Реферат
На тему:
ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ
УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ
ЧОРНОГОРІЇ X-XV ст.
Перша назва, під якою Чорногорія згадується в історичних джерелах, —
Дукля — походить від імені римського імператора Діоклетіана та
слов’янського варіанта цього імені — Дуклян. Від XII ст. топонім “Дукля
” дедалі частіше поступається місцем іншому — “Зета”, який на досить
тривалий час закріплюється за територією від міст Драч І Бар до
сусідньої Травунії, від Скадарського озера й міста Скадар до Півн.
У найдавніших з відомих хронік і літописів згадуються три міста: Градац
(нинішня Будва), Нови Град (тепер, імовірно, Превлака) та Лонтодокла
(місцеположення невизначене). Найбільшим і найважливішим містом краю
була давня Дюклея (Доклея), назва якої згодом поширилася на всю область,
проте в X ст. її було зруйновано.
У X ст. сербські племена, що населяли Дуклю, на деякий час приєднались
до державного утворення жупана Чеслава Клонимировича. Однак після його
смерті (бл. 960 р.) вони продовжували існувати у вигляді окремих
невеликих племінних об’єднань, які визнавали зверхність Візантії.
Коли наприкінці X ст. македонський правитель Самуїл підняв повстання
проти візантійського імператора й почав здобувати одну перемогу за
іншою, дуклянський князь Володимир опинився серед тих небагатьох
балканських вождів, які не тільки не підтримали повстанців, а й вчинили
їм запеклий опір. Володимир керував територією, що охоплювала всю
сучасну Чорногорію і частину Північної Албанії. Сили виявились
нерівними. Володимир мусив шукати порятунку у важкодоступних горах, а
згодом здався Самуїлові й був ув’язнений у місті Преспа. Дукля увійшла
до новоствореної держави царя Самуїла, який мудро повернув її
Володимирові на умовах його васальної залежності. Існує версія, що цьому
сприяв шлюб Володимира з дочкою Самуша Косарою, яка побачила молодого
князя у в’язниці й закохалася в нього. Родинні зв’язки сюзерена й васала
практично гарантували стабільність їхнього союзу, хоча ці гарантії
ґрунтувалися головним чином на особистих рисах характеру Володимира.
Після смерті Самуїла (1014р.) й захоплення влади його небожем Йованом
Владиславом князь Володимир, сам того не відаючи, потрапив до кола осіб,
яких новий македонський правитель запідозрив у прагненні успадкувати
престол. Володимира запросили до Преспи й, за наказом Владислава, забили
на майдані перед церквою 22 травня 1016 р., а його землі захопив
кривдник. Культ князя-мученика Володимира, що став жертвою віроломства,
зберігається в сербській православній церкві по сьогодні.
У XI ст. Дукля, першою з історичних сербських територій, на певний час
визволилася з-під зверхності Візантії. Це вивело її на провідне місце
серед інших земель, заселених етнічними сербами, забезпечивши у цей
період перевагу над іншим центром загально-сербської інтеграції —
Рашкою.
Процес визволення розпочався, коли в 1040 р. спалахнула низка повстань
слов’янських племен проти візантійського панування (під владу Візантії
всі південні слов’яни, крім словенців, повернулися після розпаду
Македонського царства у 1018 р.). Повстання в Дуклі очолив князь Стеван
Воїслав, син князя Драгомира, вбитого колись городянами Котора. Воїслав
швидко заволодів майже всією Дуклею — від Захум’я до Скадарського озера.
Воїславу щастило й у наступні роки, з честю для себе і з користю для
держави він знаходив вихід із найскрутніших ситуацій. На перших порах це
виявилося в тому, що Візантія не квапилася виряджати проти нього
каральної експедиції, зосередившись на придушенні повстань на інших
теренах. Гнів візантійців Воїслав викликав сам: буря розбила корабель,
який відвозив візантійському імператорові Михаїлу багато золота, і
викинула його на дуклянський берег; золото потрапило до рук Воїслава,
який категорично відмовився повертати скарб справжньому власникові.
Після цього Михаїл вирішив покарати непокірного дуклянського князя
відразу й за повстання, й за золото. Імператор направив проти нього
військо під проводом Георгія Провата. Чорногорці вщент розбили загін
Провата, який потрапив у засідку, влаштовану дуклянами в одній з ущелин.
Повторити спробу покарати Воїслава негайно візантійцям не дали змоги
несприятливі обставини: спочатку перейшли в наступ повстанці з іншого
племені, очолювані Деляном, згодом передчасно помер імператор Михаїл
(1041 р.).
Нову каральну експедицію проти Дуклі послав уже імператор Константин IX
Мономах, який захопив престол у червні 1042 р. після запеклих усобиць.
Для того, щоб уберегти себе від неприємних несподіванок і забезпечити
успіх операції, Константин вирішив залучити до боротьби проти Дуклі її
сусідів — жупана Рашки, бана Боснії і князя Захум’я. Це йому вдалося
завдяки щедрим дарункам і принадним обіцянкам.
Воїслав опинився поміж двох огнів: візантійське 60-тисячне військо під
проводом намісника області Драч Михаїла наступало на нього з південного
сходу, а з заходу рухались об’єднані загони расціян, боснійців і
захумців, очолювані захумським князем Лютовидом (Людевитом). Дукляни вже
в котрий раз у своїй історії — і далеко не востаннє — знайшли порятунок
високо в горах. Візантійці зібрали багату данину з приморських районів
Дуклі, проте на зворотному шляху, в міжгір’ї поблизу Сутормана, їх
атакували війська Воїслава. Візантійці зазнали нищівної поразки,
втративши майже 40 тис. чоловік. Незабаром така ж доля спіткала військо
Лютовида в битві проти дуклянської армії під командуванням Гоїслава,
одного з синів Воїслава. Це сталося наприкінці 1042 р. Воїслав іще
більше зміцнив своє становище, захопивши до того ж нові землі: область
Требине з Конавлем і частину приморського Хуму (до півострова Стон).
Після цього Візантія, змушена відбивати дедалі активніші напади русичів
(1043 р.), норманів і печенігів, на тривалий час відмовилася від
активних дій проти Дуклі, що дало можливість Воїславові успішно
розв’язувати проблеми у відносинах з безпосередніми сусідами. Після
смерті Воїслава (бл. 1050 р.) діяльність у тому ж напрямі продовжував
його син Михайло (1050—1081), який успадкував батьківський престол.
Михайло навіть налагодив тісніші зв’язки з Візантією. Він одружився з
візантійською принцесою, а також дістав титул протоспатора, визнавши
зверхність Візантії (1053 р.). Піти на такий крок Михайла, мабуть,
змусила постійна небезпека нової війни з імперією. Це небезпека значно
зросла після вирішальної перемоги візантійців над печенігами.
На початку 70-х років XI ст. слов’яни Македонії зробили спробу
скористатися з усобиць, породжених боротьбою за візантійський престол, і
визволитись з-під зверхності Константинополя. Князь Михайло підтримав
македонців, вирядивши до них свого сина Бодина (1073) із загоном у 300
вояків, очолюваним воєводою Петрилою. У місті Призрен, згідно з
традицією, що склалася за царя Самуїла, Бодина проголосили “болгарським
царем”, надавши йому ім’я Петро (так звали останнього болгарського
царя). Повстанці зазнали поразки. Сам Бодин потрапив до рук візантійців,
і його відправили як в’язня до Константинополя, де тривалий час
утримували в одному з монастирів. Згодом Бодин утік і повернувся на
батьківщину. Гнів Візантії відчули на собі не лише македонці, а й князь
Михайло: каральна експедиція проти нього була стрімкою і напрочуд
успішною для його противників. Візантійці в кількох сутичках розбили
дуклян (у цих битвах загинули всі сини князя Михайла, крім полоненого
раніше Бодина), взяли заручників, розмістили свої гарнізони у найбільших
населених пунктах уздовж кордону, зруйнували місто Преспу. Мрії Михайла
про єдину державу дуклян, расціян і македонців на чолі з ним самим не
здійснилися.
Тим часом Ватіканський півострів привернув увагу Римської курії. Папа
Григорій VII розгорнув активну діяльність, спрямовану на посилення
католицького впливу на балканських слов’ян. У 1077р. Михайло отримав від
папи королівську корону. Усі попередні державні утворення в цьому
регіоні Балкан не вважалися легітимними, оскільки, згідно з тогочасними
уявленнями, право на владу той чи інший правитель діставав тільки з Риму
або Константинополя. Михайло розв’язав цю проблему, здобувши правове
потвердження своєї влади в тій самій формі, що й більшість інших
європейських державців.
Михайлові належить першість у реалізації ще однієї ініціативи,
надзвичайно важливої з огляду на утвердження реального суверенітету
держави. Він розпочав переговори з Римом стосовно заснування в Дуклі
архієпископства для дуклян-католиків. Незважаючи на певну млявість,
переговори зрештою завершилися цілком успішно для дуклян. 8 січня 1089р.
в місті Бар виникло окреме католицьке архієпископство.
Після Михайла престол обійняв його син Бодин, який довів своє право
першості перед іншими претендентами на трон.
Бодин здобув корону в тяжкі для Дуклі часи, коли складні й суперечливі
політичні процеси тривали як усередині країни, так і поза нею. У
боротьбі Візантії та норманів за домінування на Балканах король Бодин
вичікував, не виступаючи відкрито на боці жодного із суперників. Уміло
балансуючи й максимально використовуючи переваги моменту, Бодин здійснив
низку успішних походів, унаслідок яких відновив свою владу над Рашкою та
Боснією, втрачену під час змагань за батьківський престол. Рашка після
цього стала звичайною областю Дуклі; керувати нею Бодин доручив двом
своїм підлеглим — Вукану і Марку. Намісником Боснії він призначив князя
Стевана.
Бодин робив спроби збільшити свої володіння й за рахунок територій
Візантії, намагаючись захопити область Драч і Дубровник.
Під час походу на візантійські землі в 1090 р. військо Бо-дина було
розбите, а сам він потрапив у полон, звідки, щоправда, швидко врятувався
й повернувся додому. В 1091 р. Бодин разом із рашківським жупаном
Вуканом вирушив у черговий похід, але незабаром повернувся до своєї
столиці Скадара. Поступово Бодин зосередив увагу на боротьбі проти
деяких своїх родичів, які намагалися усунути його від влади. Він змусив
внутрішніх противників утікати спочатку до Дубровника, а потім — до
Константинополя.
Особистий успіх Бодина в боротьбі за владу не посприяв дальшому
зміцненню його держави. Навпаки, центральна влада швидко ослабла, й
розпочався занепад Дуклі. Ситуацію погіршували чвари всередині правлячої
династії, а також поступове посилення сусідньої Рашки.
Бодин помер на зламі ХІ-ХІІ ст. Його смерть спричинила черговий спалах
династичних усобиць, які врешті-решт призвели до того, що Дукля
остаточно втратила провідну роль у регіоні, заселеному сербами.
Наступним королем Дуклі став брат Бодина — Доброслав. Такий розвиток
подій не влаштовував імператора Алексія, який вирішив втрутитися в
династичні суперечки. Він направив проти Дуклі військо, а з ним і тих
родичів Бодина, які колись утекли до Константинополя. Проте їх випередив
інший претендент на дуклянський престол — Кочапор, один з бодинових
дядьків. Спираючись на політичну та військову підтримку жупана Рашки
Вукана, Кочапор захопив владу в країні, а Доброслава ув’язнив.
Суперництво Дуклі і Рашки за лідерство серед сербських земель у цей час
загострилося, і Кочапор відмовився від патронату жупана Рашки,
намагаючись зберегти за Дуклею провідне місце серед інших сербських
державних утворень. Він усіляко уникав відкритої воєнної сутички з
Рашкою, активно збираючи навколо себе інші території, де проживали
серби. Кочапор одружився з дочкою боснійського бана, прагнучи в такий
спосіб утвердити дуклянсько-боснійський союз проти Вукана. Однак під час
одного з походів до Хумської області Кочапор загинув.
У боротьбі за дуклянський престол у цей час виразно простежується
протистояння двох угруповань, одне з яких підтримувала Візантія, а інше
— Рашка. Після смерті Кочапора королівські регалії перейшли до
Володимира, сина найстаршого з бодинових братів, який після одруження з
дочкою рашківського жупана Вукана підпав під вплив свого тестя. Через
певний час ініціативу перехопила вдова Бодина — Яквінта. їй вдалося
посадити на трон прямого Бодинового спадкоємця — його сина Джордже.
Цьому значною мірою сприяла смерть Вукана й перехід влади в області
Рашка до Уроша. Урош і Джордже вважали Візантію головним ворогом як
Рашки, так і Дуклі, й продовжували інтеграцію двох провідних сербських
територій, що її започаткував Вукан. Такий перебіг подій викликав гостре
невдоволення Візантії. Візантійська армія, очолювана майбутнім
імператором, а на той час намісником області Драч — Іоанном Комніном, —
завдала поразки війську Джордже й захопила столицю Дуклі (Скадар).
Візантійці посадили на трон представника роду Бранісавлевичів (з нього ж
походив і Кочапор) Грубешу.
Протягом кількох наступних років дуклянський престол ще двічі переходив
від одного до іншого представника прорашківської або провізантійської
орієнтації. Спочатку Джордже з допомогою Рашки повернув собі трон,
перемігши Грубешу в битві поблизу Бара (сам Грубеша в цій битві
загинув). Невдовзі Бранісавлевичі, за підтримки Візантії, завдали
поразки війську Джордже, а його самого захопили в полон і відправили до
Константинополя, де він незабаром помер. Королем Дуклі проголосили
Градихну Бранісавлевича, який визнав зверхність Візантії.
Унаслідок усобиць всі сербські терени знову потрапили під владу
Константинополя. Крім того, Дукля та Рашка тимчасово пішли різними
шляхами, занедбавши традиції об’єднання сербських племен, закладені
Чеславом, Михайлом і Бодином. Від них відокремилася Боснія, яка
незабаром поступово підпала під вплив Угорщини.
ЛІТЕРАТУРА
Дринов М. Южные славяне и Византия в Хвеке. Москва, 1876.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Макушев В. Задунайские и Адриатические славяне. Санкт-Петербург, 1867.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
Ровинский П. Черногория в ее прошлом и настоящем. Санкт-Петербург, 1888.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
