Реферат на тему:
Концепція сталого розвитку та проблеми функцій сучасних держав
Нагальним завданням, що стоїть нині перед цивілізацією, є проблема
екологічної безпеки на планеті. Одним з шляхів її розв’язання може бути
Концепція сталого розвитку суспільства, ідея якої була започаткована в
діяльності ООН [1] і дала розвиток великій кількості досліджень у галузі
структури, функцій, динаміки та інтеграції даної теорії в світовий
соціальний та економічний простір.
Але в цих дослідженнях звернута недостатня увага на питання ролі держави
в реалізації концепції сталого розвитку.
Перехід світового співтовариства до стану “сталого розвитку” потребує
серйозних змін у протіканні багатьох планетарних процесів. Досягти їх
можна тільки погодженими діями. Тому чільне місце при створенні даної
концепції займають дослідження, пов`язані з визначенням цілей,
відповідних рішень і завдань.
Проблема, що розглядається в статті, базується на ідеях праць М.
Моїсеєва, В. Данилова-Данільяна, А. Урсула, Є. Гірусова, Г. Платонова,
К. Лосєва, В. Крисаченка, М. Хилька, Ю. Шемшученка, Д. Медоуза, А.
Печчеї, А. Гора.
Разом з тим існують різночитання базисних положень концепції, особливо в
галузі взаємозв’язку функцій економіки, екології й права. Це потребує
постійного переосмислення реалій, глобальних процесів, їх аналізу в
нових і передбачуваних умовах.
Мета дослідження полягає у розгляді трьох основних складових стабільного
розвитку, а саме: економічної, соціальної, екологічної у їх
діалектичному взаємозв’язку. Також зроблена спроба довести, що перехід
до сталого розвитку неможливий без змін функцій держави, без зміни і
удосконалення законодавства.
Для реалізації сформульованої мети поставлені та розв’язані такі
завдання:
– показати, що тільки в узгодженому розвитку суспільства, економіки та
природи можливий перехід до сталого розвитку;
– проаналізувати функції сучасних держав з погляду ідеї сталого
розвитку;
– дослідити сутність екологічної функції держави.
Термін “сталий розвиток” був уведений у науковий обіг Міжнародною
комісією з оточуючого середовища і розвитку (Комісія Брунтланд) у 1987
році. Під сталим розуміється такий розвиток, який задовольняє потреби
сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь
задовольняти свої потреби.
У нашому розумінні, сталий розвиток включає в себе два ключових
взаємопов`язаних поняття:
1. Поняття потреб, в тому числі пріоритетних (необхідних для існування
найбідніших верств населення);
2. Поняття обмежень (обумовлених станом технології і організацією
суспільства), які накладаються на здатність оточуючого середовища
задовольняти нинішні та майбутні потреби людства.
Головним завданням сталого розвитку багато авторів [1] вважають
задоволення людських потреб і прагнень. Важливо зазначити, що сталий
розвиток потребує задоволення найбільш важливіших для життя потреб усіх
людей і надання їм можливості задовольняти свої прагнення до кращого
життя в рівній мірі.
Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:
1. Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого
характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз,
не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої
потреби.
2. Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів,
відносні. Вони пов`язані з сучасним рівнем техніки і соціальної
організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.
3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати
можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього
сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних
причин виникнення екологічних та інших катастроф – злидні, які стали у
світі звичайним явищем.
4. Необхідно погодити стан життя тих, хто користується надмірними
засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями
планети, зокрема відносно використання енергії.
5. Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим
потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.
В літературі підкреслюється динамічний характер сталого розвитку, що
цілком закономірно. Відзначається, що він являє собою не незмінюваний
стан гармонії, а скоріше процес змінний, в якому масштаби експлуатації
ресурсів, напрямок капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку та
інституційні зміни погоджуються із нинішніми і майбутніми потребами [1].
Існуючий підхід до концепції сталого розвитку вироблявся протягом
декількох десятиліть: він заснований на досвіді в галузі розвитку,
накопиченого за цей час.
Виникненню і розробці концепції сталого розвитку багато в чому сприяла
діяльність, що проводилася в рамках Римського клубу. Великий поштовх в
цьому напрямку дала робота “Ліміти росту”, вона привернула велику увагу
до глобальних екологічних проблем [2].
Сучасні екологічні проблеми, які примусили звернути на себе увагу і
викликати до життя концепцію стабільного розвитку, в деякій мірі
породжені відставанням економічної думки. Ні класики економічної науки,
починаючи з А. Сміта, ні наступні економічні школи не надавали значення
екологічним обмеженням в економічному розвитку. І лише в 70-і роки ХХ
століття, коли в усьому світі різко загострились екологічні проблеми,
перед економічною наукою постало завдання осмислити тенденції
еколого-економічного розвитку і розробити принципово нові концепції.
Насправді, концепція стабільного розвитку стала якісно новим підходом до
проблем, які раніше або не помічались, або не усвідомлювались як
важливі, або вважались такими, які не належать до сфери екологічної
науки. Домінуюча досі в економіці парадигма базується на деяких
припущеннях про світ, котрі, будучи дуже корисними для ефективного
розподілу ресурсів в короткотерміновому проміжку часу, менш точні і
корисні в роботі з більш довготривалими, широкими і складними проблемами
стабільного розвитку.
Р. Костанца і К. Фольке правильно виділяють три ієрархічно
взаємопов`язаних проблеми, з вирішенням яких пов’язаний стабільний
розвиток [11]. Вони зводяться до підтримки:
– стійкого масштабу економіки, котрий відповідав би її екологічній
системі життєзабезпечення;
– справедливого розподілу (distribution) ресурсів і можливостей не
тільки в межах теперішнього покоління людей, але також між теперішнім і
майбутнім поколіннями, а також між людиною та іншими біологічними
видами;
– ефективного розподілу (allocation) ресурсів за часом, який би
адекватно врахував природний капітал.
Звичайно, концепція стабільного розвитку не могла б стати настільки
поширеною, якби не існувало відповідних передумов як у основах самої
традиційної економічної науки, так і в суспільстві. Головною передумовою
стали грандіозні зміни, які виникли в світі в середині ХХ століття. Якщо
раніше ареною економічного росту було лише кілька країн Європи і
Північної Америки, то зараз у засноване на єдиних принципах світове
господарство виявився включений практично весь світ.
Модель розвитку, яка застосовувалась розвинутими країнами в 50-60 роки,
орієнтувалась на досягнення економічної ефективності. Вважалось, що
тільки ефективність економічної системи може прокласти шлях до
загального процвітання і покінчити з нерівністю як у межах окремої
країни, так і в світовому масштабі. Однак неодноразово вказувалось на
надзвичайно низьку ефективність економічної системи промислово
розвинутих країн, засновану на непропорційно високих витратах природних
ресурсів [3, 5].
До початку 70-х років зростаюча чисельність бідних верств населення в
країнах, що розвиваються, і відсутність переваг економічного розвитку
призвели до росту числа спроб безпосередньо виправити ситуацію з
розподілом доходів. Стало зрозумілим: єдине, що може змінити ситуацію, –
це конкретні дії, розпочаті в широких масштабах і погоджені на світовому
рівні. Парадигма розвитку перемістилась у бік урівноваження росту, який
в явній формі врахував соціальні цілі (скорочення чисельності бідних
верств населення) і надав їм такого ж значення, як і економічній
ефективності. Також головним завданням розвитку став захист оточуючого
середовища. До початку 80-х років було накопичено велику кількість
інформації, яка б свідчила про те, що деградація оточуючого середовища є
серйозною перепоною для економічного розвитку.
Таким чином, концепція стабільного розвитку з’явилась в результаті
об`єднання таких поглядів: економічного, соціального, екологічного.
Обмеженість ресурсів давно вже усвідомлюється як фундаментальний
економічний фактор. Висновок про фактичну небезкоштовність “дарових благ
природи” був зроблений у рамках концепції сталого розвитку. У наш час
існує велика кількість найрізноманітніших підходів до оцінки вартості
природних ресурсів.
Концепція сталого розвитку соціально орієнтована. Вона спрямована на
збереження соціальної і культурної стабільності, в тому числі на
зменшення числа руйнівних конфліктів. У глобальних масштабах бажано
також зберегти культурний капітал і більш повно використати практику
стабільного розвитку, притаманну недомінуючим культурам. Для досягнення
стабільного розвитку сучасному суспільству доведеться створити більш
ефективну систему прийняття рішень, яка буде враховувати історичний
досвід. Саме розуміння першорядної важливості вирішення соціальних
проблем і стало поштовхом до створення Римського клубу і, в кінцевому
результаті, до виникнення самої концепції сталого розвитку.
Без справедливого розподілу ресурсів і можливостей між всіма членами
людського суспільства стабільний розвиток неможливий [1]. Досягнення
гідного життя і благополуччя для всіх громадян світу повинно стати
головною метою світового співтовариства. Для стабільного розвитку в
першу чергу необхідне створення більш рівноправного суспільства на всіх
без винятку рівнях людської організації. Певний гарантований мінімальний
рівень життя повинен бути невід`ємним правом будь-якого громадянина.
Розвитком соціальної складової концепції сталого розвитку стала
фундаментальна ідея дотримання прав майбутніх поколінь. Природні ресурси
Землі є загальною спадщиною всього людства, включаючи як сучасників, так
і майбутні покоління. Для стабільного розвитку цей постійний резервний
фонд повинен передаватися від покоління до покоління якомога менш
виснажливим і забрудненим [3].
З екологічної точки зору сталий розвиток повинен забезпечувати
стабільність біологічних і фізичних систем. Особливе значення має
життєздатність локальних екосистем, від яких залежить глобальна
стабільність всієї біосфери в цілому. Більше того, поняття природних
систем і ареалів проживання можна розуміти широко, включаючи в них
створене людиною середовище, таке, наприклад, як міста. Велика увага
приділяється збереженню здатності таких систем до змін, а не збереженню
їх в деякому “ідеальному” статичному стані. Деградація природних
ресурсів, забруднення оточуючого середовища і втрата біологічної
різноманітності зменшують здатність екологічних систем до
самовідновлення.
Збереження біосфери не може бути самоціллю стабільного розвитку. Його
мета – виживання людини як біологічного виду. В той же час все більша
кількість людей усвідомлює, що саме подальше існування людства буде
неможливим, якщо деградація природного середовища його проживання
перевищить деякий, поки що невідомий, а можливо, і принципово
невстановлений критичний рівень [1, 3]. Здійснюваний у гармонії з
оточуючим середовищем розвиток може сприяти як задоволенню цілого ряду
насущних потреб людей, так і зміцненню власної основи розвитку. Роботу
над створенням концепції стабільного розвитку не можна вважати
завершеною. Певний відбиток накладає і те, що основний документ про
сталий розвиток [1] був створений в результаті довгого пошуку
компромісів між людьми найрізноманітніших поглядів і переконань.
Практичній реалізації концепції сталого розвитку в світі приділяється
все більше уваги. Цим питанням була присвячена Конференція ООН з
оточуючого середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1991). На ній
міжнародним співтовариством був прийнятий програмний документ з
реалізації концепції сталого розвитку [8]. Питанням реалізації цієї
програми була присвячена спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН
(23-27 червня 1997 року).
Прослідкуємо, яку ж роль відіграє держава в практичний реалізації даної
концепції.
Загострення екологічної ситуації вимагає від кожної держави вжити
заходів, щоб діяльність, яка ведеться на її території, не була причиною
погіршення навколишнього середовища, що веде до змін функцій держави.
Здавалось би, до цих пір всі держави переслідували мету виживання і
подальшого невизначеного розвитку. І це здійснювалось через усі функції
держави – регулювання економічного життя, захист прав людини, сприяння
розвиткові освіти і науково-технічному прогресові, забезпечення
обороноздатності країни, співробітництво з іншими народами [3]. У своїй
сукупності функції держави при їх ефективній реалізації допомагали
здійсненню і подальшому розвитку суспільства. Проте ситуація в умовах
руху до екологічної катастрофи і поглибленню глобальних протиріч
розвитку суттєво змінювалась. Функції держави без наповнення принципами
і цілями стабільного розвитку не в змозі забезпечити ні безпеки і
розвитку держави, ні добробуту її громадян.
Загибель цивілізації відобразиться на кожній конкретній державі, і в
сучасних умовах державна стратегія розвитку повинна орієнтуватися як на
виживання людства в цілому, так і народу своєї країни.
Цілком зрозуміло, що виживання – це риса глобальної стратегії сталого
розвитку, але кожна держава зацікавлена як в самозбереженні, так і у
виживанні свого народу. Тому на рівні національної стратегії кожна
держава зобов’язана буде включити виживання населення і безперервний
розвиток суспільства, якщо вона приєднується до процесу переходу за
моделлю стабільного розвитку. А це веде до того, що функція виживання і
безперервного розвитку наповнюється принципово новим змістом, котрого не
було у держав, що розвивались стихійно.
Відзначимо, що всі держави донедавна поділяли споживацьку ідеологію,
стверджуючу турботу владних структур про задоволення все зростаючих
потреб населення. Держави планети сформували індустріально-споживацьке
суспільство. На противагу цій ідеології реалізація нової, що
орієнтується на виживання, комплексної функції держави полягає не тільки
в задоволенні, але і в поступовій кардинальній переорієнтації потреб
населення, їх екологізації. До комплексу завдань з виживання і
збереження народонаселення перш за все належать підтримка здоров’я
населення, забезпечення необхідного з позицій сталого розвитку
відтворення людей. Сьогодні стан здоров’я населення, якість його життя і
умови відтворення знаходяться в кризовому стані.
Зупинімося тепер на окремих моментах проблеми сталого розвитку в умовах
нашої держави.
Домінуюче місце в структурі захворювань та смертності населення України
посіли хронічні неінфекційні захворювання, передусім хвороби органів
дихання, системи кровообігу, злоякісні новоутворення, хвороби нервової
системи. За період з 1980 року відбулися значні зміни в захворюваності
населення України. По всіх хворобах відзначається зростання їх рівня на
27,3 % [7].
Середня тривалість життя – 66 років. Нині Україна за тривалістю життя
чоловіків посідає 29-те місце в Європі і 49-те місце у світі; жінок –
відповідно 27-ме місце і 39-те місце [9].
Нині в Україні смертність населення, особливо дітей, значно збільшилась.
З 1992 року смертність у нашій державі перевищує народжуваність.
Не меншу тривогу викликає і проблема спадкових захворювань. Поступово
збільшується фон генетичних захворювань, число дітей із вродженими
вадами здоров’я з покоління в покоління зростає.
Все світове співтовариство і кожна з приблизно 200 держав планети просто
змушені включати в перелік своїх функцій нову – екологічну. Екологічна
функція будь-якої держави повинна носити загальний і глобальний
характер. Суть її полягає в тому, щоб забезпечити екологобезпечний
розвиток як даної держави, так і всього людства, оскільки друге залежить
від першого. Це реалії і перспективи виживання і для конкретної країни,
і для світового співтовариства. Ось чому потрібно погодитися з В. Хесле,
який думає, що “ми вправі додати до ознак розумної держави ще одну, а
саме: соціальна і демократична правова держава повинна стати також і
державою екологічною” [8]. Отже, до числа важливих державних завдань
потрібно віднести і боротьбу за збереження природних основ життя.
Цілком природно, що пріоритетність екологічної функції в умовах
глобальної кризи повинна бути досить високою – їй потрібно займати місце
зразу ж після економічної, в найбільшій мірі впливати на прийняття
державних рішень.
Екологічна функція держави обов’язково повинна знайти відображення в
правових відносинах. Цим обумовлюється поява нової, раніше не
досліджуваної правової функції. Дана функція права виникла саме тому, що
з`явилась необхідність в регулюванні суспільних відносин у сфері
взаємодії суспільства і природи. Йдеться перш за все про необхідність
забезпечення екологічної безпеки і охорони природи при регулюванні
суспільних відносин у галузі господарської та іншої діяльності юридичних
і фізичних осіб, діяльності органів державної влади, посадових осіб
тощо.
Без активного юридичного втручання в управління природокористування і в
охорону природи, без чіткої орієнтації на цілі стабільного розвитку
неможливо ефективно реалізовувати принципи нової цивілізаційної моделі
розвитку. Екологічна функція права має принципову відмінність від усіх
інших функцій – економічної, політичної, культурної, виховної.
З появою екологічної функції можна вести мову, мабуть, про
безпрецедентне поєднання законів розвитку суспільства і законів розвитку
природи. Причому таке поєднання, котре знайшло б своє відбиття в
юридичних законах і еколого-правових нормах. А це можливо тільки в тому
випадку, якщо, в принципі, можливо поєднати закони розвитку суспільства
і природи в процесі їх взаємодії. Якщо ж це неможливо, то постановка
питання про їх відбиття в еколого-правових нормах і законах виявляється
недоцільною.
Якщо ми вибираємо як основу переходу до моделі стабільного розвитку
збереження біосфери, то суспільство повинно органічно вписуватися в
біосферні цикли і закономірності та направляти свою еколого-економічну
діяльність на біологічну стабілізацію оточуючого середовища. Це –
варіант підкорення законів суспільного розвитку законам еволюції
біосфери, і він повинен бути відбитий в еколого-правових нормах. Треба
мати на увазі, що цей варіант потребує дуже жорстких юридичних норм і
навряд чи буде реалізований на початковому етапі переходу до стабільного
розвитку. Адже стрибок в еколого-правових нормах від “чисто суспільних”
до “чисто екологічних”, в принципі, не реальний.
Разом з тим, навіть в ході попередніх процесів розвитку суспільства, що
характеризувалися моделлю нестійкого розвитку, виникали деякі
синергетичні напрямки, які можна було вписати в модель стабільного
розвитку. Тому новий варіант еколого-правових норм буде орієнтований на
цей тип синергетичних соціоприродних закономірностей.
Реалізуючи екологічну функцію права, важливо почати перехід від чисто
соціальних правових норм до соціально-екологічних, які дедалі більше
враховують закономірності розвитку природи. При цьому потрібно
відзначити, що закони розвитку природи, біосфери – все, що досі було
предметом наук про природу, – стають базою правового регулювання лише у
випадку їх включення в систему суспільних відносин, в систему людської
діяльності. На це доречно звернути увагу, бо екологію права навряд чи
потрібно трактувати суто натурально як перекладення істин (законів)
природи, скажімо, наук про Землю чи біосферу, на юридичну мову.
В Україні першим природоохоронним актом після здобуття нею незалежності
став закон “Про охорону навколишнього природного середовища” (від 25
червня 1991 року). Закон покликаний захищати державу і громадян від
можливої шкоди. Українське екологічне право – ровесник незалежності
України. Як відомо, 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла
“Декларацію про державний суверенітет України”, сьомий розділ якої
спеціально присвячений питанням екологічної безпеки. У 1989 році було
опубліковано документ “Правові принципи охорони навколишнього середовища
й сталого розвитку”, підготовлений спеціальною комісією міжнародної
групи експертів-юристів за дорученням ООН. У ньому записано, що люди
мають право на навколишнє середовище, сприятливе для їх здоров`я та
благополуччя.
Звідси випливають і обов`язки держав:
– зберігати і використовувати навколишнє середовище і природні ресурси
в інтересах сучасного та майбутнього поколінь;
– підтримувати екосистему та екологічні процеси, необхідні для
функціонування біосфери, оберігати біологічне розмаїття й дотримуватися
принципів збереження максимальної стійкості продуктивності під час
використання живих природних ресурсів і екосистем;
– встановлювати відповідні норми охорони навколишнього середовища,
здійснювати моніторинг змін якості навколишнього середовища, а також
публікувати всі дані щодо цього.
Насамкінець зауважимо необхідність переосмислення розглянутих аспектів
концепції сталого розвитку у контексті процесів глобалізації, зокрема
стратифікації країн на країни “золотого мільярду”, ті, що розвиваються,
наддержави тощо.
Висновки
Таким чином, перехід до моделі сталого розвитку потребує змін
морально-політичних парадигм усього людства. Екологія природи стає
невід’ємною від інших сфер суспільного життя – економіки, соціальних
відносин, права та культури. Ідеї сталого розвитку стануть центром
відродження духовної та творчої стратегії соціальних дій, базою
громадянської, національної та політичної згоди в суспільстві.
У подальших дослідженнях проблем формування економіко-екологічної
функції держави доцільно врахувати світові процеси
інтеграції-диференціації в контексті концепції сталого розвитку.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде
и развитию. – М.: Прогресс, 1989. – 376 с.
2. Медоуз Д. Х, Медоуз Д. Л, Рэндерс Й., Беренс В. В. Пределы роста. –
М.: Изд-во МГУ, 1991. – 207 с.
3. Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1980. – 302 с.
4. Программа действий. Женева, ООН, 1993.
5. Реймерс Н. Ф. Экология. Теории, законы, правила, принципы и гипотезы.
– М.: журнал “Россия молодая”, 1994. – 366 с.
6. Семків О. І. Політологія. – Л.: Світ, 1994. – С. 264.
7. Федоренко Н. П., Реймерс Н. Ф. Экология и экономика – эволюция
взаимоотношений. От “экономии” природы до “большой” экологии //
Философские проблемы глобальной экологии. – М., 1983. – С. 230-277.
8. Хесле В. Философия и экология. – М.: Наука, 1993. – С. 138.
9. Хижняк М. І., Нагорна А. М. Здоров`я людини та екологія. – К.:
Здоров`я, 1995. – С. 122.
10. Agenda 21: Programme of Action for Sustainable Development and Rio
Declaration. New York, 1993.
11. Costanza R., Folke C. Ecological Economics and Sustainable
Development. Paper prepared for the International Experts Meeting for
the Operationalization of the Economics of Sustainability. Manila,
Philippines. 1994. July 28-30.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
