.

Слов\’яни східні, західні та південні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8136
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Слов’яни східні, західні та південні

Протягом майже двох тисячоліть, заселяючи та освоюючи простори
Центрально-Східної Європи (згодом і Південно-Східної), які простягалися
від Дону та верхів’їв Оки на сході до Ельби на заході; від Балкан,
Північного Причорномор’я та Приазов’я на півдні до Балтики та Ладозького
озера на півночі, слов’яни за мовно-культурними ознаками та побутом
становили єдиний етнос. Його складовими частинами були численні племена,
що об’єднувалися за спорідненим походженням, а також: з метою
підтримувати необхідний рівень безпеки. Саме такий стан розвитку
слов’янських племен зафіксовано в історичних джерелах VII—IX ст.

Неоднаковість обставин культурно-історичного розвитку слов’янських
етнічних угруповань на сході, заході й півдні Центральна-Східної Європи,
відмінності природнокліматичних і господарських умов розселення та
своєрідність культурно-етнічного й політичного оточення в кожному з цих
регіонів призвели згодом до розпаду давньослов’янської спільноти.
Результатом цього процесу стало формування трьох гілок слов’ян: східної,
західної та південної. Поступово слов’янські територіально-племінні
угруповання почали віддалятися одне від одного, обираючи власний
історичний шлях залежно від конкретних умов та зовнішнього оточення.
Так, зі східнослов’янської етнічної групи виділилися і почали
формуватись як окремі народності українці, росіяни та білоруси; із
західнослов’янської — поляки, чехи, словаки, серби-лужичани та інші
полабсько-поморські племена; з південнослов’янської — болгари, серби,
хорвати, боснійці, словенці, македонці та чорногорці.

Етногеографічне розташування основних східнослов’янських племен у VIII—X
ст. було таким: у районі Середнього Дніпра (Правобережжя) до річки Рось
жили поляни; на північний захід від полян (аж до приток Прип’яті) —
древляни; на Лівобережжі Дніпра та його притоках (Десна, Сейм, Сула) —
сіверяни; на північ від сіверян (аж до Західної Двіни) — дреговичі; в
басейні верхньої течії Західного Бугу, а також правих приток Прип’яті —
бужани (волиняни), які змінили тут дулібів; у басейні Дністра (між Бугом
і Дністром, до гирла Дунаю) — уличі й тиверці; в басейні Дністра та в
Карпатах — хорвати, на схід від дреговичів, між верхньою течією Дністра
та річкою Сож — радимичі; на північ від радимичів (у верхів’ях Дніпра й
Західної Двіни) — кривичі; на захід від кривичів, за середньою течією
Західної Двіни — полочани; біля озера Ільмень, у басейні річки Волхов —
словени; у верхній та середній течії Оки — в’ятичі. Територіальне
розмежування племен, що становили тоді вже трансформований
східнослов’янський етнос, засвідчувало один із найважливіших етапів
етногенезу української, білоруської та російської народностей.

Західний рубіж: розселення слов’янських племен у середині І тис. н. е.
пролягав далеко в Центральній Європі. Король Франкської держави Карл
Великий у 805р. встановив “сербський кордон”, на схід від якого були
землі слов’ян, а на захід — германців. Він розпочинався від Гамбурга, що
вважався “містом слов’ян”, та пролягав через райони Люненбурга
(Лівобережжя Ельби), Магдебурга, басейна річки Сали, далі повертаючи на
захід — у напрямі Геттінгена, Бомберга, Донауворта, розташованих біля
витоків Дунаю. До слов’янських племен, що жили на схід від зазначеного
кордону (територія сучасної Східної Німеччини), належали серби — в
районі Судетських гір (на сході межували з чеськими, а на заході — з
польськими племенами); ободричі (бодричі) — в пониззі Ельби; лютичі
(венятичі) — на схід від ободричів до басейну Одри; поморяни — у
верхів’ях Одри та Вісли.

Основу організації західнослов’янських племен становив рід, очолюваний
старійшиною. Згуртовуючись навколо того чи іншого сильного родового
угруповання, споріднені роди утворювали племена, вожді яких згодом
дістали назву “ргіпсеирв”. Так, ободричі вживали титул “князь” з IX ст.
У 806 р. в джерелах згадується один із сербських князів — Мілідух. Деякі
з таких князів об’єднували по кілька сусідніх племен, утворюючи племінні
союзи.

Боротьбу германців проти західних слов’ян розпочав Карл Великий
(742—814). Спочатку сутички на кордонах Франкської держави мали місцевий
характер, проте згодом вони переросли в повномасштабну експансію
франків. Незважаючи на героїчний опір загарбникам, полабські та
поморські слов’яни були завойовані й асимільовані.

На схід від Одри жили інші західнослов’янські племена, які згодом стали
основою для формування польської народності. Деякі вчені ототожнюють
територію Привіселля з прабатьківщиною всього слов’янства, про що
докладніше розповідається в першій лекції. Розселення слов’ян у
наступний період різні фахівці простежують у басейнах Одри та Вісли —
від Балтійського узбережжя до Карпат. Джерела VIII-IX ст. згадують такі
племена, що займали ці території: віслян (малополян) — мешкали у
верхів’ях Вісли; полян (найближчі сусіди поморян) — у басейні Варти;
мазовшан — на схід від полян. Найбільші терени заселяли поляни: на
півночі від річки Нотець (права притока Одри), на заході за середньою
течією Одри, на півдні межували з ленцянами, серадзянами. Саме вони
стали об’єднавчим центром для інших західнослов’янських племен, які
пізніше утворили польський етнос.

Важливу роль в етногенезі поляків відіграли також мазовшани (згодом
мазури), які населяли Середнє Повіселля. На заході їхніми сусідами були
поляни, на півночі — балтійські племена пруссів, литовців та ятвягів. У
верхів’ях Одри та в басейні Слензи жили слезани, поруч із ними —
бобряни, на північ від бобрян — дебошани та мільчани, що сусідили із
лужицькими сербами. Території у верхів’ях Одри та за нижньою течією її
притоки Ніси посіли ополяни. Серед інших племен цього регіону згадуються
хорвати.

Походження назви племені поляни, тобто “мешканці полів”, майже не
викликає суперечок у вчених. Інший етнонім — “лях” (“лех”) частина
фахівців пов’язує зі словами “ляда”, “лядина”. Як самоназва він
найбільшого поширення набув серед племен Повіселля, Мазурії, Малої
Польщі. Частина істориків, виходячи з того, що поляни передусім були
землеробами, саме цей термін вважають назвою всіх поляків.

Західнослов’янські племена, що заселяли в VII—VIII ст. чеські, моравські
і словацькі землі, формувалися як певні етнокультурні спільноти під час
тривалого процесу змішування з різноманітними етнічними племінними
угрупованнями, які жили тут ще в дослав’янську добу. На цих теренах уже
в першій половині та в середині І тис. н. е. існували етнічні утворення,
що їх різні історичні джерела згадують спочатку як кельтів, потім як
германців, а згодом уже і як слов’ян. Вживання назв тієї чи іншої
частини людності або конкретних племен (кельти, германці) визначало
здебільшого не їхнє етнічне походження, а радше найменування певних
племінних об’єднань чи союзів. Імовірно, тривалий час ці назви означали
суто консолідаційний центр того чи іншого племінного об’єднання, що
згуртовувало як близьке за походженням, так і етнічно неспоріднене
населення. Так, згідно з історичними джерелами, з другої половини II ст.
до н. е. на чеських землях перебували племена бойїв, яких уже в І ст. н.
е. змінили кельти. Проте це зовсім не означає, що цю територію заселяли
виключно кельти. Поряд із “кельтами-бойями” тут, імовірно, жили інші
племена. Проте кельтське плем’я бойїв у цей період відігравало провідну,
об’єднавчу роль у племінному союзі, який воно очолювало. На сході (за
річкою Тисою) паннонські бойї сусідили з даками. Водночас на чеські
землі безперервно нападали германські племена: маркомани, квади,
лангобарди.

У перші століття нової ери тривали міграційні процеси, в яких брали
участь і слов’яни. Певна їх частина, ймовірно, рухаючись з Привіселля у
напрямі верхів їв Одри, потрапила до чеських і моравських земель, а інша
— на захід від Карпат — опинилася на території сучасних Угорщини й
Словаччини. Переселення слов’ян на ці терени тривало до VI ст. Все це
справляло вплив на формування нової етнокультурної спільноти, утворення
якої відбувалося шляхом міжплемінного змішування та асиміляції місцевого
населення.

Достовірні відомості про етнічний склад людності на чеських і моравських
землях трапляються в історичних джерелах IX—X ст. Серед великих
племінних об’єднань у них згадуються такі: лучани — на північному заході
та в районі річки Одри; чеки — в центрі; зличани — на схід від чехів;
хорвати — у північно-східному куті чеських земель. Називались також
племена седличан — у районі сучасних Кардових Вар; литомерійців — у
гирлі Одри, там, де вона впадає до Лаби (Ельби); дечан — на півночі
чеських земель, на Лабі; лемузів — на Лівобережжі Лаби поблизу дечан;
пшованів — на Правобережжі Лаби; дулібів — на півдні. Провідну роль
серед чеських моравських і сілезьких племен відігравали чехи, які взяли
на себе ініціативу консолідації та згуртування всіх цих етнічних
угруповань.

Об’єднання племен навколо чехів завершилося в X ст., але вже з кінця
VIII ст. латинські джерела згадують ці землі під назвою Богемія.
Імовірно, йшлося про союз певних споріднених племен, хоча самі вони так
себе не називали. Незважаючи на розбіжності в тлумаченні терміна “чех”,
більшість фахівців схильна перекладати його як “людина”, “люди”,
“народ”.

У моравських землях у той період жили племена ганаків і словаків. В
етнічному відношенні ганаки, попри те, що їхня мова зазнала полонізації,
стали ядром моравського етнічного угруповання. Об’єднання різноманітних
моравських племен і створення союзу мораван відбулося в басейні річки
Морави.

Межі розселення словаків у VI—IX ст. простягалися далеко на схід і
південь, до Паннонської рівнини, де вони сусідили з іншими слов’янськими
племенами. Північними кордонами розселення словацьких племен стали
Карпатські (на сході) та Судетські (на заході) гори. Однак наприкінці IX
ст. значні території, де вже мешкали словацькі та інші слов’янські
племена, підкорили нові загарбники — мадяри. У етнонімі “словак”, який,
імовірно, означав назву союзу племен, що утворився на землях на схід від
Морави, за думкою фахівців, збереглася давня племінна назва — “словени
“.

Прихід до Центральної Європи мадярів змінив етнополітичну ситуацію в
цьому регіоні і сприяв розвиткові самобутніх ознак у слов’ян, що жили на
південь від контрольованих мадярами теренів. З кінця IX ст. н. е.
формується південна група слов’ян. У північно-західному куті Балкан
одними з перших відокремились племена словенів (словенців). У глибоку
давнину вони займали значно більшу територію ніж тепер: на заході їхні
землі майже досягали центру Альпійських гір, на півдні — Адріатичного
узбережжя, а на сході — Паннонського закруту Дунаю, де він, різко
змінюючи напрям, повертає униз — на південь, саме там до нього із заходу
впадає Драва. На північному сході словенці межували безпосередньо з
чеськими, моравськими та словацькими племенами, а на півдні — з
хорватськими.

Словенці сформувались як особливий етнокультурний тип на землях, які
історично населяли, взаємодіючи між собою, племена різного етнічного
походження. Цей процес відбувався в результаті змішування та асиміляції
лігурів, іллірів, ретів, галлів, слов’ян, минув доіндоєвропейську
яфетичну стадію й досяг зрештою свого кінцевого оформлення в утворенні
своєрідного слов’янського індоєвропейського типу. Вперше словенці
згадуються в 568 р., коли лангобарди змусили їх залишити словенські
землі й відступити до Італії. Західні кордони земель словенців проходили
далеко в Альпах, у верхів’ях річок Драви та Мури. Серед інших
словенських племен на цих територіях джерела називають дубів, дулібів,
стодоран, суслів, поляків. У VI ст. словенські племена підкорили авари,
а у VIII ст. на зміну їм прийшли баварці. У 788 р. землі словенців
увійшли до франкської держави Карла Великого.

Південнослов’янські племена хорватів уперше згадуються у 852р. в грамоті
князя Терпимира. До їхнього приходу на території, де вони згодом
розселилися, існувала певна культурна єдність, що ґрунтувалася на
лібурнійських і далматинських традиціях з сильним греко-римським
впливом. Слов’янські мігранти

3 VI ст. утворили зовсім інший культурно-етнічний елемент, який невдовзі
поширився у різних напрямах: від Далматинського загір’я до Динарського
хребта та Паннонського басейну. Саме цей етнолінгвіністичний прошарок
став ключовим в утвердженні хорватського етносу.

Появу хорватських племен на Балканах (в Іллірії) зафіксував Константин
Багрянородний у 637 р., після перемоги візантійців над аварами. Він
зазначав, що “хорватські землі заселені слов’янами від річки Цетине
(Зетнини), вздовж Далматинського узбережжя до Істрії. На схід від Цетине
хорвати межували з сербськими племенами”. Північний кордон хорватських
земель проходив від Адріатичного узбережжя до верхів’їв річки Уни —
правої притоки Сави; на сході їхні території обмежували гори між Уною та
Врбасом. Багато поселень хорватів було в Штирії та Курутанії, між
річками Врбас і Дрина (сучасна Боснія), а також у Посавській Паннонії,
яка містилася між Савою та Дунаєм (сучасна Славонія).

Водночас слід зазначити, що перші хорвати, імовірно, не були слов’янами.
Думки з цього приводу надзвичайно різно-полярні, але найбільш вірогідним
є твердження, за яким хорватська верхівка походить від іранського
(сарматського або гданського) етнічного угруповання, що в перші століття
нової ери мігрувало з Дону на Закарпаття, де воно згодом ослов’янилося.

Просування аварів (прямих наступників гунів) змусило хорватські племена
мігрувати до Балкан і Альп. Більшість із них оселились на Далматинському
загір’ї, яке стало центром розвитку хорватського етносу. В цей час або
ще раніше хорвати цілком ослов’янились. До сьогодні триває дискусія
серед фахівців, коли саме хорватські племена потрапили на Балкани—в VII,
VIII чи навіть у IX століттях. Так чи інакше, після занепаду Аварського
каганату хорвати увібрали в себе рештки аварів і асимілювали
романізованих тубільців Далматинського узбережжя. Саме під франкським і
частково візантійським впливом і суверенітетом формувалася модель
майбутньої хорватської держави. Так само геополітичне положення
відбилось і на християнізації, в якій поступово перемогли латинські
(католицькі) риси.

В історичній науці співіснують чотири концепції походження хорватів (або
протохорватів): слов’янська, готська, тюркська (аварська) та іранська.
“Слов’янська ” здебільшого спирається на існуючу мовну ситуацію. Однак
найбільшою її вадою є те, що вона не здатна пояснити ані етимологію
етноніма “хорват”, ані значення окремих політичних термінів, які
використовували давні хорвати. “Готська” концепція виходить з
ототожнення хорватів з готами в деяких середньовічних літописах. ”
Тюркська” (аварська) пропонує пояснення політичних термінів (“бан”,
“зупан”), спираючись на тісний зв’язок між аварами та хорватами в
давнину. Та, як і дві попередні, вона зовсім не пояснює походження назви
“хорват”. Саме в цьому найбільші здобутки належать прихильникам
“іранської” концепції. За іранською етимологією етнонім “хорват” міг
означати “скотар” або “союзник”, “приятель”. До того ж, найдавнішим
записом слова, що нагадує назву “хорват”, є ім’я грецького архонта,
котре двічі згадується на Дону в Танаїсі у II—III ст. н. е., саме за тих
часів, коли іранські племена перебували на цій території. Урешті-решт,
якщо прийняти теорію про іранське походження давніх хорватів, то це не
суперечитиме іншим концепціям, оскільки добре відомо, що іранські
етнічні елементи змішувалися не тільки з остготами та тюрками, а й зі
слов’янськими племенами.

Становлення сербського етносу на ранніх стадіях мало чим відрізнялося
від хорватського. Племена протосербів, імовірно, мігрували з півночі, з
території між Ельбою та Одрою, й оселилися на Балканах серед
слов’янських племен іншої міграційної хвилі. Попередній етнічний
прошарок становили дарданські та фракійські племена, які жили в західній
римській провінції Мезія. Саме там (поблизу міста Рас) розпочалася
консолідація слов’янських племен навколо сербів. У першій половині VII
ст. Константан Багрянородний так визначав межі територій, підвладних
сербам: “на північному заході за горами дуклянських, теврунських і
захлумських слов’янських племен з річками Цетине та Хлебен, на півночі —
з хорватами, а на півдні — з болгарами”. Центром цього слов’янського
утворення стала Раська область (південний захід сучасної Сербії). Згодом
сербський етнос поширювався як на південь, так і на захід, убираючи в
себе всі інші слов’янські племінні утворення в Боснії та Адріатиці.
Серби, залишаючись данниками Візантії та Болгарії, деякий час
контролювали досить значні простори на Балканах, уже освоювані іншими
слов’янськими племенами: неретчанами, захлумлянами (захлумлянцями),
тревунаками (тревунянами), конявлянами, дуклянами та ін. Суттєво
ускладнює вивчення процесу подальшого етногенезу сербського народу
зникнення з усіх історичних джерел X—XII ст. етноніма “серби” взагалі. У
той час сербів називали “рашанами”.

На проблему етногенезу чорногорців є два протилежні погляди. Деякі
дослідники вважають, що чорногорські племена походять від сербів-дуклян,
які з’явилися на території майбутньої Чорногорії ще у VIII ст. Інші
переконані в тому, що чорногорські племена є досить пізнім утворенням і
походять зі скотарських волоських поселень-катунів, що відродилися після
турецького завоювання. Саме в той час, завдяки гірській важкодоступній
місцевості та ізоляції від зовнішнього світу, відбулася регенерація в
суспільному житті решток патріархату.

Слов’яни також: заселили на Балканах терени, значно віддалені на південь
від сербів — провінцію Македонія (крім Фессалонік). Слов’янські племена,
які залишилися тут (струменці, або стримовці — на річці Струм; смоляни —
за течією Мести; берзити — на притоці Вардара Црне; дручувичі, або
драговині — на річці Бистриця та інші) поступово асимілювали рештки
фракійсько-македонської та іллірійської людності. Проте жодне з
слов’янських племен, що оселилося наприкінці VI — на початку VII ст. на
території Македонії, не визнало її назву за власну. Причиною цього була
не тільки наявність у більшості з цих племен давніх племінних назв, а й
те, що слов’яни мали про македонців лише уривчасті відомості і прямо
ніколи з цим народом не стикалися. Тільки в XIV ст., в добу Ренесансу,
європейські географи повернули на карту Європи Македонію. З часом
слов’янське населення краю поступово почало вживати цю назву, спочатку
як географічну, а згодом і як етнічну.

Території від Західного узбережжя Чорного моря до сербських земель
заселяв етнокультурний конгломерат, що сформувався внаслідок змішування
й асиміляції автохтонів (греко-фракійської людності) та різних тюрко- й
слов’яномовних племен, які згодом дістали назву болгари. Після перемоги
протоболгарського племінного об’єднання кутигурів, очолюваних ханом
Аспарухом, над візантійською армією сторони уклали договір (681), який
де-факто визнавав державне утворення, що виникло на південь від
Балканського хребта. Більшу частину населення цього об’єднання становили
слов’янські племена.

Слов’яни та протоболгари являли собою два різко відмінних за
етнокультурними ознаками племені, які наприкінці VII ст. перебували
майже на одній стадії суспільних відносин. Однак до зустрічі на Балканах
(у Мезії) державних утворень у них не існувало. Процес етногенезу болгар
суттєво відрізнявся від етногенезу інших народів і проходив за
специфічних умов взаємодії двох різномовних етносів, що опинилися в
межах спільного об’єднання. Незважаючи на те, що верховна влада в ньому
належала протоболгарській племінній верхівці, конкретне співвідношення
сил і зовнішня небезпека зумовлювали значну автономію слов’янської знаті
на контрольованих нею землях, що включали Волощину, Семиграддя, схід
Паннонської низини й навіть частину візантійських провінцій.

ЛІТЕРАТУРА

Вернадский Т. В. Древняя Русь. Москва, 1996.

Восточная Европа в древности и средневековье: язычество, христианство,
церковь. Москва, 1995.

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва, 1989.

Дринов М. С. Южные славяне и Византия в X в. Санкт-Петербург, 1875.

Дринов М. С. Заселение Балканского полуострова славянами.
Санкт-Петербург, 1883.

Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988.

Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.

Королюк В. Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья.
Москва, 1985.

Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего
средневековья. Москва, 1982.

Раннефеодальные государства и народности. Южные и западные славяне в
VI—XII вв. Москва, 1991.

Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1993. Т.
2.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.

Седов В. В. Восточные славяне в VІ-VІІІ в. Москва, 1982.

Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.

Славяне на Днепре и Дунае. Киев, 1993.

Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственний период. Киев, 1990.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020