Реферат на тему:
Основні шляхи залучення іноземних інвестицій в економіку України
Надходження інвестицій в економіку держави чи регіону є фактором
однозначно позитивним. Звичайно, внутрішні інвестиції виглядають
набагато привабливіше, ніж зовнішні, адже вони не обтяжені тими багатьма
проблемами і незручностями, що пов’язані з експансією західного
капіталу. Але факт залишається фактом: сьогодні в Україні (як і в
більшості постсоціалістичних країн) спроможність акумулювання внутрішніх
інвестиційних ресурсів є значно нижчою, ніж у країнах Західної Європи чи
США. Отже, ми виходимо з наявних можливостей, які теж мають немало
позитивів.
Переваги іноземного інвестування для України проявляються в наступному:
створення додаткових та збереження існуючих робочих місць; активізація
підприємницької діяльності; залучення сучасних технологій і „ноу-хау”;
сприяння виходу на світові ринки.
В минулому році Україна продемонструвала успіхи в залученні іноземних
інвестицій, про що свідчить їх позитивна динаміка. За даними Державного
комітету статистики, у 2004 році прямі іноземні інвестиції (ПІІ)
збільшились на 23% і станом на 1 січня 2005 року досягли 8 353, 9 млн
дол. або 177 дол. на одного жителя (Табл.1). У 2003 році прямі іноземні
інвестиції зросли на 21,7 %. В цілому у 2004 році в економіку України
було залучено 1, 9303 млрд. дол., в той час як річна потреба в них
складає 8-10 млрд. дол. З країн СНД надійшло 80,2 млн дол. або 4,2 % від
загального обсягу. Обсяг капіталу, вивезеного нерезидентами з України,
складає 472,7 млн дол.
Таблиця 1. – Прямі іноземні інвестиції в Україну
Обсяги прямих інвестицій
на 01.01.2005 (наростаючим підсумком з початку інвестування), млн дол.
США У %
до підсумку
Усього 8353,9 100,0
у тому числі:
Сполучені Штати Америки 1152,8 13,8
Кіпр 1035,9 12,4
Сполучене Королівство Великобританія 893,8 10,7
Німеччина 635,0 7,6
Нідерланди 551,4 6,6
Віргінські, Британські острови, 543,0 6,5
Російська Федерація 459,5 5,5
Швейцарія 409,3 4,9
Австрія 342,5 4,1
Польща 192,1 2,3
Інші країни 2138,6 25,6
Аналізуючи структуру ПІІ, можна пересвідчитись, що майже третину всіх
інвесторів складають офшори, які являють собою український капітал, який
повертається в країну, тобто капітал потенційних інвесторів.
Іноземні інвестиції нерівномірно розподіляються по регіонах України.
Найбільш привабливими для іноземних інвестицій виявились місто: Київ –
2684,1 млн дол. (3768 підприємств і 32,1 % обсягу іноземного капіталу),
Дніпропетровська – 778,6 млн дол. (640 і 9,3 %), Київська – 511,5 млн
(331 і 6,1 %) і Одеська – 507,3 млн дол. (648 і 6,1 %) області. Прямі
іноземні інвестиції надійшли з 116 країн світу і вкладені у 10542
підприємства України. Основними формами залучення іноземних інвестицій у
2004 році були грошові внески, які становили 1195 млн дол. (61,9 %
вкладеного обсягу), внески у вигляді рухомого чи нерухомого майна –
566,7 млн дол. (29,4 %).
Не зважаючи на всі кількісні та якісні перетворення, Україна й досі
сприймається іноземними інвесторами як несприятлива для інвестування
держава. Головними причинами такої ситуації є:
1) Нестабільність політичної ситуації в Україні. Особливо цей фактор
важливий для великих ТНК з Німеччини, США, Великобританії, які не тільки
ведуть свою господарську діяльність, але певним чином відображають
політичну позицію найвпливовіших країн світу.
2) Недоліки законодавства в сфері інвестування та підприємництва.
Недостатнє правове забезпечення, зокрема з питань платежів до бюджетів
всіх рівнів та централізованих фондів спеціального призначення. Ця
нестабільність стала причиною виходу з українського ринку багатьох
потужних компаній, які вже звикли до правил гри в недосконалому
правовому полі, але й вони не могли передбачити, що процес такого
пристосування стане нескінченим;
– відсутність системи регламентації перевірок підприємницької
діяльності;
– тривала процедура реєстрації і отримання необхідних сертифікатів,
неоднозначне тлумачення різними гілками влади законодавчих актів, які
постійно змінюються;
– недосконала система розгляду справ у господарських судах і несвоєчасне
виконання їх рішень;
– невідповідність, у ряді випадків, між законодавчими актами і
підзаконними нормативними актами;
– відсутність дієвого механізму правового захисту інвесторів від
боржників і недоброчесних партнерів.
3) Стандарти. Невідповідність податкової та бухгалтерської систем
міжнародним стандартам породжує велику кількість непорозумінь іноземних
інвесторів з українськими партнерами в процесі їх спільної діяльності;
невизнання сертифікатів ЄС, яке значно ускладнює і уповільнює рух
імпортної продукції; обтяжлива система сертифікації.
4) Податки. Високий рівень і велика кількість податків позбавляє державу
конкурентних переваг при залученні іноземних інвесторів. Одним з
найгостріших є питання своєчасного повернення раніше сплаченого ПДВ
податковими органами. Також відзначається нестабільність економічної і
податкової політики, її залежність від організаційних змін на урядовому
рівні. Умови оподаткування інноваційно-інвестиційної діяльності не
стимулюють її розвиток.
5) Інформаційна ізольованість і велика кількість міфів. Ділові кола на
„заході” не достатньо обізнані в інвестиційній привабливості української
економіки. Натомість існує велика кількість недостовірної або
перебільшено негативної інформації стосовно політичної, економічної,
соціальної та криміногенної ситуації у нашій державі.
7) Митні бар’єри. Високі ставки мита на ввезення при надходженнях
іноземних інвестицій в Україну, непорозуміння з митними органами при
визначенні митної вартості товарів, способу нарахування мита та акцизних
зборів.
8) Недостатньо розвинута інфраструктура бізнесу. Відсутність потужної
страхової компанії, яка б покривала комерційні ризики під час реалізації
особливо масштабних інвестиційних проектів; обмеженість довгострокових і
недорогих банківських ресурсів; відсутність швидкісного транспортного
сполучення з промисловими та сировинними центрами.
Стосовно причин недостатності надходжень іноземних інвестицій в
інноваційні проекти, то слід зазначити, що сучасний стан технологічного
розвитку виробництва в Україні не відповідає вимогам створення та
функціонування в ній інноваційної моделі економіки. Переважна кількість
галузей виробництва має низький технологічний уклад‚ морально та фізично
зношене обладнання, застарілі технології. Це не забезпечує
конкурентоспроможність продукції та послуг на зовнішньому і внутрішньому
ринках, матеріальних основ для підвищення життєвого рівня населення‚
його добробуту‚ а також не створює науково-технічні та економічні
передумови європейської інтеграції вітчизняної економіки. Основна
причина такого стану полягає в низьких темпах інноваційної діяльності в
галузях виробництва та на підприємствах.
Відчутним недоліком теперішньої інноваційної політики в Україні є
намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери.
В Україні вже накопичено значний негативний досвід запровадження таких
„широких” систем стимулювання у науково-технологічній сфері. Попередні
спроби введення спеціальних систем стимулювання науково-технічної та
інноваційної активності постійно наштовхувалися на інституційну
непідготовленість їх впровадження – досить швидко надані пільги ставали
не стимулюючим виключенням, а правилом для багатьох‚ і починали
перевищувати бюджетні можливості держави‚ що призводило до скасування
цих пільг.
Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним
фактором довгострокового соціально-економічного розвитку‚ всі розвинуті
держави мають так звану „національну інноваційну систему”‚ що являє
собою комплекс інституційних‚ правових та економічних заходів щодо
стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення
національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної
конкурентоспроможності як на внутрішньому‚ так і на зовнішніх ринках [1,
c.150].
Основними причинами‚ що стримують комерціалізацію науки через
інноваційну діяльність‚ є відсутність фінансування та коштів у
замовників науково-технічної продукції‚ високі кредитні ставки та великі
витрати‚ що пов’язані з нововведеннями. Інноваційна сфера не стала
привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів.
Недосконалою є також система управління інноваційною діяльністю та
методи економічного стимулювання найбільш ефективних напрямків
технологічного розвитку‚ відсутня методологія визначення технологічних
пріоритетів‚ що відповідала б ринковим вимогам господарювання.
Усунення причин низького надходження іноземних інвестицій, в тому числі
і в інноваційну сферу, потребує удосконалення законодавчої та
нормативно-правової бази щодо управління інноваційним розвитком
виробництва в країні з визначенням законодавчих основ прямої та непрямої
фінансової підтримки пріоритетних науково-технічних розробок та
суб’єктів ефективної інноваційної діяльності, у тому числі ефективних
„лідерів” структурних технологічних змін. Для цього потрібно:
– удосконалити систему фінансування науково-технічної та інноваційної
діяльності на основі, насамперед, розширення масштабів розвитку та
фінансового забезпечення програмно-цільового управління
науково-технічним розвитком‚ підвищивши частку бюджетного фінансування
програм з цією метою до 50% і завдяки цьому – роль ДНТП в економіці
країни. Водночас доцільно зосередити науково-технічний та ресурсний
потенціал країни на розробці обмеженої кількості державних
науково-технічних програм (18–20) з вирішенням, головним чином,
науково-технічних проблем світового рівня (енерго- і
матеріалозбереження‚ біотехнологій‚ інформатики, імпортозамінюючих
матеріалів та речовин‚ екології і здоров’я людини)‚ сформулювавши назви
відповідних напрямків НТР та концепцій програм;
– впорядкувати державну звітність та контроль за результатами
інноваційної діяльності, у тому числі реалізації пріоритетних її
напрямків на основі результатів виконання державних програм і напрямків
міжнародного трансферу технологій з урахуванням критеріїв технологічної
безпеки країни.
Особливої уваги в державній організаційно-правовій та економічній
підтримці потребує розвиток інфраструктури науково-технічної діяльності
та ринку технологій‚ а також ліцензійна торгівля‚ державне страхування
ризиків інвестиційних проектів і створення сприятливих умов для роботи
венчурних компаній.
Слід зазначити, що Україна в порівнянні з найбільш економічно
розвиненими країнами світу має досить високий рейтинг у забезпеченості
сільгоспугіддями, трудовими ресурсами та науковим потенціалом. Це
створює, потенційно, досить хороші можливості українським виробникам для
отримання конкурентних переваг на світовому ринку.
Але використання цих можливостей на сьогодні вкрай незадовільне. Саме
тому в Україні визначення оптимального вектора структурних змін має
посісти належне місце в заходах економічної політики, враховуючи, що її
метою буде підвищення конкурентоспроможності виробництва. Якщо критерієм
оптимальності стане конкурентоспроможність, то завдання зводиться до
визначення пріоритетних галузей і виробництв, які можуть в
короткостроковій перспективі отримати конкурентні переваги, спираючись
на національні умови.
Основною метою структурного реформування економіки є створення
повноцінних суб’єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно
функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти
конкурентноспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків.
До основних складових економічної системи, які потребують структурного
реформування належать структура факторів відтворення, галузева
структура, цінова структура, секторальна структура, структура зовнішніх
та внутрішніх зв’язків, регіональна структура, структура виробництва та
споживання, структура інвестицій тощо.
Першочергові структурні реформи, які тісно пов’язані між собою, повинні
проходити цілим пакетом. При тому, що одним із основних напрямків
структурного реформування економіки на сьогодні є приватизація, її
успішне проведення потребує вирішення питань дерегуляції, контролю
витрат, запровадження механізму банкрутства, посилення платіжної
дисципліни, покращення інвестиційного клімату, забезпечення нормального
функціонування підприємств у ринкових умовах, встановлення системи
раціонального використання ресурсів тощо.
Основним результатом здійснення структурного реформування економіки, має
стати створення гнучкої, орієнтованої на експорт, конкурентноспроможної
на міжнародних ринках економіки, в основі якої була б ініціатива
приватного сектора і динамічна, орієнтована на пріоритети держави з
впровадженням найсучасніших виробничих технологій, результативна участь
іноземного капіталу.
Сьогодні процес структурного реформування як в Україні, так і в інших
постсоціалістичних країнах відбувається дуже специфічно. Тому що
вирішальне значення для зміцнення позицій у конкурентній боротьбі має
здатність до самофінансування; в короткостроковій перспективі єдиною
можливістю підвищення продуктивності є заходи із заощадження витрат та
зміни організаційної структури. У середньостроковій перспективі можна за
допомогою навіть невеликих обсягів інвестицій досягти значного прогресу
у підвищенні продуктивності. Зміна структури економіки розуміється як
створення нових самостійних підприємств, здатних приваблювати
інвестиційний капітал. Тобто йдеться не про модернізацію існуючих
підприємств, а про перетворення їх на велику кількість підприємств, що
відповідають вимогам ринку та можливостям фінансування.
Іноземні інвестори, не дивлячись на привабливість України для
інвестиційних цілей завдяки великому ринку, високому рівню освіти
населення, сприятливій структурі кваліфікації робочої сили, центральному
положенню в Європі, розгалуженій інфраструктурі, можливостям інвестувати
практично в усі сфери економіки, поки що не поспішають взяти активну
участь у її структурному реформуванні та задовольнити потребу у
фінансуванні українських підприємств.
Серед першочергових заходів щодо активізації іноземних інвесторів у
напрямку фінансування інноваційного компоненту структурного реформування
економіки, необхідно розробити надвідомчу політику сприяння інвестиціям
у цій сфері, яка має бути обов’язковою для всіх державних і недержавних
установ. Як на середню, так і на довгострокову перспективу необхідно
поліпшити умови інвестиційної сфери, при тому залишаючи їх стабільними.
При розробці такої політики, перевагу слід надавати інвесторам,
співробітництво з якими надасть можливості не тільки кооперації у
впровадженні та реалізації інноваційних проектів в Україні, а й
сприятиме експорту її наукових і технологічних досягнень.
Слід зазначити, що відповідно до світової практики, найбільш ефективним
шляхом залучення іноземних інвестицій для підтримки інноваційної
діяльності є встановлення сталих зв’язків з венчурними компаніями у
зарубіжних країнах. Тому вже сьогодні необхідно розповсюджувати серед
них інформацію про можливість реалізації конкретних інноваційних
проектів в Україні та її досягнень щодо створення стабільного
нормативного поля для розвитку інноваційної діяльності в Україні.
Таким чином, виходячи із реалій сьогодення, іноземні інвестиції є
сьогодні тим ресурсом, який, у всякому разі в найближчій перспективі,
може найбільш вагомо сприяти підвищенню ефективності функціонування
українських підприємств, а відтак і розвиткові відповідних територій і
міст, поліпшенню соціального захисту громадян. Підтвердженням цьому є
тісна кореляція між іноземними інвестиціями, залученими країнами
Центрально-Східної Європи та показниками їх економічного розвитку.
Література:
1 Пузанова Г.І. Державне регулювання іноземного інвестування в Україні
// Правова держава: Щорічник наукових праць інституту держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України. Вип. 9. – К.: „Інюр”, 2000, – с.
148-153.
2 Практичні аспекти інвестиційної політики на місцевому рівні / Інститут
Реформ. – К., 2003. – 48 с.
3 Роль регіональної та місцевої влади у процесі залучення іноземних
інвестицій / Інститут Реформ. – К., 2003. – 59 с.
4 Соснюк О. Актуальні тенденції та перспективи внутрішнього і
зовнішнього інвестування в економіку України // Український регіональний
вісник. – 2000. – № 5.
5 Стратегія допомоги Україні на 2004-2007 роки // Світовий банк. – К.:
„Видавничій дім „Козаки”, 2003. – 52 с.
6 Фомін С. Чи потрібні нам іноземні інвестиції? // Політика і час. –
2001. – №3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
