.

Історія балів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
265 1205
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Історія балів

Танцювальні форми існували й до появи балу, фольклорна культура
насичена різного роду пластичними дійствами, характерними для тих або
інших народів. Спеціальні танцювальні капели з’явилися в Італії у XV
столітті. На їхній основі, зокрема, згодом розвивалася європейська
оркестрова сюїта, що складалася з стійкої послідовності певних танців і
мала у XVII – початку XVIII сторіччя дві версії: сценічну та побутову.
Італійське коріння досить значиме для бальної культури XVIII століття —
вона трактується тут як різновид італійських маскарадів, на які
збираються “тисячі незнайомих один з одним людей, щоб подивитися на собі
подібних”.

Танці вперше ввів саме бал (і відповідно танцювальну музику) у
загальноміському побуті. Середньовіччя не знало загальноміських
танцювальних форм. Танцювальна культура носила яскраво стратифікований
характер. Навіть в Італії, де, у порівнянні з іншими регіонами Європи,
урбаністичні відносини стали складатися набагато раніше, загальноміські
танцювальні форми існували лише в рамках маскарадів, були присвячені
окремим святковим дням. Рання оркестрова сюїта була статусним привілеєм
вузького кола аристократів і ще більш вузького прошарку забезпечених
городян, які могли собі дозволити утримати або оплатити послуги групи
музикантів.

Суспільні бали (спочатку бали-маскаради) були введені розпорядженням
короля Франції Людовика XIV в період Різдвяних свят 30 грудня 1715 року,
причому введені саме як комерційні публічні несвяткові (тобто, побутові
у вузькому значенні слова) заходи, організація яких пропонувалася
Королівської Академії (“Великій опері”. Основна причина настільки
оригінального розширення функцій Grand Ореrа досить прозаїчна —
недостача засобів у французької корони на її утримання.

Наслідки цього кроку виявилися надзвичайно значними. Двері, що
відкрилися, свята святих вищих прошарків аристократії викликали великий
інтерес населення не тільки Парижа, але і його пригороду і навіть інших
міст. Бути у Парижі та не побувати на балі в Опері вважалося
непристойним. Навіть ченці прагнули вирватися з монастирів, щоб мати
можливість, нехай таємно, бути присутнім на них.

Бали відразу стали збирати величезну кількість самого різношерстого
народу— від герцогинь і великих фінансистів до міщанок і вуличних повій.
Сучасники писали про бали, як місця, де запалюється кров, і не радили
ходити на них щирим християнам. Бали спочатку проходили три рази в
тиждень. Для підвищення місткості залу була проведена реконструкція, що
дозволила, завдяки винаходу одного ченця (!), вирівнювати партер,
оркестрову яму та сцену. Тим не менш, навіть розширена площа оперного
театру постійно була переповнена.

Тим часом, судячи з деяких свідчень, сама тіснота та щільність танцюючих
в Опері мала для них особливу привабливість, як, втім, і голосна музика
— в Опері на бальних вечорах працювало одночасно два оркестри, що було
досить рідкісним явищем для того часу. Сучасники відзначали: “Щоб,
прослухати гучну й одноманітну симфонію платять 10 ліврів з людини…
Бали вважаються особливо вдалими, коли панує страшна тіснота: чим більше
тиснява, тим більш задоволені бувають присутні”. Автор цитованого уривка
закінчує свої замітки про бали в Опері наступним іронічним зауваженням:
«Люди збираються туди, щоб наступного дня сказати: “Я був на балі; мене
там ледь не задушили”». По суті, спостерігач зафіксував феномен
“натовпу”, про який пізніше почнуть писати спочатку у зв’язку з
мюзик-холами XIX століття, потім “гала-концертами” початку XX століття
та пізніше – у зв’язку зі стадіонними шоу.

При всьому очевидному протиріччі з моральними нормами цього періоду нова
танцювальна культура виявляється масовою потребою і пробиває собі дорогу
в художню практику, незважаючи на тверду суспільну критику, а, бути
може, і завдяки їй.

Бал потребував від відвідувачів досить серйозної підготовки в самих
різних областях. Спеціально на нього почали працювати модельєри, стали
виготовляти взуття, безпосередньо перед балом необхідно було провести
величезну роботу із зачіскою. Підготовка до балу-маскараду взагалі була
справжньою подією: придумувалося й виготовлялося вбрання, маска (щораз,
нова), розучувалися відповідному костюму танці або піруети. Але
найбільша робота була пов’язана з освоєнням танцювальної лексики. Іноді
вона супроводжувався справжніми фізичними випробуваннями: танцмейстер у
самому буквальному значенні слова ліпив тіло свого учня, застосовуючи
часом грубу фізичну силу, не звертаючи увагу на стогін та скарги.
Недарма, ймовірно, танець в XVIII столітті розглядається як наука. Так,
“Танцювальний словник” Ш. Компана 1790 року визначає танець як “науку
про рухи тіла”.

Відступ бальної культури на периферію масової художньої практики у XIX
столітті аж ніяк не означав кінець артизированого танцю. Сам бал зі
сходженням на вершину популярності вальсу “переродився” у “суспільні
танці”, переважно парні, що зберегли вже в рамках нового суспільного
етикету риси старої театральності у вигляді гри жестів та міміки. Якщо
бал носив характер прихованої змагальності, то суспільні танці з другої
половини XIX століття стають просто турнірними, і у цій ролі
зберігаються до сьогоднішнього дня під назвою “бальні”. Жанрова палітра
їх розширюється, насамперед, за рахунок етнічних ритуальних танців
(головним чином, латиноамериканських), але в цілому XIX і XX століття не
вносять нічого нового у жанровому змісті, що склався у ХVII-XVIII
сторіччях.

Список використаної літератури

Дуков Е.” Концерт в истории западноевропейской культуры” М.:
Класика-XXI. 2003

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020