РЕФЕРАТ
на тему:
Польща в період феодальної роздробленості
Статут Болеслава Кривоустого був покликаний захистити його синів від
братовбивчих воєн, а тому кожен із них отримав у спадкове володіння
окремий уділ. За старшим представником Пястів — сеньйором —
закріплювався центральний уділ — Краківська, Серадзька й Ленчицька
землі, східні райони Великої Польщі й частина Куявії, влада великого
князя поширювалася також на Помор ‘я. Центральний уділ включав обидві
столиці: стару — Гнєзно, що залишилася резиденцією глави польської
церкви, архієпископа Гнєзненського, й нову — Краків, до якої в середині
XI ст. переїхав князівський двір. Крім великокнязівського уділу, старший
з Пястів — Владислав — дістав у спадкове володіння особистий уділ —
Сілезію. Великий князь очолював військо, керував зовнішньою політикою,
вирішував судові справи (у тому числі молодших Пястів, юніорів). Решту
уділів Болеслав III передав іншим синам: Болеслав Кучерявий отримав
Мазовію, Мешко Старий — Велику Польщу, Генріх — Сандомирську землю, яка
після його передчасної смерті перейшла до наймолодшого сина — Казимира,
народженого вже після смерті Болеслава. Проте статут не виправдав надій,
що на нього покладались, не відвернув політичної роздробленості Польщі.
У діях представників правлячої династії, світської та духовної знаті
перемогли відцентрові тенденції.
Вже перший сеньйор — Владислав II Вигнанець (1138— 1146) — порушив
Статут Кривоустого, зробивши спробу зберегти Краківський уділ за своїми
наступниками й позбавити братів права брати участь в управлінні державою
за принципом старшинства. Однак він зазнав поразки від молодших братів і
назавжди покинув країну. Якийсь час Владислав II ще намагався повернути
престол. У 1157 р. йому вдалося схилити імператора Фрідріха Барбароссу
до збройного походу на польські землі. Новий сеньйор Болеслав IV
Кучерявий (1146— і 173) визнав за краще присягнути імператорові й
сплачувати данину. Його наступник Мешко III Старий протягом 1173-1202
рр. чотири рази обіймав великокнязівський престол і тричі його втрачав.
Як і його старший брат Владислав II, він зрештою назавжди покинув
країну. Малопольська знать посадила на краківський престол Казимира II
Справедливого (1177— 1194), остаточно порушивши принцип сеньйорату.
Право на верховну владу відтоді мав той, хто володів центральним
(Краківським) уділом.
За Казимира ІІ феодальну роздробленість Польських земель юридичне
оформив Ленчицький з’їзд у 1180 р. Намагаючись здобути підтримку в
перетворенні Краківської землі на свій спадковий уділ, Казимир зробив
значні поступки церкві й світським феодалам у питанні розширення їхніх
прав на земельні володіння. І хоча постанови Ленчицького з’їзду
неодноразово порушувалися наступниками Казимира, привілей 1180 р.
відіграв велику роль у процесі оформлення феодального імунітету (права
на землеволодіння) в середньовічній Польщі.
Рішення Ленчицького з’їзду вплинули й на зовнішньополітичний курс
Польської держави. З того часу великий князь потрапив у майже цілковиту
залежність від малопольських феодалів і його зовнішня політика відбивала
саме їхні інтереси. Про це свідчили відмова Казимира II від активної
політики на заході і його боротьба з Галицькою Руссю.
Після смерті Казимира II його син — Лешек Білий (1202— 1227) — намагався
припинити чвари й упорядкувати стосунки між родичами. Але незабаром його
вбили, а місце великого князя посів Владислав Тонконогий. Із загибеллю
Лешека Білого великокнязівська влада в Польщі втратила своє значення, а
центральний уділ уподібнився до інших уділів країни. Проте боротьба за
Краків не вщухала, а спадкові уділи продовжували дробитися між
численними Пястовичами.
Зовнішня політика удільних князів була вигідною лише для них самих, що
суперечило принципам перших правителів Польської держави. Це призводило
до згубних наслідків. У 1181 р. Пясти втратили Західне Помор’я, яке
потрапило у васальну залежність від німецького імператора. Східне
Помор’я перетворилося на самостійне князівство. Князь, який правив там у
1227 р., не належав до Пястів. Великі території Помор’я та Великої
Польщі загарбали бранденбурзькі маркграфи, котрі в середині XII ст.
створили на завойованих землях полабських слов’ян марку.
В ХНІ ст. німецькі феодали вже загрожували польським землям не тільки із
заходу. В 1226 р. на запрошення удільного князя Конрада Мазовецького до
країни прибули рицарі Тевтонського ордену. За їхньої підтримки він
сподівався підкорити племена язичників-пруссів, які з півночі постійно
нападали на Мазовію, і приєднати їхні землі до своїх володінь. За цю
допомогу Конрад подарував орденові Хелмську землю. Однак тевтонці досить
швидко забули про денну присягу, яку давали князеві. У 1237 р. вони
об’єдналися з прибалтійським Орденом мечоносців і, спираючись на
підтримку Священної Римської імперії та папської курії, протягом
півстоліття захопили прусські, а згодом і польські північні землі —
Східне Помор’я, Куявію і Добжинську землю. На завойованих теренах
хрестоносці створили власну державу зі столицею в Марієнбурзі
(Мальборці), яка протягом усього періоду свого існування була
найнебезпечнішим ворогом Польщі.
У 40-х роках XIII ст. Польщу спустошила монголо-татарська навала. Татари
спалили Люблін, Сандомир, Краків і рушили в Сілезію. 9 квітня 1241 р. у
битві під Легницею сілезьке й великопольське ополчення зазнало від них
поразки. Під час битви загинув сілезький князь Генрік II Благочестивий.
Монголо-татарська навала зруйнувала державне утворення, яке історики
називають “монархією сілезьких Генріків” (її творець — Генрік І
Бородатий (1202—1238)). І хоча Польські землі не потрапили в татарське
ярмо, ще тривалий час країна була змушена рахуватися з постійною
загрозою зі сходу.
Розпад держави Пястів на уділи призвів до певних змін в економіці.
Можновладці, прагнучи збільшити прибутки, карбували власну монету,
відкривали митниці на кордонах між уділами і стягували мито з купців,
які проїздили через країну. Це стримувало розвиток загальнопольської
торгівлі, водночас прискорюючи становлення численних локальних ринків.
За часів феодальної роздробленості збільшилася кількість осіб, які
дістали право обкладати населення різноманітними поборами й
повинностями. Крім князів, збирали данину великі світські землевласники
й церква. Службові села майже зовсім зникли, а основним виробником у
польському господарстві й основним платником податків став залежний
селянин.
Разом із тим від кінця XII ст. окремі великі феодали розорювали нові
землі й освоювали пустки, на які вони запрошували вільних польських та
іноземних посадників (переважно німців). Посадники отримували позику у
вигляді реманенту та насіння й на деякий час звільнялися від
повинностей. По закінченні терміну “вольниці” землевласники стягали
данину (чинш грошима або натурою), але про її розміри домовлялись
заздалегідь. Це заохочувало селян до інтенсивнішої праці, оскільки решту
врожаю вони залишали собі й могли обмінювати на необхідні товари.
Посадники застосовували досконаліші методи обробітку землі, нові
знаряддя праці. Основною системою в рільництві стало трипілля. Завдяки
колонізації нових земель і наданню поселенцям пільг господарства почали
давати значні прибутки.
Колонізація нових, земель супроводжувалася також: соціальними змінами у
польському суспільстві. Вони були викликані передусім локацією
(заселення сіл за німецьким правом), що поширилася по всій країні.
Локатор (солтис), переважно німецького походження, домовлявся із
землевласником про умови заселення й користування землями, на які він
пізніше запрошував колоністів. За це локатор отримував від землевласника
найліпші ділянки, які міг передавати у спадок, і звільнявся від усіх
повинностей. Німецьке право давало змогу краще організовувати життя
сільських общин, аніж польські юридичні норми, що діяли до того часу.
Воно визначало принципи сільського самоврядування, узгоджуючи їх з
верховними судово-адміністративними прерогативами землевласника.
Починаючи з XIII ст. німецьке право (магдебурзьке, любецьке тощо)
поширюється й на міста, забезпечуючи їм більшу автономію. Серед міських
жителів були як німецькі осадники, котрі займали в них провідні позиції
в економіці й управлінні (більшою мірою в Сілезії та Західному Помор’ї,
меншою — у Великій і Малій Польщі), так і поляки й євреї. Особливо
інтенсивно зростали міста, розташовані на великих торговельних шляхах —
Краків, Вроцлав, Познань тощо.
Збільшенню міст і промислових осередків сприяло поглиблення
територіального поділу праці й удосконалення ремісницького виробництва.
Зміцнювались економічні зв’язки не тільки між містом і його
сільськогосподарською округою, а й, незважаючи на феодальну
роздробленість, між окремими містами й регіонами країни. По всіх
польських землях розвозилася сіль, яку видобували в Бохні й Величці.
Район Олькуша славився видобуванням свинцю й срібла, Кельце й Лелев —
залізорудним промислом. У Вроцлаві, Легниці та інших сілезьких містах
виробляли добрі сукна. В гірничій, сукняній, шкіряній промисловості
почали використовувати вітряки й водяні млини.
З XIII ст. в Польщі формується міський стан, що складався з трьох груп.
Першу з них становив патриціат, до якого належали заможні купці та
цехові майстри. Саме вони очолювали міське самоврядування. Патриціат
обирав міські ради (магістрати), які виконували законодавчі, виконавчі
та судові функції. До другої групи належали міщани-ремісники середньої
руки, які також брали участь у міському управлінні й могли входити до
магістрату. Третю групу становив плебс, позбавлений усіх прав. Серед
патриціату й частини міщан, особливо у великих містах Сілезії, як
правило, переважали німці, тоді як серед плебсу — поляки. Внаслідок
цього інтереси вищих міських верств не завжди збігалися з інтересами
польського суспільства. Разом із тим іноземне походження купців сприяло
налагодженню зовнішніх зв’язків, що дало змогу Польщі прилучитися до
широкої міжнародної торгівлі. Особливо інтенсивно Польща торгувала з
Німеччиною, Київською Руссю, Чехією та іншими сусідніми країнами.
Якщо міський стан у Польщі в XIII ст. ще тільки почав формуватися, то
духовенство на той час уже цілком склалося як окремий стан. Воно
володіло величезними маєтностями, мало низку привілеїв і практично
звільнилося з-під опіки князів. Основні ж багатства й політичну владу
дістав рицарський стан, який складався з великих феодалів (можновладців)
і служилої знаті — рицарів. Формування цього стану, як і міського,
тривало.
З середини XIII ст., у зв’язку з повсюдним поділом праці між містом і
селом та зростанням товарного виробництва, феодальна роздробленість
гальмує подальший господарський розвиток країни, заважає обмінові між
окремими регіонами й, що найголовніше, перешкоджає ефективній обороні
кордонів від зовнішніх ворогів.
ЛІТЕРАТУРА
Галл Аноним. Хроника и деяния князей и правителей польских. Москва,
1961.
“Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХШ вв. Москва, 1987.
Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X —
первой трети ХІІІ в. Киев, 1988.
История Европы: В 8 т. Москва, 1992. Т. 2. История Польши: В 3 т.
Москва, 1954. Т. 1.
Королюк В. Д. Древнепольское государство. Москва, 1957.
Королюк В.Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья.
Москва, 1985.
Краткая история Польши. Москва, 1993.
Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего
средневековья. Москва, 1982.
Разумовская Л. В. Очерки по истории польских крестьян. Москва;
Ленинград, 1958.
Рутковский Я. Экономическая история Польши. Москва, 1953.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
