.

Розквіт Дубровника. Далмація в ХІІ-ХІV ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3599
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Розквіт Дубровника. Далмація в ХІІ-ХІV ст.

На початку XII ст. зазнала змін політична ситуація в Далмації, що
опинилася під владою Угорщини, яка поступово витісняла з адріатичного
узбережжя Венецію. Відтоді Угорщина тривалий час брала участь у
політичних процесах, пов’язаних з Далмацією, дедалі успішніше
втручаючись у традиційну конкуренцію Візантії і Венеції. Ця конкуренція
в другій половині XII ст. приносила успіх кожній із сторін по черзі. У
1167 р. візантійське військо, не зустрічаючи особливого опору, пройшло
через усю Далмацію від Спліта до Бара, внаслідок чого і Далмація, і
Дубровник повернулися під суверенітет Візантії (на території Далмації в
цей час уперше було створено окрему адміністративну одиницю). У 1171 р.
Дубровник ненадовго захопила Венеція, але, прийнявши захист норманів,
уже наступного року дубровчани позбавилися “опіки” Республіки Святого
Марка. Далмація відразу після смерті візантійського імператора Мануїла
Комніна (1180 р.) повернулася під зверхність Угорщини. 1185 р.
Дубровник, прагнучи убезпечити себе від домагань Стефана Немані, знову
покликав на допомогу норманів, але в 1192 р. Візантія відновила над ним
свій контроль.

З останньої чверті XII ст. розпочинається період процвітання Дубровника,
який значно розширив свою територію й суттєво збільшив торговельний
оборот — передовсім завдяки дуже вигідним для себе угодам з боснійським
баном Куліном і Стефаном Неманею, а також зміцненню зв’язків з іншими
партнерами. Визнання дубровчанами зверхності Венеції в 1205 р., під якою
вони залишались до 1358 р., також сприяло економічному зростанню
Республіки Святого Влаха (саме так називали Дубровник), оскільки на
тривалий час перетворило головного конкурента на партнера.

Дубровник зберіг свій попередній державно-політичний устрій у формі
аристократичної республіки (однак центральний орган виконавчої влади —
Мале Віче — відтоді мав очолювати представник Венеції), а також
практично цілковиту свободу торгово-економічної діяльності. У 1206 р.
він закріпив цю свободу, домігшись торговельних пільг від правителя
Епіру (однієї з держав, що виникли після падіння Візантійської імперії в
1204 р.) — традиційного політичного суперника Республіки Святого Марка.

Протягом першої половини ХІІІ ст. Дубровник значно активізував торгівлю
за рахунок укладення великої кількості договорів з правителями низки
держав і державних утворень Сходу і Заходу про надання тих чи інших
пільг. До торговельних угод 90-х років XII ст. з неретвлянами, Хумом,
італійськими містами Анконою і Баром додаються угоди зі Стефаном
Першо-вінчаним (1215 р., підтверджено 1222 р.), болгарським царем Іваном
Асеном II (1230), італійськими містами Феррарою, Ріміні, Равенною (1231)
та ін., Сплітом, Шибеніком, хумським князем Андрієм, боснійським баном
Нінославом (1234) тощо. Дубровник фактично здобув право вільної торгівлі
практично в усіх сусідніх державах і територіях: Сербів(Рашці), Боснії,
Болгарії, Епірі, Албанії тощо.

За частої зміни правителів і відсутності послідовності в державній
політиці й міждержавних домовленостях Дубровник мусив підписувати угоди
з кожним із володарів держав і територій, що його оточували. У нових
договорах дубровчани намагалися завжди дотримуватися принципу
підтвердження засад, закладених у попередніх. О. Бодянський звернув
увагу на те, що серед такого роду угод Дубровника з іншими суб’єктами
міжнародних відносин є грамоти, присвячені виключно підтвердженню
попередніх. Наприклад, грамота боснійського бана Куліна, а також окремі
фрагменти грамот сербських правителів Владислава й Уроша І вказують на
наявність аналогічних документів, що регулювали торговельні відносини
Дубровника з Боснією та Сербією часів Стефана Немані та перших
Неманичів. У пізніших договорах з боснійськими ба-нами та королями
Дубровник посилається на свої домовленості з королем Твртко І.
Збереглися документи, які свідчать, що вже у IX ст. дубровчани прагнули
закріпити окремі правила торгівлі в угодах, укладених ними з тогочасними
правителями Травунії та Хуму.

Домовляючись з представниками центральної влади тієї чи іншої держави —
передусім це стосується Сербії та Боснії, — Дубровник разом з тим завжди
прагнув підтримувати прямі контакти й з окремими місцевими правителями,
що за доби феодалізму давало безперечні переваги. Про мудрість і
завбачливість дубровницьких політиків свідчить, зокрема, і той факт, що
в договорі, укладеному ними з болгарським царем Михайлом Асеном,
закріплювалося право Дубровника залишатися в рамках уже існуючих
відносин із Сербією навіть у разі, якщо Михайло Асен її підкорить.

Найбільші обмеження в торговельних операціях для Дубровника передбачали
його угоди з Венецією. Особливо жорсткими ці обмеження були в тих
випадках, коли доводилося регламентувати діяльність у зонах, однаково
привабливих як для однієї, так і для іншої сторони. Венеція у своїх
стосунках з торговим партнером максимально використовувала право
сильного. Так, згідно з угодою 1232 р., дубровницькі купці мали
сплачувати за товари, які вони привозили до Венеції з Візантії, 5 %
мита, а за товари з Єгипту, Тунісу та “варварських” країн — 20 %. З
іншого боку, товари, що надходили з Далмації, Хорватії, Боснії, Сербії
та інших теренів, розташованих у глибині континенту, митом узагалі не
обкладалися.

У1241 р. Далмація зазнала руйнівних набігів татарських загонів, які,
перемігши руських князів і угорського короля, досягли Адріатичного
узбережжя. Повертаючись із Центральної Європи та Балкан у рідні степи,
татари нищили й грабували все, що бачили. Урятувалися лише ті міста, які
мали потужні стіни (у тому числі Котор).

Одним із наслідків татарської навали стала війна між далматинськими
містами Сплітом і Трогиром, що в певний момент могла поширитися на весь
субрегіон. Причиною цього конфлікту була грамота угорського короля Бели
від 18 травня 1242 р., згідно з якою Трогир діставав право на володіння
землями, частину з яких жителі Спліта вважали за свої. Сплічани у
відповідь напали на трогирян. На боці перших виступили боснійський бан
Нінослав, хумський князь Андрій і ще дехто з сусідів; другим узялись
активно допомагати хорватські феодали, вірні королю Белі. Об’єднані сили
сплічан і боснійців рушили на Трогир. Узяти штурмом добре укріплене
місто їм не вдалося, але всьому, що знаходилося поза фортечним муром,
було завдано значної шкоди. Згодом сплітське військо здійснило напади й
на інші далматинські міста, які підтримували Трогир, зокрема на Кліс.

Король Бела, до якого звернулись трогиряни, поставився до подій у
Далмації дуже серйозно, що пояснювалося участю в них боснійського бана:
одне угорське військо вирушило в похід проти непокірного Спліта, інше —
проти Боснії. Перше військо очолював славонський бан Діонісій, який
влітку 1244 р., разом з трогирянами, розпочав облогу Спліта й незабаром
примусив непокірне місто визнати свою поразку. Іншим військом керував
сам Бела, який дістався до міста Глашко в Боснії, де зупинився, щоб
розпочати переговори з баном Нінославом.

Початок 50-х років ХІІІ ст. виявився для Дубровника багатим на події. У
1251 р. жителі міста, невдоволені діями венеційського князя, котрий
очолював Мале Віче, вигнали його з міста. Це фактично означало відмову
від патронату Венеції. Однак у 1252 р. Венеція таки змусила Дубровник
визнати її зверхність, додавши при цьому нові обмеження й зобов’язання.
Того ж року зазнав деяких змін політичний устрій Республіки Святого
Влаха: сформовано новий державний орган — Віче благородних (Сенат). У
червні 1252 р., внаслідок загострення відносин Дубровника з Сербією, між
ними розпочалася війна.

Вона була викликана передусім територіальними суперечками. Дубровчани
тривалий час поступово захоплювали землі, які офіційно належали Рашці,
розводячи на них нові виноградники й сподіваючись у майбутньому утримати
їх за собою не лише де-факто, а й де-юре, посилаючись на давність
володіння. Сербські державці час від часу нагадували дубровчанам про
свої права на спірні території. Урош також вирішив домогтися своїх прав
за допомогою військової сили, маючи на меті водночас ослабити економічну
експлуатацію власної країни Дубровником.

Приводом для початку бойових дій стали спроби Дубровника перевести під
свою юрисдикцію архієпископство у місті Бар і відчайдушні зусилля
правлячих кіл Рашки — як церковних, так і світських — завадити цьому.
Далося взнаки й особисте негативне ставлення до Дубровника короля Уроша,
який підозрював дубровчан у підтримці свого головного конкурента
Владислава у його намаганнях повернути собі рашківський престол.

Війна між Дубровником і Рашкою тривала, хоча й з перервами, понад два
роки й завершилася восени 1254 р. перемогою Уроша, що цілком відповідало
реальному співвідношенню військових сил. Дубровник здебільшого
покладався на допомогу союзників, що їх старанно й наполегливо добирав
майже десять років. Проте як болгари, котрі підтримали дубровчан, так і
хумський князь Радослав, який також спочатку став на їхній бік, дуже
швидко припинили активні дії, залишивши Дубровник сам на сам з королем
сербів. Після цього Дубровник мусив прийняти умови Уроша й підписати
дуже невигідний для себе мирний договір. Його стосунки з сербським
королем і після цього залишалися вкрай напруженими, і в 1268 та 1275
роках між ними знову відбувались збройні сутички.

Остання з них виявилася для Дубровника напрочуд вдалою: коли сербське
військо під проводом Уроша обложило місто, дубровницький князь Петар
Чеполо вперше в історії Республіки Святого Влаха не обмежився лише
успішною обороною, а й вийшов за фортечні мури і напав на супротивника,
змусивши його відступити. На деякий час ініціативу у
дубровницько-сербському протистоянні перехопили дубровчани. Дубровницькі
кораблі почали атакувати розташовані на узбережжі сербські міста й
грабувати їх. Однак під час одного з таких наскоків нападники потрапили
у засідку, влаштовану сербами. У полоні опинились сорок представників
найзнатніших дубровницьких аристократичних родів. Двох із них —
Бенедикта Гундулича та заступника Петара Чеполо — за наказом Уроша
осліпили.

У другій половині 80-х років XIII ст. конфронтація Дубровника і
сербських державців — тепер уже сина Уроша, короля Мілутина — тривала,
завдаючи дубровчанам чималих збитків. Кінець століття видався для них
узагалі дуже важким: крім постійних проблем із сербами, доводилося весь
час бути напоготові, щоб захиститися від інших агресивних сусідів —
омішан і неретвлян, які грабували дубровницьких торговців на морі. У
1296 р. в місті сталася велика пожежа, яка знищила майже всю центральну
(“стару”) частину Дубровника, а також значну частину його околиць. Дехто
з жителів, котрим пощастило врятуватися, збирався навіть покинути це
місце і, так само як їхні пращури в VII ст., заснувати нове місто. З
великими труднощами вдалося завадити цьому задуму і розпочати відбудову
Дубровника в його традиційних межах. Ця відбудова здійснювалася за
наперед розробленим і затвердженим планом.

У 1301 р. король Мілутин, який незадовго перед тим визнав за Дубровником
усі його традиційні права й пільги, пішов на чергове загострення
відносин, наказавши заарештувати всіх дубровницьких купців на території
Сербії. У такий спосіб Мілутин виявив солідарність зі своєю новою
союзницею — Візантією, яка підтримувала Генуезьку республіку у війні
проти Венеції. У відповідь на цей крок сербського державця дубровчани
захопили острів Млєт і заблокували стратегічно важливе для сербів гирло
річки Бояна. У вересні 1302 р. конфлікт було вичерпано, й Мілутин
повернув Дубровникові його давні привілеї.

Після цього відносини Дубровника з сусідніми країнами, населеними
сербами, поступово поліпшуються. Цю зміну ситуації дубровчани
використали для вирішення одного з головних своїх завдань — збільшення
територіальних володінь. У 1324 р. сербський король Стефан Дечанський
передав у розпорядження Дубровника місцевість Конавле (остаточно Конавле
стало дубровницьким у першій чверті XV ст.), а в 1333 р. боснійський бан
Стефан II Котроманович і новий сербський король Душан — півострів
Пелешац та містечко Стон, яке відігравало роль “ключа” до Пелешаца. Крім
того, поблизу Стона розміщувалися важливі соляні копальні. Нові здобутки
коштували Дубровнику 8 тис. перперів. По 500 перперів виплачувалося
щороку у вигляді “подарунків” сербським королям і боснійським банам.
Передбачалося також сплатити по 1000 дукатів як заохочення тим
представникам королівського оточення, котрі сприяли позитивному для
Дубровника розв’язанню питання. Основному посередникові — Ніколі Бучі з
Котора — правителі Дубровника пообіцяли земельну ділянку в Дубровнику та
маєтності в Стоні.

Необхідність домовлятися про купівлю Стона одночасно з сербським королем
і боснійським баном була викликана тим, що реальним володарем Хуму (до
якого входив і Стон) був бан, проте Стон і Пелешац визнавали зверхність
короля й формально належали йому. Розуміючи делікатність ситуації і
прагнучи захистити власні інтереси в майбутньому, дубровчани домовилися
з обома — фактичним і юридичним — господарями теренів, на які
претендували. Правильність такого підходу підтвердили події 1346 р.,
коли Хум остаточно перейшов під суверенітет сербського короля.

У Далмації в першій чверті XIV ст. також відбувалися важливі події.
У1319 р. Шибенік, а невдовзі й Трогир заявили про свій вихід з-під
зверхності хорватського бона Младена Шубича, знайшовши при цьому
підтримку й захист у Венеції. Сформувався політичний союз повсталих
далматинських міст і хорватських феодалів, невдоволених Шубичем. До
союзу приєднався й бан Боснії Стефан, який також прагнув скинути Шубича.

Угорський король Карл, якому тоді належали Хорватія і Далмація, сприйняв
цей виступ як виклик для себе. Він вирядив військо під проводом
славонського бана Івана Бабунича на хорватів, а сам на чолі іншого
війська рушив до Далмації. Незважаючи на певний успіх походу, Далмація й
надалі залишалася об’єктом дипломатичних і воєнно-політичних сутичок
заінтересованих сторін, насамперед Угорщини та Венеції.

У 1345 р. Дубровник одержав у власність острів Млєт, що сприяло
зміцненню його міжнародного авторитету й економічної потужності. Це
сталося за правління короля (з 1346 р. — царя) Душана, з ім’ям якого
пов’язується значне потепління відносин між Дубровником і Сербією. Воно
було викликане суб’єктивними чинниками: під час боротьби за престол між
Душаном і його батьком — Стефаном Дєчанським — Дубровник допоміг
Душанові, прийнявши його у себе в момент, коли здавалося, що усобиця
остаточно завершилася перемогою Стефана.

У черговий раз Дубровник з великою користю для себе виступив
посередником між претендентами на сербський престол одразу після смерті
царя Душана. За безпосередньої участі Дубровника помирилися (хоча й не
остаточно) Симеон та Урош. У винагороду за це Урош 24 квітня 1357 р.
підтвердив дубровчанам усі привілеї, які вони колись одержували від
сербських правителів, а також подарував територію від Люти до Курила з
горами над Жупою, Шуметом і Рієкою. Завдяки цьому Дубровник забезпечив
практично повну недоторканість своїх околиць.

У другій половиш 50-х років XIV ст. завершується багатолітня боротьба
між Угорщиною і Венецією за право володіння Далмацією. Від весни 1356 р.
мадярський король Лайош здійснив низку рішучих кроків, спрямованих на
підрив венеційського впливу в Далмації, здобувши кілька локальних
перемог. Ініціативу в традиційному угорсько-венеційському протистоянні
перехопили мадяри, й далматинські міста, налякані перемогами Лайоша,
почали добровільно відмовлятися від патронату Венеції й переходити під
суверенітет Угорщини. Венеція була змушена піти на переговори, які
завершилися підписанням 18 лютого 1358 р. мирної угоди в Задарі. Згідно
з цією угодою Республіка Святого Марка відмовлялася від усіх своїх
володінь у Південній Далмації — від середини Кварнера до Драча.

Водночас у травні 1358р. визнав зверхність Угорщини Дубровник, який
залишався частиною “Хорватсько-Угорської Корони ” до 1526р. Відповідно
до угоди, підписаної в місті Вишеград, Дубровницька республіка зберігала
всі автономні права, які вона мала, перебуваючи під владою Венеції.
Обов’язки перед новим патроном передбачали сплату йому 500 дукатів на
рік, участь дубровницьких військових кораблів у всіх війнах угорського
короля, прийняття його самого з супровідниками за рахунок міського
бюджету, обов’язкове використання угорського прапора тощо. Зі свого боку
король Угорщини брав на себе зобов’язання захищати Дубровник від
зовнішніх ворогів, а також підтверджував його права на всі попередньо
здобуті територіальні володіння. Король дозволив дубровчанам торгувати
як з Венецією, так і з Сербією, навіть у випадку, якщо Угорщина
воюватиме з кимось із них. Поштовхом для дальшого економічного
піднесення Дубровника стало одержання від папи Римського Григорія ХІ
дозволу на торгівлю з “невірними” (1371 р.), до чого також доклав руку
як посередник угорський король.

Від середини 50-х років на Далмацію звертає погляди Боснія, яка за
короля Тертко поступово перетворюється на впливовий чинник регіональної
політики. Претензії боснійців почали втілюватися в життя після коронації
Твртко й проголошення його “королем сербів і Боснії, і Помор’я, і
Західних Країв” (1377) та смерті угорського короля Лайоша Великого
(1382). Становище далматинців і дубровчан погіршилося настільки, що вже
наприкінці 1382 р. виникла ідея створення оборонного союзу далматинських
міст, спрямованого головним чином проти Твртко. Втім її так і не було
реалізовано. За умов посилення боснійського короля, що збіглося в часі з
міжусобицями в Угорщині, Далмація в травні 1390 р. визнала зверхність
Твртко, захистивши себе в такий спосіб від експансіоністських зазіхань
Венеції.

Першим присягнув на вірність новому володареві Спліт (2 липня 1390 р.),
приклад якого відразу ж наслідували Трогир, Брач, Хвар, Корчула.
Відданість угорській короні зберіг тільки Задар. Твртко досить активно
шукав способу приборкати його непокірних жителів, звертаючись по
допомогу навіть до Венеції, проте його плани так і не здійснилися.
Передчасна смерть Твртко в березні 1391 р. докорінно змінила розстановку
сил, перетворивши Боснію на джерело дезінтеграційних тенденцій:
скориставшись слабкістю нового державця, дубровчани вже у квітні 1391 р.
“одержали” від боснійських феодалів Санковичів область Конавле, від
якої, щоправда, дуже швидко відмовились, а мадяри відновили свою
зверхність над Далмацією.

ЛІТЕРАТУРА

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.

Українська літературна енциклопедія: В 5 т. Київ, 1990. Т. 2.

Чоня З. История хорватской культуры. Загреб, 1965.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020