Реферат
На тему:
ДЕРЖАВА НЕМАНИЧІВ
У 1165 р. великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно
важливу й неординарну роль як у галузі державотворення, так і в царині
дальшого розвитку й зміцнення православ’я.
Основним джерелом відомостей про життя та діяльність Стефана Немані є
житіє, написане його молодшим сином Растком. У ньому повідомляється, що
Стефан Неманя народився у 1114 р. в містечку Рибниці поблизу Подгориці в
Зеті, куди втік від переслідувань родичів його батько. Стефана охрестили
спочатку латинські, а згодом, після його переселення до Рашки,
православні священики. У той час, коли великим жупаном був його старший
брат Тихомир, Неманя, згідно з поширеною тоді практикою, управляв однією
з областей держави. Рішучий і амбітний, Стефан Неманя зумів заручитися
підтримкою Візантії, довівши тим самим свою перевагу над братами, й став
великим жупаном Рашки.
Очоливши центральну сербську область Неманя, як і всі його попередники,
поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і
поширити свою владу на інші сербські терени, об’єднавши їх у межах
однієї держави. Після кількох невдалих спроб, одна з яких випала на час
війни Візантії проти Венеції (1171—1172), йому пощастило розв’язати
першу проблему. З 1183 р. Неманя розширював територію власної держави,
поступово приєднавши до неї Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар,
Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохію, Косово, Скоп’є, землі у верхній
течії річки Вардар та між Західною і Великою Моравою, а також Ніш,
Бране, Дубочицю тощо. Неманя підкорив декілька міст за межами етнічних
сербських земель: Перник, Велбужд (Кюстандил), Житомиськ. Єдине, чого
він не домігся, це повернення Боснії, яка на той час стала самостійною
державою.
Завдяки успішній діяльності Стефана Немані Сербія наприкінці XII ст.
перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському
півострові. Саме за його правління виникла перша середньовічна сербська
держава, яка охоплювала переважну більшість земель, населених сербами.
Стефан Неманя увійшов у історію свого народу не тільки як збирач
утрачених частин своєї батьківщини і обновник, а й як засновник династії
Неманичів, що правила Сербією понад 200 років.
1195 р. Стефан Неманя добровільно зрікся престолу на користь свого
середнього сина Стефана, прийняв постриг (діставши при цьому ім’я
Сімеон) і 1200 р. помер у щойно заснованому першому сербському монастирі
Хіландар на Афоні.
Ще за життя батька двоє старших синів — Вукан і Стефан — почали
змагатися за батьківський престол. Боротьба тривала й після смерті
Стефана Немані, до перших років XIII ст. Попервах щастя посміхнулося
Вуканові, який за підтримки угорського короля Імре в 1202 р. прогнав
Стефана й став великим жупаном. Закріпити свою перемогу Вуканові не
судилося. 1205 р. Стефан повернув собі верховну владу, залишивши
старшому братові місце “великого князя” однієї з областей. Акт
перенесення мощей Стефана Немані (Святого Сімеона) з Хіландара до
монастиря Студениця сприяв остаточному примиренню братів. Важливу роль у
цьому відіграв наймолодший син Стефана Немані — Растко, більше знаний
під ім’ям Сава, яке він прийняв після постригу. В такий спосіб
здійснилося бажання Стефана Немані, який заповідав престол саме
Стефанові, а не Вукану.
Від початку ХІП ст. розпочинається новий період в історії не тільки
сербів, а й усього Волконського півострова. Унаслідок четвертого
хрестового походу впала Візантійська імперія. На її території виникла
низка нових самостійних держав, що призвело до істотних змін у розподілі
сил як усередині регіону, так і навколо нього. На тривалий період
вирішального значення для кожної з новоутворених країн набули відносини
з провідними західними державами.
Одним із перших на Балканах це зрозумів Стефан Неманич. У 1208 р. він
одружився вдруге, взявши за дружину венеціанську принцесу (його першою
дружиною була візантійська принцеса Євдокія). Орієнтація на Захід
виявилася правильною, і в 1217 р. Стефан одержав від папи Римського
Інокентія III корону, здобувши право називатися не великим жупаном, а
королем Сербії. Повний його титул був таким: “Стефан, король усієї
Сербської землі, Діоклітії, Травунії, Далмації та Захлум’я”. Сербія
вперше у своїй історії стала королівством, а Стефан дістав прізвисько
Першовінчаний.
1219 р. відбулася ще одна подія, яка справила величезний вплив на процес
становлення Сербії як повноцінного королівства: сербська православна
церква здобула автокефалію (самостійність). Вирішальну роль у
розв’язанні цього питання відіграв Сава Неманич, котрий і став першим
сербським архієпископом. Він одразу розгорнув активну діяльність,
спрямовану на зміцнення сербської церкви, вироблення основних духовних і
організаційних засад її існування, причому таких, які мали виразно
національне забарвлення.
Після смерті Стефана Першовінчаного (1228 р.) на сербський престол
зійшов його старший син Радослав, який перебував під значним впливом
епірського володаря Іоанна І, будучи одруженим з його дочкою. Це
призвело до переорієнтації сербської політики із Заходу на Схід.
Радослав царював недовго: невдоволені його політикою сербські феодали
домоглися зречення короля й передали владу молодшому синові Стефана
Першовінчаного — Владиславу. Владислав узявся шукати підтримки в іншого
сусіда Сербії — Болгарії — і таки знайшов. Він залишався на сербському
престолі десять років. Коли регіональне лідерство Болгарії у зв’язку з
появою на Балканах монголо-татарів було поставлене під сумнів, сербська
феодальна верхівка рішуче втрутилася в хід подій, передавши владу
третьому синові Стефана Першовінчаного — Урошу. Урош майже тридцять
років правив Сербською державою, забезпечивши недоторканість її кордонів
і досить міцні позиції у відносинах із сусідами.
Уроша зараховують до когорти найславетніших сербських державців.
Скориставшись тим, що зовнішньополітичні чинники були майже протягом
усього періоду його правління сприятливими для сербів, він досяг
значного посилення сербської держави, зростання її міжнародного
авторитету. За нього Сербія перетворилася на активного учасника
регіонального політичного процесу, значні зрушення відбулися у
внутрішньополітичному й економічному житті, новий поштовх для розвитку
дістали література та культура.
Уроша скинув з престолу його старший син Драгутин, який так і не
дочекався від батька дозволу перебрати владу в одній з областей.
Драгутин став сербським королем у 1276 р., але вже у 1282 р. зрікся
престолу на користь свого молодшого брата Мілутина. Мілутин правив
Сербською державою майже сорок років (1282-1321).
ЛІТЕРАТУРА
Дринов М. Заселение Балканского полуострова славянами. Москва, 1873.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1979.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Качановский Б. История Сербии с половины XIV — до конца XV в. Киев,
1899.
Попов Н. Россия и Сербия. Москва, 1869.
Флоринский Т. Д. Памятники законодательной деятельности Душана — Царя
Сербов и Греков. Киев, 1883.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
