.

Хорватсько-Угорський договір 1868 р. Наступ реакції (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 2460
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Хорватсько-Угорський договір

1868 р.

Наступ реакції.

В імперії Габсбургів після революції 1848-1849 рр. розпочалася доба
політичної реакції. Імператором став молодий франц Йосиф, початок
правління якого ознаменувався десятиліттям (1850-1860 рр.)
найжорстокішого абсолютизму. Хорвати ці зміни відчули найпершими,
причому дуже болісно: було скасовано всі прогресивні інституції, що
виникли на хвилі революційного піднесення; закрито багато періодичних
видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий
прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька
мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії.

З погляду адміністративного підпорядкування Хорватію та Славонію було
відокремлено від Угорщини, й вони дістали статус самостійної частини
імперської “корони”. Хорватам повернули місто Рієку.

Австрійський уряд не відновлював феодальні відносини, але спеціальним
імператорським “патентом” (указом) 1854 р. передбачав відшкодування
дворянству збитків, яких воно зазнало внаслідок звільнення селян і
втрати маєтків. Це відшкодування мало фінансуватися за рахунок
селянства, котре, згідно з указом, зобов’язувалося сплачувати колишнім
господарям вартість одержаної землі.

У 1853 р. Л. Гай, який тоді потрапив у дуже скрутну ситуацію, мусив
продати колишній орган іллірійського руху — “Народну газету”, символ
хорватського національного відродження, — австрійському урядові. Газета
видавалася і згодом, але під іншою назвою: “Імператорська офіційна
народна газе—зета”. Перемога абсолютистського центру здавалася
цілковитою й остаточною.

Період абсолютизму в Австрії скінчився внаслідок поразок імператорських
військ в Італії під Маджентою й Сольферино в 1860 р. Народи Ґабсбурзької
монархії знову отримали деякі права та свободи. Хорвати нарешті здобули
власні органи адміністративного самоврядування, незалежні від угорських.
Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 р. конституцією країни,
обмежувалися права регіональних парламентів — у тому числі й
хорватського Сабору, — а також посилювався вплив центральних органів
влади на ситуацію в регіонах.

Протест хорватів виявився настільки рішучим, що Відень мусив достроково
припинити роботу першого Сабору, скликаного після прийняття конституції
1861 р., й розпустити його. Особливо налякали австрійський уряд заклики
багатьох депутатів до об’єднання південних слов’ян в одній державі, хоча
й висловлені з уточненням, що стосувалося запровадження “особливої унії”
цієї гіпотетичної держави з Австрією.

Наступного разу Сабор зібрався тільки в 1865 р., в надзвичайно складній
ситуації. Політична криза в імперії Габсбургів поглиблювалася,
необхідність її реформування усвідомлювалася більшістю політичних сил.
Дискусії поступово звелися до обговорення основного принципу устрою
держави, до пошуків відповіді на питання, чи залишиться вона унітарною,
чи перетвориться на дуалістичну (вимога мадярів) або федеративну (цю
ідею обстоювали хорвати, котрі вважалися “третім”, після німців і
угорців, народом імперії).

Засідання Сабору (1865) поставили на порядок денний ще одне, надзвичайно
важливе для Хорватії, питання: про існування хорватських політичних
партій, їх на той час сформувалося три: Партія права на чолі з А.
Старчевичем та Є. Кватерником, Народна ліберальна партія Ю. Штроссмайєра
й І. Мажуранича та партія “мадяронів “. Перша з них мала
великохорватську (націоналістичну) орієнтацію; друга виступала за
інтеграцію південних слов’ян під егідою Відня; третя обстоювала переваги
хорватсько-угорського зближення, нехай навіть і за умови втрати
національної своєрідності.

Хорватський Сабор у черговий раз розпущено в 1867 р., коли після поразки
Австрії у війні з Пруссією (1866) Відень підписав австро-угорський
договір, згідно з яким імперія Габсбургів проголошувалася дуалістичною,
такою, що складалася з двох майже рівних у правах частин — австрійської
та угорської.

Вибори до нового Сабору відбулися в 1867 р. й проходили під потужним
адміністративним тиском, що забезпечило перевагу на них “мадяронам”. У
січні 1868 р., після того, як на засіданні новообраного Сабору всіма
правдами й неправдами придушено гострий протест депутатів від Партії
права, з’явилася постанова про визнання австрійсько-мадярського договору
й приєднання хорватських територій до Угорської корони.

Влітку 1868р. делегація Сабору підписала в Будапешті
хорватсько-угорський договір, який визначав основні засади нового
об’єднання двох народів у спільному адміністративно-державному
утворенні. Хорватія, Славонія та Далмація як “Триєдине королівство”
визнавалися окремою частиною Угорщини зі збереженням самоврядування в
адміністративній, шкільній, судовій та церковній галузях. Вищим
законодавчим органом залишався Сабор, до складу якого мали обиратися
представники католицької та православної церков, дворянства, міст і
населених пунктів, а також посланці від селянства (“недворяни” дістали
право обиратися до Сабору після подій 1848 р.).

Виконавчу владу в Триєдиному королівстві очолював бон, який перебував у
Загребі і якого затверджував імператор за поданням угорського
міністра-президента. Повноваження бана обмежувались трьома ділянками:
внутрішні справи, юстиція, віросповідання і народна освіта. Бан був
підзвітний Сабору.

Територія королівства адміністративно поділялася на 8 жупаній, кожну з
яких очолював великий жупан. Сабор мав делегувати 40 депутатів до
нижньої і трьох до верхньої палати угорського сейму. Право на членство у
верхній палаті здобували також 18 представників вищого
хорватсько-славонського дворянства — “магнати” (князі, графи, барони).
Передбачалася участь 12 хорватських депутатів у складі угорської
делегації до центрального парламенту у Відні.

55 % державних прибутків Хорватії мало передаватися до Будапешта, 45 %
залишалося на потреби хорватів з уточненням, що ця сума не могла бути
меншою за 2,5 млн. гульденів.

У Кабінеті міністрів Угорщини запроваджувалася спеціальна посада
міністра у справах Триєдиного королівства. Офіційною мовою в Королівстві
проголошувалася хорватська, що, безумовно, було важливою перемогою
хорватів у боротьбі за національні права, проте не знімало всіх проблем
і не пом’якшувало гостроти загального невдоволення, що запанувало на
хорватських теренах після підписання договору 1868 р.

Це невдоволення пояснювалося тим, що для всіх у Хорватії договір став
документом, котрий перекреслював прагнення як мінімум двох поколінь
борців за національне відродження. Він об’єктивно відкидав хорватів на
багато років назад.

Продовжуючи діяльність, спрямовану на мадяризацію хорватських земель,
угорці намагалися нейтралізувати невдоволення населення та політичної
еліти за допомогою легальних методів — запроваджуючи нові закони, якими
надавалися певні поступки в не дуже принципових питаннях.

У 1873 р. до хорватсько-угорського договору внесено низку змін і
доповнень: кількість хорватських депутатів у мадярському парламенті
збільшено, а мінімальний обсяг хорватського бюджету визначено в розмірі
3,5 млн. гульденів. Крім того, баном Хорватії призначено І. Мажуранича,
котрий мав у своїх земляків великий авторитет. За задумом Відня та
Будапешта, він міг значною мірою посприяти нормалізації стану справ у
Королівстві.

Нормалізації досягти не вдалося, і в 1880 р. Мажуранич пішов у
відставку. Політика мадяризації хорватів тривала й навіть посилилась,
особливо після того, як у 1883 р. баном призначено представника
радикально налаштованих угорських націоналістів — К. Хедерварі, який
залишався на цій посаді до 1903 р.

Урядування Хедерварі характеризувалося постійним політичним, економічним
та культурним тиском, мета якого полягала в подоланні опору національна
свідомих сил, денаціоналізації та мадяризації хорватських земель,
перетворенні їх на звичайні угорські провінції. Інструментами такої
політики виступали свавілля й насильство під час виборів, політичні
утиски інакодумців, цензура тощо.

Політичні репресії застосовувались насамперед до найвизначніших діячів
хорватського національного руху, в тому числі — до лідерів політичних
партій. У 1885 р. ув’язнено А. Старчевича; в 1888 р. Ю. Штроссмайєр
одержав від імператора догану за те, що надіслав до Києва вітальну
телеграму з нагоди святкування 900-річчя хрещення Русі.

Методи залякування та політичного шантажу дали змогу Хедерварі
зруйнувати єдність найбільшої хорватської політичної партії — Народної.
Частина її членів перейшла на бік “мадяронів”, котрі перетворились на
офіційно визнану урядову партію. У такій ситуації прогресивна частина
хорватського суспільства згуртувалася навколо Партії права, яка й надалі
обстоювала хорватські національні інтереси й намагалася парламентськими
методами протистояти діям бана та його оточення, їй це, щоправда,
практично не вдавалося.

В умовах постійного погіршення загальної політичної ситуації в Хорватії
тривали економічні та соціальні перетворення, зумовлені скасуванням
феодальних відносин і становленням капіталізму. Відбувалося соціальне
розшарування суспільства та перерозподіл національного багатства на
користь буржуазії. Характерною особливістю останньої третини століття
стала масова еміграція до Америки, яка в більшості випадків мала
економічний характер.

Наприкінці XIX ст. Хорватія залишалася слаборозвиненою, переважно
аграрною країною. Майже 80 % населення жило з сільського господарства,
тоді як у діяльності, пов’язаній з високим інтелектуальним потенціалом —
медицині, праві, інженерних роботах, — брали участь здебільшого
іноземці. У країні фактично панувало всевладдя бюрократії, багато
чиновницьких посад обіймали угорці та німці, які навіть не володіли
мовою місцевого населення. Промисловість розвивалася низькими темпами,
так само, як і торгівля, що практично цілком опинилася в руках іноземців
— німців, угорців, італійців. Хорватська залізниця належала Угорщині.

ЛІТЕРАТУРА

Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1955.

Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Лещиловская Й. Й. Иллиризм. К истории хорватского национального
возрождения. Москва, 1968.

Лещиловская Й. Й. Общественно-политическая борьба в Хорватии, 1848—1849.
Москва, 1977.

На путях к Югославии. Москва, 1997.

8. Фрейдзон В. Й. Борьба хорватского народа за национальную свободу.
Москва, 1970.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020