.

Використання агровиробничого потенціалу земель та забезпечення сталого розвитку агроекосистем (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
263 3246
Скачать документ

Використання агровиробничого потенціалу земель та забезпечення сталого
розвитку агроекосистем

Україна має відносно високий аграрний ресурс. Доброякісні за своїми
властивостями материнські породи у поєднанні з помірно теплим кліматом,
спокійним рельєфом, трав’янистою рослинністю сприяли утворенню на
території нашої держави родючих чорноземних ґрунтів (понад 65%
ґрунтового покриву). Поряд із цим у північних, західних (зона Полісся)
та гірських районах, у долинах рік, приморських районах Степу утворилися
певні види і видозміни ґрунтів, які поступаються продуктивністю
чорноземам. Проте, систематичні заходи, що відтворюють їхню родючість
упродовж багатьох років забезпечували, хоча й повільне, але все ж
підвищення потенціалу цих ґрунтів. Для прикладу можна взяти Полісся.
Якщо в кінці 50?х – на початку 60?х років на бідних дерново-підзолистих
ґрунтах одержували по 10-12 ц/га зернових із дуже малою питомою вагою
пшениці, то в 1986?1990 роках ? по 27,6 ц/га, а озима пшениця становила
понад 60% урожаю. Це стало можливим завдяки систематичному внесенню
органічних і мінеральних добрив та вапнуванню. Звичайно, що така
урожайність зернових наприкінці XX ст. на будь-яких ґрунтах не є
показником високої культури землеробства, але причини цього ? за межами
сільськогосподарських наук.

Провідною галуззю сільського господарства України залишається
землеробство, що базується на засадах, які сприяють підвищенню родючості
ґрунтів. Сільськогосподарська освоєність земельного фонду досягла 70%,
чого не дозволяє собі жодна з розвинутих країн світу. До того ж
розораність сільськогосподарських угідь сягає 81%, що також є рекордним
показником. Для Степу він становить майже 85, Лісостепу—85,5%. Деякі
області практично не мають інших угідь, крім ріллі (табл. 1.60, 1.61).

1.60. Розораність сільськогосподарських угідь у Лісостепу, %

Сільськогосподарська освоєність земель, скажімо у Франції, сягає 41,9%,
ФРН — 32,5, США — 26,5%. А ось як розорані сільськогосподарські угіддя:
Франція — 48%, Угорщина — 37, Англія — 25, США — 20%.

1.61. Наявність особливо цінних продуктивних земель у Лісостепу, тис.
Га

Нераціональне використання земельного фонду зумовлює катастрофічність
екологічної ситуації деяких регіонів, різке зниження родючості ґрунтів,
їхнє руйнування через бурхливий розвиток ерозії та пересушення.
Найуразливішими виявилися чорноземні ґрунти.

1.62. Динаміка вмісту гумусу в орних ґрунтах у зоні Лісостепу

Розорювання схилів до самого урізу річок і ставків призвело до їх
розмивання, зносу та їх замулювання. За 30 років (1960—1991) площі
еродованих ґрунтів зросли майже на 30%, а їхня питома вага у складі
орних земель досягла 32% (табл. 1.62, 1.63, рис. 1.3). Це в свою чергу
спричинило нерентабельність землеробства з величезними перевитратами
енергоресурсів, що особливо позначилося на собівартості тваринницької
продукції. Майже цілорічне стійлове утримання худоби на привізних
недоброякісних, незбалансованих за протеїном кормах, зумовлювало
збитковість тваринництва навіть за символічних цін на пальне.

1.63. Вміст і запаси гумусу в чорноземі типовому (“Михайлівська
цілина”) при різному його використанні

Як же це позначилося на родючості ґрунтів? За сто років (1882—1982 рр.)
ґрунти України втратили з орного шару майже 25% гумусу, а за останні 30
років — трохи більше 8,5 (рис. 1.4). І це незважаючи на систематичне
застосування органічних і мінеральних добрив, хімічних меліорантів.
Правда, неправильно вважати, що здійснені заходи у землеробстві мали
лише негативні наслідки. В орному шарі ґрунту підвищився вміст рухомих
форм фосфору та калію, післядія яких ще 2—4 роки за сприятливих погодних
умов забезпечуватиме добрі врожаї у сільгосппідприємствах при дотриманні
сучасної агротехніки. Останнє агрохімічне обстеження ґрунтів (1991—1995
рр.) показало, що рівень фосфору в них за 27 років зріс майже у півтора
раза, а калію — в 1—1,5 раза. Ґрунти Полісся за цей період набули майже
оптимальну реакції ґрунтового розчину.

Рис 1.3. Розораність земельного фонду станом на 1996 рік

Завдяки чому сталися такі позитивні зміни на фоні загального
нераціонального використання землі? Позитивну роль у підтриманні й
навіть деякому підвищенні родючості ґрунтів відіграло створення у 1964
році республіканського об’єднання “Укрсільгоспхімія”, яке провело
відтоді значний обсяг робіт із хімізації ґрунтів. На кінець 80-х —
початок 90-х років господарства України щорічно вносили 8,6 т/га
органічних добрив і 140—150 кг/га азоту, фосфору та калію. Щороку
проводили вапнування на площі близько 1,4 млн. га із внесенням 4—4,5
т/га меліорантів і гіпсування на площі — 300 тис. га з використанням 4,4
т/га фосфогіпсу. Все це забезпечувало зменшення дефіциту балансу гумусу
й урівноваження балансу азоту, фосфору та калію.

Рис 1.4. Середня втрата ґрунту з орних земель від ерозії за рік, т/га

Може виникнути закономірне запитання відносно внесення добрив у таких
кількостях із метою зростання вмісту рухомих форм основних елементів у
ґрунтах. Як відомо, з нічого ніщо й не виникає. Можливості будь-якого
ґрунту (і чорнозем не виняток) обмежені.

У 1989—1990 роках з 1 га ґрунту в Україні щорічно виносилося з урожаями
270-300 кг поживних речовин (NPK). Поповнювалися вони за рахунок
щорічного внесення з мінеральними (140—150 кг/га) та органічними
добривами (100—110 кг/га), що становило в сумі 240—270 кг/га. Приблизно
20 кг/га азоту ще надходило з атмосфери завдяки симбіотичній діяльності
бульбочкових бактерій.

Після розпаду СРСР становище змінилося. Наша держава залишилася без
основних ресурсів для виробництва калійних і особливо фосфорних добрив.
Під урожай 1998—2000 років вносили у середньому лише по 16 кг/га NPK.
Енергетична криза спричинила ряд інших негативних факторів при
відтворенні родючості ґрунтів. Обсяги робіт із хімічної меліорації
кислих та солонцевих ґрунтів скоротилися до 50—70 %. Що чекає ґрунти
України завтра?

Прогресуюче погіршення якісного стану земель, зниження родючості ґрунтів
створюють реальну загрозу кризи виробництва сільськогосподарської
продукції і особливо екологічно чистих продуктів харчування. І вийти із
такого становища можна здійсненням на національному рівні комплексу
невідкладних заходів щодо структурної перебудови землекористування,
родючості та охорони земель, насамперед у сільському господарстві, на
основі виваженої програми дій, яка опиралася б на узагальнені результати
наукових досліджень у галузі агрохімії, ґрунтознавства, економіки,
екології, права тощо. Організація високоефективного використання
родючості земельно-ресурсного потенціалу дасть змогу в найближчий час
розв’язати продовольчу проблему, значно збільшити обсяги виробництва
сільськогосподарської продукції, стабілізувати економіку й поліпшити
стан навколишнього природного середовища.

Існування, соціальне благополуччя і здоров’я народу України нерозривно
пов’язані із землею, під якою розуміється не тільки територія (простір),
але й інші компоненти географічного середовища, що органічно поєднані з
нею. Земельні ресурси, при використанні яких країна виробляє до 95%
продовольчого фонду та 2/3 товарів споживання, є первинним фактором,
фундаментом економіки. Про це свідчить і той факт, що частка земельних
ресурсів у складі продуктивних сил держави становить понад 40%. Зокрема,
в ресурсозабезпеченості соціально-економічного розвитку України вартість
землі становить 40—44%, виробничих фондів та оборотних засобів — 20—21,
трудових ресурсів — 38—39%. Середньозважена забезпеченість землею
основних галузей народногосподарського комплексу достатня для їхнього
нормального розвитку й функціонування. Ресурс просторового розвитку
України сягає 60,4 млн. га і складається із земель багатоцільового
використання: сільськогосподарського; міст та інших населених пунктів;
промисловості, транспорту, систем зв’язку, оборони, іншого
несільськогосподарського призначення; лісів і лісовкритих площ, під
водою, курортів, заповідного та історико—культурного призначення.

Особливості й характер господарського використання
територіально-земельного ресурсу залежать від складу (категорії) земель,
розподілу між землекористувачами і функціональної ролі території.
Наявність у земельному фонді угідь із родючими ґрунтами, висока
щільність населення, підпорядкованість у розвитку економіки та
розміщенні продуктивних сил обумовили надзвичайно високий рівень
використання більш як 92% території країни. Тільки близько 5 млн. га
(8%) знаходиться у природному стані (болота, озера, ріки та гори). За
щільністю населення Україна наближається до середньоєвропейського рівня.

Розподіл земельного фонду як територіального ресурсу, за цільовим
призначенням не базується на економічній доцільності та екологічній
обґрунтованості. Галузевий розподіл земель, структурна і екологічна
незбалансованість земельного фонду значно знижується ефективність
використання та охорони земель. Утворився відносний дефіцит землі,
ускладнилося вдосконалення територіальної структури та екологізації
систем землекористування у процесі проведення земельної реформи, зведено
нанівець природну здатність геобіоценозів до самовідновлення й
саморегуляції якості та видового різноманіття флори і фауни.

Суттєві зміни в територіальному розподілі земель відбулися після
Чорнобильської (1986 р.) катастрофи. Безпосередньо 30-кілометровою зоною
виведено з використання 58 тис. га земель і 123 тис. га
сільськогосподарських угідь (в тому числі 65 тис. га ріллі ), які
знаходяться за її межами, із щільністю забруднення понад 15 Кі/км2.

Разом із тим внутрішньогалузеве використання земельної території в АПК
має екстенсивний характер. Для господарського будівництва та інших
невиробничих потреб (під дороги, прогони, вулиці, двори) займається 5—7%
загальної площі продуктивних земель.

Лісові й лісовкриті площі розміщені на 10,36 млн. га, що становить 17,9%
території України. Інтенсивність цільового використання земель лісового
фонду недостатня.

В Україні понад 82% земельних ресурсів використовують як основний
виробничий засіб. Землі населених пунктів займають 6,7 млн. га (11,1%
території), із них міста й селища — 1,7 млн. га (25,5%), сільські
населені пункти — 5 млн. га (74,5%).

Велику соціальну та екологічну цінність мають землі природоохоронного,
оздоровчого, історико-культурного призначення. Їхня загальна площа сягає
2,6% території України (1595,2 тис. га), в тому числі перші становлять
2,2%. На даний час в Україні немає повного кадастру земель курортного,
рекреаційного, природоохоронного та історико-культурного призначення.

У цілому ефективність використання земельно-ресурсного потенціалу
невисока. Інтенсивність цільового використання земельних ресурсів досить
неоднорідна і дуже різниться в розрізі грунтово-кліматичних зон й
адміністративних одиниць. Загальний рівень освоєності території України
в основному визначається сукупністю споживчих якостей землі,
економічними потребами населення і можливістю їх задоволення за рахунок
використання земельних ресурсів, а також історичним розвитком системи
розселення. Найвищу сільськогосподарську освоєність мають землі
Запорізької (89%), Миколаївської (87%), Кіровоградської (86%),
Дніпропетровської й Одеської (по 83%) та Херсонської областей. Трохи
нижча вона в лісостепових областях, і у 1,5—2 раза у зоні Полісся. За
питомою вагою урбанізованих та індустріалізованих територій
співвідношення максимального рівня (Донецька область) і мінімального
рівня (Вінницька, Кіровоградська, Сумська та інші області) різняться
більш як у три рази. Найвище залучення земель в господарський обіг у
Львівській (індекс 0,95), Тернопільській (0,94), Донецькій (0,93)
областях.

Використання землі в Україні завжди було основою сільськогосподарського
виробництва, а землеробство — пріоритетною галуззю і символом
українського способу життя. Це єдина галузь, яка виробляє енергію, інші
— її споживають. Земельні ресурси й сприятливі кліматичні умови
визначають високий потенціал виробництва продукції рослинництва. Але
потреба населення в продуктах харчування і промисловості у сировині
забезпечується недостатньо. Як зазначає В.Ф. Сайко (1997р.), екстенсивне
використання землі призвело до дисбалансу в землеробстві. Розширення
ріллі до розмірів, неприпустимих для розвинутих країн світу, погіршило
її якісний стан, збільшило енергоспоживання, яке не відповідає
підвищенню продуктивності галузі, порушило екологічну рівновагу
навколишнього середовища. Деякі заходи щодо виведення у запас частини
земель і збільшення площ під садово-городні ділянки зумовили зростання
площі ріллі й зменшення сільськогосподарських угідь. Щорічні втрати
ґрунту сягають близько 600 млн. т, у тому числі понад 20 млн. т гумусу.

Загальні щорічні збитки від ерозії ґрунтів перевищують 5 млрд. дол, а
втрати чистого прибутку наближаються до 3 млрд. Понад 10% втрат гумусу
припадає на Харківську область, дуже високий цей показник у
Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській і Вінницькій областях. У
Черкаській лише за 1961—1985 роки площа еродованих ґрунтів збільшилася
на 84,5 тис. га, або на 36%. Втрати гумусу від ерозії становлять 0,8
млн. т за рік.

Це дає підстави зробити висновок про те, що використання землі як основи
сільськогосподарського виробництва досягло критичних меж. Системи
землеробства не відповідають змінам у виробничих відносинах, соціальній,
економічній, енергетичній та екологічній дійсності.

Перехід до ринкової економіки потребує перегляду ряду питань
використання землі для виробництва конкурентоспроможної продукції. Нині
зарубіжну експансію на внутрішньому ринку може спинити лише високоякісна
і дешева вітчизняна продукція. Пробитися на зовнішній ринок поки що є
можливість лише із зерном та олією.

Кардинально змінити ситуацію повинна аграрна реформа, яка має
здійснюватися на базі науково—технічного прогресу. Вона передбачає
зменшення землі в обробітку (табл. 1.64) мінімум на 10 млн. га і
переведення у природні кормові угіддя, в тому числі 6,7 млн. га під
постійне залуження й близько 2 млн. га під заліснення. За висновками
вчених, потрібно збільшити площу луків мінімум у 2,7, а лісів у 1,8
рази. Після цього зораність земель становитиме 56,8%
сільськогосподарських угідь, що є найвищим показником у Європі і в три
раза вищим, ніж у США. Це забезпечує охорону ґрунтів та збереження їх
для майбутніх поколінь. Родючість відтворюється за рахунок багаторічних
бобових трав, які сприяють відтворенню 500—750 кг/га гумусу, що
еквівалентне 20—30 т/га гною. Крім того, при цьому фіксується близько
1,5 млн. т азоту.

1.64. Використання земельного фонду України (Сайко В.Ф, 2000.)

При переведенні ріллі у природні кормові угіддя, насамперед,
поліпшуються економічні показники використання малопродуктивних земель,
на яких недоцільно вирощувати сільськогосподарські культури. Наприклад,
кожний третій гектар ріллі в Україні має низький вміст фосфору й калію,
рілля на схилах 3? і більше займає майже 4 млн. га. На схилах різної
крутості у Вінницькій області вона розміщена 513 тис. га, Одеській —
504, Хмельницькій — 497, Харківській — 349, Львівській — 276 тис. га.
Проте її співвідношення із загальною площею в різних районах неоднакове.
Так, у Богуславському районі Київської області, Канівському Черкаської,
Березівському Одеської, Гайсинському Вінницької та інших необхідно
вилучити з обробітку не кожен третій гектар ріллі, а значно більше. У
деяких районах схили крутизною 7? і більше будуть зайняті виноградниками
та садами.

Переводити ріллю в природні кормові угіддя доцільно одночасно із
здійсненням земельної реформи. Перед цим треба визначитися з
використанням різних угідь за призначенням і закріпити це правовими
актами. При створенні природних кормових угідь слід максимально
наблизити їх до тваринництва. Це сприятиме збільшенню у структурі кормів
питомої ваги пасовищного корму, який нині ледь перевищує 5%, а в
Київській області становить лише 2,7%, та задоволенню половини потреби
великої рогатої худоби у протеїні. Випасання худоби протягом 5—6 місяців
пасовищного періоду на бобово-злакових сумішках забезпечить без
витрачання концентрованих кормів виробництво щонайменше 4 млн. т
яловичини або понад 15 млн. т молока, зекономить 5—6 млн. т зерна.

Розширення площ природних кормових угідь допоможе зберегти поголів’я
худоби, сприятиме його оздоровленню, поліпшенню якості тваринницької
продукції й підвищенню рентабельності галузі. Крім того, це дасть
можливість створювати ефективні селянські та фермерські господарства
практично без інвестицій держави.

За статистичними даними у розвинутих країнах світу площа лукопасовищних
угідь становить 3,13 млрд. га, або в два раза перевищує площу орних
земель. В Україні, навпаки, майже у п’ять разів ріллі більше ніж
лукопасовищних угідь. На душу населення їх припадає в світі 0,83 га, в
тому числі в економічно розвинутих країнах — 1,22, у тих, що
розвиваються, — 0,75, а в Україні — 0,14 га, або в шість разів менше від
середнього показника.

У розвинутих країнах Європи (Англія, Німеччина, Італія) рілля займає
26,6 млн. га при населенні 196,8 млн. чоловік. Ці держави не лише
задовольняють внутрішні потреби в продуктах харчування і сировині для
промисловості, але й експортують таку сільськогосподарську продукцію,
яку виробляє Україна на 34,3 млн. га ріллі при 49,9 млн. населення.
Збільшення виробництва конкурентоспроможної продукції рослинництва
можливе тільки на основі відтворення родючості ґрунтів та підвищення
культури землеробства, при раціональному використанні місцевих
грунтово-кліматичних ресурсів і вирощуванні сільськогосподарських
культур за прогресивними технологіями.

Теорія розширеного відтворення родючості ґрунтів в Україні передбачає
відновлення втраченого гумусу удобренням не рослин, а ґрунту. Згідно з
методологією спочатку необхідно забезпечити родючість ґрунту, а потім
використовувати його для вирощування сільськогосподарських культур.
Теоретично відновити таким способом втрачений гумус можна, але
економічно невигідно. Доцільніше запобігти втратам гумусу й сприяти
відтворенню родючості ґрунтів, підвищуючи в них вміст поживних речовин,
передусім фосфору і кальцію.

Відбуваються концентрація енергії, насичення ґрунтів органічною
речовиною, підвищення їхньої біологічної активності та поліпшення
водно-фізичних параметрів за рахунок утилізації на місці післяжнивних
решток і висіву сидеральних культур. У дослідах Інституту землеробства
УААН гичка кормових буряків зумовлювала приріст урожаю ячменю 9 ц/га.

Інтенсифікація землеробства сприяла понаднормативній розораності
ландшафтів. Директивні завдання на розширення площі ріллі виконувалися
розорюванням схилових земель, трансформацією малопродуктивних угідь та
природоохоронних ландшафтів. Ці негативні тенденції у використанні
земельних ресурсів поглиблювалися волюнтаризмом у розвитку й розміщенні
продуктивних сил. Перекоси у структурі фінансування
природно-господарського комплексу спричинили появу багатьох складних
еколого-економічних проблем у землекористуванні, знецінили принцип
адаптивного соціально-економічного розвитку регіонів.

Отже, через відсутність коштів і матеріально-технічних ресурсів, які в
значних обсягах відволікалися на однобокі гідромеліорації протягом
багатьох років, екстенсивний знос продуктивних ґрунтів не компенсувалося
відповідними заходами щодо відтворення родючості та екологічних функцій
ґрунтового покриву. При цьому основним регулятором обсягів виробництва
має бути обсяг платоспроможного попиту населення з урахуванням потреб у
промисловій сировині й можливостей щодо експорту продукції.

На основі встановлених Інститутом землеробства та Інститутом
ґрунтознавства і агрохімії УААН потенціалів природної й ефективної
родючості ґрунтів на макрозональному рівні запропоновано спеціалізацію
сільськогосподарського виробництва відповідно до сучасних умов,
визначено сім основних зон розміщення найпродуктивніших за врожайністю
культур з урахуванням грунтово-кліматичних умов їх вирощування.

Безперечно, проблема оптимізації територіального розміщення
конкурентоспроможного виробництва сільськогосподарської продукції по
природно-економічних зонах потребує постійного уточнення залежно від
ринкової кон’юнктури. При цьому важливим також є належне використання
розроблених орієнтовних зональних нормативів структури посівних площ
основних груп культур, що дає змогу освоїти біологічні принципи при
організації польових, кормових, ґрунтозахисних, овочевих та інших
сівозмін із високим ступенем використання біокліматичного потенціалу і
реалізувати ідею екологічної раціоналізації землеробства. Основа
зазначеної роботи — науково обґрунтоване землевпорядкування як важлива
складова земельних відносин є дійовим механізмом в організації землі як
засобу виробництва і відповідною мірою регулює суспільні відносини щодо
володіння, користування й розпорядження землею.

Наявність у державі понад 5 млн. га деградованих та малопродуктивних
орних земель, використання яких завдає збитків у середньому 27 грн./га,
викликає необхідність широкомасштабного здійснення землевпорядних робіт
із консервації, регенерації та трансформації сільськогосподарських угідь
в інші.

Для суттєвого поліпшення стану в організації використання та охорони
земель необхідно розробити Генеральну схему використання земель України
на 15—20-річний термін, скоригувати й затвердити Національну програму
охорони земель, розробити на кожну область і для АР Крим основні напрями
використання земель та розпочати розробки схем землеустрою на кожний
адміністративний район. Ці землевпорядні розробки забезпечать науково
обґрунтований міжгалузевий перерозподіл земель і динамічний розвиток
відповідних галузей народного господарства стосовно ринкових умов із
визначенням на місцевості меж адміністративно—територіальних утворень,
територій з особливим природоохоронним, рекреаційним,
історико—культурним та заповідним режимами, меж населених пунктів;
здійснення заходів щодо прогнозування і планування раціоналізації
використання та охорони земель незалежно від форм власності й
господарювання; розробку системи заходів щодо відтворення та охорони
агроландшафтів, підвищення родючості ґрунтів, створення сприятливого
навколишнього природного середовища.

Значну частину виведених з інтенсивного обробітку земель (8—10 млн. га)
передбачається використати під постійне залуження. Це у свою чергу
вимагає від науково-дослідних установ УААН прискорення досліджень з
обґрунтуванням технологій прискореного використання зонально адаптованих
травостоїв із високою самовідновлюваною здатністю генофонду природних
фітоценозів, масового переведення тварин на пасовищне утримання, а також
заходів щодо поліпшення насінництва багаторічних трав, особливо стійких
проти витоптування, посухостійких і солевитривалих для створення лук і
пасовищ, залуження еродованих схилів та використання засолених земель.
Регулювати надходження органіки в ґрунт можна також впровадженням
науково—обґрунтованих сівозмін і використанням побічної рослинницької
продукції. Потреба в органічних добривах за наявності у сівозміні 30%
просапних і 20 — багаторічних трав становить 4,2 т/га, а при 50%
просапних і 40 — зернових — 10 т/га. Заорювання 1т соломи озимої пшениці
забезпечує нагромадження 0,2т/га гумусу.

Головними чинниками стабілізації гумусу в ґрунті є: суттєве збільшення
надходжень органічної речовини , в тому числі за рахунок побічної
продукції; мінімізація обробітку ґрунту; хімічна меліорація; бобові
культури; оптимізація співвідношення між просапними культурами та
культурами суцільної сівби (сівозмінний фактор); захист від ерозії.

Для стабілізації гумусного стану ґрунтів потрібно збільшити обсяги
застосування органічних добрив, оптимізувати співвідношеннями між
просапними культурами суцільної сівби, розширити посівні площі
багаторічних трав, мінімізувати обробіток ґрунту, проводити хімічну
меліорацію (вапнування, гіпсування).

Родючість ґрунту значною мірою залежить від його агрофізичних
властивостей (щільність, шпаруватість, вологість в’янення,
вологоємкість, гранулометричний та агрегатний склад, стійкість агрегатів
протидії води тощо), які зазнають значного антропогенного впливу. При
цьому механічний обробіток є провідним фактором дії на ґрунт. З одного
боку, він ущільнюється внаслідок проходів сільськогосподарської техніки,
а з другого — руйнуються агрегатні частинки, що призводить до погіршення
майже всіх агрофізичних показників. Тому на ґрунтах, які найбільше
ущільнюються, потрібно знижувати навантаження сільськогосподарської
техніки. Проте мінімізацію обробітку слід проводити диференційовано під
кожну культуру.

Відповідно до вітчизняних технологічних процесів вирощування
сільськогосподарських культур за сезон у полі виконують від 5 до 30
операцій. Аналізуючи ймовірність стану ґрунту за вологістю під час
проведення польових операцій, нескладно зробити висновок: із числа
операцій, які необхідно здійснювати в стислі агротехнічні строки, тільки
5—10% у весняний і 70—75 — у літньо—осінній періоди виконують в
оптимальних умовах, тобто при підвищеній або зниженій вологості ґрунту.
Маса сільськогосподарських машин за останні 30 років збільшилася на
40—60%, а тракторів — у 2,3—3 рази. У зв’язку з цим тиск ходових систем
на ґрунт зріс і до останнього часу перевищував допустимий за
агротехнічними умовами в кілька разів. На сівбі й ранньовесняних роботах
він повинен становити 50—80 кПа, на зораному полі — до 100 і польових
транспортних роботах — до 150 кПа.

Переущільнення ґрунту відбувається не тільки в орному шарі, але й у
підорному горизонті (на глибині 60—100 см), зберігаючи післядію протягом
багатьох років. У зв’язку з тим, що максимальна глибина обробітку ґрунту
не перевищує 30 см, зниження ефективної родючості під дією
багаторазового ущільнення ходовими системами тракторів і
сільськогосподарських машин має кумулятивний характер.

На ґрунтах, ущільнених ходовими системами тракторів, урожайність
кукурудзи знижується на 45%, цукрових буряків — 50, соняшнику — на 35%.

Застосування у виробництві гумово—металевих гусениць типу РМГ—470—170,
придатних для використання на тракторах ХТЗ—153, ХТЗ—180Р, ХТЗ—200 та
інших, а для колісних шин більших типорозмірів, подвоєних шин, широко
профільних шин наднизького тиску дають змогу послабити ущільнювальну дію
на ґрунт на 9—95%, витрати пального зменшити на 12—24%.

Оптимізація технологічного процесу обробітку ґрунту повинна ґрунтуватися
на нових перспективних знаряддях, оперативній інформації про стан ґрунту
на даному полі та чіткій кількісній моделі посівного шару та вирощуваної
культури. Суміщення технологічних операцій при використанні комбінованих
машин забезпечує зменшення проходів агрегатів і в результаті — зниження
ущільнення ґрунту, економію пального та затрат праці.

Незважаючи на те що ґрунтовий покрив України представлений на 67,7%
чорноземами, які вважаються достатньо родючими від природи, у дійсності
вони не забезпечують високих і сталих урожаїв сільськогосподарських
культур. Лімітуючим фактором залишається низька забезпеченість їх
рухомими поживними речовинами.

Враховуючи, що рівень застосування мінеральних добрив на сучасному етапі
дуже низький, а врожай формується переважно за рахунок природної
родючості ґрунтів, відбуваються деградаційні процеси — збіднення їх на
рухомі поживні речовини. Баланс у 1996—2000 роках уже від’ємний за всіма
елементами живлення (76,7 кг/га). При високій врожайності від’ємний
баланс зростатиме. Так, у 2001 році він становив — 114 кг/га NPK. Для
відтворення родючості ґрунтів потрібно щорічно вносити з органічними та
мінеральними добривами 3,5—4 млн.т поживних речовин.

Ґрунти України значно диференціюються за вмістом мікроелементів.
Чорноземи недостатньо містять рухомого цинку (0,2 мг/кг ґрунту), що
знижує врожайність і якість кукурудзи, цукрових та кормових буряків.
Мало забезпечені міддю торфові, дерново—підзолисті й дерново—карбонатні
ґрунти. Майже 8,2 млн. га орних земель містять мало рухомого кобальту
(кислі ґрунти Полісся, опідзолені — Лісостепу, а також буро—підзолисті
та гірськолучні ґрунти Карпат). Дефіцит молібдену спостерігається в
чорноземах, дернових, дерново—підзолистих і сірих лісових ґрунтах. У
сумі вони становлять майже 15 млн. га. Слабо забезпечені рухомими
формами бору дерново—підзолисті та ясно—сірі й сірі лісові ґрунти
Полісся та Лісостепу. Для підвищення вмісту мікроелементів у ґрунтах
потрібно налагодити виробництво мікродобрив і відновити виробництво
добрив з добавками мікроелементів.

Одним із найважливіших напрямів поліпшення режиму ґрунтів є широке
науково обґрунтоване застосування місцевих сировинних ресурсів особливо
фосфоритів та глауконітів. На кислих ґрунтах фосфоритне борошно не
поступається суперфосфату.

Кислі ґрунти займають майже 4,5 млн. га орних земель. Вони поширені
переважно на Поліссі, в Лісостепу, на Прикарпатті та Закарпатті. Кисла
реакція ґрунтового середовища у цих регіонах — лімітуючий фактор
одержання високих урожаїв і призводить до погіршення його якості, а
також негативно впливає на екологічний стан довкілля внаслідок посиленої
рухомості забруднювачів (радіонукліди, важкі метали тощо). Для
нейтралізації кислої реакції кислі ґрунти необхідно вапнувати. При
мінімальній нормі вапна (2,5—3 т/га) щорічна потреба у вапнякових
матеріалах становить понад 4 млн. т.

Засолені та солонцеві ґрунти займають близько 2,7 млн. га орної землі.
Площа зрошуваних солонцюватих земель сягає 700—800 тис. га, щорічна
потреба в гіпсуванні солонцевих ґрунтів — 160—200 тис. га, а гіпсових
матеріалів необхідно 1100—1300 тис. т.

Меліоровані землі. При розгляді сучасних підходів до використання землі
слід окремо зупинитися на меліорованих (зрошуваних та осушуваних)
землях. Станом на 2001 рік в Україні налічувало 5,629 млн. га таких
земель, із них 2,33 млн. га зрошуваних (переважно в областях Південного
Степу і Лісостепу) і 3,298 млн. га осушених (у зоні Полісся, на
Прикарпатті та Закарпатті). Вартість меліорації вказаних земель
обійшлася минулим поколінням майже у 20 млрд. грн. Ці землі
концептуально розглядалися як джерело забезпечення сталого виробництва
сільськогосподарської продукції, особливо в роки з несприятливими
погодними умовами. Потрібно зазначити що раніше вони цілком виконували
цю функцію. Становлячи близько 14% загальної площі сільгоспугідь у 90—х
роках минулого століття, ці землі забезпечували виробництво 20%
продукції рослинництва, у тому числі овочів — 60, кормів — 28, рису —
100, льоноволокна — 36, зерна — 12,5%.

Значення меліорованих земель у продовольчому і ресурсному забезпеченні
держави зумовлено їхньою високою (порівняно з богарними) продуктивністю.
Як свідчать статистичні дані за 1965—1990 роки, врожайність зернових та
кормових культур в областях Південного Степу на зрошуваних землях
перевищувала врожайність вказаних культур на богарі відповідно в 1,8 і
2,7 раза. Дослідження провідних культур на осушуваних землях за
1965—1990 роки показує, що середня врожайність зернових за цей період
зросла майже удвічі, цукрових буряків — на 23, сіна багаторічних трав —
на 30%, кормових коренеплодів, кукурудзи на силос і зелену масу —
вдвічі.

Внаслідок економічної кризи, розпаювання землі та майна колективних
сільськогосподарських підприємств без урахування особливостей
меліорованих земель врожаї сільськогосподарських культур на зрошуваних
землях знизилися до рівня богарних, продуктивність осушених земель — у
2—3 рази й меліоровані землі втратили роль страхового фонду держави.
Змінюється структура посівних площ і сівозмін, що характерно для великих
колективних сільгосппідприємств здебільшого вони були науково
обґрунтовані. Нинішні землевласники на меліорованих землях переважно
керуються принципом “сьогоденної вигоди”.

Для подолання кризового становища потрібно вивести зі зрошення землі з
негативним еколого—меліоративним станом, застосувати комплексну
реконструкцію і модернізацію зрошувальних систем, впровадити прогресивні
системи землеробства (сівозміни, обробіток ґрунту, хімічна меліорація,
удобрення, режими і засоби зрошення) та використовувати для зрошення
води 1—го класу. Раціональне використання осушених земель потребує
проведення консервації деградованих осушених земель (350 тис. га),
ренатуралізації частини екологічно значимих осушених торфових земель,
реконструкції дренажної мережі (380 тис. га), створення культурних
пасовищ та сіножатей (790 тис. га), проведення глибокого меліоративного
розпушування поверхнево оглеєних ґрунтів (390 тис. га), впровадження
локальної меліорації (500 тис. га).

Земля забруднюється як внаслідок природних катаклізмів, так і в
результаті діяльності людини. Техногенне забруднення виникає у місцях
посиленої діяльності людини внаслідок недосконалих технологій
виробництва та непередбачених викидів важких металів, радіонуклідів,
залишків пестицидів тощо або таких катастроф планетарного масштабу, як
аварія на Чорнобильській атомній станції.

Великою перешкодою в реалізації потенціалу орних земель України у вагомі
врожаї є високий рівень забур’яненості посівів. Без обов’язкового
зменшення кількості бур’янів на посівах усіх сільськогосподарських
культур неможливі раціональні застосування добрив, ефективне
використання засобів механізації, захисту посівів від шкідників та
хвороб, розкриття потенціалу високопродуктивних гібридів і сортів
культурних рослин, високорентабельне ведення сільськогосподарського
виробництва у цілому.

Протягом останнього десятиріччя забур’яненість посівів в Україні значно
зросла і набула характеру національної проблеми. У даний час рівень
потенційної засміченості орних земель у шарі ґрунту 0—30 см на більшості
площ становить астрономічні цифри: в зоні Степу — 1,47 млрд. шт./га;
Лісостепу — 1,71 млрд. шт./га; на Поліссі — 1,14 млрд. шт./га насіння.
За вегетаційний період на 1м2 (з глибини до 5 см) у середньому здатні
проростати рослини бур’янів: у зоні Степу — 1887 шт.; Лісостепу — 2337;
на Поліссі — 1121 шт.

При відсутності належного контролю за рівнем забур’яненості на посівах
сільськогосподарських культур у зоні Лісостепу бур’яни здатні поглинати
з ґрунту сполуки мінерального живлення в найдоступніших формах: азоту —
160—200 кг/га; фосфору — 55—90; калію — 170—250 кг/га. Навіть за
середнього рівня забур’яненості посівів бур’яни за вегетаційний період
виносять із ґрунту від 60 до 120 мм продуктивної вологи, якої часто не
вистачає, що обмежує рівень продуктивності посівів культурних рослин,
особливо в зонах Степу і Східного Лісостепу.

Внаслідок такого комплексного негативного впливу бур’янів зниження
продуктивності посівів сільськогосподарських культур від їхньої спільної
вегетації може досягти 20—50% можливого рівня врожайності (посіви
суцільного способу сівби), до 40—80% і більше (широкорядні посіви).

Одним з основних способів боротьби з бур’янами є сівозміни. Чергування
культур і пов’язаних з їхнім вирощуванням систем обробітку ґрунту дає
змогу ефективно контролювати кількість небажаної рослинності у посівах.
Крім боротьби з бур’янами, сівозміни виконують важливу функцію
нагромадження в ґрунті вологи, органічних та інших поживних речовин,
сприяють очищенню його від патогенів і шкідників, підвищенню врожайності
культур та поліпшують агрегатний стан ґрунту. Це свідчить, що в сучасних
умовах навіть за відсутності ресурсного забезпечення можна ефективно
використовувати природну родючість землі і деякою мірою підвищувати її
за рахунок науково обґрунтованого маніпулювання культурами у межах
сівозмін.

Як уже зазначалося, в Україні продовжується реформування соціальних
відносин на селі та агропромислового виробництва. Для їх ефективного
здійснення необхідна сучасна нормативно—правова база. Система управління
земельними ресурсами нашої держави характеризується багатьма недоліками
і передусім, що управління розпорошено між окремими міністерствами й
відомствами. Мінагрополітики “відповідає” за сільгоспугіддя, Держлісгосп
— лісові землі, Держводгосп — землі водного фонду, а є ще комітети з
геології надр, земельних ресурсів, Міністерства транспорту, оборони та
інші, які мають свою відповідальність. Нині вже завершений початковий
етап земельної реформи, близько 50% земель знаходиться у приватному
володінні (точніше, в орендному використанні). В цих умовах повинні
існувати чіткі закони з метою регулювання земельних відносин. Разом із
тим доводиться констатувати, що законодавча база неповна, суперечлива, у
ній не вистачає багато підзаконних актів. До того ж закони погано
реалізуються, оскільки не містять механізмів реалізації, а їх
фінансування переважно не передбачається.

В існуючій системі управління земельними ресурсами України відсутня
надвідомча структура, яка б контролювала правильне використання землі.
При земельному реформуванні, оформленні прав власності на землю,
передачі землі в оренду якість ґрунтів враховується недостатньо або
взагалі ігнорується. Держава, відмовившись від монополії на земельну
власність, одночасно відмовилася від контролю за станом ґрунтів.

Для поліпшення правового забезпечення та контролю за земельними
ресурсами найближчим часом необхідно розв’язати ряд важливих завдань, а
саме: опрацювати і впровадити пакет законодавчих актів з охорони
ґрунтів, які сприятимуть ефективнішому здійсненню земельної реформи,
сталому екологічно збалансованому землекористуванню, зокрема: Закони
“Про охорону ґрунтів”; “Про раціональне використання ґрунтів і ґрунтову
родючість”; “Про статус особливо цінних ґрунтових об’єктів”; “Про
виведення деградованих земель із ріллі та їх консервацію”; “Про оренду
земель” (переглянутий варіант); “Про Земельний банк” (переглянутий
варіант); “Про землю як об’єкт застави”; “Про цінову політику у
земельних відносинах і купівлю—продаж земель”; “Про страхування
родючості земель”.

Потрібно розробити Національну програму охорони земель із визначенням
джерел фінансування, включаючи кошти землевласників. З цією метою
необхідно обґрунтувати пропозиції до Кабінету Міністрів України щодо
фінансування робіт з охорони і підвищення родючості ґрунтів за рахунок
дії Закону “Про плату за землю”.

Слід удосконалити нормативне й метрологічне забезпечення галузі охорони
земель розробкою і впровадженням державних (ДСТУ) і галузевих (ГСТУ)
стандартів, гармонізованих із міжнародними та європейськими стандартами,
методологічним забезпеченням моніторингу ґрунтів,
агрохімічно—екологічною паспортизацією сільськогосподарських угідь,
обстеженням ґрунтового покриву.

Необхідно вдосконалити систему оцінки та картографування ґрунтів на
основі сучасних геоінформаційних технологій, дистанційного зондування,
включаючи супутникове, ґрунтового покриву. Аналіз нормативної бази у
системі охорони ґрунтів свідчить, що основна частина їх не переглядалася
протягом останніх 15 років. Склалася ситуація, коли в Українській
державі переважають стандарти (ГОСТ) та галузеві стандарти (ОСТ),
граничнодопустимі концентрації (ГДК) колишнього Радянського Союзу.

Відсутність дійових державних стандартів знижує ефективність державного
управління таким найважливішим і незамінним природним ресурсом, яким є
земля. Потребують значного поліпшення нормативна база охорони земель
(ґрунтів), проведення агрохімічно-екологічної паспортизації та
сертифікації земель, ведення державного земельного кадастру і
моніторингу земель, грошової їх оцінки. Окремі наявні відомчі нормативні
документи (ВНД) розповсюджені між різними відомствами, недостатньо
узгоджені між собою і мають швидше разовий, спонтанний характер.

Основні закони агроекології

Біогенетичний закон. Організм в індивідуальному розвитку (онтогенез)
повторює дев’ять у скороченому й закономірно зміненому вигляді 0
історичний розвиток виду.

Закон внутрішнього врівноваження. Природна системи має внутрішню
енергію, речовину, інформацію і динамічні якості, пов’язані між собою
настільки, що найменші зміни одного з цих факторів викликають відповідні
зміни в інших.

Контури Землі визначаються не вчинками людей, а складною системою
сонячної енергії, хмар, океанів, рослин і ґрунту. Неспроможність людини
узгоджувати свої дії з цією системою зумовлює докорінні зміни екосистем.
Більшість таких змін загрожує життю на Землі. Це нова реальність, вона
повинна бути визнана й контролюватись.

Закон мінімуму (основний закон). Витривалість організму визначається
найслабшою ланкою в ланцюгу екологічних проблем, тобто лімітуючим є той
екологічний фактор, частка якого близька до необхідного організму чи
екосистемі мінімуму, а подальше послаблення цього фактора призводить до
загибелі організму чи деструкції екосистеми.

Закон толерантності. Лімітуючими факторами розвитку організму можуть
бути як мінімум, так і максимум екологічного фактора, діапазон між якими
відповідає величині толерантності (витривалості) організму до цього
фактора.

Закон відповідності умов середовища генетичній визначеності організму.
Вид організмів може існувати доти і настільки, наскільки навколишнє
середовище збігається з генетичними можливостями пристосування цього
виду до змін середовища. Докорінна перебудова природи небезпечна для
нині існуючих видів, у тому числі й для самої людини.

Закон біогенної міграції атомів. Міграція хімічних елементів на земній
поверхні та в біосфері у цілому здійснюється при безпосередній участі
живого організму (біогенна міграція) або ж відбувається в середовищі,
геохімічні особливості якого ( наявність О2, CO2, H2 тощо) зумовлені
життєдіяльністю організмів, які заселяють біосферу, і тих, що існували
на Землі протягом усієї геологічної епохи.

Закон необоротності еволюції. Організм (популяція, вид) не може
повернутися у той стан, в якому перебували його предки.

Закон збіднення різнорідності живої речовини. Індивідуальна система у
середовищі з нижчим рівнем організації приречена на поступове зникнення
через втрату своєї структури.

Закон одного відсотка. Зміна енергетики природної системи в середньому
на один відсоток ( від 0,3 до 1) виводить її з стаціонарного стану.

Закон зниження енергетичної ефективності природного користування. З
часом при видобуванні корисної продукції з природних систем на її
одиницю витрачається все більша кількість енергії.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020