РОКСОЛАНА
(1506-1558)
Анастасія Лісовська народилася на Івано-Франківщині, в сім’ї
православного священника. Внаслідок драматичних подій – набігу турків –
потрапила в полон й була продана в гарем турецького султана. Завдяки
блискучому розуму, неабиякій силі волі й мужності, полонянка дуже швидко
з бесправної рабині перетворилась на улюблену дружину Сулеймана Пишного
(Завойовника) – наймогутнішого султана Османської імперії. Освоївши
вершини тодішньої східної та європейської культури, ця знаменита жінка
увійшла в історію під ім’ям Роксолани й понад сорок років відігравала
значну роль в культурному та політичному житті імперії. В османській
династії не було жінки, яка б користувалась більшою повагою, ніж вона.
“Та, що приносить радість”
Українка-бранка Настя Лісовська потрапила в султанський гарем в час,
коли могутність оттоманської держави досягла зеніту. Влада султана в
Азії охоплювала Месопотамію, Вірменію, Кавказ, частину Персії, Сирію,
Палестину, Геджаз, в Африці Єгипет, Триполіс, Туніс, Алжир, в Европі
Крим, Румунію, Болгарію, Грецію, Альбанію, Сербію, Банат і Мадярщину.
Необмеженим паном усіх тих просторів був Сулейман Величавий.
Настя Лісовька відзначалася врівноваженою вдачею, гострим розумом,
розсудливістю та здоровим глуздом. Вона пильно приглядалася до свого
нового довкілля й поволі зживалася із ним. Українська диво-пісня, гумор,
дотепність, живий темперамент зробили її незвичною для оточення. Вона
була усміхнена, весела, жартівлива, радісна. За що й отримала турецьке
ім’я “Хуррем”: “Та, що приносить радість”. Пізніше, через слов’янське
походження, за нею закріпилося ймення Роксолана.
Що стосується самого господаря гарему Сулеймана Пишного, то це був
харизматичний лідер – самовпевнений, гарячий, войовничий вождь, що сам
особисто керував походами. Йому просто не вистачало часу для гаремових
любощів, а “Святий Закон” не дозволяв брати жінок у походи.
Недаром увесь гарем сколихнула небувала подія: падишах зацікавився
радісною Хуррем. Слід відзначити, що молодий султан, вихований у
походах, найбільше цінував людей освіччених, мислячих. Сулейман мав дар
до поезії й сам компонував вірші, особливо поеми. У час героїчних воєн
він командував походами, брав участь у битвах і писав свій щоденник.
Сонливий гарем заселений бездушними дівчатами, був для нього, м’яко
кажучи, нецікавим. Юна українка вразила його насамперед мовознавством,
знанням і трактуванням мусульманських книг, східної літератури, історії,
піснярством.
Поняття свободи, людської гідності, а разом з тим свідомість власної
вартості – ось риси, які вирізняли її з поміж інших. “Я руці, що била,
не пробачу”, цю строфу можна віднести до Лісовської. Як християнка, вона
визнавала глибоко вкорінений погляд про рівність жінок і чоловіків.
Такою не була ніяка інша з невільниць султана. Сулейман покохав жінку,
що добровільно назвала його своїм призначенням, але не приймала без
дискусії його ідей, вона вміла протистояти інтелігентно, щоб дати
переконати себе узасадненим міркуванням.
Венеціянський представник у Стамбулі доносить уже в перших роках
володіння Сулеймана про вийнятковий вплив української улюблениці на
султана. Понад триста гаремових жінок від того часу не могли стати
суперницями Роксолани, яка впродовж 32 років аж до смерті була легальною
королівською дружиною Сулеймана, що добровільно дотримував вірності
цього першого в історії Туреччини моногамічного султанського подружжя.
Деякі дослідники відзначають хитру і жорстоку вдачу Роксолани, натякаючи
на ряд смертей неугодних їй, але близьких до султана людей. Йдеться,
зокрема, про сина від першої дружини Мустафу, який мав первородне право
престолонаслідування. За законами султанського двору вступ на престол
спадкоємця передбачав смерть його братів – це стосувалось і синів
Роксолани. Можливо це й спонукало улюбленицю султана до таких жорстких
мір. Хоча знову ж таки остаточно стверджувати, що вбивство Мустафи
замовила Роксолана, теж було неможливо. З іншого боку для того, щоб
вижити в умовах постійного суперництва, зрад, заговорів, потрібно було
бути твердою, обережною, мудрою й інколи немилосердною.
Султанша-реформаторка
Відокремлення жіноцтва в магометанському суспільстві було наріжним
каменем між панівними дворами християн і мусульман. На Заході жінки
з’являлись в товаристві двірських мужів не тільки заради забави, але на
публічних церемоніях, парадах та урочистостях. Жінки королівської родини
передували в колах товариської еліти свого краю. На Сході – навпаки. Ці
заскорузлі приписи релігії й двірської етики ломила силою свого
небуденного інтелекту українка Роксолана. Як володарка, вона брала
участь в нарадах державних мужів, приймала послів чужих володарів, вела
політичні переговори. Кухні для вбогих, лікарні, будинки для
божевільних, бібліотеки, купальні, готелі для подорожніх і чужинців,
шкільні й виховні заклади… – це її реформаторські спонуки.
Смішні і недоречні заборони гарему вона не тільки критикувала, але
поборювала власним прикладом. Серпанок на жіночому обличчі вже не
викликав у неї сміху, він був наругою. Роксолана не носила чадри. Їй
вдалося впровадити на султанський двір звичай прилюдних церемоній.
Величаві маніфестації, які відбувалися не в Великому Сераю (Палаці), а
на площі Гіпподрому стали на довгі століття подивом для Європи.
Одним із найбільших тріумфів Роксолани, вважають дослідники, переселення
її з гарему до головної королівської палати. Це сталося на початку
40-вих років, внаслідок пожежі в старій палаті.
Роксолані завдячує світська архітектура Туреччини за один з найкращих
зразків ХVІ століття: престольну залу, пишно декоровану структуру в
стилі рококо. Водночас, це перший прояв впливу європейської архітектури
в великому сераї. Талановитий архітектор Сінан Ага збудував чудову літню
палату (“кіюшк”) для Роксолани. Це тільки мала частина її участі в
архітектурній розбудові Стамбулу, що відноситься до її особистих
будівель.
При кожній нагоді Роксолана кидала тюремний гарем, їдучи з Сулейманом на
святкові церемонії, ігрища й турніри, або морські й прибережні, степові
прогулянки. У воєнні часи вона вирушала в похід із почотом падишаха. На
її очах проходила облога Родосу, Білгороду, Могача, Відня…Замість, по
жіночому, стримувати чоловіка від воєн, вона його до них заохочувала,
навіть на схилі літ, як це було з походом на Мальту.
Українка назавжди
Прийнявши віру й турецькі звичаї Анастасія Лісовська не зреклась свого
походження. Біографи Сулеймана Пишного відмічають його улюблені й
довгочасні екскурсії чорноморськими степами. Тим більше прагнула цих
прогулянок у степові привілля й Роксолана. Для Насті Лісовської, першої
імператорки Туреччини було ясно, що в Україні однією з основних проблем
була татарська загроза, яка вимагала негайної відсічі. Як наслідок – за
час свого довгого, майже півстолітнього володіння (1520-1566) Сулейман
Величавий ні разу не спрямував своїх завойовників в Україну.
Саме в той час виникла побудова засік, замків, твердинь Запорозької
Січі, організаційна і політична діяльність князя Дмитра Вишневецького. В
листах Сулеймана до польського короля Жигмонта Августа ІІ є погрози й
домагання покарати “Деметраша” (князя Вишневецького), але й вимога
спокійного життя для мешканців України
Тому слушно стверджує Юрій Колесниченко в своїй розповіді “Султанка з
Рогатина”: “…хіба це не подвиг переконати султана і його уряд
утриматися не лише від походів на Україну, а навіть і від думок про
них?”
Спокій в Україні зменшував шанси московського напору на південь, якого
боялася Польща. Для політичної далекозорості Сулеймана і його оточення
експансія Москви на південь була очевидна. Перший протинаступ Туреччини
вийшов від сина Роксолани, Селіма ІІ. Його візир, геніальний Соколлі,
спрямував удар від Астрахані й Азовського моря. План сполучити канал
Волги й Дону з Каспієм мав замкнути Москві дорогу на південь. Смерть
старого візира не дала здійснитися його намірам. Зате спокій в Україні
сприяв новій силі, Запорозькій Січі.
Незвичайна, майже казкова доля Анастасії Лісовської творила в Україні
легенди, перекази, пісні. Про неї розповідали втікачі з турецького
полону, козаки, мандрівні співці, бандуристи. Портрети українки, що
володіла турецькою імперією, можна було найти в козацьких оселях,
багатих хуторах, шляхетських палатах.
Художники малювали Настю – Роксолану то на подобу святої мучениці, то як
грізну месницю з кинджалом у руці. Не з натури творили портретисти,
тільки з власної уяви, нерідко в турбані на голові на знак “потурчення”,
але з виразом скорботної туги за незворотно втраченим рідним краєм.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
