Реферат на тему:
Критична оцiнка пiзнавальних цiнностей
в моделi наукової рацiональностi Л.Лаудана
Методологічні концепції філософії науки останніх двох десятиліть ХХ
століття виходять у визначенні своїх проблем перш за все зі спроби
переосмислити надбання своїх попередників. Ми розглянемо тут погляди
двох відомих представників англо-американської традиції в філософії
науки Ларрі Лаудана і Хіларі Патнема, спираючись на їхній аналіз
попереднього розвитку філософії науки.
Праці Л.Лаудана пов’язані головним чином з намаганням створити адекватну
модель наукової раціональності, розглянутої як спосіб поведінки вчених
по досягненню певних цілей певними засобами, причому і цілі і засоби
мають бути обґрунтованими таким чином, щоб їх можна було дискутувати на
певних засадах. Таким чином Л.Лаудан розширює межі раціонального вибору
порівнянно з такими прихильниками критичного раціоналізму, як К.Поппер і
І.Лакатос, які виходили з того, що цілі визначаються цінностями,
прихильність до яких є вихідною для особистості і не може раціонально
обговорюватись.
Однак, піддаючи раціональній критиці цінності науки, Лаудан вважає
проблематичною і таку наукову цінність, як об’єктивна істинність знання,
тобто зберігає раціональність за рахунок реалізму (позиція наукового
реалізму передбачає припущення існування зовнішнього світу і можливості
його істинного пізнання науковими методами). На відміну від Лаудана,
Х.Патнем переглядає розуміння наукової раціональності таким чином, щоб
зберегти в засадах науки і реалізм, і раціональність.
Ідеї Х.Патнема про “реалізм з людським обличчям” і некритеріальну
раціональність багато в чому перегукуються з підходами вітчизняної
традиції в філософії науки до розуміння історичних типів наукової
раціональності і тих ідеалів раціональності, які вони втілюють. Ми
будемо тут спиратися на розрізнення класичного, некласичного і
постнекласичного типів наукової раціональності, проведене В.С.Стьопіним,
і розуміння класичного і некласичного ідеалів раціональності за
М.Мамардашвілі. Слід зазначити, що хоча вітчизняні філософи науки і
зважають на епістемологічні, методологічні і логічні здобутки
англо-американської філософії науки, їхні вихідні філософські орієнтири
пов’язані з континентальною філософською традицією, особливо з
німецькою, і її розвитком в ХХ столітті. В цьому розділі буде висвітлено
проблему становлення системи філософських засад постнекласичної науки,
тобто постнекласичного типу наукової раціональності.
Наукова раціональність і цілі науки
Порівнюючи філософію науки 30х-50х років (а саме, логічний емпіризм і
попперівський критичний раціоналізм) з так званою “новою хвилею” в
філософії науки 70х-80х (Кун, Лакатос, Фейерабенд), Л.Лаудан зазначив,
що центральні проблеми, на яких зосереджуються методологи порівнюваних
поколінь різні. Перші вважають центральною проблему згоди (консенсусу) в
науці, другі зосереджуються на проблемі розбіжностей (диссенсусу) між
науковцями. Лаудан вважає, що для розв’язання обох проблем одразу
пояснювальної потужності не вистачає в жодної з методологічних
концепцій. Створення методологічної концепції, досить потужної для того,
щоб раціональним чином пояснювати поведінку вчених і щодо утворення
консенсусу між ними, і щодо його порушення, Л.Лаудан і ставить собі за
мету.
Прослідкуємо коротко разом з ним перебіг думки прибічників консенсусу як
звичайного стану науки і аргументацію філософів, які акцентували на
диссенсусі. Філософи 30х-40х років спирались на вже вироблений до них
так званий лейбніціанський ідеал. “Коротко кажучи, лейбніціанський ідеал
полягає в тому, що всі дебати щодо фактичного стану справ можуть бути
неупередженно розв’язані залученням відповідних правил доведення. …
Те, що філософи вірили у нього, було безпосередньо пов’язане з їхньою
точкою зору на консенсус в науці, бо наука розглядалась як така, що
складається цілковито з тверджень про фактичне. …Розбіжності про факти
можуть виникнути поміж раціональними людьми тільки тоді, коли свідоцтва
про ці факти є .. неповними. У підсумку філософи проповідували, що наука
є діяльністю, в якій досягається консенсус, оскільки вчені неявно, а
іноді і явно оформлюють свої вірування у відповідності з
загальновизнаними канонами методології науки…, і ці канони мислились
як більш ніж достатні, щоб розв’язати будь-яку дійсну розбіжність щодо
фактичного.” Саме тому такі видатні філософи того періоду, як Р.Карнап,
Г.Рейхенбах, К.Поппер, бачили своє завдання в тому, щоб виразити явним
чином методологічні правила, які вчені неявно застосовують, обираючи
поміж теоріями.
Можна виділити чотири напрямку аргументації, яка показала обмеженість
погляду на науку з точки зору консенсусу: 1) розповсюдженість дискусій;
2)теза про несумірність теорій; 3) теза про недовизначеність теорій; 4)
феномен успішної контрнормальної поведінки. Коротко переглянемо ці
напрямки, посилаючись на тих представників “нової хвилі”, що їх
обстоювали.
Розповсюдженість дискусій.
Історія науки знає багато прикладів дискусій, які тривали протягом
десятиліть, а іноді і століть: Коперник versus Птолемей, хвильова –
корпускулярна теорії світла, уніформізм versus катастрофізм в геології,
Прістлі versus Лавуазьє в хімії, Ейнштейн versus Бор в квантовій
механіці, креаціонізм versus еволюціонізм в біології і т.ін. Виходячи з
моделі консенсусу зрозуміти наявність революцій в науці неможливо. Томас
Кун пише з цього приводу, що виникнення нових ідей “вимагає процесу
рішення, який допускає розбіжності серед раціональних людей, а той
алгоритм, який звичайно уявляли собі філософи, мав би відводити науку
від цих розбіжностей”
Теза про несумірність.
Несумірність парадигм за Куном пов’язана як з різним змістом, який
вкладають в певні терміни прибічники різних парадигм, так і з їхньою
прихильністю до різних методологічних стандартів і пізнавальних
цінностей.
Недовизначеність теорії емпіричними даними.
Наукові правила не дозволяють однозначно віддавати перевагу одній теорії
порівняно з її конкурентами, посилаючись на емпіричні дані. Є різні
шляхи до цього твердження. Ми наведемо тут лише тезу Дюгема-Куайна. В
формулюванні І.Лакатоса “згідно цієї тези, будь яка теорія може бути
врятована від спростування, якщо запровадити відповідну підгонку,
маніпулюючи фоновим знанням, з яким пов’язана ця теорія” ; в слабкій
інтерпретації ця теза “заперечує тільки можливість спростування
якого-небудь ізольованого фрагмента теоретичної системи. При сильній
інтерпретації теза Дюгема-Куайна виключає будь яке правило вибору з
теоретичних альтернатив.”
Контрнормальна поведінка.
Як показав П.Фейерабенд , багато з вчених порушували норми, які
традиційно вважались науковими, але мали великі наукові досягнення.
Фейерабенд робив з цього досить сильний висновок про те, що в
методологічному плані “все дозволено”. Але як мінімум, можна припустити,
що норми, які порушувались (наприклад, норми індуктивізму), не є
правильно визначеними як норми, що керують науковою практикою.
Таким чином, філософи науки 70х-80х років вибороли місце для
розбіжностей в своїх методологічних концепціях. Однак, було втрачено
можливість пояснити згоду між вченими. Так, Кун не має задовільного
пояснення переходу від революції до нормальної науки, його модель не
висуває раціональних підстав для згоди між прихильниками нової
парадигми. Лакатос, наголошуючи на ролі конвенцій у підтримці тієї чи
іншої науково-дослідницької програми, вважає раціональними різні
варіанти поведінки вченого і не може визначити раціональні критерії
вибору між ними. А Фейерабенд зі своїм методологічним анархізмом взагалі
не вважає за потрібне досягнення консенсусу між вченими.
Намагаючись віднайти методологічну модель, в якій пояснювався б і
консенсус, і диссенсус, Л.Лаудан реконструює ієрархічну структуру
наукових дебатів (якої притримувались такі авторитетні філософи науки,
як Поппер, Гемпель, Рейхенбах) з тим, щоб з’ясувати її пояснювальні
можливості щодо встановлення згоди між вченими і щодо втримання підстав
для певних розбіжностей. При цьому він вирізняє три рівні можливих
розбіжностей: фактуальний, методологічний, аксіологічний. Відповідні
рішення для досягнення згоди при ієрархічній структурі наукових дебатів
можуть бути отримані при переході на більш високий рівень дебатів. Так,
для досягнення фактуального консенсусу, слід апелювати до
методологічного рівня, щоб застосовувати певні правила для розв’язання
проблем розбіжності в емпіричних даних або їхнього теоретичного
пояснення. Для розбіжностей щодо методологічних правил, вирішальною може
бути апеляція щодо цілей науки, визначених відповідними цінностями,
тобто вихід на аксіологічний рівень. Недовизначеність вибору варіантів
певного рівня правилами більш високого рівня ієрархії втримує місце для
диссенсусу в цій стандартній ієрархічній структурі наукових дебатів.
Так, можливі методологічні розбіжності в настановах до пошуків на
фактуальному рівні. Наприклад, Поппер орієнтує на пошуки передбачень,
спроможних спростувати теорію і вважає високоймовірні гіпотези
нездатними до пояснення широкого класу явищ, а Карнап наполягає на
сприйнятності теорій, які є високоймовірними за рахунок багатьох
підтверджень і навіть за відсутності нових передбачень.
Однак, якщо вчені встановлять, що їхні розбіжності є аксіологічними,
тобто визначаються різними ціннісними установками, ієрархічна структура
наукових дебатів не надає можливостей для раціональної критики, оскільки
більш високий, ніж аксіологічний, рівень обговорення у ній відсутній.
Поппер, наприклад, вважав, що прийняття або зміна пізнавальних цілей є
справою емоційною і суб’єктивною і не може раціонально обговорюватись.
Він протиставляв свою точку зору на ціль науки (епістемічний реалізм:
ціль – істина) іншим поглядам: інструменталізму, конвенціоналізму,
прагматизму, які відповідно проголошували в якості цілей науки
економність, простоту і передбачувальну точність.
Для винайдення іншої моделі наукових дебатів, здатної включити цілі і
цінності до обговорення, Л.Лаудан піддає критиці те, що він називає
оманливою коваріантністю між певними пізнавальними цілями і
методологічними правилами як засобами (або інструментами) їхнього
досягнення. Якщо виходити з такої коваріантності і вважати різницю в
цілях необговорюваною, то ми й отримаємо ту несумірність парадигм, на
якій наполягає Кун, і неможливість раціональних дискусій.
Однак, одні й ті ж набори методологічних правил можуть використовуватись
для досягнення різних цілей. Так, реалісти, які розглядають наукові
теорії як наближення до істини, і інструменталісти, які вбачають в
наукових теоріях лише засіб для передбачення явищ, можуть сповідувати
тотожні методологічні стандарти. Так, обидва лагері вважають з потрібне
для досягнення своїх різних цілей (істинне пізнання і успішне
передбачення) вимагати від теорій емпіричної підтверджуваності, опису
широкого кола явищ та наявності передбачень.
Таким чином, аксіологічні розбіжності не виключають методологічної і
фактуальної згоди. Крім того, цінності є необговорюваними, тільки якщо
ми притримуємося ієрархічної моделі наукових дебатів. Якщо ж вважати, що
обговорення цілей може відбуватись з посиланням на методологію і
фактуальний стан справ, тобто відмовитись від ієрархії на користь моделі
з більш рівноправним розумінням відносин між рівнями обговорення,
раціональна критика цілей стає можливою. Л.Лаудан пропонує дві основні
стратегії такої критики: 1)показати утопічність цілей, 2)показати їхню
невідповідність неявним цінностям наукової практики.
Утопічність цілей можна скритикувати, продемонструвавши їхній
а)стратегічний утопізм, б)семантичний утопізм, в)епістемічний утопізм.
Так, продемонстрували свою стратегічну утопічність пошуки філософського
каменю, спроби створення вічного двигуна, побудови соціального устрою,
який би забезпечував загальне щастя. Серед пізнавальних цінностей
стратегічно утопічною виявилась вимога до науковості знання як до його
доведеності на емпіричних засадах, оскільки універсальні твердження типу
наукових законів потребували б для своєї прийнятності нескінченної
кількості перевірок їхніх наслідків.
Семантичну утопічність демонструють такі часто проголошувані пізнавальні
цілі, як краса і елегантність теорій. Значення термінів, які здаються
інтуїтивно ясними, не є визначеними, тому неможливо об’єктивно
визначити, досягнуті вони чи ні.
Може виявитись епістемічно утопічною така пізнавальна цінність, як
істинність теорії, навіть, якщо значення поняття істини задовільно
визначене (наприклад, за Тарським). Це може мати місце, коли невизначені
критерії реалізованості такої цілі.
Наведений спосіб критики дійсно використовується в дискусіях між
прихильниками різних наукових цілей: редукціоністами і холістами,
телеологами – прибічниками пошуків діючої причини, інструменталістами –
реалістами.
Виявлення розбіжністі явних і неявних цілей когнітивної практики також
може бути підставою для критики. “Самі результати дій агента
цілепокладання (навіть якщо вони не фігурують серед його явних цілей)
можуть обгрунтованно вважатися за його неявні цілі. … Побоюючись
звинувачень в непослідовності, раціональна людина, зіткнувшись з
конфліктом між цінностями, які він проголошує, і цінностями, про які
свідчать його дії, намагатиметься впорядкувати ті і інші”. Перевага
віддається тій групі цілей, після виявлення їхньої суперечності, яка
відповідає деякій прийнятній цінності, щодо якої існує згода. Так,
наприкінці XVIII – початку XIX століть наукове співтовариство
відмовилось від установки обмеження науки виключно спостережуваними
сутностями, оскільки використання таких гіпотетичних сутностей
надзвичайно розширювало пояснювальні можливості наукових теорій за умови
їх перевірюваності.
Сітчаста модель наукової раціональності.
Ларрі Лаудан пропонує власну модель взаємних раціональних обґрунтувань
поміж науковими теоріями, методами і цілями, яку він називає сітчастою.
“Комірку” такої “сітки” утворює трикутник, в вершинах якої знаходиться
те,що в структурі ієрархічних дебатів розглядалось, як певні рівні,
тобто фактуальне знання: теорії з відповідним емпіричним підґрунтям;
методологічні правила; цілі науки, які визначаються пізнавальними
цінностями. Аксіологія, методологія і фактуальні твердження взаємно
обґрунтовують одно інше, і жодний рівень не можна вважати більш або менш
фундаментальним. Так, цілі обґрунтовують набір методологічних правил,
який в свою чергу демонструє реалізовність цілей, а отже їхню
прийнятність. Методологічні правила обґрунтовують прийнятність теорій, а
прогрес або затримка в зростанні фактуального знання показує, які
правила є ефективними, тобто формує вимоги до методології. А стан справ
в галузі фактуального знання і цілі, що висуває наукове співтовариство,
гармонізують одне одне відповідно рівню розвитку наукових методів.
Оскільки ж всі ці взаємовизначення не є надто жорсткими, ця модель
здатна пояснити і розбіжності між вченими, і згоду між ними в межах
їхньої раціональної поведінки.
Сітчаста модель наукової раціональності Ларрі Лаудана дозволяє розширити
межі раціонального вибору в науці, однак, як вже було зазначено,
робиться це за рахунок відмови від реалізму. Дійсно, істина
розглядається тут лише як одна з можливих (і рівноправних) цілей
пізнавальної практики, і в ситуації, коли критерії її досягнення стають
розмитими, може бути визнана епістемічно утопічною як пізнавальна
цінність. А створення подібних ситуацій є цілком реальним в період
наукової революції, який ми саме і переживаємо.
Інший вибір зробив відомий американський філософ Хіларі Патнем . Він
завжди визначав свою позицію як “твердий” реалізм, але досить творчо
ставився до того, як повинна розумітись ця позиція. Для того, щоб
зберегти в епістемологічних засадах науки і реалізм і раціональність,
він вважає за потрібне зкоректувати розуміння і того і іншого.
Розглянемо зпершу, як критичний огляд попередніх методологічних
концепцій приводить його до ідеї некритеріальної раціональності.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
