.

Розвиток сербської державності в другій третині XIX ст. (реферат)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2362
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Розвиток сербської державності в другій третині XIX ст.

Під тиском Росії та Османської імперії, кожна з яких керувалася
власними мотивами, Конституція 1835р. так і не набула чинності. Замість
неї султан хаті-шерифом від 10 грудня 1838р. дав сербам інший документ,
який мав регулювати внутрішній устрій Сербії (“турецьку конституцію”) й
істотно розширював можливості Порти для впливу на перебіг подій у
Мілошевій автономії.

Згідно з цим документом законодавча влада в Сербії передавалася Раді з
сімнадцяти членів, призначуваних тільки за згодою Порти. Мілош не мав
над Радою жодного контролю, як формального, так і неофіційного (до Ради
входило багато особистих ворогів князя),, тому він зробив спробу
розв’язати проблему, що виникла, шляхом спровокованого ним самим
народного бунту. Коли ця спроба виявилася марною, Мілош 1 червня 1839 р.
зрікся престолу на користь свого сина Мілана й виїхав до Валахії, де
оселився у власному маєтку. Правління тяжко хворого Мілана тривало
неповних чотири тижні, він помер 27 червня 1839 р.

Але й цього короткого терміну вистачило політичним противникам Мілоша,
щоб сформувати колективне Намісництво, в руках якого й зосереджувалася
реальна влада. Провідні ролі в Намісництві відігравали Тома Вучич і
Аврам Петронієвич, крім них до нього входив Єврем Обренович.

Коли на початку 1840 р. сербський престол обійняв молодший син Мілоша
Обреновича — Михайло (1840—1842), який спрямував основні зусилля на
ревізію “турецької конституції”, саме Вучич і Петронієвич організували й
очолили опозицію князеві. Вони висунули гасло “захисту конституції”,
назвавши себе “уставобранителями” (від сербського “устав” — конституція
та “бранити” — захищати).

Протистояння князя і “уставобранителів” проходило з перемінним успіхом,
інколи загострюючись навіть до збройних сутичок. Зрештою ситуація для
Михайла Обреновича склалася несприятливо, і він, як колись і його
батько, у вересні 1842 р. покинув Сербію.

Після цього Народна Скупщина на пропозицію “уставобранителів” обрала
князем Олександра Карагеоргієвича, молодшого сина легендарного
Карагеоргія. У сербів уперше після відновлення державності змінилася
правляча династія, хоча на цьому міждинастична боротьба не припинилася.
Вибори князя на вимогу Росії, якій не дуже подобався відверто
протурецьки налаштований князь Олександр, відбулися вдруге 15 червня
1843 р., проте політична ініціатива залишилася в руках
“уставобранителів”, і Скупщина підтвердила своє рішення.

Олександр Карагеоргієвич правив Сербією в 1843—1858 рр. Незважаючи на
суперечливість його політики, яка досить часто не відповідала ані
очікуванням більшості населення, ані сербським традиціям і стратегічним
інтересам, країна за цей час зробила великий і важливий крок на шляху
державної розбудови, економічного й культурного прогресу.

Основною верствою сербського суспільства залишалося селянство, об’єднане
в задругах і громадах. Водночас від 40— 50-х років XIX ст. активізується
процес формування інших станів і соціальних груп, насамперед —
бюрократії (чиновництва), яка заявила про свої права на владу. При
Олександрі бюрократія вперше в сербській історії сповна скористалася
цією владою, діючи не так у загальнонародних, як у власних інтересах.
Зразком для неї виступали країни Західної Європи, досвід яких не завжди
можна було без істотної адаптації переносити на сербське тло.

Усупереч наявності досить значних недоліків, особливо у сфері
пристосування нових форм організації держави та суспільства до реальних
умов життя народу, прийняття таких документів, як “Цивільний законник” у
1844 р. та “Законник про цивільно-судове слідство” у 1853 р. стало
важливим кроком на шляху державотворення: у такий спосіб здійснено
реформу судової системи, закладено підвалини для створення правової
держави.

Багато уваги в цей час приділялося розвиткові народної освіти, науки,
культури. За Мілоша Обреновича, який, розуміючи важливість цих питань,
намагався здійснити певні кроки у цьому напрямі, в Сербії існувало дві
гімназії (в Крагуєваці та Шабаці), одну з яких Мілош у 1838 р. підвищив
до рівня ліцею. За правління Олександра Карагеоргієвича відкрилося понад
двісті нових шкіл, запроваджено спеціальний податок на розвиток шкільної
справи, ухвалено закони про початкові школи (1857) та гімназії (1844),
реформовано ліцей та систему навчання в ньому, засновано військове
(1850) і сільськогосподарське (1853) училища.

Формується структура державних, господарських, наукових інститутів.
Створюються міністерства — Міністерство внутрішніх справ, Міністерство
освіти та ін.; засновуються Шкільна комісія, Товариство сербської
словесності, Народний музей, Народна бібліотека та інші заклади культури
й освіти. Відкриваються перший у сербів професійний театр, друкарні.

За князювання Олександра відбулася ще одна важлива подія: вперше в новій
історії Сербії з’являється секретний документ, що містить цілісну
зовнішньополітичну стратегію сербської держави, підготовлений Ілією
Гарашанином у 1844 р. Повна його назва — “Начертаніє, або Програма
зовнішньої та національної політики Сербії”.

Автор “Начертанія” обґрунтовував ідею об’єднання сербського населення
князівства Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговини та Північної Албанії
(або Старої Сербії) у межах однієї держави, за умови збереження
провідної ролі Сербії і під зверхністю династії Карагеоргієвичів. Крім
того, порушувалися питання про історичну місію Сербії в масштабах усього
Балканського півострова, необхідність здобуття нею власного виходу до
моря, відносини з великими європейськими державами, важливість підтримки
Росії, потребу створення боєздатної армії тощо.

“Австрійських” сербів Гарашанин до планів створення єдиної сербської
держави не залучав, імовірно, з міркувань тактичного характеру,
зумовлених специфікою, з одного боку, сербсько-турецьких, а з іншого —
сербсько-австрійських відносин. Однак саме на теренах Австрії, яку не
хотів зайвий раз “дратувати” автор “Начертанія”, Сербія вперше
продемонструвала на практиці готовність брати участь у вирішенні питань,
пов’язаних з долею її одноплемінників: Белград активно втрутився у події
1848 р.

У 50-ті роки XIX ст. в Сербії поглиблюються суперечності між різними
учасниками внутрішньополітичного процесу. Ситуацію ускладнили зміни в
міжнародному становищі країни: згідно з рішенням Паризького конгресу
(1856) російський протекторат скасовувався й замість нього
запроваджувався режим гарантій Сербії з боку всіх великих держав. У 1857
р. князь вчасно розкрив змову високих посадовців проти себе, однак
активна участь Османської імперії в подіях навколо цієї змови ще раз
підтвердила глибину й гостроту політичної кризи. Олександр мусив внести
зміни до Закону про Раду, які відчутно обмежували князівські
повноваження. Це мало задовольнити Порту, продемонструвавши лояльність
князя стосовно неї. Розрахунок виявився у цілому точним, проте внутрішня
опозиція продовжувала активно діяти. Вона домоглася скликання Скупщини,
яка ухвалила усунути Олександра Карагеоргієвича від влади. Новим князем
обрали Мілоша Обреновича.

Повернення Мілоша, котрий аж ніяк не мав на меті змінювати притаманний
йому з молодих років авторитарний стиль правління, стало для Сербії з її
прагненнями до реформування та “європеїзації” безумовним кроком назад.
Мілош прибув до Белграда разом із сином Михайлом у січні 1859 р. Він
почав переслідувати тих, кого вважав своїми противниками. Проведення
реформ відновилося після смерті Мілоша у вересні 1860 р. та приходу до
влади його сина Михайла (1860—1868).

Михайло, як і батько, і більшість сучасних йому європейських державців
(у Франції, Росії, Австрії тощо), був прихильником абсолютизму. Він
узявся до конституційної реформи та реформи системи державного
управління (обмежив роль Скупщини й запровадив особистий контроль над
Радою), причому робив це законним шляхом, через внесення змін і
доповнень до наявних документів.

У реалізації власних проектів Михайло Обренович спирався на
консервативних політиків, не розуміючи й не сприймаючи ліберальних ідей.
На чільні ролі в керівництві країною повернувся Ілія Гарашанин, який
продовжив формування армії, а також розгорнув активну діяльність,
спрямовану на втілення в життя основних положень “Начертанія”. Добре
усвідомлюючи неспроможність Сербії самотужки протистояти Османській
імперії, Гарашанин, підтримуваний князем Михайлом, зосередив зусилля на
встановленні тісних зв’язків з іншими народами Балкан, на їх об’єднанні
під принципово новим гаслом: “Балкани — балканським народам “.

Після несподіваної смерті Михайла Обреновича від рук змовників, яких, за
офіційною версією, спонукали не політичні, а приватні мотиви (травень
1868 р.), князем Сербії став онук Єврема Обреновича (брата Мілоша) —
Мілан (1868— 1889), котрому на той час виповнилося тільки чотирнадцять
років. Мілана, виходячи з власних інтересів, привів до влади тогочасний
міністр оборони Мілівоє Петрович Блазнавац, який, разом із Йованом
Ристичем і Йованом Гавриловичем, увійшов до складу відновленого
Намісництва — органу, де в 1869-1872 рр. зосереджувалися реальні важелі
управління державою.

Намісництво не набуло популярності в народі. У галузі
зовнішньополітичних відносин його діяльність також не була плідною:
міжнародний престиж Сербії після смерті князя Михайла помітно підупав,
ускладнилися відносини з Болгарією, у зв’язку з ліквідацією Сербської
патріархії в місті Печ погіршилася ситуація на південно-сербських
землях.

Чи не єдиним здобутком Намісництва стало прийняття нової Конституції в
червні 1869р., згідно з якою Сербія проголошувалася конституційною
монархією. Уперше запроваджувалася постійно діюча Скупщина, її роль у
політичному житті країни зростала. Три чверті складу Скупщини становили
народні посланці, чверть депутатів призначав князь. Створювалася ще одна
державна інституція — Державна Рада, якій надавалися певні функції
адміністративного суду та верхньої палати парламенту. Ухвалення
конституції означало безумовний крок вперед, проте її гостро критикували
за недостатню ліберальність.

ЛІТЕРАТУРА

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. История южных и западных славян:
В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Никифоров К. В. Сербия в середине XIX в. Москва, 1995.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т.
2.

Шемякин А. Л. Идеология Николи Пашича. Формирование и эволюция
(1868—1891). Москва, 1998.

Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. “Сербия”,
“Сербская литература”, “Сербы”. История сербского народа. Београд, 1987.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020