Соціально-економічний і політичний розвиток Болгарії XIX

РЕФЕРАТ

на тему:

Соціально-економічний і політичний розвиток Болгарії XIX – на початку
XX ст.

Протягом 9 місяців після закінчення війни в Болгарії діяло російське
Цивільне управління. У нових тимчасових органах влади попервах провідне
місце посідали російські військові, але їхніми заступниками призначалися
тільки болгари, здебільшого ті з них, хто мав помірковані політичні
погляди. Наприклад, віце-губернатором нової столиці — Софії та
керівником Департаменту (міністерства) народної освіти став видатний
російський історик болгарського походження М. Дринов.

Російське Цивільне управління приділяло велику увагу підготовці
болгарських управлінських кадрів, розширенню мережі навчальних закладів,
створенню національної армії. У Софії відкрилося військове училище, в
якому викладали російські офіцери. Було повністю реорганізовано судову
та податкову системи: в суді з’явились виборні засідателі; з податків
вилучили ті, які раніше сплачували тільки християнські піддані
Османської імперії. На місцях ліквідувалися турецьке поміщицьке
землеволодіння й усі форми особистої залежності болгарських селян. Таким
чином, у Північній Болгарії заразом з османським гнобленням усувалися й
залишки феодалізму. Це відкривало перед країною можливості для
прискореного індустріального розвитку.

Новим етапом у становленні Болгарської держави стало прийняття
конституції, її розробили Установчі збори, які відкрилися 22 лютого 1879
р. в колишній столиці країни — Тирново. Ухваленню конституції передувала
запекла боротьба між консерваторами і лібералами. Консерватори захищали
інтереси великих власників і виступали за значне обмеження політичних
свобод. Ліберали спиралися на підтримку інтелігенції, селянства,
середнього та дрібного прошарку торгівців і ремісників. Вони домагалися
широких громадянських прав для всіх суспільних верств. Ліберали
відстояли свої погляди, Тирновська конституція, ухвалена 28 квітня 1879
р., відображала їхні основні вимоги.

Болгарія проголошувалася конституційним князівством. Князь діставав
широкі повноваження: призначати міністрів, командувати збройними силами,
розпускати парламент. Болгарський парламент (Народні збори) мав одну
палату. У виборах до нього брали участь чоловіки, які досягли 21-річного
віку. Конституція проголошувала рівність усіх підданих перед законом,
декларувала свободу слова, друку, зборів тощо.

Народні збори обрали болгарським князем гессенського принца Александра
Баттенберга. Він був офіцером Німецької армії, учасником
російсько-турецької війни, небожем російської імператриці, родичем
багатьох правлячих династій Європи. Спочатку кандидатура А. Баттенберга
цілком задовольняла представників великих держав.

Але після прибуття до Болгарії Баттенберг став домагатися скасування
конституції, яка здавалася йому занадто ліберальною. Позицію князя
підтримали консерватори — прибічники прозахідної орієнтації. У Народних
зборах, які князь у 1879-1880 рр. розпускав двічі, переважали
прихильники проросійської орієнтації — ліберали. На відміну від
консерваторів вони виступали за збереження конституції. Не дав згоди на
її скасування й Олександр II. Але після вбивства російського царя
народовольцями й відходу нових правителів Росії від ліберальних реформ
Баттенберг 27 квітня 1881 р. вчинив державний переворот. Він призупинив
дію конституції, відправив у відставку уряд лібералів і заарештував
деяких з його членів. Вибори до Других Великих народних зборів проходили
з порушенням усіх демократичних норм. Лише завдяки тискові та грубим
фальсифікаціям Баттенберг сформував слухняний депутатський корпус.
Парламент надав князю надзвичайні повноваження терміном на 7 років. Ці
повноваження дали змогу главі держави змінити не тільки внутрішню, а й
зовнішню політику. Зміни зовнішньополітичних пріоритетів Болгарії після
1881 р. виявилися в тому, що країна все більше віддалялася від Росії й
шукала союзників на Заході. Ними стали Австро-Угорщина, Німеччина й
Англія. Така політика викликала гостре невдоволення лібералів і широких
народних мас.

Протистояння проросійських і прозахідних політичних угруповань
загострилося під час розгляду іноземних проектів будівництва у країні
залізниць. Ліберали підтримували російський проект, згідно з яким
залізниця мала перетнути Болгарію з півночі на південь, а консерватори
обстоювали австрійський проект — “Відень — Константинополь”. Позиція
Баттенберга розв’язала цю суперечку на користь Австро-Угорщини.

Оскільки таке рішення загострило російсько-болгарські відносини, що, у
свою чергу, спричинило невдоволення в самій Болгарії, князь мусив
відновити у вересні 1883 р. чинність Тирновської конституції. Але цей
політичний маневр не привів до зміни зовнішньополітичної орієнтації.
Болгарські правлячі кола, як і раніше, прагнули міцного союзу з
Австро-Угорщиною. Відносини з Росією остаточно погіршились після того,
як князь усунув із болгарського уряду двох російських генералів.

Для відновлення особистої популярності Баттенберг розпочав активну
діяльність, спрямовану на приєднання Східної Румелії до князівства. У
столиці Східної Румелії — Пловдиві — у лютому 1885 р. виник Болгарський
таємний центральний революційний комітет. Його очолив 3. Стоянов. На
початку вересня 1885 р. спалахнуло повстання, яке підготували члени
комітету. Генерал-губернатора Східної Румелії було скинуто. Баттенберг
проголосив себе князем єдиної Болгарії і ввів до Східної Румелії
війська. Возз’єднання болгарських земель викликало в суспільстві
патріотичне піднесення й сприяло зростанню популярності Баттенберга.

Через те, що князь проводив антиросійську політику, царський двір,
усупереч колишній позиції, виступив проти об’єднання Болгарії. У
Петербурзі виголосили заяву, що воно суперечить положенням Берлінського
трактату, за дотриманням якого мала стежити Росія. Цар негайно відкликав
з Болгарії всіх російських офіцерів. Це фактично призвело до розриву
відносин між Росією і Болгарією.

Проти об’єднання Болгарії виступив і сербський король Мілан Обренович.
Він заявив, що ця подія порушує політичну рівновагу на Балканах, і почав
вимагати від Болгарії компенсації. Коли Болгарія відмовила йому, Мілан у
листопаді 1885 р. наказав своїм військам перетнути болгарський кордон.
Але болгари розгромили сербів поблизу Сливниці. Баттенберг став
готуватися до вторгнення в Сербію й лише ультиматум Австро-Угорщини
змусив його зупинитися. У лютому 1886 р. в Бухаресті сторони підписали
мирний договір, який зберігав старі сербсько-болгарські кордони.

Об’єднання Болгарії та її перемога над Сербією сприяли зростанню
міжнародного авторитету країни. Це загострювало боротьбу великих держав
за вплив на Болгарію. Наслідком такої боротьби та внутрішньополітичних
суперечностей стала “Болгарська криза” (1886-1887).

Вона розпочалася в серпні 1886 р., коли група проросійськи налаштованих
офіцерів заарештувала А. Баттенберга, змусивши його покинути Болгарію.
Проте управління країною

до виборів нового князя перейшло до лідера іншого прозахідного
угруповання — С. Стамболова. Прибічників зближення з Росією всіляко
утискували. За цих умов російський імператор вирядив до Болгарії свого
емісара — генерала Каульбарса, — який мав не тільки згуртувати всі
дружні Росії сили, а й домагатися, щоб князем обрали людину, бажану
Олександру III.

Місія Каульбарса виявилася невдалою. Вона тільки посварила уряди двох
країн, і в листопаді 1886 р. Росія і Болгарія розірвали дипломатичні
відносини. Це дало змогу С. Стамболову, за підтримки Австро-Угорщини та
Німеччини, висунути на болгарський престол кандидатуру німецького принца
Фердінанда Саксен-Кобург-Готського (Кобурзького). У липні 1887 р. Великі
народні збори проголосили його князем Болгарії. Однак реальна влада в
країні залишилася в руках С. Стамболова, котрий очолював уряд, у якому
переважали представники Народно-ліберальної партії. Він проводив курс,
вигідний для частини болгарських підприємців, економічно пов’язаних з
Австро-Угорщиною, Німеччиною, Англією. Посилення західного впливу в
країні викликало протест широких верств населення, невдоволених позицією
С. Стамболова щодо Росії. Симпатії до неї як до країни-визволительки
були тоді досить сильними.

Це змусило С. Стамболова у 1893 р. фактично встановити в країні
диктатуру. Обмежувались політичні свободи, розгорталася антиросійська
кампанія, утискувалася опозиція, багатьох представників якої стратили
або ув’язнили. Проти диктатури С. Стамболова єдиним фронтом виступили
навіть Ліберальна та Консервативна партії, що ворогували між собою.
Невдоволення прем’єр-міністром став виявляти й князь Фердінанд.
Залишаючись офіційно невизнаним великими державами через позицію Росії,
Фердінанд розпочав таємні переговори з російським двором. Як наслідок —
у травні 1894 р. С. Стамболова відправили у відставку. Новий уряд країни
очолив К. Стоїлов. У 1896 р. Болгарія відновила дипломатичні відносини з
Росією. Незабаром Фердінанда офіційно визнали уряди всіх великих держав.

К. Стоїлов не змінив прозахідного політичного курсу. Практично без змін
залишилися й економічні пріоритети уряду. Активно здійснювалися
протекціоністські заходи, що мали сприяти розвиткові національної
промисловості. З метою заохочення розвитку великої індустрії у 1894 р.
уряд прийняв закон, який на 15 років звільняв від усіх податків
підприємства, на яких працювало більше як 20 робітників. Завдяки цьому
протягом десяти років кількість таких підприємств зросла в десять разів.
Водночас внутрішній ринок захищався від зарубіжних товарів шляхом
запровадження високого мита.

Тривало прискорене будівництво шосейних шляхів і залізниць, їхня
протяжність зросла від середини 80-х до кінця 90-х років у два рази, а
на початок 1910-х років — у два з половиною раза. Це стало можливим
завдяки іноземним інвестиціям. Проте австрійські та німецькі банкіри
завозили до Болгарії головним чином не промисловий, а позичковий
капітал. Представники національної буржуазії також надавали перевагу
вкладанню грошей не в економіку, а в фінансові операції. У результаті
галузі, що потребували довгострокових і значних капіталовкладень
(наприклад важка промисловість), розвивалися досить повільно. Провідне
місце у болгарській економіці в той час належало текстильному,
шкіряному, тютюновому виробництву. Досить швидкими темпами розвивалася
харчова промисловість, що давала більш як половину всієї продукції
країни. Саме в харчовій промисловості в 1902 р. виникло перше
національне монополістичне об’єднання. Значними промисловими центрами
стають Софія, Пловдив, Варна, Слівен.

Зростання національної промисловості та приплив дешевих товарів з-за
кордону не призвели до помітного занепаду ремісничого виробництва. До
початку Першої світової війни його частка становила більше як 75%
промислової продукції.

Незважаючи на певні економічні успіхи, Болгарія на межі століть
залишалася здебільшого аграрною країною. 80% її населення жило в
сільській місцевості. Після визволення Болгарії, в першій половині 80-х
років XIX ст., феодальне землеволодіння було остаточно ліквідоване.
Землі поміщиків отримали селяни. Це сприяло аграрному переворотові в
болгарському селі. Однак умови Берлінського трактату передбачали
відшкодування збитків колишнім турецьким великим землевласникам. Уряд
мусив запровадити великий викуп для селян за землі, що переходили в їхню
власність. Як наслідок — незаможні селяни потрапляли у фінансову
залежність до лихварів і заможних односельців. Майнова диференціація на
селі є характерною рисою соціального розвитку країни наприкінці XIX — на
початку XX ст. Так, наприкінці XIX ст. близько 65% болгарських селян
володіли 22% землі, що оброблялася, решта ж належала великим
землевласникам, які поповнювали лави національної буржуазії.

Однією з причин розорення селян була також особлива податкова політика
держави. У 1899 р. в парламенті активно обговорювалося питання про
відновлення османської “натуральної десятини”. Ці дебати сколихнули
селянські маси. Головні осередки антиурядового селянського руху
розташовувались у Північно-Східній Болгарії. Виступи селян придушили,
але вони сприяли скасуванню податку й відставці уряду лібералів, який
його запропонував. Іншим наслідком селянського руху було заснування в
грудні 1899 р. Землеробського союзу. Союз виник як професійна селянська
організація, але вже з 1901 р. він перетворився на партію й змінив назву
на Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його очолив виходець
із селян, відомий журналіст Александр Стамболійський (1879—1923).
Офіційною ідеологією БЗНС вважалася “станова теорія”, викладена А.
Стамболійським. Вона обґрунтовувала домагання селян, як найчисленнішого
класу, політичної влади в країні.

Процес формування нових політичних партій тривав з середини 80-х років
XIX ст. Цей процес змінив наявну двопартійну політичну систему на
багатопартійну. Позиції нових партій з питань внутрішньої політики мало
чим відрізнялися, проте у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів між
ними були значні розходження.

Лідери Народної (К. Стоїлов), Демократичної (Л. Каравелов, А. Малінов),
Прогресивно-ліберальної (С. Данев) партій бачили майбутнє Болгарії як
гегемона Балкан у тісному союзі з Росією, Англією та Францією. На
противагу їм лідери Ліберальної (Е. Радославов) і Народно-ліберальної(Д.
Греков, Д. Пєтков) партій домагалися тісних політичних відносин з
Австро-Угорщиною та Німеччиною. Ліберали, як правляча партія, на зламі
століть суттєво еволюціонізували вправо й підтримували князя Фердінанда.

В опозиції до всіх цих партій перебувала нечисленна Соціал-демократична
партія Д. Благоєва, яку роздирали внутрішні суперечності.

Зовнішньополітичні події тим часом продовжували справляти великий вплив
на внутрішній розвиток країни. У 1908 р. в Османській імперії спалахнула
младотурецька революція, яку Фердінанд негайно використав для остаточної
ліквідації васальної залежності Болгарії від Порти. За підтримки
Австро-Угорщини 5 жовтня 1908р. Фердінанд урочисто проголосив
незалежність країни. Він прийняв титул царя, що мало посилити його
особисту владу. Рішучі заперечення Стамбула були зняті після активного
посередництва Росії.

Жовтневі події 1908 р. стали тільки першим кроком на шляху до
встановлення Фердшандом гегемонії Болгарії на Балканах. Проти агресивної
зовнішньої політики активно виступали радикали, БЗНС, лівиця
Соціал-демократичної партії (“тісняки”). Прагнучи розв’язати собі руки,
Фердінанд улітку 1911 р. домігся від Великих народних зборів скасування
17-ї статті конституції. Відтепер глава держави мав право без погодження
з парламентом укладати міжнародні угоди. Скасування 17-ї статті
конституції надовго зробило Болгарію заручницею примх амбіційного царя.

ЛІТЕРАТУРА

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 17, 18, 19.

Жебокрицкий В. А. Болгарин во время Балканских войн 1912-1913 гг. Киев,
1961.

История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1.

Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.

Косик В.И. Русская политика в Болгарин, 1879-1886. Москва, 1991.

Косик В.И. Время разрыва. Политика России в болгарском вопросе,
1886—1894. Москва, 1993.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.

Писарев Ю. А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны.
Москва, 1985.

Погодим А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.

Улунян А. А. Россия и освобождение Болгарин от турецкого ига. Москва,
1994.

Яровий Б. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. Київ, 1996.