.

Позитивна і негативна роль військово-промислових комплексів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3810
Скачать документ

Реферат

Позитивна і негативна роль військово-промислових комплексів

На початку XXI ст. військово-політична ситуація у світі якісно
змінилася. Існує безпосередня загроза використання ядерної зброї
внаслідок регіональних конфліктів, збільшилася роль військової сили як
інструмента зовнішньої політики. Необхідність підтримки внутрішнього
порядку, охорони кордонів, захисту територіальної цілісності держави,
забезпечення її безпеки й обороноздатності при існуючих ще факторах
військової небезпеки вимагає від будь-якого члена світового
співтовариства приділяти серйозну увагу оснащенню своїх збройних сил
сучасним військовим устаткуванням. Військово-промислова база більшості
країн світу найчастіше не в змозі задовольнити всі потреби національної
армії в озброєннях, і попит на них покривається за рахунок імпорту.
Світова торгівля озброєннями і військовою технікою (ОВТ) продовжує
займати одне з найбільш помітних місць у системі міждержавних зв’язків.

Загалом, світова торгівля звичайними озброєннями продовжує
концентруватися в руках вузького кола експортерів і покупців.
Безперечним лідером у торгівлі військовою продукцією є США, що різко
збільшили свою присутність на світовому ринку озброєнь і військової
техніки після закінчення холодної війни. Головна увага США зосереджена
на удосконалюванні перспективної наукомісткої зброї, на розширенні
масштабів використання високих технологій і, головне, ставиться завдання
всіляко сприяти подальшій реструктуризації військово-промислових фірм і
науково-технічних центрів, здатних розробляти й освоювати ці технології.
Військово-промислова доктрина стає частиною загальної стратегії
національної безпеки, а національна науково-технічна й індустріальна
база -найважливішим елементом цієї стратегії.

Світова технічна революція, головною особливістю якої є всезростаюча
здатність цивільної сфери комерціалізувати функції військово-промислової
діяльності, перетворила економічне і соціальне життя та привела до
численних наслідків у військовій сфері. Доступ багатих країн до широкого
кола військових товарів і послуг, включаючи послуги досвідченого
персоналу по обслуговуванню і застосуванню високотехнологічних видів
зброї, дає цим країнам можливість скорочувати чи ліквідувати власні
науково-виробничі бази й у такий спосіб більш ефективно використовувати
військові бюджети. Найважливішу роль починає грати якість устаткування й
озброєнь, оснащених сенсорами й електронікою усіх видів. Сучасна
революція у військовій справі надає колосальні можливості країнам, що
можуть дозволити собі придбати чи створити дорогу сучасну зброю і
навчитися використовувати її. Цілком природно, що революція у військовій
справі спричинить за собою істотні зміни в науково-технічній і
виробничій діяльності воєнної промисловості.

За останні десятиріччя істотно зміцнилося співробітництво оборонних
індустрій різних країн світу. Зважаючи, що Україна ні самостійно, ні в
угрупованні з країнами СНД, неспроможна витримати вимоги чергового етапу
світового прогресу в цій сфері, посилюється необхідність розвитку
міжнародних військово-технічних зв’язків. Сьогодні український ВПК
виживає завдяки науково-технічній базі, створеній до початку 90-х років,
і майже всі наявні системи озброєнь — це результати розробок 70-80-х
років. У наш час розгортається новий етап військово-технічної революції,
який характеризується електронізацією озброєнь, створенням глобальних
інформаційних оборонних систем тощо. Відставання національного ВПК
призведе до падіння конкурентоспроможності оборонної промисловості і
скорочення можливостей брати участь у світовому військово-технічному
співробітництві.

На процеси інтеграції у світовій оборонній промисловості впливає цілий
ряд факторів:

> істотне зниження витрат на купівлю зброї у США та країнах Західної
Європи;

> необхідність створити повний цикл НДДКР для випуску зброї нового
покоління (наприклад, для США – це винищувачі Р-22, глобальна система
протиракетної оборони GPALS тощо);

> утримання та розширення експортних ринків.

Усе це сприяє перебудові світової оборонної промисловості і міжнародних
військово-технічних та економічних зв’язків, становленню глобальної
індустрії з новими характерними рисами. Глобалізація оборонної
промисловості полягає у поширенні високорозвинутих форм кооперації, що
охоплюють усі стадії НДДКР і виробництва озброєнь та військової техніки
(ОВТ). Серед нових напрямків інтернаціоналізації військово-технічних
зв’язків можна виділити такі:

> створення альянсів промислових компаній різних країн (консультування
під час проектування, розробки, виготовлення нових видів озброєнь,
вивчення потенціальних сильних ринків

> формування компаніями команд для участі в конкурсах з державних
оборонних замовлень (наприклад, в Європі створено континентальний ринок
військової продукції для країн НАТО);

> консолідація оборонних компаній (об’єднання виробничих потужностей,
технологічного, фінансового і маркетингового потенціалів; варіант
внутрікорпораційної реорганізації^ що супроводжується укрупненням
підрозділів, скороченням чисельності працюючих тощо).

Метою внутрікорпораційної і внутрігалузевої консолідації є забезпечення
ефективності виробництва в умовах зниження попиту на його продукцію.
Утворені внаслідок консолідації сукупні виробничі потужності краще
відповідають вимогам обмеженого ринку. Укрупнені компанії здобувають
додаткові переваги за рахунок збільшення серійності і зменшення
собівартості виробленої продукції, диверсифікації виробництва,
проникнення на нові ринки, реалізації ефекту синергізму в
науково-дослідній діяльності. Поліпшуються і фінансові показники: як
правило, котирування акцій укрупненої фірми зростають, оскільки
підвищується довіра до неї на фондовому ринку, а доступ до нових
фінансових ресурсів дозволяє фірмі здійснювати більш активну політику на
перспективних ринках.

Розглянемо докладніше консолідацію військово-промислових компаній у
Західній Європі і США як один із складників змін у сучасній оборонній
індустрії. Західноєвропейські країни були готові до цього процесу: кошти
на закупівлю озброєнь скоротилися у середньому в 2 рази, а виробничі
потужності стали надмірними, особливо порівняно з військовою
промисловістю США; з метою підтримки власного науково-промислового
потенціалу з виробництва основних видів озброєнь та військової техніки
доводилося дублювати розробки з усіх найважливіших систем зброї.
Наявність закритих національних ринків ОВТ у Західній Європі приводить
до того, що конкуруючі між собою фірми з недозавантаженими потужностями
виробляють зброю дорожчу, ніж американська.

Неконкурентоспроможність західноєвропейських виробників зростає на
нинішньому етапі військово-технічної революції. Американські компанії
міцно утримують лідерство в новому базовому напрямі — запроваджені
інформаційних технологій у сучасні системи озброєнь. Обсяг військових
продажів таких консолідованих американських гігантів, як
“Lockheed-Martin”, “Воеіng”, “Northrop-

Grumman” становить близько 10 млрд. доларів і перевищує продажі
провідних західноєвропейських компаній у 3-4 рази. Існує різниця у
динаміці розгортання консолідаційного процесу. Америка випереджає
Західну Європу на кілька років, і це спричинене, зокрема,
взаємовідносинами держави і бізнесу: у США керують даним процесом
виключно ринкові фактори. Американські компанії об’єднуються з метою
поліпшення фінансових показників, оздоровлення фінансової діяльності,
залучення нових інвестиції.

Американська модель консолідації побудована на використанні ефекту
синергізму в науково-дослідній діяльності і скороченні дублюючих
виробничих потужностей, з наступним вивільненням праці, капіталів та
ресурсів, підвищенням вартості акцій. Це дозволяє покривати витрати й
інвестувати кошти в нові проекти. Така консолідація вигідна
американському уряду, тому що підвищує міжнародну конкурентоспроможність
оборонних компаній і заощаджує кошти бюджету на оборонні закупівлі
завдяки зниженню витрат на виробництво власної продукції.

Різке скорочення військових бюджетів змусило військово-промислові фірми
шукати шляхи виживання. Даною проблемою зайнявся і Стокгольмський
міжнародний інститут з дослідження проблем світу, що вивчав основні
напрямки стратегії промислових фірм, пов’язаних з військовим бізнесом.
До головного напрямку була віднесена концентрація діяльності в тих
сферах військового бізнесу,

потреба в який збережеться надалі. Це сприяло різкому зростанню
кількості злиттів і поглинань і, як наслідок, скороченню кількості
компаній у військових галузях. Основними мотивами процесів злиття та
придбання акцій були прагнення компаній стабілізувати свої позиції на
ринку чи одержати доступ до нових технологій, диверсифікованість
виробничої діяльності, консолідація сил і необхідність скорочення
потужностей. Найважливішим фактором консолідації сил є швидкість і
рішучість дій фірм, що набувають ще більшого значення, коли основним
мотивом злиття, крім рятування від конкурента, стане наступна
реструктуризація виробництва і збуту. Особливо в цьому процвітали
американські компанії авіаракетно-космічної промисловості (АРКП), що в
умовах зростаючих вимог покупців активно реорганізують виробничу і
збутову діяльність з метою зниження витрат і підвищення надійності
продукції. У 1993р. у першій десятці компаній, що здійснювали найбільш
великі угоди по злиттю і поглинанню фірм, що випускають
авіаракетно-космічну техніку, фігурували 6 американських. Що стосується
інших оборонних корпорацій – “Воеіng” і ін., то завдяки своєчасній
широкомасштабній модернізації і додатковим військовим замовленням вони
залишилися основним ядром воєнної промисловості США. Наступна хвиля
консолідованих процесів почалася в 1995р. У січні 1996 р. нова група
оголосила про придбання за 1,9 млрд. доларів підприємств з випуску
військової електроніки. У результаті злиттів в американській
промисловості відбулися зміни. Політика розширення продажів зброї за
рубежем викликала нову могутню хвилю злиттів і поглинань в АРКП.

Крім одержання прибутку велику роль грають стратегічні міркування. Уряд
США ставить перед собою мету – розширити ринки для свого експорту зброї
і відтіснити європейських конкурентів. Роблячи ставку на найбільші
фірми, уряд видає їм оборонні замовлення. Субсидії, що виділені фірмі
під ці замовлення, а також фінансування урядом НДДКР дають можливість
продавати свої товари і послуги набагато дешевше їхньої ринкової
вартості. Висока якість продукції, що постачається, при відносно низькій
ціні роблять неконкурентоспроможними всіх інших експортерів, особливо
тих, хто не одержує допомоги від держави.

Наприкінці XX ст. у провідних західних країнах чітко проявився курс на
модернізацію і технічне переоснащення збройних сил. Нинішній стан
оборонної промисловості у провідних західних країнах дає підставу
думати, що в основному вона забезпечує задоволення як поточного, так і
перспективного військового попиту. Оборонна промисловість США, спираючи
насамперед на найбільший у світі обсяг внутрішнього попиту та на
винятково високий рівень військових НДДКР, що дозволяє безупинно
удосконалювати і створювати нові системи зброї, одночасно модернізуючи
технологічну базу для їхнього виробництва, займає лідируюче місце. Ще
одна перевага оборонної промисловості в тому, що приватні військові
промислові корпорації зуміли самостійно, але під твердим контролем з
боку держави, досить швидко й ефективно здійснити реструктуризацію
галузі. У результаті численних злиттів і поглинань у першій половині
90-х років на перший план висунулися три гігантських конгломерати:
“Lockheed-Martin”, “Воеіng” і «Рейтеон».

Однак консолідація галузі викликала і певні негативні наслідки.
Виявилося, зокрема, що скорочення кількості головних підрядчиків
все-таки обмежило конкуренцію і призвело до збільшення вартості
закуповуваних систем озброєння. Загальне скорочення військового
виробництва в розвинутих країнах супроводжується закриттям багатьох
оборонних підприємств із масовим звільненням їхніх робітників. Разом з
тим у промисловій політиці зазначених держав відзначається тенденція до
збереження ядра ВПК і потенціалу для здійснення реконверсії. Ця
тенденція особливо чітко виявляється в останні кілька років, коли стало
ясно, що після закінчення холодної війни ситуація у світі ускладнилася,
і конфлікти, кількість яких зростає, набувають більш складний характер.

Слід зазначити, що глибокі перетворення, що охопили промисловість у
передових країнах Заходу ще на початку 70-х років XX ст. під впливом
економічних факторів, практично не торкнулися воєнної промисловості. На
відміну від підприємств чорної металургії, суднобудування,
автомобільної, текстильної промисловості, що були змушені радикально
змінити методи своєї роботи, пристосувати виробничі потужності до умов
уповільненого економічного зростання і глобальної конкуренції, воєнна
промисловість в умовах нарощування Заходом військової могутності,
традиційного протекціонізму при масових вкладеннях близькосхідних
нафтодоларів у військову техніку не мала стимулу до реорганізації
виробництва й управління галуззю. Однак зміни на ринку військової
продукції наприкінці 80-х – початку 90-х років різко погіршили умови
функціонування воєнної промисловості і дали поштовх реорганізаційним
процесам. Головна особливість цих процесів – консолідація
науково-виробничих активів промислових компаній, що вступає в даний час
у свою вирішальну фазу. Рушійними силами консолідації є
виробничо-технологічні і фінансові фактори, що відбивають вплив
грошового, кредитного й інших ринків. Під терміном «консолідації» у
промислових галузях, у тому числі й у воєнній промисловості, прийнято
розуміти раціональне скорочення виробничих потужностей і інфраструктури
шляхом міжкорпораційних злиттів і вивільнення частини
науково-виробничого потенціалу для використання в інших цілях.
Консолідація може бути варіантом внутрікорпораційної реорганізації, що
супроводжується укрупненням підрозділів, скороченням чисельності
працюючих тощо. Однак міжкорпораційна консолідація підкреслює суть
самого процесу в силу зростаючих масштабів реструктуризації виробничих
потужностей і пов’язаних з цим соціально-економічних наслідків. Мета
консолідації як внутрікорпораційної, так і внутрішньогалузевої –
забезпечення ефективності виробництва в умовах скорочення попиту на
продукцію, що випускається. Сукупні виробничі потужності, що утворилися
в результаті консолідації воєнної промисловості, більшою мірою
відповідають параметрам сучасного ринку військової продукції. Галузева
консолідація припускає активний пошук можливостей альтернативного
використання виробничих потужностей, що вивільняються, і накопиченого
галуззю наукового потенціалу.

Результатом збільшення кількості укладених угод, головним чином в
аерокосмічному комплексі (АКК), стали концентрація аерокосмічної
науково-промислової діяльності країни в декількох багатопрофільних
суперконцернах і втрата самостійного статусу багатьма відомими раніше
компаніями. Завдяки взаємодії усіх видів стратегій виробничо-комерційної
діяльності компаній обсяги оборонно-промислових потужностей, що
перерозподіляються в галузі, істотно зросли. При цьому значно
збільшилися масштаби окремих угод, що відповідає зрілій фазі процесу,
коли купівлі-продажу спочатку підлягають уже укрупнені виробничі
потужності. Це, у свою чергу, змінює характер фінансування угод,
оплачуваних, як правило, акціями покупця чи материнською компанією, чиїм
підрозділом вона є. Обмін великими пакетами (15-20%) акцій між
учасниками угоди в більшому ступені підкреслює консолідаційний характер
процесу. Компанія «Мартин-Мариетта», купуючи велике авіакосмічнє
відділення в «General Electric» за 3,05 млрд. доларів, третину суми
сплатила власними привілейованими акціями без додаткової емісії,
перетворивши тим самим «General Electric» у свого найбільшого акціонера.
Такий же фінансовий механізм використовувався і при наступному злитті
компаній «Мартин-Мариетта» і «Lockheed», при якому між ними
перерозподілявся пакет акцій на суму в 10 млрд. дол. Саме з моменту
об’єднання цих двох найбільших компаній, що завжди входили в першу
десятку основних підрядчиків міністерства оборони і НАСА, відзначається
різке збільшення масштабів процесу консолідації в американській
аерокосмічній промисловості.

Консолідація поєднуваних науково-виробничих потужностей дозволила
підвищити конкурентноздатність продукції, реалізувавши на практиці
ефект синергізму, пов’язаний з якісним

удосконалюванням консолідуємих активів. Компанією була розроблена
великомасштабна програма реорганізації науково-виробничої й
адміністративно-управлінської структур, розрахована на 5 років.

На початку 1996 р. компанія «Lockheed-Martin» придбала компанію «Лорел»,
одного з найбільших світових виробників супутників зв’язку й основних
підрядчиків Міноборони в галузі електронного устаткування. Компанія
«Лорел» – один з найбільших світових лідерів в сфері розробки і
використання в практичних цілях високих технологій. Принципова
відмінність даного етапу в розвитку суперконцерну полягає в тому, що з
придбанням «Лорел» ракетно-космічна продукція об’єднаної компанії
здобуває технологічно завершальний вид, тобто випускаються, наприклад,
космічні супутники зв’язку і ракети-носії для їхнього транспортування на
навколоземні орбіти. Одною з головних складових фінансово-економічного
ефекту першого етапу консолідації стало виключення дублювання в
проведенні НЛЛКР і зниження витрат на утримання
адміністративно-управлінського апарата.

Однак процес консолідації значної частини американського АКК навколо
компанії “Lockheed-Martin” на цьому не завершується. Улітку 1997 р.
з’явилася інформація про приєднання до “Lockheed-Martin” ще одного
лідера американського АКК – компанії “Northrop-Grumman”, обсяг річних
продажів якої оцінюється в 8 млрд. доларів. “Lockheed-Martin” здобуває
всі акції “Northrop-Grumman”, а також бере на себе борги останньої.
Керівник “Northrop-Grumman” стає членом ради директорів і
віце-президентом об’єднаної компанії.

Не менш великим виробником аерокосмічної продукції стає і компанія
“Boeing” після здійснення оголошеного в 1996 р. плану її реорганізації.
Його мета полягає в значному розширенні номенклатури виробленої
продукції і пропонованих послуг. Зберігаючи як основне джерело доходу
виробництво і продаж пасажирських літаків, “Boeing” має намір вийти і на
ринки військово-транспортної авіації, а також на ринок комерційних
послуг у сфері запуску супутників різних класів.

Подібна диверсифікованість традиційного профілю компанії “Boeing”
здійснюється шляхом проведення трьох основних заходів:

1. було придбане відділення відомої компанії «Роквелл», що
спеціалізується на виконанні замовлень Міністерства оборони США.

2. завершилося злиття з «Макдоннелл-Дуглас», однією з найбільших
компаній американського АКК, що контролює, за деякими оцінками, 56%
світового ринку винищувачів. На думку експертів, об’єднана компанія стає
самим великим у світі промисловим

концерном з виробництва як військової, так і цивільної продукції з
обсягом річних продажів на суму 36 млрд. доларів. Три провідні
американські авіатранспортні компанії оголосили, що для них єдиним
постачальником літаків нового покоління стане “Boeing”. Це різко
погіршує перспективи західноєвропейської компанії на ринку пасажирських
літаків. 3. “Boeing” – ініціатор створення міжнародного концерну із
запуску комерційних супутників з морської платформи за допомогою
російсько-української ракети «Зеніт». Цей проект був сприйнятий у
Західній Європі як виклик позиціям компанії «Арианспейс», що контролює
до 60% світового ринку космічних транспортних послуг.

Слід зазначити, що Lockheed-Martin” у конкурентній боротьбі з “Boeing”
за замовлення на військову і цивільну продукцію прагне заручатися
підтримкою західних європейців, виразно заявивши про бажаність
партнерства. Відбувається формування суперконцерну на базі компанії
«Рейтион», що спеціалізується на продукції так званих
high-tech-технологій за замовленням Міністерства оборони. «Рейтион» стає
третім суперконцерном АКК США, щорічний оборот якого перевищує 10 млрд.
доларів.

Таким чином, активний процес купівлі-продажу промислових активів
компаніями США, що проводять структурну реорганізацію військового
виробництва, значною мірою змінює ситуацію на американському ринку
військової продукції. Проблема збереження виробництва вирішується
компаніями шляхом створення консолідованих виробничих потужностей, що
забезпечують їм переваги у взаєминах з конкурентами і замовниками
військової продукції. Унаслідок такої концентрації виробництва
з’являються різкі розходження серед основних виробників за обсягом
продажів, що свідчить про зростаючу монополізацію військового ринку США.

На відміну від американських, європейські компанії не в змозі виконувати
суто економічні завдання консолідації, оскільки держава, будучи
найбільшим акціонером, контролює їхню діяльність. Тому компанії змушені
віддавати перевагу насамперед вирішенню соціальних проблем – збереженню
зайнятості тощо. Західноєвропейські уряди постійно шукають компроміс між
інтересами замовника продукції, власника та інших учасників ринку, але
проблеми зайнятості домінують. Такі підходи не сприяють ефективній
консолідації, бо практично будь-яка галузь європейської оборонної
промисловості має надлишкові виробничі потужності, що, як правило,
зберігаються і в разі об’єднання компаній. Прикладом може слугувати
об’єднання французької компанії “Aerospatiale” і німецької “DASA”
або засноване цими ж країнами спільне підприємство
“Eurocopter”, коли не було закрито вивільнені виробішчі лінії на
підприємствах.

Консолідація європейських компаній повною мірою відбиває інтеграцію
самої Європи. Національна оборонна індустрія реструктуризується урядами
для створення надєвропейських структур безпеки і незалежної від США
європейської воєнної промисловості. Уряди всіляко підтримують прагнення
національних гігантів проникнути на зовнішні ринки, небезпідставно
вважаючи, що це необхідно для забезпечення конкурентоспроможності,
розвитку нових технологій, збереження наявних “know-how”.

З довгострокових факторів, що мають глобальний характер і спонукають
оборонні компанії Заходу консолідуватися, варто назвати такі:

> руйнацію біполярної геоекономічної структури світового господарства;
перерозподіл ринків збуту ОВТ і технологій; перегляд технологічних
ланцюжків фірм – виробників озброєнь з метою зниження витрат;

> стратегію політичного й економічного об’єднання Європи; уніфікацію
європейського ринку ОВТ; зростання кількості загальноєвропейських
об’єднавчих проектів;

> економічне піднесення у країнах Південно-Східної Азії;

> розвиток нового етапу НТР (інформатизація та електронізація систем
озброєнь).

Таким чином, консолідація європейських оборонних компаній і глобалізація
їхньої науково-виробничої діяльності викликані насамперед
політико-економічною інтеграцією Європи. В оборонній промисловості
нагромаджено найбільший досвід співробітництва національних компаній.
Більшість сучасних проектів, що стосується виробництва ОВТ, здійснюється
європейськими компаніями в тісній кооперації. Так,уже згадана французька
оборонно-космічна фірма “Aerospatiale” до 70% своєї продукції виробляє
разом з іншими європейськими фірмами на основі прямих партнерських
зв’язків, а уряд Франції передбачив збільшення фінансування спільних
проектів з 15 до 34% у 2000р. для оснащення національної армії менш
дорогим сучасним озброєнням. Оборонні відомства європейських країн
підтримують національних виробників і у закупівельній політиці. Навіть
уряд Великобританії, яка є найближчим партнером США у
військово-політичному союзі, відмовився купувати дешеву американську
зброю на шкоду розвиткові європейської оборонної індустрії. Європейські
політики обґрунтовують необхідність оборонно-промислової інтеграції
загрозою повного контролю з боку США. Тому європейські компанії
інтегруються в рамках спільних підприємств, консорціумів, аж до злиття
найбільших підрозділів.

Європейська оборонна промисловість досить часто виходить за межі
континенту. Створення таких великих консорціумів, як “Eurofighter”,
“Eurocopter”, “European Satellite Industries”, “Matra British Aerospace
Dynamics”, “Eurimissile Systems”, з мільярдними капіталами вказує на те,
що в Європі з’явилися компанії, порівнянні з американськими лідерами
воєнної індустрії. Вони так само, як їхні американські колеги, прагнуть
реалізувати ефект синергізму завдяки впровадженню та об’єднанню новітніх
технологій різних компаній. Отже, європейська консолідація набирає
темпів, щоби протидіяти американській експансії.

Іншою формою інтеграції західноєвропейських компаній є створення
спільних підприємств, консорціумів для реалізації тимчасових проектів з
модернізації технологій та оборонних систем за бажанням замовника.
Сьогодні на світовому ринку модернізації ОВТ конкуренція розгортається
вже у рамках ширшого кола країн, включаючи ті, що розвиваються,
східноєвропейські (сюди ж входять і країни СНД) та нові індустріальні.
Проекти, що передбачають створення інтернаціональних команд, приносять
фірмам фінансові і технологічні вигоди. Прикладами такого
співробітництва можуть служити спільні проекти шведської фірми “Saab” та
“British Aerospace” зі створення шведського винищувача, італійської
фірми “Alenia” та американської “Lockheed-Martin” зі створення нового
військово-транспортного літака. В обох випадках альянс здійснено для
зниження вартості продукції і більш успішного просування на зовнішні
ринки.

Незважаючи на всі переваги реструктуризації оборонної промисловості, в
Європі все ще точиться дискусія про її можливі напрями: чи це буде
об’єднання національних компаній в цілісні структури, а чи то кожній
країні слід мати власні великі компанії, що охоплюють усі сторони
оборонного бізнесу. Існує також думка, що реалізувати спільні програми
треба під спільним керівництвом. Здавалося би, що ідея
загальноєвропейського співробітництва є оптимальною, тому що дозволяє
розподіляти витрати і знижувати собівартість нових видів ОВТ, а також
гарантувати виконання замовлень на основі розподілу робіт. Проте ця ідея
не завжди втілюється в життя. Так, вартість інтернаціонального проекту
Eurofighter” на 30% перевищила суму, розраховану для виконання всіх
робіт однією компанією. Крім того, виникають суперечності між країнами,
кожна з яких прагне отримати найвигідніший контракт для національних
компаній. Уряди країн, що беруть участь у проекті, штучно затримують
затвердження фінансування, прагнучи збільшити обсяги замовлень для
власних виробників. Наприклад, Німеччина не затверджувала фінансування
проекту Eurofighter” протягом 10 років.

Дехто гадає, що спільні підприємства в цілому не вирішують проблем
підвищення ефективності національного виробництва ОВТ. Багато
національних компаній пройшли етапи об’єднання у власних країнах, і
подальше їх злиття може порушити вже сформовані виробничі процеси.
Європейські компанії занадто малі, щоб витримати суперництво з
американськими гігантами типу “Lockheed-Martin” або “Boeing”, тому
найбільш раціональний шлях для Європи вбачається у горизонтальній
інтеграції, тобто у створенні загальноєвропейських груп (компаній) для
виробництва єдиного продукту. Зрештою успіх реструктуризації
європейської оборонної промисловості залежить від того, яким факторам –
економічним чи політичним – віддадуть переваги уряди країн.

У XXI ст. світова військово-економічна система справлятиме визначальний
вплив на характер і можливості використання збройних сил. Національна
безпека нашої держави залежить від того, яке місце вона зможе зайняти в
цій системі. Сьогодні у військово-економічній сфері України тривають
глибокі зміни. На відміну від США і Західної Європи, реструктуризація її
оборонної економіки не забезпечила раціоналізацію та модернізацію
науково-технічної і виробничої бази даної галузі. Через недостатнє
державне фінансування підприємства ВПК перебувають у важкому стані.
Труднощі ВПК пов’язані також із серйозними помилками в організації та
управлінні оборонною економікою, що призвели до руйнації її потенціалу.
Якщо не спинити цей процес, то наші підприємства можуть перетворитися на
звичайних постачальників комплектуючих для промислових корпорацій Заходу
та Росії. Для запобігання цьому необхідно розробити теоретичну модель
трансформації оборонної економіки, яка передбачатиме формування
довгострокової військово-економічної стратегії і політики. Така модель
включатиме вирішення ряду завдань. До них належать:

> визначення мінімальних поточних і перспективних потреб забезпечення
безпеки країни;

> виявлення раціональних шляхів трансформації ВПК, що пов’язане із
скороченням надлишкових потужностей, збереженням перспективних
підприємств, оптимізацією обсягів і структури виробництва, адаптацією до
нових вимог;

> розробка нових принципів організації військово-економічної діяльності
відповідно до вимог ринку;

> вживання заходів до підвищення ефективності конверсії, використання
унікального науково-технічного потенціалу оборонного комплексу для
виходу економіки з кризи;

> підвищення ролі держави в управлінні комплексом, створення механізму
державного регулювання військово-економічної діяльності;

> посилення інтеграції військового і цивільного секторів економіки;

> постановка і виконання стратегічних цілей в напрямі розширення
зовнішніх військово-економічних зв’язків, у тому числі з державами СНД.

Розробка військово-економічної політики має бути пов’язана із загальною
стратегією економічного розвитку України. Для втілення її у життя
потрібна політична воля, підкріплена адміністративно-правовими і
фінансово-економічними засобами.

Для реструктуризації українського ВПК велике значення має міжнародне
співробітництво. З огляду на зростаючі темпи глобалізації військової
економіки участь України у цьому процесі сприятиме її успішному
входженню у світове господарство. Необхідно відновити розірвані свого
часу коопераційні зв’язки, співпрацювати на взаємовигідній основі з
країнами СНД та з розвинутими країнами світу, виконуючи спільні програми
з розробки і виробництва озброєнь. При цьому треба мати на увазі, що
Україна не повинна допускати використання спільних проектів для
“викачування” науково-технічних секретів та “ноу-хау”, як це, наприклад,
мало місце з виробництвом літака “Ан-70”.

У світлі розглянутих тенденцій розвитку світової військової економіки
можна дійти висновку, що і в новому тисячолітті залишиться актуальним
забезпечення збройних сил України новітнім видом ОВТ. Вирішенню цього
завдання сприятиме інтеграція в світову оборонну індустрію.

Нинішній економічний стан України змусив уряд шукати додаткові джерела
надходжень коштів. Серед інших найбільш прийнятним джерелом було визнано
економічне стимулювання військово-технічного співробітництва, яке має
такі основні цілі:

1. забезпечення надходження іноземної валюти (позитивний вплив цього
фактора на платіжний баланс);

2. скорочення вартості закупівель озброєння та військової техніки для
внутрішніх потреб завдяки економії на серійності виробництва;

3. підтримка зайнятості та інфраструктури в оборонних галузях
промисловості;

4. зниження частини НДЦКР у вартості серійного озброєння;

5. використання військового виробництва, як каталізатора економічного і
науково-технічного розвитку України.

На початковому етапі виходу на світовий ринок зброї Україна здійснила
ряд першочергових заходів, а саме:

У підписала міжнародні угоди з експорту озброєння та військової техніки;

> прийняла законодавчі акти відносно кримінальної

відповідальності за порушення правил торгівлі зброєю;

> визначила організації, які мають право займатися подібними
експортно-імпортними операціями (компанія “Укрспецекспорт” та її дочірні
підприємства, “Прогрес”, “Укрінмаш”, “Укроборонсервіс”);

> створила виконавчі структури експортного контролю, обліку продажу
зброї та надання відомостей до Реєстру ООН.

Контракт 1996 р. на поставку Пакистану великої партії сучасних танків
Т-80УД та надання послуг військово-технічного характеру можна вважати
проривом України на міжнародний ринок озброєнь. Вперше Україна взяла
участь у міжнародних виставках озброєнь у 1994 p., у “Другому
міжнародному салоні оборонної промисловості”, який проходив у Польщі.
Укладання Україною міжнародних угод, пов’язаних з торгівлею зброєю,
вимагало від неї виконання зобов’язань стосовно надання своєчасної та
достовірної інформації про обсяги експортно-імпортних операцій.

У ролі підготовчих заходів з виходу на світовий ринок зброї Україна
використовувала різні маркетингові підходи, зокрема, участь у
міжнародних виставках зброї. З цією метою ряд підприємств ВПК України
отримав право самостійного виходу на світовий ринок зброї. Міцні позиції
на цьому ринку зайняли “Мотор-Січ” (авіаційні двигуни), “Іскра”
(радіолокаційні комплекси), “Арсенал” (прилади нічного бачення,
приціли), заводи імені Артема (бойове спорядження для авіації), імені
Петровського (прилади для систем управління морськими суднами), імені
Малишева (танки Т-84). Крім того, були створені спеціальні організації –
суб’єкти зовнішньої торгівлі України озброєнням (фірми “Прогрес”,
“Укрінмаш”, “Укроборонсервіс”), які постановою Кабінету Міністрів
України від 9 жовтня 1996р. № 1247 були включені до новоствореної
державної компанії з експорту й імпорту продукції та послуг військового
і спеціального призначення “Укрспецекспорт”.

Одночасно з організаційними заходами Україна вела інтенсивні переговори
з потенціальними зарубіжними партнерами щодо питання встановлення дво- і
багатосторонніх військово-технічних зв’язків. При цьому Україна
пропонувала не тільки зразки озброєння і військової техніки, а й високі
технології щодо запуску штучних супутників Землі, у сферах авіа-, танко-
і кораблебудування, модернізації озброєння, судноремонту, зв’язку,
телекомунікацій, електроніки.

Таким чином, слід відзначити, що торгівля зброєю українськими
спецекспортерами, не дивлячись на певні труднощі та жорстку конкурентну
боротьбу, ведеться успішно. Даний обсяг експорту по основних групах
озброєння дозволив Україні увійти до групи з 15 провідних експортерів
світу, випередивши таких традиційних

продавців зброї, як Швеція, Іспанія тощо. Проте з України зменшився
експорт товарів ВТП у більшість держав СНД, але збільшилося постачання в
держави африканського регіону.

Україна і міжнародне військово-технічне співробітництво

Україна має не лише високій рівень експортного потенціалу ВПК щодо
розробки та організації виробництва озброєння нового покоління, а й
досить значні успіхи у зовнішній політиці у сфері військово-технічного
співробітництва із зарубіжними країнами. Результати проведеної зваженої
політики у взаємовідносинах з іншими державами дозволили:

> прийняти Україну до членів Вассенаарської домовленості (липень 1996
р.) – недержавної міжнародної організації, яка замінила колишній
координаційний комітет з експортного контролю;

> державному департаменту СІНА вивести Україну з списку країн, з якими
торгівлю озброєнням заборонено відповідно до Правил міжнародної торгівлі
зброєю (серпень 1996 p.).

Прийняття рішень багатьма міжнародними організаціями щодо питань
співробітництва з Україною у сфері торгівлі зброєю стало можливим після
утворення першочергових елементів внутрішньої інфраструктури і правових
основ з експортного контролю за зовнішньою торгівлею продукцією
військово-технічного призначення.

Попередній аналіз показав, що при відповідному державному регулюванні,
недопущені елементів хаотичності у встановленні цін, прийнятих на
міжнародному рівні, Україна змогла б одержати більші прибутки від цього
бізнесу. У перші десятиліття XXI ст. головне завдання, що постає перед
військовою економікою у всіх країнах, буде як і раніше полягати в
забезпеченні збройних сил новітніми озброєннями і військовою технікою.
Однак одночасно усе більш масштабним, особливо для країн, що нагромадили
величезні військові арсенали, буде ставати завдання знищення й
утилізації озброєнь, а також усунення, чи принаймні, пом’якшення
екологічних наслідків військової і військово-економічної діяльності.
Перше завдання пов’язане із суперництвом між країнами, у той час як
друге усе настійніше вимагає їхнього співробітництва.

У цих умовах, усе більш важливого значення для всіх країн, буде набувати
вибір розумної, адекватної новим умовам військово-економічної стратегії
і політики. Українська конверсія виразилася в обвальному спаді
виробництва продукції по всьому оборонному комплексі в цілому, і
особливо по військовій продукції. До середини 90-х років суспільна
свідомість України прийшла до розуміння того, що ВПК існує не тільки для
конверсії. При цьому спектр суджень про зовнішньоекономічні зв’язки ВПК
знову невиправдано звужується, зводячись до торгівлі зброєю як єдиної
проблеми, що стоїть перед вітчизняною оборонною промисловістю. На зміну
конверсії сьогодні прийшов експорт зброї. Тим часом, сучасні
військово-промислові зв’язки далеко не вичерпуються звичайною торгівлею
зброєю. За останні роки світовий ринок озброєнь скоротився майже в три
рази, а інтенсивність військово-технічного співробітництва і
взаємозалежних національних оборонних індустрій істотно зросли, тому
піднімається питання підключення національної оборонної бази до
міжнародних військово-технічних відносин, від яких залежить позиція
вітчизняного ВГЖ у світовій воєнній промисловості. Серед цих проблем
провідним, очевидно, є співвідношення між ступенем залучення в
інтернаціональні військово-технічні проекти і збереженням припустимого
рівня національного відтворення оборонно-промислової бази.
Інтенсифікація зовнішньоекономічних відносин здатна як підсилювати
ефективність структурної перебудови національної оборонної
промисловості, так і порушити “генетичний код” військових технологій,
тобто завдати шкоди національній військово-технологічній безпеці країни
(надмірна залежність від іноземних постачальників чи інвесторів,
згортання власних ключових наукових досліджень, несанкціонований витік
технологій тощо). Оцінка місця і ролі українського оборонно-промислового
потенціалу у світовому військово-технічному співробітництві підлягає
переосмисленню також у силу розгортання в наші дні нового етапу
військово-технічної революції – електронізації озброєнь, створення
глобальних, інформаційно-насичених оборонних систем, тобто точної,
«розумної» зброї з високими вражаючими характеристиками. Цілком
очевидно, що відставання української оборонно-промислової бази на цьому
напрямку військово-технічного прогресу обернеться падінням
конкурентноздатності усієї воєнної промисловості з відповідною зміною
можливостей інтернаціонального військово-технічного співробітництва. До
дійсного часу оборонний комплекс України зберігає ряд конкурентних
переваг, що дозволяють вигідно інтегруватися в світогосподарські
зв’язки. Сюди можна віднести:

> відносно дешеву робочу силу в сполученні з її високою
кваліфікацією;

> значний потенціал прикладної науки з відносно невеликою
капіталомісткістю науково-дослідних робіт;

> передовий рівень деяких військових і космічних технологій, що
випереджають західні аналоги на 10-20 років;

> величезні можливості в сфері технологій
«подвійного застосування».

Щоб адекватно представити сучасні можливості підключення українського
ВПК до світового військово-технічного співробітництва, варто оцінити ті
глобальні зміни в цій сфері, що відбуваються в наш

час, в епоху закінчення блокового протистояння Схід-Захід. Суть
глобалізації світової воєнної промисловості можна виразити як повсюдне
поширення високорозвинених форм кооперації, що охоплюють усі стадії
життєвого циклу зброї (зі зрушенням убік науково-дослідних і навіть
проектних робіт), аж до серії безпрецедентних злиттів найбільших
оборонних компаній США і Західної Європи, що розгорнулася на початку
90-х років XX ст. Причини полягають як в економіко-політичних, так і у
військово-технологічних факторах.

Ні Україна, ні будь-яке індустріальне угруповання країн на базі СНД не в
змозі витримати черговий довгостроковий етап світового
військово-технічного прогресу. Поки український ВПК виживає за рахунок
науково-технічної бази, створеної до початку 90-х років. Усі вітчизняні
самі передові у світі системи зброї (авіаційна, ракетна зброя,
бронетанкова техніка, деякі види морських судів) -результат наукових
розробок 70-80-х років. Окремі технологічні удосконалення оборонної
продукції, здійснюються в 90-і роки на старій науково-технічній базі
80-х років. Конкурувати з західними виробниками озброєння на новому
етапі військово-технічного прогресу (електронізації й інформатизації
систем озброєнь) і залишатися поза міжнародними військово-технічними
зв’язками – це гарантовано прирікати себе на поразку. Україна приречена
на інтенсифікацію міжнародних військово-технічних зв’язків, і аналіз
існуючого стану справ у цій сфері дозволяє говорити про два можливих
варіанти інтеграції вітчизняної оборонної промисловості у світову
індустрію.

Перший варіант пов’язаний із продовженням нинішньої політики
лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків оборонного комплексу при
відсутності стійкої довгострокової промислової стратегії, пов’язаної зі
структурною реорганізацією воєнної промисловості, фінансуванням
пріоритетних програм озброєнь і подвійних технологій. Залишившись без
фінансової підтримки через відсутність надійних фінансово-промислових
зв’язків, а також без адміністративної підтримки з боку державних
органів, українські оборонні підприємства виступають на міжнародній
арені як нерівноправні партнери західних військово-промислових компаній.
Укладаючи угоди про спільні науково-технічні і виробничі проекти,
вітчизняні підприємства виступають як постачальники-підрядчики далеко не
першого рівня в технологічному ланцюжку тієї чи іншої програми. Тим
самим культивується технологічна залежність і однобічний розвиток таких
науково-виробничих комплексів, що будувалися в радянський період як
технологічно замкнуті центри зі створення систем озброєнь. Ті окремі
підприємства, що роблять сьогодні конкурентноздатну військову продукцію,
реалізують її на закордонних ринках і вже одержують замовлення на
удосконалювання даної зброї від іноземних замовників, виявляються в
привілейованому положенні порівняно з підприємствами, що не зуміли
реалізувати на зовнішньому ринку свою продукцію. Звідси не випливає,
зрозуміло, що українському ВПК шкідливо міжнародні виробничі проекти,
але є небезпечним диспропорційний незбалансований розвиток його окремих
галузей, що намітився в останні роки в зв’язку з лібералізацією
зовнішньоекономічних зв’язків.

Другий варіант інтернаціональної інтеграції вітчизняної оборонної
промисловості більш адекватно відбиває інтереси технологічної безпеки
країни. Він пов’язаний з підключенням українських оборонних компаній до
міжнародних проектів як провідних підрядчиків, що зосереджують у себе
розробку ключових технологій передових систем озброєнь, які виступають у
ролі головних контакторів інтернаціональних «команд»-виконавців. Для
успішної зовнішньоекономічної інтеграції вітчизняного ВПК, щоб
ефективніше реалізувати продуктивні тенденції міжнародного
співробітництва, необхідне виконання двох важливих умов. По-перше,
сформувати промислову стратегію, основою якої повинне стати утворення
великих диверсифікованих оборонних компаній-концернів на основі
міжгалузевої інтеграції військового виробництва. Існуючі ФПГ в оборонній
промисловості на сьогоднішній день не відповідають організаційним
структурам провідних західних військових компаній. Без зосередження
фінансових і технологічних ресурсів у руках великого
розроблювача-виробника рівноправна конкуренція з провідними західними
концернами неможлива. По-друге, украй важливо здійснювати грамотну
державну політику в сфері координації міжнародних військово-технічних
зв’язків, відповідним державним структурам потрібно активізувати роботу
з лобіювання інтересів вітчизняних оборонних компаній на світовій арені
як головних виконавців на базі наявного передового заділу в деяких
галузях воєнної промисловості. Слід зазначити, що найбільш кращими
партнерами тут виступають не американські, а європейські й азіатські
фірми.

За спадом промислового виробництва йдуть простої виробничих потужностей,
їхнє низьке завантаження і, як наслідок, відтік кадрів з «оборони».
Зниження чисельності працівників йде в основному за рахунок
висококваліфікованих і молодих кадрів, не задоволених низьким рівнем
оплати праці. Сьогодні більш половини персоналу оборонних підприємств
складають пенсіонери і працівники передпенсійного віку. Продовження
політики, мінімального державного фінансування оборонних підприємств, що
підштовхує їх

до змушеного переходу на випуск народногосподарської продукції, може
привести до неконтрольованого навіть з боку керівництва підприємств
розпаду найбільш важливих для країни розробок, технологій і виробництв.
Цей процес фактично вже почався і продовжує набирати силу.

Існує поняття критичного потенціалу національних НДДКР, що оцінюється
часткою витрат на НДДКР у ВВП держави, не меншої 2,5-3,0%. Протягом ряду
років цей показник по реально виділених асигнуваннях, знижувався. Варто
врахувати, що серйозний удар по ВПК країни наніс, звичайно, розпад СРСР.
В останній час запропоновані заходи з виходу з даного становища варто
визнати малоефективними. Основні з них два: фінансування підприємств
«оборонки» за рахунок експорту озброєнь (цей захід недостатньо
ефективний тому, що в умовах триваючої в країні політичної й економічної
нестабільності важко очікувати серйозних міжнародних угод на постачання
нашого озброєння, яке повинне обслуговуватися нами протягом усього
життєвого циклу, обчислювального 10-20 роками. Найбільш вигідні ринки
збуту озброєнь уже заповнені в основному нашими конкурентами. Хоча
експорт зброї здатний створити тимчасове полегшення для окремих
підприємств, у цілому це навряд чи забезпечить належну підтримку
оборонної промисловості і не може розглядатися як основне джерело її
фінансування.); виділення пріоритетних робіт з повномасштабним
фінансуванням зайнятих у них підприємств (що стосується політики
пріоритетів, то при сьогоднішній системі управління, відсутності ясної
військової доктрини і фінансової передбачуваності досить проблематично
здійснювати протягом усього запланованого часу і повною мірою фінансову
підтримку визначених підприємств і розробок. Перешкодами є і складність
досягнення єдиних поглядів на пріоритети, і об’єктивні труднощі з
підтримки інших (непріоритетних) підприємств на мінімально необхідному
рівні соціально-економічних умов їхнього існування, та інші фактори).

Таким чином, для виходу української оборонної промисловості з тяжкої
кризи вимагаються більш рішучі та ефективні заходи. Для України все
актуальніше стає розвиток військово-економічних зв’язків із країнами
далекого зарубіжжя.

Регіональні конфлікти в системі міжнародних відносин. В умовах
всезростаючої взаємозалежності сучасного світу, поглиблення
інтернаціоналізації виробництва виявлення суті, природи міжнародних
конфліктів, можливостей і шляхів їхньої локалізації, а в перспективі –
усунення з міжнародного життя є досить актуальним. Але поки що війни,
етнічні конфлікти, економічні блокади, кризи вельми негативно впливають
на господарську діяльність окремих країн і світову економіку в цілому.
Із-за війн сильно виснажений економічний потенціал багатьох країн –
Таджикистану, Ірану, Афганістану, В’єтнаму, Іраку, Нікарагуа, Ефіопії,
Сомалі, Палестини, Анголи, Намібії, Мозамбіку, Грузії, Чечні, а також
групи балканських країн.

У цих конфліктах беруть участь як військові, так і цивільне населення.
Гинуть і ті, й інші. Якщо в ході Другої світової війни співвідношення
кількості жертв серед цивільного населення до військових становило 50%,
у нинішніх нових конфліктах – 90%. Насилля досягає небачених масштабів,
і міжнародним організаціям, які займаються гуманітарними питаннями,
приходиться вести переговори з непостійною владою, яка часто змінюється
і не визнає ніяких норм поведінки, використовує в своїх інтересах
загибель мирних жителів і розкрадає міжнародну допомогу, що
відправляється для врятування цивільного населення.

Групи, які воюють, спалюють урожаї, отруюють воду, мінують поля і
намагаються контролювати як дороги, по яким постачається гуманітарна
допомога, так і табори біженців, де вони можуть рекрутувати нових
бійців, головним чином, серед неповнолітніх. Із-за військових конфліктів
кількість біженців збільшилася до 26 млн. чоловік. Усі вони — переміщені
особи, які із-за війни вимушені були покинути свій домашнє вогнище, не
виходячи, однак, за межі національних кордонів, а тому ці люди не
отримують ніякої допомоги зовні.

Витоки нинішніх конфліктів чисельні. Очевидні причини -завоювання влади
чи території, але війни кінця XX ст. здаються складними як у тому, що
стосується їхніх коренів, так і в своїх проявах чи обгрунтуваннях.
Професор Амхертського університету Майкл Клар їх класифікує наступним
чином:

> регіональні конфлікти, такі як конфлікт, в якому традиційно
протистоять один одному: Індія і Пакистан чи Ірак і Іран (у останнього
із-за війн у три рази знизився видобуток нафти);

> війни за природні ресурси (наприклад, скрита війна, яку ведуть між
собою декілька держав Близького Сходу за контроль над водними ресурсами,
чи війна за контроль над нафтовими родовищами);

> сепаратистські і національні конфлікти, коли етнонаціональні групи
(боснійські серби, чеченці, таміли тощо) намагаються створити власні
держави;

> іредентистські конфлікти (етнонаціональні групи бажають розширити
кордони своєї держави, щоби включити в неї іншу територію, на якій
живуть общини, що належать до їхньої групи);

> проявлення етнічної, релігійної і племінної боротьби (в

Сомалі, Руанді);

У революційні і фундаментальні війни (релігійні екстремісти в Алжирі);

> боротьба за демократію, проти колоніалізму і за виконання вимог
корінного населення (бійці-сапатисти в Чьяпасі (Мексика)).

Міжнародні економічні відносини є процесом взаємодії їхніх суб’єктів –
різних соціальних утворень, інтереси яких певним чином перетинаються. У
випадку їхнього збігу кожний з суб’єктів МЕВ має безперешкодну
можливість задовольнити свій інтерес, якщо вони зіштовхуються, то
виникають протиріччя, які розвиваються, ускладнюються і сприяють
“визріванню” конфлікту в міжнародних відносинах. Тому поняття
“міжнародний конфлікт” можна визначити як один зі станів чи форм
міжнародних відносин.

Загалом міжнародний конфлікт — це особлива форма взаємовідносин між
суб’єктами міжнародних відносин, яка являє собою зіткнення інтересів (а
відповідно, цілей і практичних дій), що у концентрованому вигляді
відтворює об’єктивні і суб’єктивні протиріччя економічного, соціального,
політичного, територіального, національного характеру.

Вихідним моментом у генезисі більшості конфліктів є проблеми, обумовлені
накопиченням протиріч у ході розвитку країн “третього світу”, наслідки
колоніальної політики, прикордонні суперечки, етнорелігійна ворожнеча
тощо. Як правило, в регіональних конфліктах можна відрізнити вихідні,
базові протиріччя (внутрішній, чи локальний рівень) від наступних
нашарувань, які нерідко відображають політичні або економічні протиріччя
в регіональному чи глобальному масштабі (зовнішній рівень).

Таким чином, виникнення регіонального конфлікту визначається
загостренням сукупності протиріч всередині окремої країни в умовах
політичної кризи чи громадянської війни (локальний конфлікт) чи в
процесі загострення взаємовідносин двох або більше держав (міжнародний,
міждержавний конфлікт). У відповідності до масштабів розповсюдження і
залучення сторін ієрархічні рівні конфліктів (локальний, двосторонній,
субрегіональний, регіональний, континентальний, глобальний) порівняно
легко розрізнити. Оскільки локальний конфлікт в одній країні рідко
протікає без зовнішнього втручання, момент переходу конфлікту на більш
високий рівень є скоріше формальним, ніж суттєвим показником.

За характером і причинами виникнення локальні та регіональні конфлікти
суттєво відрізняються між собою. За домінуючими ознаками їх можна
поділити на три групи:

1. територіальні (у тому числі національно-визвольні),

2. соціально-політичні,

3. етнонаціональні (у тому числі етнорелігійні, етнорасові та
етноконфесійні).

Такий поділ умовний і ніякою мірою не заперечує можливості поєднання
перерахованих факторів у різній ієрархічній послідовності.

У літературі зустрічаються різні оцінки відносно чисельності та рівнів
існуючих локальних і регіональних конфліктів. Одна з найбільш
обгрунтованих версій, яка запропонована колективом болгарських авторів
довідника “Конфліктні вогнища на планеті”, включає 16 основних
конфліктів, які проявилися чи продовжуються: в Європі – гібралтарський,
кіпрський і ольстерський; в Азії -афганський, близькосхідний,
ірано-іракський, корейський, шри-ланкійський і конфлікт у
Південно-Східній Азії; в Африці – конфлікти в Південній Африці, Західній
Сахарі і Чаді; в Америці – проблема Фолклендів і конфлікт в Центральній
Америці; в Океанії – проблеми Мікронезії і Нової Каледонії. Проте і цей
перелік не є повним.

Особлива відповідальність за перспективи розблокування регіональних
конфліктів лежить на великих державах. Дії, за допомогою яких великі
держави можуть забезпечити передумови для урегулювання конфліктів у
кризових районах, включають: обмеження і повне припинення на взаємній
основі прямої воєнної присутності; припинення поставок зброї
конфліктуючим сторонам; відмова від будь-яких кроків, здатних ускладнити
умови діалогу суперників; прийняття на себе міжнародних зобов’язань,
гарантуючих політичні домовленості; вплив на своїх регіональних
союзників з метою послаблення конфронтації. Проте зниження ролі
зовнішніх факторів не веде автоматично до припинення конфліктів, про це
свідчать приклади Афганістану, Камбоджі, Півдня Африки, Лівану. Найбільш
складним елементом урегулювання залишається розв’язання базових,
локальних проблем, без чого неможливо встановлення миру і забезпечення
нормальних умов для подальшого розвитку.

Політичне урегулювання міжнародних конфліктів є однією із важливіших
передумов створення нової системи міжнародної безпеки з метою
забезпечення міжнародного миру і виживання людства. Поряд з вирішенням
проблем розвитку “третього світу”, яке поки що уявляється віддаленою
перспективою, необхідно налагодити дійові механізми співробітництва і
взаємодії, здатних забезпечити локалізацію та урегулювання регіональних
конфліктних ситуацій у сучасному світі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020