.

Соціальна політика держави у сфері праці й трудових відносин (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
298 4045
Скачать документ

Курсова робота

на тему

Соціальна політика держави у сфері праці й трудових відносин

Зміст

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc136882845” Вступ PAGEREF
_Toc136882845 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc136882846” Розділ І. Соціальна політика держави
PAGEREF _Toc136882846 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc136882847” 1.1. Державне регулювання соціальних
процесів PAGEREF _Toc136882847 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc136882848” 1.2. Моделі соціальної політики держави
PAGEREF _Toc136882848 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc136882849” Розділ ІІ. Поточні пріоритети розвитку
соціальної політики держави PAGEREF _Toc136882849 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc136882850” 2.1. Стратегічні завдання щодо подолання
бідності, реформування системи соціального захисту й політики доходів
PAGEREF _Toc136882850 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc136882851” 2.2. Боротьба з безробіттям та напрями
реструктуризації ринку праці PAGEREF _Toc136882851 \h 13

HYPERLINK \l “_Toc136882852” Розділ ІІІ. Система регулювання
соціально-трудових відносин у розвинутих країнах PAGEREF _Toc136882852
\h 17

HYPERLINK \l “_Toc136882853” Висновки PAGEREF _Toc136882853 \h 25

HYPERLINK \l “_Toc136882854” Список використаних джерел PAGEREF
_Toc136882854 \h 26

Вступ

В умовах трансформації економіки України — переходу від
командно-адміністративної власності до приватної, розвитку конкуренції й
підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення.
Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням
суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою
постала проблема забезпечення й підтримки малозабезпечених прошарків
населення.

Актуальність даної теми полягає в тому, що однією з функцій держави є
недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності,
передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян
(безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної
системи.

Об’єктом роботи є соціальна політика держави, її структура, цілі,
об’єкти, суб’єкти та інструменти реалізації.

Метою роботи є дослідження сучасної структури соціальної політики
України, аналіз її стану, характеристика сучасних процесів, що
протікають у соціальній сфері, а також порівняння соціальної політики
держави українського ґатунку з досвідом інших країн світу.

Розділ І. Соціальна політика держави

1.1. Державне регулювання соціальних процесів

Вирішення проблем, пов’язаних з функціонуванням соціальної сфери, є
прерогативою держави як у сталій, так і в перехідній економіці.

Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища,
процеси, види діяльності та об’єкти, що пов’язані із забезпеченням
життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб,
інтересів.

Соціальна політика:

1) діяльність держави щодо створення та регулювання
соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення
добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків
функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості
та соціально-політичної стабільності у країні;

2) система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів
держави з метою узгодження цілей соціального характеру з цілями
економічного зростання;

3) це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів
влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції,
знецінення трудових заощаджень.

Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади
за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на
розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Схематично об’єкти соціальної політики зображено на рис. 1.

Рис. 1. Об’єкти соціальної політики.

Соціальна політика держави включає:

регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов
взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між
роботодавцями і найманою робочою силою);

вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

розподіл і перерозподіл доходів населення;

формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання
соціальних гарантій економічно активній частині населення;

створення системи соціального захисту населення;

забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів
освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального
господарства тощо);

захист довкілля тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що
соціальна політика виступає елементом:

життєздатності суспільства;

стабілізації та розвитку суспільства;

консолідації суспільства.

Завдання та принципи соціальної політики держави зображені відповідно на
рис. 2 і 3.

Рис. 2. Завдання соціальної політики.

Рис. 3. Принципи соціальної політики.

1.2. Моделі соціальної політики держави

Модель розвитку соціальної сфери й соціального захисту в
адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності
соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних
відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень
доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх
основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі
в «натуральному вираженні» (надання безоплатного житла, відпочинку,
соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам;
незацікавленість у особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований
варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту
від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших
доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий
рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш
соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на
задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно
високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%),
акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням
ідеї рівності та солідарності в здійсненні соціальної політики, активною
упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості,
жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту
населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут
соціальна політика тісно пов’язана з державним регулюванням економіки,
яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика
виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими
обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько
50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі
залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики
вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили
(система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування
психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу
між різними суб’єктами у вирішенні соціально-економічних проблем,
виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг
національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як
проміжна між лібералізованою американською й соціально орієнованою
шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж
для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте
нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування й перерозподіл
ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно
рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та
приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття
відповідних законодавчих та нормативних актів;

прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування
соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування,
охорона довкілля тощо);

соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування
індивідуальних грошових доходів населення;

прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль
за їх дотриманням;

державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з
бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

державний вплив на ціни та цінотворення;

обов’язкове соціальне страхування в різних формах;

пенсійне забезпечення;

розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів
і послуг;

підготовка та перепідготовка кадрів;

організація оплачуваних громадських робіт;

соціальне партнерство.

Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими
нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс,
на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими
нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів
громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших
видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя, не нижчий від
прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення
нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я
набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг,
необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб
особистості.

Соціальні норми й нормативи — показники необхідного споживання продуктів
харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми,
медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Система соціального захисту в Україні включає :

пенсії (ПФ, ФСС);

допомога по безробіттю (ФЗ);

система короткотермінових грошових виплат при хворобі, при народженні
дитини (ФСС, ПФ).

Універсальні системи:

програма допомоги родинам з дітьми (ПФ, ФСС, МБ+ДБ);

державні програми дотацій і житлових субсидій (ДБ);

допомога на поховання (ФСС, ПФ, ФЗ, МБ);

державна система охорони здоров’я (МБ, ДБ, ЧФ);

державна система освіти (МБ, ДБ).

соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Система соціальних виплат:

цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по
оплаті);

соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних
центрів).

Розділ ІІ. Поточні пріоритети розвитку соціальної політики держави

2.1. Стратегічні завдання щодо подолання бідності, реформування системи
соціального захисту й політики доходів

Міжнародний досвід доводить, що найбільших успіхів на
постіндустріальному етапі розвитку досягають країни, які надають
першість стратегічним пріоритетам розвитку людського капіталу —
творчого, професійного, освітнього, трудового, фізичного потенціалу
громадян.

За умови входження України в період тривалої депопуляції принципово
важливою є концентрація зусиль передусім на поліпшенні якісного складу
населення, забезпеченні сталого людського розвитку, зокрема через значне
збільшення інвестицій у освіту, охорону здоров’я, формування здорового
способу життя, розвиток ринку праці тощо.

Нагальною необхідністю є перенесення акцентів з допомоги соціально
вразливим верствам суспільства на розвиток ринку праці й максимальне
розширення зайнятості, забезпечення гідної винагороди за працю, на
заохочення економічної активності, прагнення набути високий рівень
професійно-освітньої підготовки.

Політика доходів має трансформуватися у напрямі стимулювання зростання
легально сплачуваної заробітної плати як обов’язкової передумови
фінансової спроможності системи загальнообов’язкового соціального
страхування, передовсім пенсійного. Ефективна трансформація політики
доходів забезпечить істотне підвищення рівня життя широких верств
населення та формування соціальної структури, наближеної до
європейської.

Важливим напрямом трансформації політики доходів є вдосконалення
порядку встановлення мінімальної заробітної плати, поступове підвищення
її рівня до прожиткового мінімуму для осіб працездатного віку (нині він
становить 73%) і запровадження нового соціального стандарту —
мінімальної погодинної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата
виступатиме державною гарантією нижньої межі оплати праці.

Формування системи соціального захисту відбуватиметься на принципах
системності, соціальної справедливості, ефективності та фінансової
обґрунтованості. Стратегічним пріоритетом стане формування
повномасштабної системи соціального страхування. Механізм призначення
страхових виплат має бути абсолютно прозорим і зрозумілим, що сприятиме
заохоченню населення до участі у страхових програмах і до отримання
заробітної плати на легальних правових засадах.

Ключовою складовою є розвиток системи пенсійного страхування, зокрема
шляхом фінансової стабілізації солідарної системи, поступового переводу
пенсій, що призначаються на пільгових умовах або за вислугою років, із
солідарної системи до недержавних пенсійних фондів, якнайшвидшого
запровадження обов’язкової накопичувальної системи та прискореного
розвитку недержавного пенсійного забезпечення.

Поряд з комплексним реформуванням системи охорони здоров’я, необхідним є
поширення медичного страхування, поступове його перетворення на складову
загальнообов’язкової системи. Становлення повномасштабної системи
соціального страхування унеможливить збідніння населення в разі настання
страхової події (втрати роботи, старості, захворювання тощо), сприятиме
легалізації доходів переважної більшості населення країни та водночас
створить потужне джерело довгострокових інвестицій.

Найпершим кроком реформування системи соціального страхування має стати
створення єдиної системи збирання, обліку та контролю за сплатою внесків
шляхом запровадження єдиного соціального внеску. Це дасть змогу
скоротити адміністративні видатки і роботодавців, і страхових фондів,
уникнути дублювання останніми функцій, забезпечити належну прозорість
фінансових потоків. Запровадження єдиного соціального внеску сприятиме й
покращенню підприємницького середовища в Україні та подальшій
легалізації фонду оплати праці.

Усі, хто не зміг забезпечити собі належні засоби існування попередніми
страховими внесками, при необхідності матимуть право на отримання
соціальної допомоги. Проте виплати, що здійснюються у вигляді соціальної
допомоги, визначатимуться бюджетними можливостями держави й будуть
істотно нижчими за ті, що сплачуються на страхових засадах.

Соціальна допомога спрямовуватиметься бідним верствам населення виключно
на адресних засадах з урахуванням сукупного доходу сім’ї. Винятком має
залишитися тільки допомога при народженні дитини, яку з огляду на
надзвичайну важливість підвищення народжуваності та створення рівних
умов догляду за дітьми доцільно надавати на універсальних засадах.

Важливим напрямком перебудови соціальної політики є розширення
повноважень органів місцевої влади щодо надання соціальних послуг. Це
потребує відповідних змін у фіскальних та міжбюджетних відносинах,
забезпечення доступу органів місцевого самоврядування до кредитних
ресурсів та трансформації взаємовідносин місцевої та центральної влади у
поєднанні із контролем з боку громадськості.

2.2. Боротьба з безробіттям та напрями реструктуризації ринку праці

Економічне зростання 2000–2005 рр. практично не позначилося на змінах у
зайнятості населення: загальна чисельність зайнятих збільшилась на 573,2
тис. осіб (2,8%), тоді як ВВП за цей період зріс на 41,1% (у постійних
цінах). Рівень зайнятості населення працездатного віку впродовж
тривалого часу становить 65,5%, і навіть створення протягом 2005 р.
майже 1 млн. робочих місць не призвело до зростання чисельності
працюючих. У міських поселеннях їх кількість навіть скоротилася. Це
зумовлено низькою ефективністю значної частини робочих місць і
необхідністю їх заміни, низьким рівнем оплати праці і, відповідно,
відсутністю попиту на такі робочі місця.

Сучасна структура зайнятості в Україні – як за секторами економіки, так
і за професійним статусом — далека від стандартів економічно розвинених
країн. Найбільша чисельність зайнятих — майже 5 млн. осіб або близько
чверті загальної кількості зайнятих — сконцентрована у сільському
господарстві, мисливстві, лісовому та рибному господарстві. Більше
половини з них працюють в особистих селянських господарствах, де
зберігається патріархальний спосіб виробництва, заснований на простій
фізичній праці. Це свідчить про низьку продуктивність їхньої праці та
неефективне використання трудового потенціалу. Натомість надто низькою є
частка зайнятих у будівництві та обробній промисловості, зокрема у
виробництві машин та устаткування, виробництві електричного та
електронного устаткування, виробництві транспортного устаткування, тобто
у тих видах діяльності, які забезпечують інвестиції в економіку країни.

Не відповідає завданням інноваційного розвитку й професійний склад
зайнятих: від початку виходу з кризи спостерігається перерозподіл
зайнятості на користь некваліфікованої робочої сили (чисельність
представників найпростіших професій зросла на 1,6 млн. осіб або на 43,2%
при скороченні чисельності фахівців і кваліфікованих робітників), що
свідчить про домінування в економіці України застарілих технологій і
відсутність будь-яких інноваційних процесів (рис. 4).

Рис. 4. Зайнятість за професіями (тис. осіб).

Майже п’ята частина зайнятих працює на посадах, що не відповідають рівню
їхньої освіти. Зокрема кожний дванадцятий третій працівник з вищою
освітою в Україні зайнятий на роботах, які такого рівня освіти не
потребують. Зростання обсягів підготовки фахівців із вищою освітою
забезпечується переважно за рахунок спеціальностей економіки та права
(за 2000–2005 рр. їхня кількість збільшилась у півтора разу), тоді як
кількість випускників інженерних спеціальностей, які мають впроваджувати
нові технології у виробництво, збільшилася лише на 8%.

Зменшується пропозиція кваліфікованих представників робітничих професій:
частка осіб з професійно-технічною освітою серед економічно активного
населення скоротилася до 24%. При цьому близько третини економічно
активних осіб не мають професійної освіти, в тому числі 7% не мають
повної загальної середньої освіти.

Через відсутність реальних можливостей знайти гідно оплачувану роботу
значна частина населення працює за кордоном, як легально, так і
нелегально. За експертними оцінками, у середньому за рік за межами
України працюють 2,5–3 млн. наших співгромадян.

Неефективна структура зайнятості віддзеркалює реалізацію моделі
економічного розвитку, яка базується на дешевій робочій силі. Це може
призвести до втрати трудового потенціалу суспільства та деградації
робочої сили.

Відповідно до концепції зміщення акцентів соціальної політики на
забезпечення максимальної реалізації права громадянина на працю та
отримання за неї гідної винагороди, у сфері політики зайнятості буде
здійснений комплекс заходів, спрямованих на удосконалення ринку праці та
системи працевлаштування, випереджаюче зростання зайнятості в малому і
середньому бізнесі, а також у сфері послуг. Ці заходи мають компенсувати
негативний вплив на ринок праці зрушень, що відбуватимуться в структурі
національної економіки під впливом конкурентного середовища та
відповідно до орієнтирів структурної політики України. З метою
законодавчого забезпечення державної політики зайнятості варто прийняти
нову редакцію Закону України «Про зайнятість населення» та затвердити
Державну програму зайнятості населення на період до 2009 р., яка спрямує
органи влади на створення в Україні до 2009 р. 5 млн. нових робочих
місць з гідним рівнем оплати праці.

Серед першочергових заходів:

запровадження системи довгострокових прогнозів попиту на робочу силу за
професіями й формування за результатами прогнозування державного
замовлення на підготовку кваліфікованих кадрів;

розвиток співпраці між навчальними закладами й підприємствами
(роботодавцями) з метою формування, відтворення та збереження кадрового
потенціалу, підвищення його кваліфікації;

запровадження системи підготовки кваліфікованих робочих кадрів на
підприємствах;

гарантування надання першого робочого місця випускникам навчальних
закладів різних ступенів акредитації, підготовлених за державним
замовленням;

розробка механізмів стимулювання підприємців до створення нових робочих
місць;

створення системи тимчасового житла, включаючи мережу гуртожитків з
метою спрощення трудової міграції всередині країни;

формування механізмів стимулювання підприємців до інвестицій у види
економічної діяльності, найбільш важливі для економіки країни;

впровадження моніторингу впливу на рівень зайнятості заходів економічної
політики уряду, зокрема — у сфері лібералізації ринків, цінового
регулювання тощо;

забезпечення на державному рівні захисту інтересів громадян, які
працюють за межами країни;

стимулювання громадян, які працюють за межами України, до повернення.

Розділ ІІІ. Система регулювання соціально-трудових відносин у розвинутих
країнах

Система соціального партнерства почала розвиватися в окремих країнах у
50-х роках і остаточно сформувалася в 60–70 рр. ХХ століття. Нині
найбільш розвинена система соціального партнерства існує у таких
європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія та інших. Менш
розвиненою вона є, наприклад, у США, Японії, Італії. У слаборозвинутих
країнах системи соціального партнерства немає взагалі. Оскільки система
трипартизму існує не в усіх країнах, отже її формування можливе лише за
певних передумов.

Проблема врегулювання соціально-трудових відносин виникла одночасно з
розвитком капіталістичного товарного виробництва, коли власники на
засоби виробництва і наймані працівники остаточно визначилися як
суб’єкти трудових відносин. Оскільки їхні інтереси у соціально-трудовій
сфері не збігалися, постало питання про створення механізму їх
узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий механізм виник
стихійно і обмежувався боротьбою робітників за скорочення тривалості
робочого дня і підвищення заробітної плати. У цьому протистоянні у
робітників було значно менше можливостей, ніж у власників капіталу,
котрих активно підтримувала держава, передусім у визначенні оплати
робітникам і закріпленні у законодавчо-примусовому порядку певної
тривалості робочого дня.

Для власного захисту та з метою протистояння капіталу і «тиску» на
державу робітники почали об’єднуватися, змушуючи таким чином владу
приймати закони, які враховували б і інтереси найманих працівників.
Тобто розвиток капіталізму підштовхнув робітників до об’єднання, проте у
багатьох країнах тривалий час, за законом, заборонялася діяльність
профспілкових організацій.

Лише наприкінці ХІХ ст. профспілки легалізували свою діяльність. У 1868
р. був заснований Британський конгрес тред-юніонів, у 1898 р.
Бельгійська робітнича партія заснувала профспілкові комісії Бельгії, у
1906 р. розпочався організований профспілковий рух у Росії. В США
робітничі організації були законодавчо визнані лише у 30-ті роки ХХ
століття. З розвитком профспілкового руху почали виникати і об’єднання
роботодавців.

Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття в індустріальних країнах поступово
почало формуватися і трудове законодавство. Однак у ХХ столітті потрібно
було майже 50 років, щоб в теорію і практику регулювання
соціально-трудових відносин між найманими робітниками і роботодавцями
увійшло поняття соціальне партнерство. За цей період посилилася
концентрація капіталу, зросли масштаби виробництва, розвинулася
міжнародна кооперація праці та інтернаціоналізація виробництва. За цих
умов страйки робітників обернулися для власників підприємств вже
набагато більшими втратами, ніж раніше.

Крім того, розвинуті капіталістичні країни охопили масштабні політичні,
економічні та соціальні потрясіння, насамперед, світова економічна криза
1929–1933 років та Друга світова війна, внаслідок чого позиції капіталу
були серйозно підірвані, що змусило його шукати шляхи співробітництва з
профспілками.

Тим часом профспілковий рух у цих країнах поступово набирав потужності
та дедалі більше заявляв про себе як про реальну силу, з якою вже не
можна було не рахуватися, чому, зокрема, сприяло посилення міжнародних
позицій СРСР та поширення радянської системи на деякі європейські
країни, а також визвольні рухи в країнах третього світу. Тобто
складалося нове співвідношення сил між найманими робітниками та
роботодавцями.

Водночас змінювалася і роль держави. У першій половині ХХ ст. за умов
посилення концентрації виробництва, ускладнення економічних зв’язків,
загострення соціальних проблем, мілітаризації економіки тощо відбулося
розширення економічних функцій держави. Держава активніше почала
втручатися в регулювання економічних і соціальних відносин. У багатьох
країнах Західної Європи і США під тиском лівих сил і профспілок набуло
розвитку соціальне законодавство. Після Другої світової війни
сформувалася ідеологія держави всезагального благоденства (Welfare
State).

До державної політики соціального благоденства у 40–50 рр. ХХ століття
входили програми досягнення високого рівня життя населення шляхом
створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового
будівництва, програм соціального захисту, регулювання мінімального
розміру заробітної плати тощо. Пізніше вони були доповнені
демографічними, екологічними та іншими програмами. У програмних
документах багатьох політичних партій, а також конституціях ФРН, Франції
та Іспанії з’явився термін соціальна держава.

За ідеологією «держави всезагального благоденства» і «соціальної
держави», соціальна політика дає змогу стабілізувати суспільство,
залагодити конфлікти та досягти утвердження солідарності й партнерства.
Саме у післявоєнний період у деяких країнах Західної Європи завдяки
зусиллям держави було розроблено та затверджено систему мінімальних
стандартів соціального забезпечення громадян, гарантованих державою.
Підсумком цієї діяльності держави стала досить чітка фіксація тієї
частини соціально-трудових відносин (мінімальна заробітна плата, середня
тривалість робочого тижня, відпусток, розміри соціальної допомоги тощо),
в яких держава виступала гарантом. Одночасно держава визначила сферу, де
соціально-трудові питання могли стати предметом переговорів найманих
робітників і власників капіталу (питання оплати праці, зайнятості,
соціального забезпечення, що встановлюються понад гарантований державою
мінімум). Завдяки зусиллям держави у більшості європейських країн було
створено національні соціально-економічні ради, до складу яких входили
представники об’єднань підприємців, профспілок та держави.

Створення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП) та її
цілеспрямовані зусилля зі сприяння впровадження в практику регулювання
соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли
роль своєрідного каталізатора розвитку системи соціального партнерства.
МОП напрацювала близько двох десятків конвенцій та рекомендацій,
реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм
колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Становленню нової системи регулювання соціально-трудових відносин у
промислово розвинутих країнах сприяв також розвиток у післявоєнний
період інститутів громадянського суспільства, формування і розвиток
демократичних процедур прийняття рішень як на рівні суспільства загалом,
так і на рівні окремих підприємств. Як свідчить досвід цих країн, тільки
тоді, коли діють розвинуті демократичні процедури прийняття рішень на
рівні суспільства, існує ефективний зв’язок між керівництвом країни та
її населенням. У цьому випадку уряд реагує на критичні виступи трудящих,
а трудящі можуть сподіватися, що їхні виступи не будуть марними. З
другого боку, наявність демократичної правової держави є гарантією, що
роботодавці, у випадку порушення зобов’язань, зафіксованих у колективних
договорах з робітниками, нестимуть повну відповідальність за їх
невиконання.

Таким чином, існуюча система регулювання соціально-трудових відносин у
промислово розвинутих країнах стала результатом тривалого економічного і
соціально-політичного розвитку. А об’єктивними передумовами цього
процесу стали, насамперед:

посилення концентрації та централізації капіталу, зміна форм організації
праці і взаємовідносин найманих робітників і роботодавців у процесі
виробництва;

посилення згуртованості робітників та профспілкового руху; активна
соціальна політика держави;

розвиток демократичних процедур управління суспільством;

конкретно-історичні умови (економічні наслідки Першої і Другої світових
воєн, світова економічна криза 1929–1933 рр., «холодна війна», досвід
радянської системи у галузі розв’язання соціальних проблем тощо), котрі
значно прискорили процес формування соціального партнерства.

Усі ці чинники й сприяли виникненню нової форми регулювання
соціально-трудових відносин — соціального партнерства.

Незважаючи на зміни, що відбулися в економічній та соціальній сферах
сучасного західного суспільства, суперечності інтересів найманих
працівників і роботодавців зберігаються, як існують і класові
розбіжності.

На думку багатьох експертів, сучасний капіталізм уже не є капіталізмом у
класичному його розумінні. Це нове суспільство, де є рівноправні
партнери, які можуть домовитися між собою у випадку виникнення
непорозумінь. Завдяки зусиллям соціал-демократичного руху відбулися
істотні зміни в соціальній і політичній структурах сучасного
суспільства. Класові відносини змінили відносини між соціальними групами
і прошарками, інтереси яких хоча і відрізняються, але не докорінним
чином. У стратегічному плані ці інтереси збігаються і пов’язані зі
збереженням і розвитком ринкового господарства. Що стосується поточних
інтересів, то у випадку, коли вони не збігаються, ці інтереси можуть
бути узгоджені через систему соціального партнерства.

У такому розумінні соціальне партнерство — це найпривабливіша форма
регулювання соціально-трудових відносин, що забезпечує мирну еволюцію
суспільства у такий його стан, де класовий конфлікт перетворюється на
конфлікт між організаціями-профспілками і об’єднаннями роботодавців.
Головною умовою формування партнерських відносин при цьому є збіг цілей
найманих працівників та власників підприємств. Якщо це відбувається на
рівні перспективної мети, можливе тривале і досить стійке партнерство;
якщо на рівні приватних цілей — таке партнерство буде тимчасовим. Але в
будь-якому разі соціальне партнерство неможливе без збігу цілей. Наймані
працівники і роботодавці — це сторони одного цілого і вони не можуть
існувати один без одного. Якщо навіть між ними виникають конфлікти, то в
інтересах обох сторін знайти дієві засоби їх своєчасного та ефективного
вирішення.

Але є й інша точку зору, згідно з якою сучасний капіталізм за своєю
сутністю ніяк не відрізняється від капіталізму минулого століття. Наявна
приватна власність на основні засоби виробництва, а тому зберігається
антагонізм інтересів найманих працівників і власників підприємств.
Перебороти конфлікт інтересів у рамках ринково-капіталістичного типу
господарства неможливо еволюційним шляхом через реформи та переговори. У
такому розумінні соціальне партнерство — це лише одна з форм узгодження
протилежних інтересів найманих працівників і роботодавців. Тому
переговорний процес не може не бути неконфліктним. І навіть коли
сторонам вдається домовитися, така домовленість має компромісний
характер. Досягти ж компромісу можна лише за умови відносної рівності
сторін. Але ведення переговорів і укладання колективного договору не
знімає суперечностей між інтересами власників капіталу і найманих
працівників. Разом з тим соціальне партнерств є умовою політичної
стабільності і соціального примирення в суспільстві.

Укладання колективних договорів і угод — важливий елемент соціального
партнерства. Але соціальне партнерство не зводиться лише до цього, воно
є більш складним поняттям, це певна ідеологія, яка розкриває характер
взаємовідносин двох класів у суспільстві — класу власників і класу
робітників. І від того, яке соціально-економічне становище ці класи
посідають, як визначається їхня роль у суспільстві, який є рівень збігу
інтересів цих класів, можуть формуватися і різні уявлення про те, що
таке соціальне партнерство.

Тому недостатньо визначати соціальне партнерство як метод узгодження
інтересів найманих працівників і роботодавців, яке здійснюється за
посередницької ролі держави і виявляється в укладанні колективних
договорів і угод. Скоріше, соціальне партнерство — це механізм
цивілізованого вирішення соціально-трудових конфліктів та усунення
суперечностей між інтересами робітників і власників, суспільний договір
між найманими працівниками і роботодавцями на основі реалізації прав і
інтересів сторін.

За цих умов держава поступово втрачає свій класовий характер і
перетворюється на соціальну державу, ідея соціального миру стає головною
ідеологією соціального партнерства. Соціальне партнерство орієнтує
робітничий рух на поліпшення свого становища без докорінної перебудови
ринкового суспільства.

Щодо власників капіталу, то їхні інтереси спочатку мали б пов’язуватися
з соціальним партнерством, але воно їм не було потрібне. Маючи
економічну владу та всі необхідні засоби (кошти, політичну та судову
владу, засоби масової інформації тощо) власники капіталу були спроможні
диктувати робітникам свої умови, змушуючи останніх з ними погоджуватися.

Капітал, якщо і йшов на поступки, то лише у виняткових випадках,
наприклад, коли до цього його спонукали певні обставини. У ХХ ст. такими
надзвичайними обставинами стали, зокрема, Велика депресія 1929– 1933
рр., Друга світова війна, нафтова криза 1973–1975 рр. тощо. Ці масштабні
події послабили позиції капіталу і змусили його йти на співробітництво з
робітничим і профспілковим рухом. Завдяки переговорам з робітниками у
рамках системи соціального партнерства власникам капіталу після Другої
світової війни вдалося значно мінімізувати свої економічні втрати та
убезпечити себе в окремих випадках від повного банкрутства.

Підбиваючи підсумки, можна дійти висновків, що:

соціальне партнерство — це ідеологія співробітництва найманих
працівників з власниками капіталу, коли перші не посягають на основи
існуючого ладу, а намагаються шляхом реформ і переговорів поліпшити своє
становище;

система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за
певних умов: коли економіка розвивається, а держава проводить активну
соціальну політику в інтересах більшості населення; коли розвиненими є
парламентські форми демократії та інститути громадянського суспільства,
що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп; коли
організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і
користуються авторитетом у суспільстві.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері
соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів і
завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто
колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин є
невід’ємною характеристикою системи соціального партнерства.

Будь-який колективний договір фіксує домовленість сторін з питань
розміру заробітної плати та інших грошових виплат; індексації заробітної
плати і доходів; грошових компенсацій за роботу в нічний час або
святкові дні; зайнятість та перекваліфікацію; тривалість робочого дня,
робочого тижня та оплачуваної відпустки; умов та охорони праці; основних
обов’язків сторін (адміністрації і робітників); контролю за виконанням
колективного договору. Зміст колективних договорів може і змінюватися.

У багатьох країнах система соціального партнерства реалізується через
укладання не тільки колективних договорів на підприємствах, а й угод на
рівні суспільства загалом або на рівні окремих регіонів (вертикальна
система договорів і угод). Такі угоди укладаються між організаціями, що
представляють найманих працівників, об’єднаннями роботодавців і
державою. На рівні суспільства предметом переговорів стають основні
напрями соціально-економічної політики держави, включаючи розробку
показників соціального добробуту нації, системи соціальних гарантій для
всіх прошарків населення, а також заходів із захисту інтересів суб’єктів
трудових відносин.

Висновки

З розвитком економіки, стабілізацією грошової, кредитно, фіскальної,
валютної сфери в Україні відбувається становлення й розвиток соціальної
політики держави. Разам з трансформацією економіки відбувається
створення системи соціального захисту населення з метою компенсації
негативних проявів ринкової економіки. За роки незалежності розроблено й
впроваджено в дію політику соціального захисту, страхування та
забезпечення населення. Створено необхідні умови для нормального її
функціонування, для постійного доповнення й удосконалення.

Але разам з цим в соціальній сфері виявляються риси її недосконалості та
невідповідності сучасним потребам людей (це стосується співвідношення
між мінімальною заробітною платою, розміром пенсій, стипендій та
прожитковим мінімумом).

Тому перед державою стоять першочергові завдання переходу від надання
пільг та дотацій до адресної грошової допомоги, створення умов для
досягнення розмірів середньої заробітної плати до розмірів прожиткового
мінімуму, розширення мережі недержавних пенсійних фондів поряд з
основним державним, проведення зваженої політики у сфері регулювання
оплати праці, ринку праці та всієї сфери соціального забезпечення.

Список використаних джерел

Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки — К.:
Знання-Прес, 2002. — 214с.

Доповідь Президента України Віктора Ющенка «Про внутрішнє і зовнішнє
становище України у 2005 році».

Закон України «Про колективні договори та угоди».

Закон України «Про об’єднання громадян».

Закон України «Про організації роботодавців».

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. — К.: Академія,
2003. — 107с.

Мельник А.Ф. державне регулювання економіки. — К.: Знання, 1994.-358с.

Михеев В.А. Основы социального партнерства: теория и политика. — М.,
2001. — С. 297.

Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії. Закон
України від 5.10.2000 р , № 2017 – ІІІ // www.rada.org.ua

Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. — М.: Мысль,
1996. — С. 208.

Социальная политика: учебник /Под общ. ред. Н.А. Волгина. — М.: Экзамен,
2002. — С. 736.

Спікер П. Соціальна політика: теорії та підходи. — К.: Фелікс, 2000. —
400с.

Стратегія заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню.
Затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 2.03.2002 р. № 253 //
www.rada.org.ua

Толкунова В.Н. Трудовое право. М., 2002. — С.313.

PAGE

PAGE 26

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020