Реферат
На тему:
ЗЕТА МІЖ ВЕНЕЦІЄЮ І ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ
На зламі ХІV—ХV ст. у Зеті посилюється рід Црноєвичів, що призвело до
загострення внутрішньої ситуації в країні. Црноєвичі розпочали відкриту
боротьбу з Балшичами за перерозподіл земель. У цій боротьбі Балшичі
намагались використати у своїх інтересах авторитет Венеції, яка їх
нібито підтримувала (Джурдже Балшич навіть прийняв венеційське
громадянство й увійшов до венеційського Сенату). Однак зростання впливу
Венеції у Зеті не викликало особливого захоплення в більшості населення
й провідних можновладців, котрі воліли визнати зверхність султана, аніж
змиритись із залежністю від венеційців.
У 1402 р. за наказом венеційських посадових осіб було страчено сина
Джурдже Балшича — Константина, котрий спирався на підтримку османів. Це
призвело до відкритих збройних сутичок між Венецією та наступником
Джурдже — Балшою III, який мав намір повернути землі, що їх колись
віддав венеційцям батько (у 1395 р. Джурдже повернув собі Скадар і
Дріваст разом з частиною узбережжя, але віддав їх Венеції). Ставлення до
Венеції поділило Зету на два ворожі табори: на боці венеційців опинилися
Црноєвичі, проти яких виступали Балшичі та частина албанських феодалів.
Війна тривала з перемінним успіхом і з перервами — з 1403 по 1421 р.
Спочатку Венеція з моря захопила Будву, Бар і Улцинь. У 1405 р. після
повстання в Скадарі та Дрівасті останній визволився з-під венеційської
зверхності. Проте перевага Венеції з кожним роком відчувалася все
виразніше, що зрештою і визначило домінування Республіки Святого Марка в
Зеті протягом майже всього XV ст.
Венеція реально оцінювала ситуацію, що склалася на Балканах у зв’язку з
турецькою експансією, її панівна верхівка усвідомлювала неспроможність
малих балканських держав і державних утворень чинити успішний опір
султанові й прагнула скористатися моментом для загарбання нових теренів,
насамперед на узбережжі. За допомогою різноманітних засобів — збройних
нападів, переговорів, підкупу зетських можновладців — Венеція протягом
20—50-х років XV ст. зміцнила свої позиції в Зеті, витіснивши сербських
деспотів і подолавши відчайдушний опір антивенеційськи налаштованих
місцевих племен.
Одним із перших юридичних документів, що фіксував венеційську
присутність у Зеті, став сербсько-венеційський договір від 12 серпня
1423 р., згідно з яким венеційці одержували Скадар, а також Улцинь і
Котор. За кожне з міст вони зобов’язувались сплачувати сербському
деспотові по 1000 дукатів на рік (під владою останнього залишалися
Дріваст, Бар і Будва). Через три роки договір доповнено пунктом про
визнання за Венецією права на області Паштровичі та Грбаль.
Договір являв собою результат багатолітньої війни, яку вів проти
Республіки Святого Марка Балшич. На її останньому етапі фортуна
відвернулася від нього: після невдалої спроби вигнати венеційців із
Котора, який вони зайняли на прохання жителів міста в березні 1420 р.,
правитель Зети відмовився від дальшої боротьби. Він вирушив до
сербського деспота Стефана, де й помер 28 квітня 1421 р.
Війну з Венецією за Зету наступний сербський деспот Джур-дже Бранкович
продовжив одразу після відновлення сербської державності за Сегединським
мирним договором 1445р. Він вирядив до Зети одного зі своїх воєвод —
Алтомана — з 12-тисячним військом. Водночас у Зеті проти влади Венеції
повстали місцеві племена, серед яких опинилися навіть знані своїми
провенеційськими настроями Црноєвичі. Ситуація для венеційців стала
вкрай небезпечною, але вони досить швидко оговтались, перетягли на свій
бік Стефана Црноєвича, а згодом, уже вкотре, перехопили ініціативу,
змусивши сербів відступити.
Стефана Црноєвича було призначено венеційським намісником (“капітаном”)
у Верхній Зеті з платнею в 600 дукатів на рік. Погодившись працювати на
Венецію, Стефан посварився не лише з сербським деспотом, а й з більшістю
власних родичів. Серед мотивів, що спонукали Стефана наважитися на такий
кардинальний крок, сучасники називали вдячність венеційцям за допомогу у
визволенні з турецького полону його сина Івана. У першій половині 1452
р. справи у Стефана йшли зовсім непогано: за активної підтримки
покровителів він приєднав до особистих володінь землі кількох зетських
племен (Паштровичів, Лешевичів, Богдашичів та ін.) і навіть розгромив
сербське військо під проводом воєводи Алтомана.
Після того, як серби вдруге мало не зазнали поразки, вони взялися за
справу серйозніше. Восени 1453 р. сербські загони захопили столицю
Црноєвичів — Жабляк, спаливши декілька сіл, що належали родичам Стефана.
У 1455 р. Стефан змушений був відбивати напад турецького султана, котрий
під час чергового походу на Сербію захопив і частину Зети, в тому числі
стародавнє місто Медун, де розташувався турецький гарнізон. Налякані
загрозою з боку Османської імперії, зетські племена 6 вересня 1455 р.
масово заприсягнули на вірність Венеції в монастирі Враніна. Серед тих,
хто присягнув, були Нікшичі, Бєлопавличі, Піпери, Лужани, Кучі, Матагужі
та ін. Венеційським намісником Зети залишився Стефан Црноєвич. Небезпека
османського завоювання змусила Зету приєднатися до християнської
антитурецької ліги, створеної 12 вересня 1463 р. Ліга, в якій провідну
роль відігравали Венеція та Угорщина, здобула низку локальних перемог,
допомігши Стефанові повернути собі Медун.
Син Стефана Црноєвича — Іван, який успадкував батьківські володіння в
1465 р., на початку свого правління вчинив напад на райони Зети,
контрольовані Венецією. До нього приєднались Паштровичі та ще кілька
сусідніх племен. Війна відбувалася на два фронти — проти Венеції і
Османської імперії одночасно. Проте для Зети вона була непосильним
тягарем, і, зрозумівши це, Іван Црноєвич уже навесні наступного року
пішов на переговори з венеційцями. Вони завершилися підписанням у
листопаді 1465 р. мирного договору. Іван, як і свого часу його батько,
став венеційським намісником у Зеті.
Перебіг подій в останній третині XV ст. показав помилковість Іванового
рішення. Туреччина посилювала тиск на ті держави Балкан, які ще не
визнали її зверхності, й перевага султана над Венецією ставала дедалі
відчутнішою. Від 1474 р. османи неодноразово здійснювали напади на
венеційські залоги на території Зети. Іван Црноєвич самовіддано боровся
на боці своїх заступників, проте турки зрештою захопили ключовий пункт
на узбережжі — Скадар, а згодом і Жабляк, разом з яким під їхнім
контролем опинилася практично вся Зета. Іван Црноєвич утік до Венеції,
звідки без особливого успіху звертався до правителів сусідніх держав по
допомогу в боротьбі проти султана.
Црноєвичу пощастило тимчасово повернути собі свою державу: після смерті
султана Магомета II в травні 1481 р., скориставшись загостренням
внутрішньополітичної ситуації в Османській імперії, Іван підняв
повстання в Зеті й знову проголосив себе її правителем. Не сподіваючись
на реальну підтримку християнських держав, він у 1482р. визнав
зверхність султана, чим спричинив різке невдоволення Венеції.
Відносини Зети з Венецією поліпшуються влітку 1490 р., коли Іван
звернувся до Сенату Республіки Святого Марка з проханням дозволити його
синові Джурдже взяти шлюб з венеційкою. Дозвіл було одержано, але Іван
не встиг побачити сина одруженим: у липні того ж року він раптово помер.
Сини Івана Црноєвича — Джурдже та Стефан — не мирилися один з одним й у
своїх змаганнях спирались на різні зовнішні сили: перший на Венецію,
другий — на Османську імперію. Спочатку Зетою правив Джурдже, залежність
якого від держави-заступниці була значно більшою, аніж за часів його
діда та батька. У 1496 р. Джурдже виїхав до Венеції, а керувати Зетою
почав Стефан, який цілком підпорядковувався османам. У 1498 р. його з
невідомих причин заарештували за наказом турецького губернатора Скадара;
намісником володінь Црноєвичів султан призначив турецького субашу. Однак
це тривало зовсім недовго: вже у березні 1499 р. Зету приєднано до
Скадарського санджаку (адміністративної області). Остання сербська
держава остаточно втратила незалежність і потрапила під владу Порти.
ЛІТЕРАТУРА
1. Дринов М. Южные славяне и Византия в Хвеке. Москва, 1876.
2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963.
3. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
4. Макушев В. Задунайские и Адриатические славяне. Санкт-Петербург,
1867.
5. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
6. Ровинский П. Черногория в ее прошлом и настоящем. Санкт-Петербург,
1888.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
