РЕФЕРАТ
на тему:
Слов’янські племена в добу “Великого переселення народів”
Вторгнення гунів до Європи у IV ст. започаткувало добу “Великого
переселення народів”. Рухаючись з Центральної Азії через прикаспійські
степи, гунські орди досягли Північного Причорномор’я. У 375 р. гуни
знищили державу Ерманаріха. Частина остготів приєдналася до гунського
племінного союзу, а інші втекли за Дунай, на римську територію.
Просуваючись далі на захід, гуни напали на вестготів, змусивши їх
просити дозволу в римлян на переселення до Фракії як федератів. Затримка
виконання досягнутих угод імперськими чиновниками призвела до повстання
готів у 377 р. Наступного року вони розгромили поблизу Адріанополя
римське військо, очолюване імператором Валентом.
Імператор Феодосій (379—395) востаннє об’єднав Римську імперію. В 382 р.
він придушив повстання готів — частково за допомогою сили, а частково
поступившися землями в Мезії, Фракії та Македонії. Перед смертю Феодосій
поділив імперію між своїми синами: східну частину отримав старший син
Аркадій, західну — Гонорій. Цей поділ виявився остаточним для Римської
імперії, яка розпалася на дві самостійні держави, що постійно
ворогували: латиномовну Західну та елліно-мовну Східну Римські імперії.
Східна згодом дістала назву Візантія, проте її населення продовжувало
називати себе “ромеями” (римлянами).
Східна Римська імперія вважалася багатшою й сильнішою, аніж її західна
сусідка. Класична форма рабства була в ній менш поширена, зате
переважали робітники типу колонів, а в низці провінцій на Балканах
зберігалися громади, вільне селянство тощо. Завдяки розвиненій зовнішній
і внутрішній торгівлі візантійських міст наповнювалася скарбниця
східно-римських імператорів, що давало змогу їм не тільки утримувати
сильну армію, а й вчасно відкуповуватися від варварів. До того ж
Візантія доклала чимало зусиль для спрямування потоку варварських орд на
Захід.
На долю пізньої Римської імперії значно вплинули гуни. Досягнувши
Середнього Дунаю, гуни створили велику державу в центрі Європи. Всі
племена, які опинилися під їхньою владою, сплачували данину й залучалися
до воєнних кампаній. Візантійці також мусили рахуватися з новою
військово-політичною силою. У 413 р. вони збудували нові мури навколо
Константинополя (“Феодосієві стіни”) й зміцнили дунайський кордон. З 430
р. Візантія сплачувала гунам щорічну данину, а західноримська провінція
Паннонія була передана їм для поселення. Гунська держава дуже посилилась
у середині V ст. В 447 р. її вождь Аттіла розпочав наступ на Візантію,
спустошуючи її балканські провінції. Згідно з умовами миру, укладеного в
448 р., гунам відходила Правобережна Дакія.
Прихід гунів у Північне Причорномор’я, як зазначено в першій лекції,
прискорив міграційні процеси в слов’янському середовищі.
У V ст. н. е. привісельські слов’яни витіснили за Ельбу
східно-германські племена, а згодом навіть заселили деякі острови
Балтійського моря. Вже наприкінці V ст. трапляються випадки проникнення
слов’ян на Балкани. Рухаючись на південь, углиб півострова, “жителі
лісів”, як писали про них візантійські автори, здебільшого оселялися на
лісових галявинах, уздовж річок.
Ці та інші епізоди й напрями руху слов’ян по суті можна розглядати як
складову “Великого переселення народів”. До участі в ньому спонукала
об’єктивна необхідність переходу суспільства до продуктивнішого способу
виробництва, що зумовлювало закріплення за кожним етнічним і
родоплемінним об’єднанням сталого життєвого простору. Екстенсивність
форм землекористування, досить суворі природні умови, суперництво з
сусідніми етносами та зростання чисельності населення вимагали
постійного розширення площ оброблюваних земельних угідь і пошуку
найбільш сприятливих для ведення господарства територій. Саме поєднання
землеробства й скотарства сприяло міграції значної кількості
слов’янських племен до лісостепової зони.
Водночас серед слов’ян та інших “варварських” племен поширились
уявлення, що найродючіші землі лежать саме в межах Східної Римської
імперії. На успішне здійснення завойовницьких акцій слов’ян значною
мірою впливала й “військова демократія”, яка перетворювала війну не
тільки на спосіб захоплення здобичі, а й на природний стан, характерний
для перехідного від первіснообщинного ладу суспільства. Слов’яни,
очевидно, були добре проінформовані про родючі землі й багату здобич на
Балканах.
Слов’янські племена почали селитися на Лівобережжі Дунаю ще до гунської
навали. Вони брали участь у русі гунської орди на захід. Все це сприяло
заселенню в другій половині V ст. Паннонії, а згодом і всього
нижньодунайського Лівобережжя (до Карпат) новими племенами, в тому числі
й слов’янськими. Хроніки того часу зафіксували, що на початку VI ст.
склавини розселилися від Пруту й Серету до Паннонської долини, а їхніми
східними сусідами були анти, які займали територію на схід від пониззя
Дунаю.
Наприкінці V ст., після розпаду Гунського каганагу, етнополітична
ситуація в Північному Причорномор’ї змінюється. Звільнившися з-під
гунської опіки, антські та аланські племена невдовзі потрапили у сферу
впливу тюркських і угорських племен. За свідченнями Прокопія
Кесарійського, більшість антів у той час займала територію між Прутом і
Дніпром, а ті, що мешкали на сході, були відокремлені від азовського
узбережжя гуно-болгарами.
На початку VI ст. н. е. надзвичайно важливі події сталися на дунайському
кордоні Візантії. У 517р.; констатував візантійський автор Комес
Марцеллін, скориставшися з внутрішньополітичної нестабільності в період
правління імператора Анастасія, слов’янські племена перетнули Дунай і
спустошили Іллірію і Македонію. У 518—527 рр. наскоки слов’янантів на
візантійські провінції стали регулярними. “Близьке” знайомство з
нападниками дало змогу візантійцям не тільки розпізнавати, а й
класифікувати слов’янські племена: склавинів — як “західних”, антів — як
“східних”.
Стурбовані загрозою, що виникла, візантійці за імператора Юстиніана І
(527-565) стали приділяти більше уваги захисту кордонів від “варварів”.
Спостерігаючи за подіями на дунайському кордоні, Прокопій Кесарійський
так описував набіги слов’ян у своїй “Таємній історії”: “Іллірія та
Фракія, включаючи Грецію і фракійський Херсонес, практично кожного року
спустошувалися гунами, склавинами й антами, які вчиняли жахливий хаос
серед людності регіону. Під час кожного вторгнення більше як 200 тис.
римлян гинули або потрапляли до рабства, так що всюди на цій землі
панувало справжнє “скіфське дикунство”. У праці “Історія війн ” Прокопу,
розповідаючи про події 531 р., підкреслював: “Гуни, антисклавини вже
багато разів перетинали (Дунай) і завдавали величезної шкоди римлянам”.
Головною їхньою здобиччю були полонені, за яких можна було або брати
викуп, або продати їх у рабство. Згідно з відомостями, які подає
візантієць, всі найважливіші питання життєдіяльності слов’янського
племені вирішувались на зборах озброєних чоловіків, а влада вождя ще
здебільшого спиралася на авторитет, хоча вже й тяжіла до перетворення її
на спадкову.
Візантійські автори того часу, повідомляючи про слов’ян, вирізняли такі
риси, як войовничість, мужність, хоробрість, їх виділяли серед інших
“варварів”, ставлячи навіть вище за надзвичайно агресивних і витривалих
булгар-утигурів. Указувалось також, що анти й склавюш часто ворогували,
чим візантійці вміло користувались. У більшості джерел VI ст. слов’яни
згадувались у зв’язку з певними збройними сутичками на Дунаї та
інтригами візантійців, які намагались зробити їх військовими союзниками.
Однак етнополітичний баланс сил, що склався у першій половині VI ст. у
Придунав’ї та Північному Причорномор’ї, порушило нове вторгнення —
аварських і тюркських племен. У 558 р. аварська орда досягла рубежів
Північного Кавказу, де зіткнуті моря. Вже наприкінці V ст. трапляються
випадки проникнення слов’ян на Балкани. Рухаючись на південь, углиб
півострова, “жителі лісів”, як писали про них візантійські автори,
здебільшого оселялися на лісових галявинах, уздовж річок.
Ці та інші епізоди й напрями руху слов’ян по суті можна розглядати як
складову “Великого переселення народів”. До участі в ньому спонукала
об’єктивна необхідність переходу суспільства до продуктивнішого способу
виробництва, що зумовлювало закріплення за кожним етнічним і
родоплемінним об’єднанням сталого життєвого простору. Екстенсивність
форм землекористування, досить суворі природні умови, суперництво з
сусідніми етносами та зростання чисельності населення вимагали
постійного розширення площ оброблюваних земельних угідь і пошуку
найбільш сприятливих для ведення господарства територій. Саме поєднання
землеробства й скотарства сприяло міграції значної кількості
слов’янських племен до лісостепової зони.
Водночас серед слов’ян та інших “варварських” племен поширились
уявлення, що найродючіші землі лежать саме в межах Східної Римської
імперії. На успішне здійснення завойовницьких акцій слов’ян значною
мірою впливала й “військова демократія”, яка перетворювала війну не
тільки на спосіб захоплення здобичі, а й на природний стан, характерний
для перехідного від первіснообщинного ладу суспільства. Слов’яни,
очевидно, були добре проінформовані про родючі землі й багату здобич на
Балканах.
Слов’янські племена почали селитися на Лівобережжі Дунаю ще до гунської
навали. Вони брали участь у русі гунської орди на захід. Все це сприяло
заселенню в другій половині Уст. Паннонії, а згодом і всього
нижньодунайського Лівобережжя (до Карпат) новими племенами, в тому числі
й слов’янськими. Хроніки того часу зафіксували, що на початку VI ст.
склавини розселилися від Пруту й Серету до Паннонської долини, а їхніми
східними сусідами були анти, які займали територію на схід від пониззя
Дунаю.
Наприкінці V ст., після розпаду Гунського каганату, етнополітична
ситуація в Північному Причорномор’ї змінюється. Звільнившися з-під
гунської опіки, антські та аланські племена невдовзі потрапили у сферу
впливу тюркських і угорських племен. За свідченнями Прокопія
Кесарійського, більшість антів у той час займала територію між Прутом і
Дніпром, а ті, що мешкали на сході, були відокремлені від азовського
узбережжя гуно-болгарами.
На початку VI ст. н. е. надзвичайно важливі події сталися на дунайському
кордоні Візантії. У 517 р.; констатував візантійський автор Комес
Марцеллін, скориставшися з внутрішньополітичної нестабільності в період
правління імператора Анастасія, слов’янські племена перетнули Дунай і
спустошили Іллірію і Македонію. У 518—527 рр. наскоки слов’ян-антів на
візантійські провінції стали регулярними. “Близьке” знайомство з
нападниками дало змогу візантійцям не тільки розпізнавати, а й
класифікувати слов’янські племена: склавинів — як “західних”, антів — як
“східних”.
Стурбовані загрозою, що виникла, візантійці за імператора Юстиніана І
(527—565) стали приділяти більше уваги захисту кордонів від “варварів”.
Спостерігаючи за подіями на дунайському кордоні, Прокопій Кесарійський
так описував набіги слов’ян у своїй “Таємній історії”: “Іллірія та
Фракія, включаючи Грецію і фракійський Херсонес, практично кожного року
спустошувалися гунами, склавинами й антами, які вчиняли жахливий хаос
серед людності регіону. Під час кожного вторгнення більше як 200 тис.
римлян гинули або потрапляли до рабства, так що всюди на цій землі
панувало справжнє “скіфське дикунство”. У праці “Історія війн Прокощй,
розповідаючи про події 531 р., підкреслював: “Гуни, анти, склавини вже
багато разів перетинали (Дунай) і завдавали величезної шкоди римлянам”.
Головною їхньою здобиччю були полонені, за яких можна було або брати
викуп, або продати їх у рабство. Згідно з відомостями, які подає
візантієць, всі найважливіші питання життєдіяльності слов’янського
племені вирішувались на зборах озброєних чоловіків, а влада вождя ще
здебільшого спиралася на авторитет, хоча вже й тяжіла до перетворення її
на спадкову.
Візантійські автори того часу, повідомляючи про слов’ян, вирізняли такі
риси, як войовничість, мужність, хоробрість, їх виділяли серед інших
“варварів”, ставлячи навіть вище за надзвичайно агресивних і витривалих
булгар-утигурів. Указувалось також, що анти й склавини часто ворогували,
чим візантійці вміло користувались. У більшості джерел VI ст. слов’яни
згадувались у зв’язку з певними збройними сутичками на Дунаї та
інтригами візантійців, які намагались зробити їх військовими союзниками.
Однак етнополітичний баланс сил, що склався у першій половині VI ст. у
Придунав 1 та Північному Причорномор 1, порушило нове вторгнення —
аварських і тюркських племен. У 558 р. аварська орда досягла рубежів
Північного Кавказу, де зіткнутійського моря. Вже наприкінці Уст.
трапляються випадки проникнення слов’ян на Балкани. Рухаючись на
південь, углиб півострова, “жителі лісів”, як писали про них
візантійські автори, здебільшого оселялися на лісових галявинах, уздовж
річок.
Ці та інші епізоди й напрями руху слов’ян по суті можна розглядати як
складову “Великого переселення народів”. До участі в ньому спонукала
об’єктивна необхідність переходу суспільства до продуктивнішого способу
виробництва, що зумовлювало закріплення за кожним етнічним і
родоплемінним об’єднанням сталого життєвого простору. Екстенсивність
форм землекористування, досить суворі природні умови, суперництво з
сусідніми етносами та зростання чисельності населення вимагали
постійного розширення площ оброблюваних земельних угідь і пошуку
найбільш сприятливих для ведення господарства територій. Саме поєднання
землеробства й скотарства сприяло міграції значної кількості
слов’янських племен до лісостепової зони.
Водночас серед слов’ян та інших “варварських” племен поширились
уявлення, що найродючіші землі лежать саме в межах Східної Римської
імперії. На успішне здійснення завойовницьких акцій слов’ян значною
мірою впливала й “військова демократія”, яка перетворювала війну не
тільки на спосіб захоплення здобичі, а й на природний стан, характерний
для перехідного від первіснообщинного ладу суспільства. Слов’яни,
очевидно, були добре проінформовані про родючі землі й багату здобич на
Балканах.
Слов’янські племена почали селитися на Лівобережжі Дунаю ще до гунської
навали. Вони брали участь у русі гунської орди на захід. Все це сприяло
заселенню в другій половині V ст. Паннонії, а згодом і всього
нижньодунайського Лівобережжя (до Карпат) новими племенами, в тому числі
й слов’янськими. Хроніки того часу зафіксували, що на початку VI ст.
склавини розселилися від Пруту й Серету до Паннонської долини, а їхніми
східними сусідами були анти, які займали територію на схід від пониззя
Дунаю.
Наприкінці V ст., після розпаду Гунського каганату, етнополітична
ситуація в Північному Причорномор’ї змінюється. Звільнившись з-під
гунської опіки, антські та аланські племена невдовзі потрапили у сферу
впливу тюркських і угорських племен. За свідченнями Прокопія
Кесарійського, більшість антів у той час займала територію між Прутом і
Дніпром, а ті, що мешкали на сході, були відокремлені від азовського
узбережжя гуно-болгарами.
На початку VI ст. н. е. надзвичайно важливі події сталися на дунайському
кордоні Візантії. У517р.; констатував візантійський автор Комес
Марцеллін, скориставшися з внутрішньополітичної нестабільності в період
правління імператора Анастасія, слов’янські племена перетнули Дунай і
спустошили Іллірію і Македонію. У 518—527 рр. наскоки слов’ян-антів на
візантійські провінції стали регулярними. “Близьке” знайомство з
нападниками дало змогу візантійцям не тільки розпізнавати, а й
класифікувати слов’янські племена: склавинів — як “західних”, антів — як
“східних”.
Стурбовані загрозою, що виникла, візантійці за імператора Юстиніана І
(527-565) стали приділяти більше уваги захисту кордонів від “варварів”.
Спостерігаючи за подіями на дунайському кордоні, Прокопій Кесарійський
так описував набіги слов’ян у своїй “Таємній історії”: “Іллірія та
Фракія, включаючи Грецію і фракійський Херсонес, практично кожного року
спустошувалися гумами, склавшими й антами, які вчиняли жахливий хаос
серед людності регіону. Під час кожного вторгнення більше як 200 тис.
римлян гинули або потрапляли до рабства, так що всюди на цій землі
панувало справжнє “скіфське дикунство”. У праці “Історія війн” Прокоп,
розповідаючи про події 531 р., підкреслював: “Гуни, антисклавини вже
багато разів перетинали (Дунай) і завдавали величезної шкоди римлянам”.
Головною їхньою здобиччю були полонені, за яких можна було або брати
викуп, або продати їх у рабство. Згідно з відомостями, які подає
візантієць, всі найважливіші питання життєдіяльності слов’янського
племені вирішувались на зборах озброєних чоловіків, а влада вождя ще
здебільшого спиралася на авторитет, хоча вже й тяжіла до перетворення її
на спадкову.
Візантійські автори того часу, повідомляючи про слов’ян, вирізняли такі
риси, як войовничість, мужність, хоробрість, їх виділяли серед інших
“варварів”, ставлячи навіть вище за надзвичайно агресивних і витривалих
булгар-утигурів. Указувалось також, що анти й склавини часто ворогували,
чим візантійці вміло користувались. У більшості джерел VI ст. слов’яни
згадувались у зв’язку з певними збройними сутичками на Дунаї та
інтригами візантійців, які намагались зробити їх військовими союзниками.
Однак етнополітичний баланс сил, що склався у першій половині VI ст. у
Придунав 1 та Північному Причорномор 1, порушило нове вторгнення —
аварських і тюркських племен. У 558 р. аварська орда досягла рубежів
Північного Кавказу, де зіткнулася з аланами, про що відразу ж дізнались
у Константинополі. Візантійці запропонували аланам укласти союз проти
булгар, обіцяючи за це значні кошти та землі на Балканах для поселення.
Суттєвим козирем аварів стала наявність в їхньої кінноти залізних шпор.
Однак справжня причина військової переваги була психологічною. Рятуючись
від тюрків, що тиснули зі сходу, авари не мали жодної альтернативи, крім
прориву в контрольовані тюркомовними угигурами степи Північного
Причорномор’я.
Підкоривши утигурів та кутригурів, авари, очолювані ханом Баяном,
наблизились до населеної антами Бессарабії. Подолавши 561 р. Дністер,
незважаючи на рішучий опір, вчинений мешканцями цього регіону, вони
врешті-решт захопили землі антів, а наступного року вийшли за Дунай і
заволоділи Добруджею.
Переможна хода аварів невдовзі різко погіршила їхні відносини з
Візантією, що почала терміново зміцнювати прикордонні залоги. Антам,
згідно з задумами Константинополя, відводилась роль партизанів, що мали
діяти в аварському тилу. Зустрівши рішучий опір на Дунаї, авари
повернулися до Паннонії. Орда поділилася на дві частини: одна рушила
вгору Дунаєм, а інша, здолавши гірські перевали Карпат, у верхів’ях
Дністра підкорила два антські племені — дулібів і хорватів.
Згодом обидва потоки аварів з’єдналися на паннонській рівнині,
витіснивши звідти гепідів та інші етноси, що не погоджувались визнати
владу нових загарбників. Панноиія перетворюється в цей період на центр
Аварського ханства (каганату).
Племена, що жили в пониззях Дунаю, також підпали під владу аварів.
Володіння цими землями давало змогу контролювати торговельні шляхи
Південної Європи. Таким чином, і булгари-кутригури, і частина
антослов’янських племен майже півстоліття перебували під протекторатом
Аварського каганату, який, спираючись на значний військовий потенціал,
створював серйозну загрозу для Візантії. Так, у 581 р. об’єднані сили
аварів захопили фортецю Сирмій — важливий форпост імперії у Північній
Іллірії. Щоб попередити подальшу експансію, імператор Тіберій терміново
уклав мир з каганатом.
В наступний період для укріплення кордонів на Дунаї візантійці стали
вдаватися до використання суперечностей між “варварами”, всіляко
підбурюючи їх один проти одного. До цього вони пильно стежили за
розвитком подій як на дунайському кордоні, так і далеко за його межами.
Шукаючи силу, що протистояла б войовничим слов’янам, візантійці згадали
про не менш агресивних булгар, які населяли безмежні простори
приазовських та причорноморських степів. У Боспорі було укладено угоду з
одним із племен протоболгар — кутригурами — про їхню допомогу Візантії у
боротьбі зі слов’янами. На службу до імператорів почергово або одночасно
запрошувались збройні загони аварів, булгар та слов’ян, які становили
найбоєздатніші формування візантійської армії. Наприклад, згідно з
повідомленнями Прокопія Кесарійського, під час війни Візантії проти
Королівства остготів на Апеннінському півострові (537), її ударні сили
складалися з гунів (булгар), склавинів і антів.
Однак візантійцям не завжди вдавалося спрямувати події у сприятливе для
них річище. У 551 р. кутригури, незважаючи на впертий опір антів,
удерлися до Фракії. Взимку 558 р. об’єднане військо булгар і слов’ян,
очолюване ханом Заберганом, переправилося через Дунай і пограбувало
Фракію та Македонію, а згодом навіть спробувало захопити
Константинополь. Столицю імперії врятували тільки багаті дарунки
нападникам.
З 20-хроків VI ст. слов’янські племена, що жили в Паннонії, здійснювали
набіги на Адріатичне узбережжя, спустошуючи Далмацію та Іллірію. Ці
наскоки припинилися лише в 60-ті роки VI ст., після того, як самі
слов’яни підпали під владу аварів. Проте слов’янська людність становила
етнічну більшість на периферії каганату й мала певну автономію. Визнаючи
аварський протекторат, слов’яни сплачували данину, виконували трудову
повинність, а також брали участь у воєнних кампаніях.
У 30-ті роки VI ст. утворилися перші військові союзи антських племен, що
згодом набули небезпечного для Візантії характеру. Етнонім “анти ”
зникає з джерел, а коли й вживається, то скоріше як самоназва певних
племен. За нових умов вона втрачає етнічний зміст і несе радніше
територіально-політичні ознаки, які цілком зникають після розпаду
Аварського каганату.
Щоб нейтралізувати небезпеку з боку слов’янських племен, підкорених
аварами, імператор Маврикій (582—602) вирішив витіснити всіх
поселенців-“варварів” за Дунай. У 592 р. проти слов’ян виступило військо
під проводом Приска, яке невдовзі зайняло Доростол (Силістрія).
Слов’янські племена, проти яких воювали візантійці, у джерелах того часу
дістали назву “склавинів”, хоч їх відносили чомусь до антського союзу
племен. Антський князь Ардагаст (ім’я іранського походження) міг бути
вождем одного з племен слов’ян.
Візантійці, очолювані Приском, у районі Дунаю атакували серед ночі
великий табір слов’ян і змусили їх рятуватися втечею. Ардагаст і його
оточення переправилися через Дунай. Візантійський автор Маврикій у праці
“Стратегікон” повідомляв, що слов’янські воїни годинами залишалися під
водою, тримаючи в роті очеретяну трубочку для дихання. Згодом візантійці
розгромили слов’янське військо князя Бузокія, якому належали землі у
Північному Придністров’ї.
Невдовзі авари порушили перемир’я з Візантією і продовжили свою
експансію на Балкани. У 597 р. одна частина аварського війська обложила
фортецю Сингидун (в гирлі Сави), тоді як інша вдерлася до Фракії та
Македонії. У 598 р. аварська орда спустошила Далмацію. Того ж року авари
пройшли вздовж південного берега Дунаю в Нижню Мезію та “Скіфію”
(Добруджа). їхній наступ закінчився тільки біля стін Константинополя.
Відносини між аварами і слов’янами в той період характеризуються як
залежно-підпорядковані, що повною мірою випливає з організації аварської
орди. Авари знайшли в басейні Нижнього Дунаю землі, котрі цілком
задовольняли їхні потреби як кочовиків, оскільки на Паннонській рівнині
можна було випасати коней та іншу худобу так само, як і в
причорноморських і прикаспійських степах. Авари відтепер мали близький
контакт з місцевим населенням і прагнули скористатися з цього. Щоб
остаточно підпорядкувати слов’янські племена Паннонії, аварське військо
розташувалося в дев’яти укріплених таборах.
Слов’яни, як і інші мешканці Паннонії, зазнавали всіляких утисків та
експлуатації. Так, після походу аварів через Карпати підкорені ними
дуліби переселилися із Західної Волині у верхів’я Тиси. На випадок війни
слов’яни забезпечували аварів допоміжними загонами. Франкський історик
Фредегар (середина VII ст.) розповідав, що авари завжди ставили слов’ян
попереду війська, щоб вони приймали на себе основний удар.
Становище інших слов’янських племен суттєво відрізнялося від становища
їхніх паннонських родичів. Наприклад, іллірійські слов’яни, хоча й
сплачували аварам данину й надавали військову допомогу, мали певну
автономію. Авари шанували слов’ян як відважних і вправних мореплавців,
які вже наприкінці VI ст. впевнено почували себе в акваторії
Адріатичного моря. Для подальшого розвитку морської справи на допомогу
слов’янським майстрам за наказом кагана залучили досвідчених Італійських
кораблебудівників.
Хоча антсько-слов’янські племена в регіоні нижнього Дунаю і визнавали
протекторат аварського кагана, їхнє становище вирізняла відносна
стабільність. Візантійські дипломати, котрі вбачали в цій стабільності
певну небезпеку для імперії, під час правління імператора Маврикія
спромоглися порушити внутрішньослов’янську єдність, унаслідок чого
слов’яни на початку VII ст. розкололися на два угруповання, що
ворогували. Водночас змінився й ступінь залежності слов’ян від
Аварського каганату. Васальну залежність від аварів продовжували
визнавати тільки бессарабські анти. Проте, незважаючи на ці та інші
обставини, слов’янські племена наддунайського регіону остаточно не
розривали союзних відносин і разом з аварами та булгарами продовжували
систематично здійснювати спустошувальні набіги на Візантію.
ЛІТЕРАТУРА
Вернадский Т. В. Древняя Русь. Москва, 1996.
Восточная Европа в древности и средневековье: язычество, христианство,
церковь. Москва, 1995.
Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва, 1989.
Дринов М. С. Южные славяне и Византия в X в. Санкт-Петербург, 1875.
Дринов М. С. Заселение Балканского полуострова славянами.
Санкт-Петербург, 1883.
Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988.
Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.
Королюк В. Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья.
Москва, 1985.
Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего
средневековья. Москва, 1982.
Раннефеодальные государства и народности. Южные и западные славяне в
VI—XII вв. Москва, 1991.
Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1993. Т.
2.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
Седов В. В. Восточные славяне в VІ-VІІІ в. Москва, 1982.
Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
Славяне на Днепре и Дунае. Киев, 1993.
Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственний период. Киев, 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
