосистема” зафіксував Артур Дж.Тенслі в 1935
р. Пізніше, в 1942 р. Реймонд Ліндеман визначив концептуальні і
методологічні основи вивчення екосистем як складних систем, що окреслені
в просторі і часі і охоплюють як організми, так і умови довкілля. Якщо
врахувати багатоманітність організмів, що створюють біом і об”єднані
трофічними і хорологічними зв”язками, то вже зрозуміла величезна
складність цієї сукупності. Але ця складність значно зростає, якщо біом
розглядається разом з довкіллям. Це відбувається дійсно так, бо екологія
вивчає, яким чином і якою мірою кожна жива істота залежить від
абіотичних факторів середовища, довкілля.

Сукупність всіх організмів, що створюють біом, а також різноманітних
відносин, які пов”язують їх один з одним, і всіх їх взаємодій з
довкіллям і є екосистема.

Вона містить в собі:

1.біом – фітоценози, зооценози, мікробіоценози, мікоценози і всі харчові
і хорологічні зв”язки, які їх об”єднують.

2.фактори довкілля – екотоп (клімат, енергія, світло).

За визначенням П.Дювиньо і М.Танга, екосистемою в екології позначають
найбльш обширну функціональну єдність. Єдність тому, що колоооббіг є
замкненим. А найбільш обширну тому, що вона включає і організм, і
середовище. Причому кожен компонент впливає на інший, формуючи його
особливості. І кожен є необхідним для підтримки відпрацьованого ходу
життя.

Отже, функціональна система, яка включає в себе спільноту живих істот і
їх довкілля, називається екологічною системою.

Екосистема – це основне теоретичне поняття екології. Узагальнення
суттєвих її характеристик здійснено в такому визначенні М.Реймерса:
екосистема – цілісна система, що є термодинамічно відкритою сукупністю
біотичних і абіотичних (речовин, енергії) компонентів і інформаційно
саморозвивається. Єдність структури і функції цієї системи забеспечує
перевагу внутрішніх переміщень речовин, енергії і інформації над
зовнішнім обміном. На цій основі забеспечується саморегуляція і розвиток
системи як цілого.

Біосфера. Взаємозв”язок всіх екосистем планети призводить до уявлення
про гігантську екосистему – біосферу. Біосфера – той простір на планеті,
де існують живі організми і функціонують коситеми. Це тонка поверхнева
плівка, що включає океани і атмосферу. Саме в біосфері енергія сонячної
радіації здійснює докорінні зміни фізичних і хімічних властивостей
інертної речовини Землі.

Екологічна реальність – це важливе узагальнююче поняття сучасної
екології. Екологічна реальність відображується певною системою уявлень
про ті дійсні екосистеми, умови та чинники довкілля, в яких існує
людина. Екосистемама притаманно ще дуже багато ознак, властивостей, які
належить пізнати і включити в нашу картину світу. Отже, екологічна
реальність представлена знаннями про об’єкт екології як науки. Ці знання
певним чином систематизовані та організовані, вони уточнюються і
поглиблюються з розвитком науки. Тому, поняття екологічної реальності
відображає історичність та відносність наших екологічних знань.

ОСНОВНІ ЗАКОНИ ЕКОЛОГІЇ.

Закон подібності частини і цілого, або біоголографічний закон. Його було
відкрито ще в давні часи. Так, ще китайські мудреці сповіщали про те, що
частина є міниатюрною копією цілого. Тому, всі частини одного рівня
ієрархії схожі одна на одну.

Наприклад, схожі модель атому і сонячної системи. Людська істота є
мініатюрною копією всесвіту. Подібними є багатоклітинний організм і
одноклітинний. При цьому кожна клітина генетично є моделлю цілого
багатоклітинного організму (ріст, розвиток, розмноження, репарація
тощо).

Утім, зрозуміло, закон подібності не є абсолютним. Так, електрон не може
бути моделлю організму. І, навпаки, гени видів, що систематично
знаходяться далеко однин від одного, є аналогічними і навіть –
ідентичними.

Однак такі суперечності виявляються для структур, які ієрархічно є дуже
далекими. Наприклад, для структур елементарних і структур дуже складних.
Як правило, частини фенотипічно (тобто, у зовнішньому вигляді)
відображають властивості цілого і аналогічні між собою. Аналогічні, але
не абсолютно ідентичні.

Ще філософам античності було відомо, що ціле “більше” суми частин. Така
закономірність дістала назву аксіоми емерджентності ( від латин. –
emergo – з”являюсь, виникаю): ціле завжди має особливі властивості, які
відсутні у його частин. Тому ціле не дорівнює сумі елементів, що не
поєднані системоутворюючими зв”язками.

Отже, системне ціле, що сформоване з елементів, має інші закони
функціонування і розвитку. Образно кажучи, одне дерево чи декілька дерев
– це ще не ліс. Ліс – це складне поєднання всіх екологічних елементів,
що входять в його екосистему. Крім того, екосистема лісу – це й певний
кругообіг речовин, регуляція потоку енергії, в тому числі і створення
власного біоклімату.

З аксіомою емерджентності пов”язані наступні екологічні принипи.

Принцип (закон) необхідної різноманітності, який твердить що жодна
система не може сформуватися з абсолютно ідентичних елементів. Для
утворення стійкої, саморегульованої системи потрібна певна відмінність
елементів один від одного. Тобто, їх різноманітність. Але якою мірою,
наскільки елементи мають бути різноманітними?

На це питання відповідає правило повноти складових. Воно визначає міру
різноманітності елементів, необхідну для утворення стійкої екосистеми
таким чином: елементи мають бути настільки різноманітними, наскільки це
необхідно для утворення системи.

Крім того, екологічні системи підкоряються закону надмірності системних
елементів при мінімумі варіантів організації. Більш того, надмірність
системних елементів часто є умовою існування системи. Наприклад,
прагнуть надмірності демографічні і економічні процеси і їх наслідки,
скажімо, урбанізація.

Закон надмірності, як і будь який закон, діє в певних границях. Вони
існуть і для екологічних систем: окрім надмірності проявляється і
стратегія “самообмеження”. Теоретичним чином вона зафіксована в принципі
переходу надмірності системних елементів в самообмеження. Це означає, в
певний момент часу кількісний ріст замінюється якісним удосконаленням.
Наприклад, піклуванням про нащадків в біологічному і соціальному світі
або інтенсифікацією виробництва в економічній сфері. Отже, зміст
принципа переходу надмірності системних елементів в самообмеження
означає, що надмірнсть системних елементів може бути замінена
підвищенням якості цих складових. Тобто, самообмеження проявляється в
існуванні фіксованої кільності різноякісних елементів.

При цьому, кожен елемент може бути нездатним до самостійного існування.
Втім, система, що сформувалась з таких елементів, може існувати і бути
цілісною. Така закономірність функціонування екологічних систем
зафіксована в правилі конструктивної емерджентності – надійна система
може бути сформована з ненадійних елементів (підсистем), що нездатні до
самостійного існування. Прикладами таких систем можуть бути корали,
суспільні комахи тощо.

В цілому біосфера – глобальна екосистема, тобто складна і багаторівнева.
В ній кожен попередній рівень включений в послідуючий, більш складний за
організацією. Тобто, саморозвиток будь-якої взаємопов”язаної сукупності,
її формування в систему призводить до включення її як підсистеми в
надсистему, що існує або утворюється.

Таким чином, в екологічних системах реалізується ієрархічність їх будови
та принцип кооперативності. Результатом “кооперативного ефекту”
дослідники (див.М.Реймерс) вважають значні переваги системи – порівняно
з елементами, підсистемами в речовому і енергетичному відношенні.

Виживання, збереження системи забеспечується правилом
системно-динамічної комплементарності і мінливості. Його зміст
розкривається в тому, що будь-яка система, що саморозвивається,
складається з двох видів структур (підсистем). Один з них зберігає і
закріплює будову і функціонування системи, а інший сприяє змінам, які
відповідають новим факторам середовища. Це може бути не тільки
вдосконалення системи, а навіть її саморуйнування.

Прикладом співіснування двох видів структур – зберігаючих і змінюючих
може бути спадковість і мінливість. Навпаки, жорсткі системи, наприклад,
тоталітарно-автократичні суспільства та держави не мають таких
механізмів самопідтримки.Замість них діють жорсткі зв”язки і механізми
примушування. Тому, такі системи приречені на руйнування.

Важливим законом розвитку екологічних систем є системогенетичний закон
або закон подібності еволюційно-історичного і індивідуального розвитку
екосистем. Він твердить, що індивідуальний розвиток (онтогенез) системи
є повторенням суттєвих моментів історичного розвитку (філогенезу).
Специфічними проявами цього закону є біогенетичний закон, відкритий
Е.Геккелем і геогенетичний закон , сформульований Д.Рундквістом.

Біогенетичний закон твердить, що онтогенез будь-якого організму в
короткому вигляді повторює філогенез. Тобто, індивід в своєму розвитку
повторює в суттєвих моментах еволюцію свого виду.

За геогенетичним законом мінералогічні процеси в короткі інтервали часу
мов би повторюють загальну історію геологічного розвитку.

Подібним чином розвиваються екологічні системи в ряду сукцесій, йде
розвиток техніки, пізнання світу дитиною тощо. Отже, існує загальний –
системогенетичний закон , який стверджує, що системи в індивідуальному
розвитку повторюють в скороченному вигляді і узагальненій формі
еволюційний шлях розвитку своєї власної структури.

Існування, функціонування і можливості розвитку екологічних систем
визначаються також законами відношення “система – середовище”.
Зрозуміло, що речовина та енергія для функціонування системи можуть
братися лише з оточуючого середовища. Тобто, в цьому сенсі, розвиток
системи є залежним від середовища. Цей суттєвий факт відображає закон
розвитку системи за рахунок оточуючого середовища. Він показує, що
будь-яка система може розвиватися лише за рахунок використання
матеріально-енергетичних і інформаційних можливостей оточуючого
середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток є неможливим.

Міра відповідності середовища існуючим в ньому живим чи соціальним
організмам визначає позитивну чи негатичну перспективу їх існування.
Радянський геофізик Г.Хільмі сформулював закон розчинення системи в
чуждому середовищі. Він є справедливим для будь-яких систем, в тому
числі для екологічних і соціальних. Особливістю соціальних феноменів є
те, невеликі системні утворення, що розчинюються, “тягнуть” за собою
оточуюче їх середовище, що породжує ефект пасіонарності, який досліджено
Л.Гумільовим (наприклад, в книзі “Этногенез и биосфера Земли”. Л.,
1989).

Окрім загальноекологічних законів вчені-екологи виділяють низку законів
внутрішкього розвитку екологічних систем (М.Реймерс).

Закон вектору розвитку. Цей закон відтворює таку сутнісну особливість
розвитку систем, яка проявляється в спрямованості його в одному
напрямку. Тобто, і індивідуальний, і історичний розвиток екологічної
системи є спрямованим певним чином, в певному напрямку. Так, невожливо
повернути еволюцію в зворотньому напрямку, неможливо повернути життя від
старості до юності.

Закон ускладнення системної організації. Закон сформульований видатним
біологом К.Рул”є, який зазначав, що історичний розвиток живих організмів
приводить до ускладнення їх організації шляхом диференціації функцій і
органів, що їх виконують. Подібним чином історичний розвиток екологічних
систем призводить до більш тонких механізмів пристосування біогенної і
абіогенної частин однієї до іншої.

Весь хід еволюції і розвитку екологічних систем підтверджує цей закон.
Рушійними механізмами і причинами такого ускладнення є необхідність
пристосування до умов середовища, що постійно змінюються. Так, в
розвитку живого на Землі і в історії людства все більш складно
видобуваються ресурси. В той же час, і живе, і людство прагне відносної
незалежності від умов середовища шляхом ускладнення організації.

Закон необмеженості прогресу. Закон пояснює таку важливу особливість
розвитку екологічних систем, яка проявляється в принциповій
необмеженості еволюційного розвитку екологічних систем. Закон
необмеженості прогресу твердить, що розвиток від простого до складного в
існуванні екологічних систем в принципі є необмеженим. Втім, як і
будь-який закон він має свої межі. Тобто, його не можна абсолютизавати.
Ці межі визначаються, перш за все, часом і простором існування об”єкта –
живого, людини, планети.

ЛІТЕРАТУРА.

Вернадский В.И.Биосфера. Л.:1926.

Вернадский В.И.Философские мысли натуралиста. М.:1988.

Северцов А.С. Введение в теорию эволюции.М.:1981.

Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.

Ю.Одум. Основы экологии. М.: 1975.

Дре Ф. Экология. М.:1976.

Бернал Дж. Наука в истории общества. М.:1956.

Гумилев Л. Энтогенез и биосфера Земли. Л.:1989.

Коммонер Б. Замыкающийся круг. Л.:1974.

Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.:1994.

Кисельов М.М.,Крисаченко В.С.,Гардашук Т.В. Методологія екологічного
синтезу. К.:1995.

Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. Львів:1997.

Крисаченко В.С. Людина і біосфера. К.:1998.

Дерябо С.Д., Ясвин В.А. Две модели экологии// Человек. – 1998.- №1.

Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології. К.:2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020