.

Історичні витоки "Македонського питання". "Македонська проблема" як складова "Східного питання" (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 2307
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Історичні витоки “Македонського питання”. “Македонська проблема” як
складова “Східного питання”.

1. Під назвою Македонія в центрі Балкан існувало певне історичне
державно-територіальне утворення, що стало відоме завдяки діяльності
Александра Македонського. Згодом ця область увійшла

до складу Римської та Візантійської імперій. У другій чверті IX ст.
більша частина Македонії входила спочатку до Першого, а потім і до
Другого Болгарського царств. У середині XIV ст. ця територія увійшла до
складу Сербії, але вже наприкінці того ж століття Македонія стала
складовою Османської Імперії.

Македонія як історична область мала певні географічні межі. На півночі
вони збігаються з умовним кордоном північної (придунайської) та
південної (середземноморської) частин Балкан, на заході кордон пролягає
уздовж лінії розмежування півострова на західну і східну частини, на
півдні Македонія межує з грецькою провінцією Фессалія, на сході кордон
Македонії проходить за басейном річки Мести (Местоса).

Введення Македонії до складу Османської імперії призвело до погіршення
становища християнського населення. У результаті політики насильницької
ісламізації, жорстокого податкового та етнічно-релігійного гноблення
розпочався масовий вихід місцевої людності з Македонії.

Національно-визвольний рух балканських народів, пов’язаний з процесом
національного Відродження, розгорнувся наприкінці XVIII ст. На рубежі
XIX ст. в Македонії проживало близько мільйона жителів, 724,5 тис. з
яких сповідували православ’я.

Національно-визвольна боротьба грецького народу 1821— 1829рр. поширилася
й на деякі райони Македонії. Еллінський вплив на слов’ян (через
православ’я, візантійські культурні традиції) був досить значним.
Претензії на македонські (південні та центральні) землі обґрунтовувала
програма (“Велика ідея”), в основу якої покладалося відновлення грецької
держави у межах Візантійської імперії. Особливо сильний вплив греки мали
у Південній Македонії, де вони становили більшість населення. Значного
еллінського впливу зазнали й заможні верстви слов’ян, чиї діти здобували
освіту в грецьких навчальних закладах. Цей вплив відбивався на
соціально-політичних явищах та на процесі формування македонської
інтелігенції.

У змагання за право на Македонію згодом вступили й Болгарія. Спираючись
на історичні перекази й схожість мов, діячі болгарського Відродження
прагнули пробудити й зміцнити у слов’ян Македонії почуття належності до
болгарського етносу. Національне відродження слов’ян Македонії, що
проходило у фарватері болгарського, сприяло не тільки розумінню
необхідності визволення від османського іга, а й появі прагнення до
створення незалежної македонської держави.

Серед слов’ян Південної і Західної Македонії утверджувалися почуття
патріотизму і гордості за мову, створену “першо-вчителями македонськими
” Кирилом та Мефодієм. У цілому виникнення та поширення ідей про
самостійність македонців у XIX ст. відбувалося в загальному річищі
посилення визвольного руху балканських народів. Але, на відміну від
сербів і греків, македонці перебували тільки на першому етапі цього
тривалого шляху. Сусідні країни висували власні претензії на македонські
землі, які ще залишилися в складі Османської імперії. Так, у сербській
програмі “Начертаніє”(1844) Македонія розглядалася як територія зі
слов’янським населенням, у якій заінтересована Сербія. В 40—60-х роках
до Македонії засилалися агенти сербського уряду, який намагався дістати
інформацію про можливість участі ЇЇ жителів у повстанні християн проти
турків. Серби прагнули нейтралізувати грецький вплив, намагаючись
зміцнити власні позиції в цьому регіоні через освіту, видання та
розповсюдження навчальної літератури. Однак істотних успіхів вони не
досягли.

У 60-х роках XIX ст. на таємних переговорах між Грецією і Сербією йшлося
про поділ Македонії після її визволення. Серби тоді враховували, що
греки та болгари завдяки своїм чільним позиціям у церковній ієрархії
досить твердо закріпилися в македонських землях. Так,
Константинопольська патріархія та Болгарський екзархат, заснований у
1870 р., представляли православне населення Македонії. Церква за тих
умов перетворилася на важливий засіб політичної боротьби і впливу на
православних.

На той час визволення Македонії було можливе тільки воєнним шляхом.
Однак Російська імперія як оплот православ’я мусила дотримуватися
міжнародних зобов’язань щодо збереження статус-кво на Балканах і не
могла вирядити свої армії для допомоги православним братам.

2. Після закінчення російсько-турецької війни 1877—1878 рр., за
Сан-Стефанським прелімінарним мирним договором більша частина Македонії
мала увійти до Болгарського автономного князівства. Але за постановами
Берлінського конгресу 1878р. Македонія з туманною обіцянкою майбутніх
реформ залишалася в складі Османської імперії. Договір передбачав
надання місцевому населенню релігійної автономії, а також розробку так
званого Органічного статуту, за яким християни діставали право входити
до судових органів і Загальної Ради управління провінцій Порти.

Саме після Берлінського конгресу заінтересовані балканські країни
взялися готувати переділ македонської території. За цих умов
“македонська проблема” стала однією з найгостріших у розв’язанні
“східного питання”. Саме тоді діячі національного руху висунули гасло:
“Македонія для македонців”, виступаючи за надання їй автономії в межах
Османської імперії.

Становище в Македонії наприкінці 70-х років XIX ст. ускладнилося у
зв’язку з напливом сюди біженців-мусульман із Болгарії, Сербії та Боснії
і Герцеговини. У Болгарії, де невдоволення берлінськими постановами
набуло загального характеру, стали створювати комітети “Єдність “, які
розпочали підготовку до повстання.

Повстання спалахнуло в жовтні 1878 р., після нападу на турецьку залогу в
ущелині Кресна (Східна Македонія). У повстанні брало участь декілька
сотень гайдуків і озброєних селян під проводом Стояна Карастоїлова.
Майже за місяць владу повстанців було встановлено на значній території.
Бойові дії пересунулися до Розлоської котловини (Північно-Східна
Македонія).

У грудні 1878 р. проти повстанців розпочало наступ численне османське
військо. Після тривалих кровопролитних сутичок, загибелі ватажків
повсталих, суперечок керівників стосовно перспектив боротьби, жорсткої
позиції великих держав (ті наполягали на виконанні умов Берлінського
договору) у травні 1879 р. опір припинився і “Македонське повстання”
завершилося.

Невизначеність “східного питання”, складовою частиною якого була доля
Македонії, вже на початку 80-х років XIX ст. перетворило її територію на
арену зіткнення інтересів Болгарії, Греції та Сербії. Проте на тому
етапі основний акцент у протистоянні сторін робився виключно на мирні
освітянсько-культурні акції.

Так, Болгарія намагалася діяти, спираючись переважно на свого екзарха
Йосифа 7(1840—1915), котрий після проголошення Константинопольською
патріархією Болгарського екзархату схизматами, продовжував відстоювати
право на утворення національної церкви. Екзарх наголошував, що
патріархія по суті є грецькою структурою, тому вона завжди сприятиме
вирішенню проблеми з позиції “еллінських інтересів”. У 1883 р. Йосиф І
домігся визнання легітимності самостійного Болгарського екзархату.

Під опікою болгарської церкви здійснювалася цілеспрямована політика в
галузі освіти, яка полягала в заснуванні у Македонії мережі болгарських
початкових шкіл, покритті витрат на утримання навчальних установ і
підготовку вчителів, складанні програм тощо. Ця освітянська програма
запроваджувалася державним коштом, субсидії адресувалися безпосередньо
громадам і школам або через Болгарський екзархат, що фінансувався з
державного бюджету. Головною метою акції було формування болгарської
національної свідомості у слов’ян Македонії. ‘

Болгарській культурно-освітній політиці доводилося витримувати
конкуренцію з досить розгалуженою мережею грецьких шкіл, що переважали
на півдні. Болгари закріпилися тільки в східних районах — у
Монастирійському вілайєті.

На півночі Македонії поволі зростав вплив Сербії. Поштовхом до цього
стало укладення в 1881 р. союзного договору між Австро-Угорщиною і
Сербією, який зафіксував можливість територіального розширення останньої
в південному напрямі. Невдовзі виникли різноманітні товариства, що
проводили сербську освітянську політику серед македонської людності:
відкривали школи, друкували та розповсюджували навчальну літературу,
здійснювали підготовку вчителів та ін. У своїй діяльності серби
спиралися на консулати в Скоп’є, Сересі та Монастирі, їх підтримувала
також Константинопольська патріархія.

Обґрунтовуючи легітимність своїх претензій на Македонію, всі
заінтересовані сторони посилалися на “історичне право “, а також на
етнічний склад населення, що трактувався ними у власних інтересах
(залежно від того, де готувалися відповідні статистичні дані). У кожному
випадку титульною в Македонії оголошувалася та нація, в країні якої
виходило у світ видання, присвячене цьому питанню.

Водночас діяльність Болгарії, Греції та Сербії з розширення мережі
навчальних закладів у Македонії сприяла формуванню прошарку освічених
людей, які брали участь вже у наступному етапі змагань за національну
незалежність.

Виступаючи в ролі покровительки православ’я на Балканах, Росія вважала
за свій обов’язок захищати населення Македонії від конфесійних утисків.
Проте жодних рішучих дій проти Порти вона не квапилася здійснювати,
побоюючись ускладнень у регіоні, де перепліталися різні інтереси. В
Росії майбутнє Македонії пов’язували з однією із балканських країн —
Болгарією, Грецією чи Сербією.

ЛІТЕРАТУРА

Бирман М. А. Македонский вопрос в период Балканских войн 1912—1913 гг. и
мотивы России // Балканские исследования России и славян. Москва, 1992.

Косик В. Й. Македония — спорьі, отношения, войны // На путях Югославии:
за и против. Москва, 1997.

Македония: документы и материалы. София, 1978.

Македония: проблемы истории и культуры. Москва, 1999.

Македония: Путь к самостоятельности. Документы. Москва, 1997.

Писарев Ю. А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны.
Москва, 1985.

Стрельчук Н. Македонія: нарис історії національно-визвольного руху
(остання третина XIX — початок XX ст.). Чернівці, 1999.

Ташковский Д. О македонской нации. Скопье, 1976.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020