Реферат
на тему:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ
УСТРІЙ, РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА
ТА ЕКОНОМІКИ ДАВНІХ СЛОВЯН
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ
УСТРІЙ
___________________________________________________________
Слов’янські племена здебільшого розселялися в лісовій зоні, їхні
поселення переважно розташовувалися поблизу річок, озер, боліт і в інших
важкодоступних місцях. Слов’яни споруджували будинки з дерева або інших
матеріалів. У них, як правило, мешкала велика родина, що складалася з
представників трьох-чотирьох поколінь. По суті це була справжня родова
община, членів якої об’єднувала спільність майна, господарства та праці.
За свідченням Про-копія Кесарійського, слов’яни “жили в поганих хатах,
розкиданих на далекій відстані одна від одної”.
Декілька родин, що займали певну територію, складали общину, кілька
таких общин утворювали плем’я.
Слов’яни спочатку об’єднувались у родові, а згодом у територіальні
союзи, які базувалися на кровній спорідненості. Наступний етап
об’єднального процесу пов’язаний з виникненням політичних союзів на
основі родоплемінних утворень. Давньослов’янські племінні союзи мали
“мирний” (“оборонний”) характер. Особливістю такого об’єднання, як
суспільно-політичної організації, побудованої на кревній спорідненості,
була наявність притаманних даному суспільному ладу певних правових
ознак: кровної помсти, кругової поруки, колективної опіки, майнової
спільності, своєрідного спадкового права тощо. Вищим органом влади
давньослов’янського родоплемінного союзу виступали загальні збори, які
розв’язували всі нагальні проблеми господарського й політичного життя,
питання війни та миру. Як писав Прокопій Кесарійський, “народ цей не
управляється однією людиною і здавна живе у народовладді. Тому все, що
для них корисно або шкідливо, вони спільно обговорюють”. Інакше кажучи,
слов’яни ще не знали авторитарних методів і жили за принципами
самоврядування, вирішуючи всі проблеми шляхом обговорення їх на
загальних зборах, або вічах. У слов’ян, за Маврикієм, “немає загальної
влади, вони весь час ворогують один з одним, що ухвалять одні, не
наважуються робити інші, і жоден з них не хоче підкорятися іншому”.
Родову общину, як правило, очолювала найавторитетніша людина, котра
разом з представниками інших сімей, керувала справами роду, здійснювала
судочинство, організовувала відсіч ворогу. Називали такого родового
лідера по-різному — старостою, старшиною або жупаном.
Родоплемінними союзами керувала рада старшин, які частково розв’язували
питання самі або передавали їх на загальні збори. Для протидії зовнішнім
ворогам кілька родових союзів об’єднувалися в територіальний. Унаслідок
добросусідських стосунків у окремих родів виникали спільні військові,
адміністративні, господарські, правничі органи. З метою самооборони вони
будували укріплення — “міста”, де населення рятувалося від небезпеки й
проводились віча військових ватажків. У цих “містах” здійснювалось
судочинство, відправлялися релігійні обряди. Території, підконтрольні
таким родоплемінним об’єднанням, у західних і південних слов’ян
називалися жупами, а їхні визнані лідери — жупанами.
Однак певна демократичність давньослов’янського суспільного устрою не
виключала існування рабства. Рабів здебільшого захоплювали під час
походів з метою отримання за них викупу або для продажу. Коли це не
вдавалося, через деякий період полонених відпускали на волю, оскільки
рівень розвитку господарства не давав змоги використовувати їх як робочу
силу. По суті, у давніх слов’ян рабство не виходило за межі
патріархального.
Проте вже у VI—VII ст. сталися помітні зміни у сфері суспільних відносин
давніх слов’ян. Походи й пограбування візантійських міст і провінцій,
нескінченні міжплемінні війни в VI ст. перетворилися для слов’ян на
звичний промисел з метою захоплення земель, скарбів, худоби і рабів. Усе
це разом сприяло швидкому накопиченню багатств, які зосереджувалися
переважно в руках племінної верхівки, виникненню приватної власності і
станового розшарування суспільства. “Вони стали багатими, — розповідав
про слов’ян того часу Іоанн Ефеський, — мають багато золота, срібла,
табуни коней та зброю”. Такі процеси свідчили про витіснення
первіснообщинного ладу слов’ян новим суспільним устроєм — “військовою
демократією”.
В ході соціального розшарування слов’янського суспільства, стара родова
верхівка перетворюється на велику землевласницьку та владну
аристократію. Колишній народний обранець — воєвода, владика, жупан,
князь — став економічно могутнім володарем-власником. Традиційні форми
родових відносин ще певний період існували в суспільному житті, але вони
вже були позбавлені колишнього внутрішнього змісту: раду старійшин роду
змінила рада родової знаті, а згодом ще вужче коло княжих або жупанських
радників, яких вони самі призначали. Так поволі зникало общинне
народовладдя.
У зв’язку зі зміцненням у слов’янському середовищі “військової
демократії” занепадали й відмирали застарілі родові стосунки, звільняючи
місце для феодальних відносин та нового суспільного ладу. В VII—VIII ст.
феодалізація суспільства у західних і південних слов’ян посилюється.
Отже, схему розвитку суспільного ладу давніх слов’ян можна викласти так:
1) рід, як союз сімей, що господарювали на певних теренах, ґрунтувався
на кревній спорідненості. Він охоплював кілька поселень, які разом
утворювали його родову територію — жупу; союз очолював вождь-старійшина,
наділений військовими, адміністративними та судочинними функціями;
2) родоплемінний союз, розташований на певній території, утворював жупу,
очолювану жупаном; союз мав свій центр — військове укріплення або місто,
де проходили віча, здійснювалося судочинство й містилися культові
споруди;
3) племінне об’єднання або племінна держава, яка складалася з кількох
союзно-родових жуп, що становили князівство; племінною державою керував
князь разом із радою власників-аристократів;
4) багатоплемінна держава, очолювана великим жупаном або великим князем.
Виникнення й зміцнення феодальних відносин у різних слов’янських народів
характеризувалося наявністю загальних рис.
Слов’яни прийшли до феодалізму через родову, а згодом через
територіально-племінну общину. У південних слов’ян процес формування
ранньофеодальних держав супроводжувався боротьбою з Візантією, у
західних — змаганнями з франками і німцями. У цю добу всі три гілки
слов’ян ще зберігали досить тісні політичні, господарські та культурні
зв’язки.
РОЗВИТОК
ГОСПОДАРСТВА
ТА ЕКОНОМІКИ
__________________________________________________________
З середини І тис. н. е. відбуваються поступові зміни в життєвому укладі
слов’ян, пов’язані з переходом від кочування до осілості. Цей перехід
зумовлював певні зміни в їхній господарській діяльності. Слов’янські
племена жили в різних природних умовах, що також впливало на вибір
різних видів хазяйнування. І хоча основу господарства західних і
південних слов’ян становило землеробство, залежно від природних умов
вони займалися не тільки екстенсивним вирубно-вогняним рільництвом, а й
відгінно-випасним скотарством. Важливу роль у забезпеченні
життєдіяльності населення відігравали тваринництво, ремесла й торгівля.
Слов’яни вміло використовували для задоволення власних потреб
“привласнювальні” види господарської діяльності. У лісових районах було
поширене полювання, збирання диких плодів і меду, в річкових і озерних —
рибальство, у гірських районах Південної Європи особлива увага
приділялася вирощуванню худоби.
Наприкінці VI ст. землеробство у слов’ян досягло значних успіхів. У
джерелах того періоду трапляються свідчення про здобутки слов’янського
сільського господарства (особливо стосовно зернових злаків і худоби).
Для обробітку землі застосовувалися копачки, мотики. Вирубне рільництво
вимагало використання борони, рала та сохи. Перехід до інтенсивніших
способів землеробства сприяв упровадженню колісного плуга із залізним
наконечником. Подальший розвиток рільництва прискорився після появи у
господарстві слов’ян тяглової сили — волів і коней.
Зернові культури збирали за допомогою серпів. Урожай зберігали в
спеціальних приміщеннях або ямах. Використання ярини та озимини,
проведення сільгоспробіт у відповідні терміни свідчили, що слов’яни
здавна знали технології досягнення високих стабільних урожаїв. Для
розмелення зерна широко застосовувалися зернотерки та ручні млини.
Важливою галуззю осілого господарства слов’ян було тваринництво.
Вирощувані ними велика рогата худоба, коні, вівці, свині, кози передусім
використовувалися для власного споживання (м’ясо, молочні продукти, жири
тощо), а також Ішли на переробку або вживалися в інших сферах
господарської діяльності як сировина (вовна, роги, кістки, щетина,
кінський волос та ін.).
Особливе місце в житті слов’ян належало молочному тваринництву.
Слов’янські племена порівняно пізно його освоїли, однак процес доїння та
переробки молока перетворився на насичену багатьма ритуальними символами
й ознаками сферу життя. Незначну роль у слов’янському господарстві
відігравало птахівництво, хоча слов’яни здавна вирощували курей, гусей,
качок.
Важливе значення в житті слов’ян і надалі мали “привласнювальні” види
господарювання, насамперед мисливство. Навіть давньослов’янське слово
“полювання” вказувало на діяльність на певній, ще не освоєній території
або дикому полі. Слов’яни на полюванні використовували різноманітні
палиці, рогатки, кидальні пристрої та лучну зброю. Однак основним
мисливським знаряддям залишалися пастки, сильці й тенета. Головним
способом полювання була організація пасток і засідок; звірів спочатку
вистежували, заманювали, а потім переслідували. Слов’яни на полюванні
використовували й собак.
Рибальство, як добування засобів до існування, відігравало другорядну
роль і характеризувалося відносно невисоким рівнем розвитку.
Серед архаїчних рис господарства давніх слов’ян залишалося
збиральництво, об’єктом якого були різні дикі плоди, ягоди, гриби,
горіхи, жолуді, коріння, кора, береста, хмиз, деревинна смола, березовий
та кленовий сік, різноманітні трави — як лікарські засоби, так і для
господарських потреб. Наприклад, деревинний гриб використовувався як
трут при здобуванні та зберіганні вогню.
Аналіз назв грибів свідчить, що їх споживання в їжу суттєво вирізняло
слов’ян серед сусідів. Так, германці, фіни та кавказькі народи грибів не
споживали узагалі, а балти — зовсім інші види. Ця відмінність виявилася
досить пізно — в ході самостійної еволюції слов’ян після остаточного
розмежування у давнині індоєвропейських етносів.
Особливе місце в господарській діяльності давніх слов’ян посідало
збирання меду. Лісове бортництво згодом трансформувалося в присадибне,
пасічне бджільництво.
Призначені для їжі продукти землеробства, тваринництва, мисливства,
збиральництва слов’яни споживали як у сирому, так і в приготовленому
вигляді, їжу здебільшого готували способом термічної обробки: варили,
випікали, смажили; також сушили, в’ялили, квасили, засолювали тощо. Для
більшості слов’янських страв бралися продукти рослинного походження, з
яких варили юшку, рибні супи та різні каші. На відміну від сусідів
слов’яни споживали багато хліба — у вигляді караваю, коржів та ін.
Розмаїття видів і назв хліба було пов’язане не тільки з його місцем у
харчовому раціоні, а й з різноманітними культурно-господарськими
функціями: одні різновиди споживали повсякденно, інші — лише під час
свят, урочистостей, ритуалів і церемоній.
Осілий спосіб життя передбачав спорудження надійніших будинків, певна
кількість яких утворювала постійні поселення. Досить суворі кліматичні
умови потребували від слов’ян створення систем опалення і використання
теплозберігальних будівельних матеріалів.
Варто зазначити, що давньослов’янська матеріальна культура мала яскраво
виражений деревинний характер. Роль дерева та деревини в господарській
діяльності слов’янина зумовлювалася осілістю, кліматом і лісовим
багатством. Вплив лісів був настільки значним, що врешті-решт
перетворився на визначальний чинник розвитку як певних фізичних ознак,
так і багатьох сторін духовного життя слов’янської людності.
На різних територіях, де розселялися слов’яни, існували досить істотні
локальні відмінності в господарській діяльності й особливо у вирощуванні
злаків. Так, на Балканах слов’яни засвоювали й наслідували місцеві
традиції та навички. У західнослов’янських племен землеробство і техніка
обробітку землі також пристосовувалися до тамтешніх умов. У лісостеповій
зоні Східної Європи, де залишалося багато вільних земель, слов’янська
людність успішно розводила велику рогату худобу та коней, тут інтенсивно
розвивалося зернове виробництво.
У давніх слов’ян рано розвинулося ремесло, яке здебільшого ґрунтувалося
на домашньому виробництві й було тісно пов’язане із землеробством.
Спочатку від землеробства відокремилися ті спеціалізовані галузі, від
яких залежав подальший процес виробництва, тоді як інші залишалися в
межах домашнього ремесла. Розвиток феодальних відносин, соціальне
розшарування слов’янського населення стимулювали розвій і подальшу
спеціалізацію вироблення різноманітних знарядь праці, зброї, посуду,
прикрас та інших виробів.
Розвиток ремесел зосереджувався поблизу джерел сировини. Тому на
територіях, населених слов’янами, розпочався видобуток руд та інших
корисних копалин. Експлуатувалися переважно рудні жили на поверхні,
однак видобуток певних видів сировини проводили також з-під землі.
Особлива увага приділялася видобутку різноманітних мінералів, насамперед
солі, яка в давніх слов’ян вважалася стратегічною сировиною. Слов’яни
виплавляли мідь, олово, свинець, срібло, золото.
Видобуток руд стимулював металургію, передусім чорну. Залізо виплавляли
редукційним способом зі збагачених руд у великих печах.
Давньослов’янські металурги вміли обробляти й тугоплавкі руди (магнезій,
гематит), винайшли устрій для вдування повітря до плавильної .печі, яку
обмащували вогнестійкими глинами. Устрій печей і досконалість
технологічних процесів давали змогу отримувати високоякісне залізо.
З металургією безпосередньо було пов’язане ковальство. Ковалі, залежно
від спеціалізації, поділялися на зброярів, ножівників,
інструментальників, слюсарів та ін. Ковалі забезпечували населення всім
необхідним: мотиками, сошниками, плугами, косами, серпами, ножами,
ножицями, молотками, сокирами, оковками для відер, кінською упряжжю
тощо. Виготовлялися також мечі, шоломи, бойові сокири, списи, луки,
обладунки та ін. Вироби з дорогоцінних кольорових металів вирізнялися
різноманітністю і вишуканістю. Це, передусім, жіночі прикраси,
оздоблення чоловічого одягу та спорядження.
Найпоширенішою галуззю ремісництва у слов’ян було гончарство. Як більш
рання, так і пізніша гончарна термінологія, що з’явилася після появи
гончарного круга, включала головним чином назви, запозичені в інших
ремесел: круг, колесо, свердло тощо. Генеза гончарної технології певною
мірою пов’язана з плетінням: виробництво ліпного глиняного посуду
виникло з обмазування сирою глиною виробів типу кошиків, з наступним
випалюванням основи. Необхідна міцність надавалася глині шляхом випалу.
Слов’янські гончарі виготовляли посуд різних форм, прикрашений простим і
складним, хвилястим і лінійним візерунком. Цей досить простий орнамент
тривалий час залишався типовим для слов’янського світу і став своєрідним
символом колишньої єдності слов’янської матеріальної культури. В окремих
слов’янських племен з VIII ст. розвиваються спеціалізовані гончарні
майстерні, в яких виготовляли багато посуду із застосуванням швидкісного
гончарного круга та віджимання в редукційних печах. Виробляли не тільки
горщики, миски, тарілки, фляги тощо, а й прясла, різноманітні фігурки,
іграшки, предмети культу, кахель та ін. Гончарні вироби обов’язково
таврувалися.
Високого рівня в давніх слов’ян сягнула обробка дерева. Вони
використовували досить різноманітний деревообробний інструментарій:
долото, свердло, ніж, дворучну скребачку, клин, пилку тощо. З дерева
виробляли ложки, ступи, жолоби, корита та ін. Теслярі споруджували
складні укріплення, мости, князівські садиби, культові будівлі. Будинки
прикрашалися складним різьбленням по дереву із зображенням тваринних і
рослинних мотивів.
У слов’ян існували також токарне, столярне, колісне, бондарське ремесла.
Бондарі виготовляли діжки, відра тощо. Досить широко слов’яни
використовували плетіння. Зі спеціальної деревини виробляли кошики,
плоти, решета та ін.
Особливе місце серед ремесел посідало ткацтво. Мабуть, жодна з ділянок
матеріальної культури слов’ян не була так насичена культово-обрядовою
символікою, як ткацтво й прядіння. Тривалий час вони вважалися суто
жіночим і домашнім промислом.
Природне продовження ткацтва — пошиття одягу з різних тканин і шкір.
Вичинка шкір зі шкур тварин тривалий час залишалася у слов’ян в межах
традиційної сиром’ятної технології; виготовляли паски, взуття, одяг та
ін. Різноманітність одягу зумовлювалася відмінностями кліматичних умов з
характерними сезонними перепадами температур. Слов’яни носили верхній
одяг та білизну, кожухи, сорочки, штани, різні головні убори, паски,
рукавиці тощо.
Транспортні засоби, які використовували давні слов’яни, здебільшого були
простими й архаїчними. На далекі відстані пересувалися головним чином
водними мережами за допомогою плотів або різних суден. Судна оснащували
веслами, вітрилами, якорями, баграми тощо. На певних ділянках водних
маршрутів судна перетягували суходолом за допомогою волока. Взимку
користувалися саньми та лижами. Слов’яни активно застосовували й
колісний транспорт, використовуючи як тяглову силу волів або коней. Для
далеких подорожей на візки ставили колеса зі спицями. З їздою верхи
пов’язані давньослов’янські слова сідло та стремена.
В міру розвитку ремесел і транспортних засобів зростало значення
торгівлі. Міжнародний обмін товарами сприяв формуванню міських ринків,
створенню промислових і торговельних центрів. Торговельні відносини
налагоджувалися не тільки всередині слов’янського світу, а й з центрами
тогочасної цивілізації. Так, існував “Янтарний шлях” від Балтики до
Середземного моря; “шлях уздовж Дунаю”, який з’єднував Пів-денно-Східну
і Західну Європу; шлях уздовж Двіни та Дніпра з Балтики до Чорного моря,
“шлях Волгою” тощо.
Торжища (ярмарки) виникали навколо фортець. Розвивалася спеціальна
торгівля, коли купці віддавали перевагу обміну певними товарами. Так,
чільне місце в Центрально-Східній Європі посідала торгівля сіллю. На
ярмарках продавали різні продукти землеробства, свійських тварин, шкіри,
хутра, мед, віск, ремісницькі вироби, рибу тощо.
Слов’яни торгували за усталеними традиціями: продавали рабів-полонених,
купували зброю, прикраси та інші коштовності. Для розрахунків переважно
використовували монети іноземного походження.
ЛІТЕРАТУРА
Артамонов Й. Й. Происхождение славян. Ленинград, 1950.
Державин Н. С. Славяне в древности. Москва, 1946.
Йордан. О происхождении и деянии готов. Москва, 1960.
Константан Багрянородний. Об управлений империей. Москва, 1989.
Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная
история. Москва, 1993.
Русаков М. П.. Славянские древности VI— VII вв. Москва, 1976.
Рыбаков Б. А. Язьмество древних славян. Москва, 1981.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва,
1991-1995. Т. 1, 2.
Фаминицт А. С. Божества древних славян. Санкт-Петербург, 1995.
Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965.
Этноязыковая и этнокультурная история Восточной Европы. Москва, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
