Реферат
На тему:
Культура Передньої Азії і
Стародавнього Сходу.
Найдавніші культури цього регіону включають Межиріччя (Месопотамію),
Єгипет, Палестину, Закавказзя. Вже у первісно-родову епоху Західна Азія
посіла чільне місце серед інших країн, звідси, мабуть, походить
винайдення бронзи. Викопні рештки в Сузі і Тепе Гавра з ІУ т до н.е.
свідчать про розвинуті форми мистецтва виробу посуду і прикрас. Посуд з
Сузи збагачений оздобами, вишуканий формою, вироблений на гончарному
крузі. М’які лінії згину, яскраво виражені рівні вертикальні смуги
орнамент звфігурок тварин з узагальненим силуетом, підкресленням деталей
( перебільшено потужні роги, витягнуті динамічні тулуби показують
намагання і вміння майстра підкреслити окремі характеристичні риси
образу). Переважання зображень тварин свідчить про безпосередні і
довірливі стосунки людини зі світом тварин, що висловлено і в
найдавніших байках.
Історія давніх східний цивілізацій, на думку багатьох вчених,
починається з ІІІ тис до н.е., а закінчується І ст. н.е. Там були
найкращі умови для землеробства, виник іригаційний або річковий тип
цивілізацій, вперше виявилося підкорення природи людиною. У кінці ІУ т
до н.е. виникають локальні культури народів Близького і Середнього
Сходу, виникають і падають держави Шумеру, Урарту і Ассірії, які
заявляють про себе містами з десятками тисяч населення, храмами,
палацами, потужними іригаційними спорудами, писемністю. Давньосхідні
держави тримались централізованістю влади сакралізованого правителя і
реалізовувалась через розвинений чиновницький апарат, спиралася на
залежність формально вільних землеробів і ремісників.
Основою давніх деспотій було насильне присвоєння правителем родового
тотему (наприклад, єгипетський яструб Горус став знаком царя). Рудименти
тотему залишилися в одязі царя: шати з хвостом звіра.
Праця мала колективний характер. Влада була одночасно власністю.
Сакралізація правителя = легітимізація влади = правитель посередник
Господа. Давньосхідна людина завжди сприймала себе не окремим Я, а
органом цілісного соціального організму, частиною соціуму, через нього
включаючись у коло обіг космічного буття. Східна культура, отже,
характеризується жорсткою спадкоємною соціальною диференціацією та
ієрархічністю, регламентованістю культурних процесів, суворим
дотриманням встановлених ритуалів, монументальністю, мілітаризмом.
Культура втрачає синкретизм і однорідність, розподіляється на окремі
культурні системи, створені народностями, котрі саме тоді активно
формуються. У давніх культурах починає переважати писемний тип культури,
з писемними сакральними пам’ятками як зразками для повсякденного життя і
настановами для майбутніх поколінь. Жерці як окрема каста, що покликана
легімітивувати владу правителя-деспота, адаптували до цієї мети первісну
міфологію і звичаї. Мистецтво, порівняно з первісністю, поступово
відділяється від мас, появляються професійні поети, ювеліри, художники,
будівничі. Єгипет і Месопотамія або були взаємопов’язані в своєму
культурному розвитку, або незалежно, але подібно розвивалися. Приблизно
в той же історичний час розвиваються деспотії в Китаї і Індії.
Межиріччя і Палестина формують культуру Передньої Азії, а Єгипет
репрезентує свою самобутню культуру. Спільність міфології окремих
локальних культур Сходу витворила загальноісторичний тип культури
Стародавнього Сходу.
Що стосується давньої культури Месопотамії, то в свідомості людей
Дворіччя відбувається розчленування простору (як поборення хаосу) на
чотири сторони світу. Число чотири стає символічним, що позначувало
всеосяжність і загал: бог Мардук мав чотири ока й чотири вуха, їздив у
колісниці в чотири коні та чотирма супутниками-вітрами, чотиричленний
орнамент (квадратні і хрестоподібні мотиви), чотирикутний план міста.
Географічне середовище відкрите, люди підлягали частим і не
передбачуваним катаклізмам. Це привело до відчуття швидкоплинності,
минущості і хиткості земного існування, у словесній творчості
віддзеркалено суєтність буття, яке зрівнює в смерті багатого й бідного,
загубленість малої людини, підкореність її випадковостям Божого
промислу. Специфіка художнього мислення: нечітке розділення суб’єкта й
об’єкта, матеріального й ідеального, предмета і його відображення,
одиничного і множинного, людини і природи; сприйняття асоціативне, як
функціонального зв’язку частини з цілим; мислення за матрицею, концепція
прообразу; традиціоналізм, орієнтованість на минуле.
Впродовж віків на цій території змінювалися держави і правителі. Пастуші
племена сходили з гір і захоплювали родючі долини, і потім самі падали
жертвами нових завойовників. Вони знищували попередніх богів і святині,
писемні пам’ятки. Царі спиралися на священнослужителів, будували
пам’ятки своєї могутності в жертву богам і на пам’ять нащадкам. Вони
підпорядкували мистецтво і релігію своїм інтересам влади: був
встановлений єдиний бог, який підкорив менших богів. Бог був суворий і
жадібний до помсти. Єдиний вихід для пригніченої необмеженою владою
людини – молитва і дотримання ритуалів. Знак у сформі слова і образу мав
цілющу силу.
Шумерійська держава (ІУ т до н.е.), розквіт її припав на ІІІ т.до н.е.
Держава впала під натиском кочовиків–семітів під проводом царя Саргона
І. Семітська Вавілонська монархія розквітла в ХХ ст. до н.е. під
царюванням Хаммурапі. Після Вавілону там же повстала Ассірія (цар
Ашурбанапал, УІІ ст. до н.е.). Пізніше повстало Нововавілонське царство
(УІ ст. до н.е.), а пізніше край завоювала Персія. Але економічна основа
зберігалася тисячоліттями, а також традиції культури і мистецтва.
Культура шумеру була підпорядкована прославленню заведеного порядку у
художній формі алегорій. Тварини і дикі звірі з байок відбивали в
алегоріях людські якості і поведінку. Звір був втіленням звіриної
надлюдської зовнішньої сили, зокрема унаочненої в алегоричному образі
дикого буйвола, тобто могутнього правителя, а також в образах лева,
собаки, що було підкресленням домінуючої риси вождя – тваринної,
надлюдської сили, дикості норову. Алегорією є стела жерця Дуду з Лагоша.
Тут показана затятість битви орла зі змієм – отже, влада здобувається
лише боротьбою (64/29). Орел над двома левами (орел – верховна влада –
тримає їх під собою) в пізніших культурах став символом влади. Стелі
властиві схематизм і геральдичність зображення, симетричність, що йде
від повторності слів молитов і заклинань.
Рельєфи зображували царів і мас воїнів, збірної сили, які нагадувала
абстрактний і схематичний орнамент. Образ рельєфу – ніби зображальне
письмо, з якого виникло піктографічне письмо. Знак “голова” подібний до
людської голови, знаки “уста”, “вода” нагадують ребуси. Від Шумеру цей
вид письма перейняли вавілонці. Для кожного предмету був свій знак. Вони
формувалися рядами на камені, один над одним. (Наприклад стела Нарам-
Сіна, ХУІІ ст. до н.е.).
Відомий знаменитий шумерійський епос про Гілгамеша, сага про героя, який
був втіленням найвищих чеснот: відваги і сили (перемога над левом),
спрага знання, прагнення до щастя і безсмертя. Він шукав правду і її
знайшов, зазнає блаженства в райському саду, слухає мудрих порад жінки
користати з принад і втіх життя. Гілгамеш , попередник пізніших героїв –
Геракла і Тезея – переміг небесного бика (64/32, перше зображення
людини-переможця в мистецтві). Закарбована в камені легенда про
Гілгамеша – це твір найдавнішої літератури.
Отже, мистецтво Шумеру не лише прославляло царя, а й бога-героя
(Гілгамеш). Фігури в шумерійських святинях мали заступати людей в
молитві. На їх зображеннях виділяється вираз глибокої побожності в
широко відкритих очах. У молитвах шумерійців часта повторність зворотів.
При звертанні з молитвою до найвищої істоти вперше в історії культури
підносився людський дух. (64/31). Очі (64/34). Водночас підкреслювалась
брутальна енергія правителя, його статичне тіло, “замкнуте” в колоні з
діориту (64/37).
Ассірія
Будова була проекцією міфічного простору, розмежування неструктурованого
хаосу. Чотирикутність як виклик криволінійності дикої природи. Храм
зіккурат чотиристоронній з сирої цегли, нетривкість. Терасна композиція
уособлювала світову гору, протиставлення неба і землі. Нижня частина –
чорна(підземелля), середня – червона (земля), верхня – біла, вапно
(небо). Пандуси-сходи – єднання світів, а в контексті ритуальної
процесії – мотив сходження на небо, очищення як шляху людини. Притча
про Вавилонську вежу походить від 90-метрового зіккурату Етеменанки (6
ст до н.е.), нагорі було блакитне святилище з золотими рогами бога
Мардука. Типовий східний дім закритий з усіх боків, аккадський палац
Ашнунака, шумерський “палац А”, ассірійський палац царя Саргона ІІ.
Міський мур чотиристоронні зубчаті стіни з вежами, прорізані вісьмома
воротами.сакральна межа простору окреслювалася і ритуалом ( об’їзд
царським подружжям меж, імітуючи руз бога Сонця.
Міфологія на образах звірів і тварин. Образ жорстокого і могутнього
звіра. У образах – позаперсональність і поза часовість міфічних
образів – символів соціального становища людини: цар, страждник,
багатий, бідар як представники соціальних верств, а не особистості.
Етичний кодекс проголошував дотримування загальноприйнятих норм: жити
сім’єю, надавати допомогу, шанувати старших і вищих, порушення зв’язків
як страшне зло.
Проста людина мала бути смиренною і нікчемною у зверненні з благанням до
всемогутнього Бога. Моління з благоговійно складеними руками, широко
відкритими очима, великими вухами, що напружено прислухаються до
мудрості. Подібні статуї призначалися для “моління” замість їх господаря
у храмі, тому на їх спині викладалось прохання до Бога. Відмова від
реалістичності фігур заради виразності функції пози і жесту: ”У молитві
простягаю я до тебе руки, падаю перед тобою на коліна”.
Людина – це іграшка провидіння. Виправдання страждання як загального
порядку речей. Навіть неслухняність людини перед Богом сприймалась лише
як передумова слухняності, її перевірка, закріплення – як у історії
праведного Йова (Старий Заповіт). Його богобоязність та послух було
піддано випробуванню втратою власності, загибеллю дітей, страшними
хворобами (біблійна “Книга Йова”). Однак спокуса непокірності
переборювалась і по тому торжествувала єдино істинна чеснота
слухняності. Людина тут виступала позбавленою власної волі, вона була
лише полем боротьби вищих сил, а ситуація божества, яке перетворює її
існування на суцільнае страждання, описувалась у рамках канону теодицеї,
тобто боговиправдання. У старозаповітних текстах рух історії сприймався
як договір між Богом і людиною, як визначальне спрямовування історії
лише Господом. Історія розумілася як виконання договору з Богом і
членувалася за добами правління окремих царів (доба Хаммурапі, Саргона,
Ашурбанапала), які вважалися святими і впорядковували світ. Царі відали
не лише військово-політичними справами, а головно господарським життям,
консолідацією суспільства. Обожнювалася особистість правителя,як основа
цивілізації і впорядковував некерованого хаосу.
Умовність образотворчого канону зображення виявилась у виразі функції
персонажа. Побутував канон незворушного, сильного, безжального Правителя
у зображенні. Гачкуватий ніс, густі брови що сходяться на переніссі,
кругла голена голова, кучерява борода, коротка шия, повні плечі.
Ідея правителя втілена в рельєфах “Цар на війні”, “Полювання”, “Бенкет”
Полювання царів жорстоке: вражені стрілами звірі, безжалісність людини в
боротьбі з хижаками – непохитна воля і страшна сила володаря. Вовчий
апетит володаря (на бенкеті) – це мало бути свідченням його фізичної
могутності та життєздатності (обильність як результат мудрого і
ефективного правління). (Показати зразки з М. Алпатова).
Минуле зображувалося попереду, і орієнтація була на минуле як зразок для
майбутнього. Майбутнє ховається за спиною і його ще треба буде побачити
Предметне осмислення і подієве наповнення часу (Еклезіаст). Відсутність
розвиненого заупокійного культу зверненість до землі і земного в
образотворчих мистецтвах, на противагу заглибленості у вічне життя в
давньоєгипетській традиції: “Небо далеко – землі дорогоцінна, ніщо не
цінне, окрім насолоди життя” – з “Повчання Шурупака”. В літературних
джерелах знаходимо поради наслідувати своїх попередників, “Розмова
господаря з рабом” (зачитати дещо з Франка). Поцейбічна орієнтація у
давньо-східних текстах на примат земного життя як найвищої цінності,
смерть вважалася абсолютним злом.
Культура Західної Азії за М. Алпатовим
Культура стародавнього Єгипту виникла більше 6 т рр. тому. В часи
утворення єдиного царства з локальних державних об’єднань (поч.. ІІІ тис
до н.е.) Єгипет став централізованою деспотією. У єгиптян були певні
відмінності світоглядних універсалій від шумерів і палестинців.
Регулярність природних явищ, періодичність чітка розливів Нілу,
одностайність і територіальна замкненість ландшафту і господарського
середовища формували поняття світу як тривкої субстанції (не як у
Месопотамії і Палестині, де переважала непередбачуваність катаклізмів).
Застійний і незмінний характер громади сприяв сталості світогляду,
релігії, мистецьких канонів, що виявилося у постійності домінуючих тем
тем, композиції, символіки кольорів і форм, канонів зображення людини,
які зберігалися тисячоліттями. Ідея тривкості і безсмертя, яка вела до
подолання хисткості земного життя, а також могутність влади фараона,
була втілена у пірамідах. У них відбився пафос велетня – підкорювача
природи (внаслідок відчуття сили виробляючої цивілізації). Виник архетип
світової гори (світ виник з водного хаосу; гора – сонце-птах).
Геометричний порядок створеного богами. Абсолют деспотичної влади
протиставлявся нікчемності людини. Трикутний силует піраміди при
сприйманні мав означати вічність, чоловіче начало. Трикутник в
давньоєгипетській культурі є найчастішою формою: в силуеті одягу, фігурі
людини на рельєфах. Світ уявлявся як усталена, непорушна, довговічна і
тривка субстанція. Найбільш довершені геометрично чотиригранні піраміди
Хуфу(Хеопса), Кафра (Хефрена), Менкаура (мікеріна) з некрополя в Гізі
(27 ст. до н.е.).
Нове Царство (3,5 т рр. тому) відзначене будівництвом величних храмів,
посиленням ролі жерців. У світогляді час сприймався як шлях до вічності.
До храму вів шлях, обабіч якого через рівні проміжки стояли фігури
сфінксів, левів з обличчям фараона, між лапами яких вміщували фігурку
людини. За пілоном, що позначав межу буденного і священного світів,
людина ступала під склепіння колонного залу із затемненим
центром-святилищем. В тісняві велетенських колон людина відчувала себе
мізерною, нікчемною істотою, загубленою, серед грандіознго простору
суворо-холодної світобудови. В удекоруванні храму протиставлялося
зелений земний світ (удекоровані зображеннями лотосу колони) та світ
небесний (золоті зорі на стелі). Збереглися фрагменти храмових
комплексів Карнака, Луксора (арх. Аменхотеп мол.), храмів Рамзеса ІІ (у
Абу Сімбелі).
Загробне життя було продовженняи земного “радість у місцях величних”.
Душа зберігалася у своєму двійнику “ка”, тіло захищалося муміфікацією,
гробниця – дім для реального вічного життя. Культ заперечення смерті:
”Існує те, перед чим поступається й байдужість сузір’їв, і вічний шепіт
хвиль – діяння людини, що відбирають у смерті її здобич”. Мистецтво
мислилось як закарбоване діяння людини, що відбирає у смерті її здобич.
Зразки (показати) круглої скульптури, канони: тіло і око фронтально,
обличчя і ноги профілем. Образ двійника покійного, з поглядом у
вічність. Вибір різних проекцій пояснюється намаганням зобразити
сутність елементів людського образу: що найкраще виявляє себе в анфас, а
що в профіль. (Зразки з храмових скульптур). Подібність двійників із
оригіналами людей, канонічно відображений позабуденний настрій вічності
у постатях. Зображені обставини життя померлого: На розписах і
рельєфах гробниць картини життя, людина позачасова, і буття її
позаперсональне (бути як усі, жити за загальним правилом: завести
власний дім, сім’ю, підкорятись колективу , шанувати загальноприйняту
вченість). Дерев’яні рельєфи; розписи – використання чистих насичених
кольорів (жовтогарячий, червоний, синій, зелений). У змісті характерна
раціональна знаковість дії, її сутність. Фризи, передання ритму сюжету в
рухах, ході у вічність – ніби зупинка часу. Статичність композиції,
різномасштабність фігур. Етичне правило наказувало не гордувати вченістю
+ загальносхідна етика першості колективного начала.
Період Нового Царства – криза. З суспільних цінностей увага акцентується
на особистому. У поетичних рефлексивних образах Нового царства типовим
героєм стає “розчарований”, зневірений у друзях, у людській порядності і
чеснотах у соціальній гармонії, у сенсі існування на землі, типовим є
відображення сумніву, розчарування, гедонізм верхівки: “Ніхто не
повернувся з потойбіччя і не взяв туди свого набутку”; “Зло наводнило
землю, нема йому ні кінця, ні краю”. Аменхотеп ІУ (Ехнатон) у 14 ст. до
н.е. ввів нову релігію – поклоніння Сонцю – Атону. Вишуканість,
рафінованість зображень музикантів і танцівниць (див М. Алпатов). Епоха
Ехнатона відзначена послабленням жрецтва, звертанням до Бога без
посередників. Мистецтво звернулося до плинності земного життя з його
радощами і трагедіями (амарнський стиль), ніжної ліричності, пластики
тіла, душевних станів, цінності особистого буття (рельєф з гробниці:
“Оплакування померлої царівни”). Увільнення від давніх канонів
зображення: незвичні ракурси, сміливі пози, відтінки кольорів. Голова
цариці Нефертіті з фарбованого вапняку – довершеність витончених рис
обличчя, осяяного тужливо-мрійливим поглядом, що сприймається як втілена
шляхетність, гордовитість, краса і делікатність. Друге зображення
Нефертіті із золотавого піщанику також сприймається не як
давньоканонічна портретна соціальна маска, а як портрет-оповідь буття
людини в потоці мінливого, драматичного й водночас зворушливого земного
життя.
В мистецтві давнього Єгипту пройшла таким чином еволюція від соціальної
маски Старого Єгипту – до втілення мінливості земного буття в добу
Нового Царства, в добу Ехнатона. Глибоко людяний амарнський стиль
поступово зник від тиском реакції щодо реформ Ехнатона. Розвиток
староєгипетського мистецтва та культури практично припиняється
починаючи від ІІ ст. до н.е., його пізні зразки відзначаються
прикрашальністю і холодністю. (Далі , очевидно, з прикладу іудейства)
Вертикальна свідомість: спрямування до верховного божества у релігії,
пересування по ієрархічних сходах у службі, шлях до світла й добра у
моралі людини. Учитель стає поводирем людей по вертикалі
самоудосконалення, посередником до таємних вічних законів Всесвіту і
моральності. Традиціоналізм і непохитність, якості людини старанність,
ретельність, сумлінність. Скупченість населення вимагала жорсткості норм
і обмежень як фізичних, так і емоційно-почуттєвих проявів (у правилах і
нормах спілкування між окремими людьми, людьми і богами, між людьми і
правителями тощо). І ритуальні дії, і норми спілкування були сповнені
багатозначними, різноманітними символами, характеризувалися стриманістю,
скупістю виражальних засобів, умовністю. Саме висока економність,
символізм, умовність і схематизм є визначальними рисами культури.
Міфологія була розгалуженою і складною системою, що орієнтувала людину в
життєвому просторі, пояснювала Всесвіт, розкривала місце людини віньому,
забезпечувала стабільність духовних спрямувань. Продовжували первісну
традицію ґрунтуватися на об’єднанні людини з природою і Всесвітом,
анімізмі, тотемізмі, фетишизмі, магії, посилюється тема людини-героя.
Уявлення про двоєдиність світу як доброго і злого, світлого і темного,
рухливого і непорушного, перерваного і безперервного, вперед і назад,
життя-смерть, симетрія-асиметрія, праве-ліве, верх-низ,
раціональне-чуттєве, панування емоціонально-чуттєвої насиченості над
дуже значущим прагматично-раціональним. Ідея водночас існуючого
мінливого і незмінного, одиничного і спільного; принцип мислення
виключає розділення, протиставлення одного одному
(досконалого-недосконалому). Всесвіт одвічно гармонійний, йому не
потрібне втручання, він самостійно утверджує себе в гармонії. Тільки
невігластво позбавляє людину можливості усвідомити гармонію всесвіту,
відчути досконалість всього сущого (і невігластво вмішування в природні
процеси дисгармонізує Всесвіт). Людина повинна відмовитися від
діяльності, яка не відповідає законам природи.
У світі все існує в первісному небутті, звідки на певний час воно
виникає. У виявленому світі речі поєднуються між собою внаслідок
безпосередньому відгуку одна на одну подібно резонансу. На підставі
цього визнається неповторність і потрібність кожної речі світу. У
будь-якому елементі, речі, моменті тощо одночасно присутні всі явища
світу, вони перебувають разом у довічному потоці життя від народження до
смерті, об’єднані один з одним на підставі взаємного відгуку,
припливу-відпливу місяця. Один з цих елементів може стати переважаючим,
і тоді йому буде належати вирішальна роль. Ідеальним для людини було б
звільнення від зовнішнього світу, від жодної прихильності до нього.
Людина повинна прагнути хоча б на мить вирватися у світ невиявлений, у
небуття або хоча б наблизитися до нього. У цьому Небутті відсутній
розподіл на просте та складне, тут все існує в одному, а одне в
усьому, тут кожна частинка, кожен елемент містить в собі всі інші, а всі
разом приєднані до найвищої основи. Будь-яка крихта поєднана з
абсолютом, будь-яка крапка є центром всього. Центр Всесвіту скрізь, світ
створює кожна істота, кожна людина. Кожна істота створює одна одну, й
при цьому кожна виступає як центр Всесвіту. Таке розуміння світу
розуміється для всіх видів діяльності, зокрема художньої. В архітектурі,
наприклад, це виявляється в тому, що будівництво здійснюється за
принципом сукупності рівноцінного простору, й тоді неможливо визначити
кульмінаційну точку простору: зали, кімнати об’єднані на рівній основі
тощо. Завдяки цьому східна людина завжди готова відмовитися від власного
благополуччя, вона не налаштована на його досягнення, якщо це суперечить
благополуччю суспільства. Істинно суще, справжнє, з’являє себе у
вигляді миттєвих вибухів. Все ждине у своїй основі, але кожна мить
неповторна, феноменальна. Нічого не може повторитися в одвічному потоці
змін, кожне явище тут підпорядковане загальному закону й водночас має
свій власний закон, який його визначає. Мисленню властиві такі риси: не
лінійність, паралелізм, одночасність, відсутність причинно-наслідкового
зв’язку, заглибленість у внутрішній світ, що надає кожному можливість
відносно вільне становище в загальному житті, взаємозв’язок усіх явищ по
принципу “усе в одному і одне в усьому”. Люди відчувають свою єдність, у
них до мінімуму зведений індивідуалізм й одночасно вони відчувають в
собі центр всесвіту. Водночас людина незалежна, вільна самотійна й
поєднана з Всесвітом, є його складовою частиною.
У системі східної культури держава, побут, стосунки тощо вважалися
аналогічними живим організмам, зміни, що відбувалися в них,
ототожнювалися з процесами змін у рослинно- тваринному світі. Це
наповнювало культуру символічними началами, знаками, які удавали інший
світ. Творець всесвіту або природа стояли біля витоків всього, що було
здобуто. І разом з вірою в їх творчу силу, котра надає людям знання,
існувала віра в споконвічний, об’єктивний порядок, якому повинно було
бути підпорядковане життя людини.
Культура характеризується бажанням здобути знання про природу та
надприродні явища, прагненням удосконалити систему соціального
управління, що підвищувало значення писемності до сакрального рівня,
завдяки їй забезпечувалась не тільки передача інформації, а й
затверджувалась відповідальність за виконання її змісту та настанов.
Надзвичайно важливу роль у давньосхідному суспільстві відігравали жерці
та бюрократія. Діяльність жерців та бюрократії породжувала інститути
священної монархії, зміцнювала владу царя. Жерці і віщуни мали владу над
людьми, тому що володіли знаннями, вміли передбачувати такі явища як
місячне і сонячне затемнення, тлумачили появу комет, політ птахів,
внутрішню будову жертовних тварин тощо. Завдяки жерцям та бюрократії
влада царя уподібнювалася владі Сонця, його сила й могутність діяли не
тільки в межах видимого й відчутного, але поза досяжним. Відбулося о
тотожності особистості та влади. Тільки влада вособі царя (імператора,
фараона тощо) може ухвалювати рішення, визначати зміст і спрямованість
життя людини, суспільства та претендувати на безсмертя. Влада та її
носії сприймались як явища, що виходять за межі звичайного людського
розуміння, а сама культура характеризувалася безмежною вірою в
ідеального правителя, повним підпорядкуванням йому. Отже, східній
культурі притаманні такі найбільш суттєві ознаки: органічний зв’язок з
природою, єдність з нею та перші кроки на шляху до панування над нею; її
фундамент – зооантропоморфна політеїстична релігійно-міфологічна
система; у ній простежується збереження і водночас втрата синкретизму;
вона виключає однобічність бачення життя, розділ його явищ на
протилежні, ізольовані одне від одного; для неї характерна єдність
всього, відчуття болю та страждання кожної його частини, відповідь на
цей біль власним стражданням; поєднання прагматично-раціонального та
ірраціонального начал, логіки науки і чуттєвого досвіду мистецтва при
перевазі чуттєвого; характерним є бачення в кожній миттєвості часу
минулого, сучасного та майбутнього. Мить – це стисла вічність, а крапка
– нерозгорнутий Всесвіт, по суті, все це одне й те ж, тільки своєю суттю
мить традиційна і монументальна, консервативна і канонічна; людна
водночас є і глядачем, і дійовою особою великої драми свого існування;
економність та умовність, символізм; поєднання усного та письмового
типів.
Статус людини в культурі давнього Сходу залежав і визначався місцем її
“на драбині” розподілу. Людині належало лише творити смиренну молитву до
Бога.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
