Реферат
На тему:
Становище Хорватських земель у XVI ст.
В XVI ст. історичні області, які згодом об’єдналися в хорватській
державі — “Вузька “Хорватія, Славонія та Далмація, — опинилися під
владою чужонаціональних правителів, роз’єднані и пригноблені. Основною
небезпекою для населення кожної з них залишалася османська експансія.
Найбільш сприятливою, з огляду на цю небезпеку, ситуація була у
“Вузькій” Хорватії, дворянство якої в 1527 р. добровільно приєдналося до
корони династії Габсбургів, сподіваючись на захист від османів. Захист і
справді був, проте постійні сутички між турецькими загонами і
австрійськими військами на кордоні, а також досить часті рейди турків·
по прикордонних хорватських районах робили повсякденне життя народу
нестерпним.
Незважаючи на мирний договір, незадовго перед тим підписаний між
Австрією і Портою, влітку 1536 р. велике турецьке військо, очолюване
боснійським пашею, вступило до Славонії і після нетривалої боротьби
захопило майже всю її територію.
Значних успіхів добилися османи й у Далмації, де протягом 1521-1533 pp.
заволоділи містами Кнін, Островиця, Скрадин, Кліс (у 1537 p.), поступово
поширюючи свій контроль на околиці інших далматинських міст. Місцеве
населення, рятуючись від загарбників, покидало рідні домівки й шукало
порятунку в Хорватії та Італії. За деякими відомостями, кількість
жителів на Адріатиці зменшилася в першій третині XVI ст. з шістдесяти до
п’яти з половиною тисяч осіб.
Зрештою, уже в середині XVI ст. Словенія та більша частина Далмації
опинилися у складі одного з чотирьох європейських намісництв Османської
імперії — Боснійського, тоді як далматинські міста продовжувала
контролювати Венеція.
На тлі турецьких перемог яскравою сторінкою слави християнської зброї,
до якої активно долучилися й хорвати, стала оборона фортеці Сигет у 1566
р., де особливо відзначився представник давнього хорватського
дворянського роду Нікола Зринський.
Після падіння Сигета хорвати покинули ще кілька міст і районів. Кордони
Хорватії відсунулися далі на північний захід, сягнувши Купи, Корани та
річки Чесми. Колишнє хорватське князівство та королівство існувало, за
влучним висловом одного з хорватських істориків, у вигляді “залишків
залишків”. “Два століття суцільного плачу” хорватської історії тривали.
Стурбована наближенням османів до її історичної території, Австрія з
70-х років XVI ст. створює принципово нову систему оборонних укріплень,
засновану на низці військових поселень уздовж кордонів. Важлива роль у
цій системі відводилася хорватам і сербам: опинившись під реальною
загрозою Османської імперії, Австрія намагалася забезпечити собі
надійний захист за рахунок слов’янських християнських народів. У зв’язку
з цим, наприклад, розпочалося будівництво нового міста — Карловаца — в
1579 р.
Останні роки XVI ст. дещо додали оптимізму християнським народам
Центральної Європи та північного заходу Балкан: у 1593 р. велике
турецьке військо зазнало нищівної поразки під хорватським містом Сісак.
Проте кордони Османської імперії й надалі глибоко врізалися в хорватські
землі: від Загреба до них можна було пішки дістатися лише за один
неповний день.
Протягом XVI ст. в різних областях Хорватії, Славонії та Далмації, а
також у Словенії відбулося кілька помітних антифеодальних виступів.
Найпотужнішим у хорватській історії було селянське повстання 1573р.,
очолюване Матією Губцем. У цьому виступі соціальні мотиви відсунули на
другий план національні.
Безпосереднім приводом для повстання стали факти жахливого знущання
одного з угорських феодалів над селянами. Проте є відомості, що свій
виступ ватажки повстання готували заздалегідь: ще протягом 1572 р. їхні
посланці роз’їхалися по населених пунктах Хорватії. Виникла навіть
таємна організація, до якої належали повстанські керівники.
Центр повстання містився в селі Стубиця, розташованому в центральній
частині “Вузької” Хорватії, в області Загор’є. Крім Матії Губця, до
проводу входили Іван Пасанац та Іван Магаїч, яких обрали до спеціального
селянського уряду, а також Ілія Грегорич, котрого призначили
головнокомандувачем повстанського війська.
Керівники повстання розробили стратегічний план дій. На першому етапі
передбачався наступ селянського війська в напрямі Словенії з метою
залучити до виступу тамтешніх жителів. На другому етапі планувалося
поділити сили повстанців на дві армії, одна з яких мала наступати на
Істрію, до Адріатичного моря, а інша — на Загреб. Кінцевим своїм
завданням Губець та його оточення вважали захоплення влади на визволеній
території у власні руки. Вони планували створити відповідні законодавчі
та виконавчі органи, збирати податки, а також захищати кордони від
турків.
Повстання розпочалося 29 січня й дуже швидко охопило все Загор’є.
Повстанці зайняли кілька міст і замків, а військо на чолі з Грегоричем
здійснило переможний похід по словенських землях, і підійшло до міста
Целя. Проте розвинути успіх не вдалося. Окремі повстанські загони
зазнали нищівних поразок у кількох боях, а 9 лютого основні їхні сили
під проводом Губця турки розгромили в битві поблизу села Нижня Стубиця.
Сам Губець потрапив до рук противників, його перевезли до Загреба й
після жорстоких катувань стратили. Спільне хорватсько-словенське
повстання було остаточно придушене.
У XVI ст. серед хорватів і словенців поширився протестантизм, який
виходив з Німеччини. Він являв собою специфічну форму протесту проти
соціального та національного гноблення, яке в цей час ще більше
посилюється, причому на перший план висувалися саме національні, а не
соціальні, як у німців, аспекти.
Так, словенці з усіх постулатів протестантизму сприйняли передовсім
книгодрукування й відправи народною мовою. Це було для них надзвичайно
актуально за умов майже цілковитого панування німецької мови та латини,
відсутності власної національної літератури.
У хорватів протестантизм поширився в основному у “Вузькій” Хорватії та
Істрії. Його активно підтримали окремі представники дворянства й
духовенства, тоді як простий народ залишався вірним католицизму. Серед
перших прихильників виявилися вихідці з різних хорватських областей,
котрі навчалися в німецьких університетах. Істрянин Матія Влачич
(1520-1575) навіть став одним із найближчих соратників Мартіна Лютера, а
після його смерті в 1546 р. очолив одну з течій, що виникли всередині
німецької Реформації.
Протестантизм у словенців на перших порах не переслідувався, що
пояснювалось прихильним ставленням до нього віденського двору. Згодом це
ставлення зазнало кардинальних змін, і прибічники нової віри в Словенії
мусили шукати порятунку за межами батьківщини. Більшість із них виїхали
до Німеччини. У 1598 р. протестантських проповідників не залишилося в
Австрії взагалі, а ще через тридцять років така ж доля спіткала
протестантське дворянство. На цьому протестантський рух у Словенії
припинився.
Для хорватських протестантів утиски за віру з самого початку стали
звичним явищем. Вони також виїздили до Німеччини, намагаючись там
провадити свою діяльність під патронатом німецьких протестантів.
Найвідомішим заступником хорватів-протестантів був барон Іван Унгнад, за
допомогою якого поблизу Тюбінгена засновано хорватську друкарню. Вона
видавала книжки здебільшого глаголицею, оскільки навколо неї
згуртувалися переважно вихідці з Істрії — “глаголяші”‘. Окремі видання
друкувалися латиницею та кирилицею. Вони поширювалися по всій території,
заселеній південними слов’янами.
Діяльність хорватських протестантських письменників і видавців була
надзвичайно плідною. На початку 60-х років XVI ст. вони переклали
хорватською мовою й надрукували цілу низку релігійних текстів і книг, що
справило значний вплив як на становлення національної свідомості, так і
на розвиток хорватської літератури. Однак після смерті барона Унгнада й
активізації контрреформації, а також зміни політичної ситуації в
Хорватії та Істрії протестантський рух у хорватів занепадає.
Протягом XVI ст. хорвати не зуміли позитивно розв’язати два найважливіші
для того історичного періоду завдання: захиститися від османів і
зберегти національну своєрідність і автономні права. Турки безперервно
чинили наскоки на хорватські області, а Габсбурги з кожним роком
посилювали політику централізації та абсолютизму. Понімечення стало для
хорватів цілком реальною загрозою.
ЛІТЕРАТУРА
Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1995.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы в эпоху Просвещения.
Москва, 1988.
На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т.
2. Чрня З. История хорватской культуры. Загреб, 1965.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
