.

Хорвати та Словенці на початку XIX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5403
Скачать документ

Реферат

На тему:

Хорвати та Словенці на початку XIX ст.

Хорвати зустріли XIX ст., як г попереднє, у стані територіальної та
суспільно-політичної роз’єднаності. Загроза втрати національної
самобутності залишалася цілком реальною. Рівень розвитку культури був
відносно невисокий. З 800 тис. жителів тільки близько 20 тис. належали
до дворянства та духовенства, а більшість населення складали феодально
залежні селяни (кріпацтво в Хорватії та Словенії скасували в 1848 p.).

Становище простого народу було дуже тяжким, рівень матеріального
забезпечення низьким. Ще у 1845 р. француз І. Де-спре, який подорожував
по Хорватії, у своїх дорожніх нарисах розповідав про вбогі хатинки без
димарів, про напіводягнених або й зовсім голих дітей та жінок, про
чоловіків, одягнених у якесь лахміття. При цьому представники панівної
верстви мешкали в розкішних палацах, а вдягалися за останньою модою
паризьких та віденських салонів.

У Європі носієм передових ідей та рухів виступала в цю добу буржуазія,
однак на хорватських та словенських землях її ще просто не існувало,
отже нікому було взяти на себе цю місію.

На початку XIX ст. у головному центрі Хорватії — Загребі — налічувалося
всього 10 тис. жителів. Значну частину міського населення складали
іноземці. У Загребі цілі вулиці заселяли італійці, угорці. Все це
негативно позначалося на суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку країни.

У 1809 р. частина Хорватії і Славонії до річки Сави та вся Далмація
ввійшли до складу Іллірійських провінцій наполеонівської Франції, проте
їхнє перебування в новій державі, хоча й надало їм можливість перепочити
від тиску австрійської бюрократичної машини, тривало недовго. Після
Віденського конгресу 1814—1815 рр. землі, загарбані французами,
повернуто Габсбургам, які до того ж розширили свої володіння в Далмації
за рахунок колишніх венеційських територій; під зверхність Відня
потрапив і Дубровник.

Таким чином, у середині другого десятиріччя XIX ст. всі хорватські
області опинилися в складі Австрії, хоча частина з них при цьому була
визнана землями Угорської корони. Незважаючи на те, що всередині імперії
Габсбургів ці області, як і раніше, поділялись адміністративними
кордонами, їхнє об’єднання мало позитивне значення, оскільки давало
можливість забезпечити приблизно однаковий за змістом, формою і темпами
політичний та економічний розвиток.

Протягом 20—40-х років хорвати й словенці відчули на собі всю силу
реакції, що запанувала в Австрії після перемоги над Наполеоном. Для
хорватів ситуація ускладнювалася ще й тим, що черговий наступ на їхні
національні права розпочали мадяри. Мадярський націоналізм у цей період
процвітав і у своїй боротьбі проти австрійського централізму угорці
використовували всі можливі способи, в тому числі й допомогу хорватів,
яких вони прагнули звільнити з-під австрійського впливу й цілком
підпорядкувати собі.

У 1823 р. угорська влада запровадила обов’язкове вивчення мадярської
мови в усіх закладах освіти на території Корони Св. Стефана. Знання
угорської мови відкривало шлях до кар’єри. Це спричинило гостре
невдоволення національно свідомої частини хорватської політичної еліти
та основної маси населення. Не припинялася кампанія, спрямована на
запровадження в Хорватії, Славонії та Далмації угорської мови як
службової. На хорватських землях відтепер ані вчитель, ані чиновник не
міг здобути жодної посади, якщо не володів угорською мовою.

За таких умов у хорватів розгортається рух національного відродження,
вершиною якого став “ілліризм “.

Алгоритм народження рухів національного відродження у різних
європейських народів є однаковим, і хорвати, хоч і з деяким запізненням
та певною національною специфікою, повторили приблизно той самий шлях,
яким рухалися французи, німці, італійці, чехи, поляки, угорці.
Національне відродження в Хорватії розвивалося за схемою, притаманною
майже всім західне- і центральноєвропейським народам, але мало при цьому
певні етнічні особливості й джерела. Серед них — власна культурна
традиція, у ході розвитку якої було закладено підвалини хорватського
духовного життя; діяльність хорватських політиків та громадських діячів,
спрямована на захист хорватського національного буття від загрози
мадяризації; діяльність хорватських просвітників; народна поезія та усна
народна творчість у цілому.

Національне відродження у хорватів перейшло у практичну площину в 30-ті
роки XIX ст., коли до активної діяльності прилучилося нове покоління,
представники якого народилися в основному близько 1810 р. й переважно
походили зі збіднілих дворян, селян і міщан.

У 1830 р. побачила світ книжка головного натхненника й лідера ілліризму
Людевіта Гая (1809—1872), присвячена основам “хорватсько-слов’янського”
правопису. В 1832 р. з’явилася низка публікацій різних авторів (Я.
Драшковича, І. Дер-коса, Д. Раковца та ін.), які продемонстрували
наявність у Хорватії всіх об’єктивних і суб’єктивних чинників,
необхідних для розгортання нового руху.

Організований і до певної міри структурований рух ілліризму розпочався у
1835—1836 рр. Саме в цей час почала виходити перша газета хорватською
мовою — “Даниця хорватська, славонська і далматинська”; з’явилося
“Звернення до читачів” Л. Гая, в якому формулювались ідеї руху; виникла
й закріпилася назва руху — “ілліризм”; активно поширювалась ідея
загальнослов’янської та південнослов’янської єдності тощо. У тогочасній
Хорватії все це нагадувало справжню революцію.

Конкретні історичні умови вимагали від прихильників ілліризму змагатися
передусім у царині культури. Проте, незважаючи на численні публічні
декларації іллірійців, де підкреслювалася саме духовна складова нового
суспільного руху, ілліризм від своїх перших кроків мав виразно
політичний характер.

Спочатку ілліризм являв собою суто літературний рух, спрямований на
захист і відродження хорватської мови та культури шляхом її інтеграції з
мовами та культурами інших південних слов’ян. З перебігом часу всередині
ілліризму виникла окрема течія, представники якої вбачали в боротьбі за
мову та літературу лише засіб для досягнення важливішої мети — успіху в
політичному протистоянні з прибічниками мадяризації.

До ілліризму дуже швидко приєдналася більшість усіх прогресивних,
національне свідомих сил Хорватії. Соціально-віковий склад учасників
руху був далеко не однорідним, хоча його основу становила молодь, яка
належала до різночинної інтелігенції, збіднілих дворянських родів,
чиновництва, офіцерства й навіть селянства. На чільні позиції разом з Л.
Гаєм висунувся представник “старої” генерації хорватських громадських і
літературних діячів — граф Янко Драшкович (1770— 1856), котрий на той
час мав багатий досвід політичної боротьби. Ілліризм поширився в усіх
хорватських областях і проник до Сербії, а також до словенців — у Штірію
і Каринтію — та угорців.

Відчувши небезпеку, правлячий режим взявся до утисків ілліризму й
активістів руху. В 1843 р. заборонено використання терміна “ілліризм”.
Цензура з кожним днем усе жорсткіше ставилася до “іллірійських” видань,
число за числом заарештовуючи “Даницю” та книжкові публікації. 29 липня
1845 р. на площі Св. Марка у Загребі розстріляно мирну демонстрацію.
Тоді загинуло 13 і було тяжко поранено близько ЗО осіб.

Попри репресії, що їх чинили органи державної влади, та взаємні
непорозуміння всередині руху, ілліризм не втратив динаміки розвитку й
проіснував до революції 1848 р., яка принесла хорватам ліквідацію
феодальних відносин і певну демократизацію суспільно-політичного життя.

23 березня 1848 р. баном Хорватії проголошено Йосифа Єлачина, який
відіграв значну роль в історії свого народу. Єлачич зібрав у Загребі
Сабор, що ухвалив низку важливих рішень. Основним із них була вимога
об’єднання під єдиною владою всіх хорватських земель. Рішення Сабора
фактично являли собою програму буржуазно-демократичної революції.

Відень, який саме в цей час боровся з угорським повстанням під проводом
Лайоша Кошута, мусив піти на певні поступки хорватам. Ці поступки
стосувалися як політичних, так і економічних питань, а також проблеми
національного самозбереження. Незабаром Єлачич зі своїми загонами
приєднався до австрійців і у вересні 1848 р., перетнувши річку Драву в
районі міста Вараждин, розпочав бойові дії проти угорських повстанців.
На таке рішення бана підштовхнули не лише поступки Відня, а й політична
програма Кошута, котрий обстоював ідеї угорського дворянського
націоналізму, прагнучи створення “Великої Угорщини” від Карпат до
Адріатики, що суперечило інтересам хорватів.

У самій Хорватії влада практично повністю перейшла до представників
ілліризму, які, за відсутності належного політичного досвіду, не
спромоглися скористатися з особливостей моменту для втілення на практиці
власної програми. Вони передоручили право на прийняття рішень Єлачичу,
котрий у певний момент погодився на компроміс із Габсбургами, вважаючи,
що оптимальним варіантом для його народу стане здобуття якомога ширших
політичних і національних прав, але за умови збереження цілісності
імперії. Доба ілліризму, що тривала майже п’ятнадцять років, скінчилася
для більшості щирих і відданих представників руху відчуттям поразки.
Мало хто з них продовжував активну суспільно-політичну й літературну
діяльність після 1848—1849 рр.

ЛІТЕРАТУРА

Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1955.

Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Лещиловская Й. Й. Иллиризм. К истории хорватского национального
возрождения. Москва, 1968.

Лещиловская Й. Й. Общественно-политическая борьба в Хорватии, 1848—1849.
Москва, 1977.

На путях к Югославии. Москва, 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020