.

Літературно-мистецькі часописи: програми, структура, стосунок до літературної критики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5229
Скачать документ

Літературно-мистецькі часописи: програми, структура, стосунок до
літературної критики

 

Кількість періодичних українськомовних видань, які виходили у Львові з
1922 по 1939 рік і різною мірою висвітлювали проблеми культури, в тім
числі і літератури, коливається в межах 20-25 одиниць. Такий (відносно
високий для регіону) показник включає в себе і часописи, що торкалися
літературних явищ дуже рідко, принагідно і поверхово, і видання, які
висвітлювали переважно або виключно літературний процес у Галичині.
Згадані цифрові коливання пояснюються нестійкістю літературних
угруповань, що їх випускали, матеріальними нестатками, політичною
нестабільністю в краї.

«Старожилами і довгожителями» у цій ситуації можна вважати газети «Діло»
та «Новий час», журнал «Літературно-науковий вісник» і «Записки
Наукового товариства ім.Шевченка». Від 5-ти до 9-ти років «прожили»
«Ми», «Світ», «Дзвони», по 2-4 роки існували «Вікна», «Нові шляхи»,
«Поступ», «Назустріч», «Напередодні», «Дажбог», «Наш світ», «Наша хата»,
«Обрії». Решта ж, з’явившись публіці кількома числами, зникали, не
проіснувавши й року. Деякі галицькі газети випускали спеціальні додатки,
як, наприклад, «Літературно-мистецький додаток «Нового часу» або
«Література-мистецтво-наука. — Додаток до «Мети». Вони виходили окремими
випусками, а додаток до «Діла» з’являвся щосуботи разом з основним
виданням.

Ми розглядаємо в першу чергу видання, що спеціально висвітлювали
проблеми художньої літератури і літературної критики, тому зосередимо
увагу лише на 17-ти.

1. Перші спроби: традиції та пошуки

 

Хронологічно першим літературно-мистецьким часописом Галичини повоєнних
років був журнал «Митуса», що побачив світ у Львові у січні 1922 року.
Його видавцем і відповідальним редактором був Володимир Щуровський, до
редакційної колегії входили колишні січові стрільці, молоді письменники
Василь Бобинський і Роман Купчинський, ілюстрував журнал Павло Ковжун.
«Митуса» складався з розділів: «Поезія», «Поетична проза», «Мистецька
трибуна», у якому автори знайомили читачів з модерними явищами у
літературі, музиці, малярстві, скульптурі; «Хроніка» —
літературно-мистецькі події у світі, і неперіодичної рубрики «Книжки до
оцінки», в якій подавалися короткі анотації книжок, що виходили друком у
Львові. Саме у «Митусі» було вперше зроблено спробу задекларувати напрям
літературного угруповання. В.Бобинський у статті «Від символізму — на
нові шляхи» проаналізував процес формування символізму в українській
літературі. З цієї статті галичани дізналися про існування на
Наддніпрянщині груп «Музаґет», «Мистецький шлях», «Київська професійна
спілка митців слова», «Фламінго», «Боротьба», «Гречкосій». Називаючи
першими українськими символістами Ольгу Кобилянську, В.Стефаника,
М.Яцкова, В.Бобинський простежував вплив символізму (а сюди він включав
і футуризм, і динамізм) на сучасних йому авторів. Оцінюючи «Сонячні
кларнети» П.Тичини, твори Д.Загула, Я.Савченка, згадуючи О.Слісаренка,
В.Ярошенка, В.Кобилянського, Галину Журбу, М.Івченка, Г.Михайличенка,
автор відзначав, що всі вони «не залишились вірними символізму», бо
виросли з нього. Тут же, в оглядово-аналітичній статті Д.Загула «Сучасна
українська лірика», підписаній псевдонімом «Б.Тиверець», розглядається
поезія П.Тичини і М.Семенка. Тон і стиль статті свідчать про прагнення
автора не стільки аналізувати, скільки репрезентувати і пропагувати
творчість П.Тичини. «Так близько до царства вічної краси, — писав автор,
— не підходив ще ні один з українських поетів. Мотиви його віршів багаті
і взяті з ріжних обсягів нашого життя. Всесвіт, природа, душа, народ,
кохання — все в Тичини зливається в одну гармонійну цілість. Навіть жах
війни і вихор революції є необхідними згуками для всесвітньої мелодії.
Крім цього, поет орудує своїми новими символами, які хоч і такі прості,
та все ж таки не перестають бути символами. Тичина єдиний з молодих,
який досконало знає мову, відчуває її дух і користується найніжнішими
її, схованими для загалу, нюансами. І тому він найбільший український
поет, і тим більш стає він національним, тим більше відбігає він від
українського трафарету і чужомовного впливу…». Підбір матеріалів та
склад авторів журналу дають право твердити, що «Митуса» був
загальноукраїнським часописом, бо представляв і Наддніпрянщину, і
Галичину. Має слушність М.Ільницький, наголошуючи, що двадцяті роки
позначені тісними контактами літературних і мистецьких сил по обидва
боки Збруча. Несхожість світоглядних та естетичних позицій авторів
журналу поступово спричинилася до їх розмежування, і після виходу
четвертого номера часопис припинив своє існування. Не останню роль у
розпаді групи «Митуса» і закритті її друкованого органу відіграла поява
у травні 1922 року «Літературно-наукового вісника» під редакцією
Д.Донцова. На це вказує і В.Бобинський, який, з властивою йому «лівою»
риторикою, писав у 1923 році: «З хвилиною появи на галицькому ‡рунті
політичного конкістадора псевдобуржуазної реакції, що для своєї мети
зручно використовує фірму старого «Літературно-наукового вісника», —
«митусівці» попадають на звичайну для «молодих» хворобу — ностальгію за
патентом на «справжнього», визнаного поета. За тим пішло роз’єднання»*
.

Спробою видати позапартійний літературно-мистецький часопис
cоборницького спрямування у Львові був вихід у 1923 році першого і, на
жаль, єдиного числа журналу «Мамай» — «літературно-критичного місячника
під начальною редакцією Клима Поліщука». Зміст видання був традиційним:
поезія, мистецька проза, літературна критика, зразки сучасної народної
творчості, «Block Notes» і бібліографія. Вмотивовуючи необхідність
нового видання, редакційна колегія вказувала: «…Творячи нове, мусимо
використати все, що є вартісного в минулому. Ідучи до нового «завтра»,
пам’ятаємо старе «вчора», твердо знаючи, що «лише те нове є трівале, що
міцно коріниться в старім». Для майбутнього мусить бути використана
багата спадщина минулого, а звідси нашим завданням є — з’єднання казки
минулого з дійсністю сучасного і знайдення того ґрунту, на якому могли б
зійтися в творчій праці всі культурні сили нації, як «старі», так і
«молоді», як «червоні», так і «блакитні», бо справжня творчість, що
повстає від ґрунту, не може ділитись кордонами, як то ділиться нами
самими ґрунт…». Окрім цікавих літературних творів, журнал видрукував
вдалий огляд Є.Маланюка «У сусіда (Декілько профілів сучасних польських
поетів)», у якому автор аналізував твори Юліана Тувіма, Антонія
Слонімського, Яна Лєхоні, Леонарда Подгурського-Околува. На жаль, через
матеріальні труднощі «Мамай» так і не втілив свою мрію у життя: «… в
нас нема ні видавця, ні гонорару, а є тільки один «Мамай», появу якого
на світ Божий можна було б назвати чудом, якби так сталося, щоб
хто-небудь заплатив за його друк». Але коштів так і не знайшли.

У листопаді 1924 року у Львові з’являється нове видання — «Наука і
письменство» під редакцією Ярослава Цурковського. Якщо «Мамай» ставив за
мету об’єднання всіх мистецьких сил усіх поколінь, то «Наука і
письменство» в редакційній статті недвозначно наголошувала: «Приступаючи
до видавання великого в розмірах журналу молодої української ґенерації
«Наука і письменство», маємо за собою певні рації. З одного боку —
неприявність періодичного журналу, що подавав би стислу науку о
вселюдському характері, недостача журналу, що об’єднував би
письменницькі сили даної частини, а не групи нації, та цілковита
пасивність старшого громадянства в цьому лихові. З другої сторони —
проблескуюча життєздатністю й творчою розпряжністю спроможність молодої
‡енерації викоренити позитивно це лихо й закиди від ветеранів, які
добачують у них виключно безвихідну неміч». Редакція нового часопису
бачила його «широкою дискусійною ареною», на якій могли б зустрічатися
різні погляди, що «не нарушують яскраво наміченої тут ідеоло‡ії молодих.
Стисла, зрівноважена дискусія розбудить серед науково опалої нашої нації
живіше заінтересування своєрідною духовою творчістю». Але журнал так і
не став «в о г н и щ е м, з г у р т о в у ю ч и м б і л я с е
б е в с і н а ш і м о л о д і п и с ь м е н н и ц ь к і с и л
и», бо через відсутність коштів припинив своє існування. Відзначаючи
брак коштів на регулярне видання часописів, вважаємо разом з тим, що
пояснювати невдачі нових журналів тільки матеріальними труднощами не
варто. Не останню роль відіграв у цьому вже згаданий
«Літературно-науковий вісник». У вступній статті «Наші ціли» редакція
повідомляла, що «відновлюючи видання «Літературно-наукового вісника»,
… вона «свідома величезної трудности зачатої справи…». Очолювана
Д.Донцовим редакція оголосила: «Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в
якім вона грозить згинути, очистити від сміття і болота, дати їй
яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртуватиметься
ціла нація — ось завдання, для розв’язання котрого, разом з іншими, хоче
причинитися і відновлений «Літературно-науковий вісник». Повернувшись до
Львова, часопис оголосив себе спадкоємцем свого попередника під цією ж
назвою і, декларуючи вірність його традиціям, все ж виявив цілком інше
спрямування. Протест редакції ЛНВ попередніх років на чолі з проф.
М.Грушевським проти вживання старої назви не мав жодних наслідків.
Аналіз ситуації, що склалася, дав М.Ільницькому всі підстави твердити,
що «поява нового «Літературно-наукового вістника» стала мовби тим
каталізатором, що прискорив розмежування літературних сил».

Отже, маємо яскравий і переконливий приклад того, як мовчазно
«полемізують» тексти (видання), витісняючи з обігу один одного. «ЛНВ»
став каталізатором диференційних процесів у літературному житті
Галичини з кількох причин: відштовхувався від традицій авторського
попередника, редагувався вже відомою людиною, заманіфестував себе як
соборницьке національне видання, спирався на нову ідеологію, критикував
тих попередників, які спричинилися до національної катастрофи, у такий
спосіб відповів на очікування громадянства.

З другої половини 20-х років у Галичині все чіткіше простежується
формування чотирьох основних угруповань, що визначали напрямки розвитку
української літератури і творили атмосферу ідейно-естетичного
критицизму. Три з них були свідомо ідеологічно заангажованими —
католицький, націоналістичний, комуністичний (прорадянський,
радянофільський — Н.К.). І лише четвертий — естетичний — відкидав
будь-який ідеологічний тиск на літературу. Саме тому, аналізуючи
українську галицьку пресу того періоду, згрупуємо її за ідейними
(ідеологічними) критеріями.

 

2. Львівська католицька періодика: етично-естетичні критерії

 

До видань, які репрезентували католицький напрям в українській
літературі, належить, насамперед, журнал «Поступ», що розпочав свій шлях
у 1921 році як студентське видання Марійського товариства, а у першому
числі за 1927 рік редакційна колегія зазначила, що «вважає за необхідне»
зробити «Поступ» журналом галицької інтеліґенції, який «стоїть на
становищі державницької української ідеольоґії, редаґований у
християн-ськім дусі, видаваний тепер для Українців-інтеліґентів» [1927.
— Ч. 1. — С. 1]. Так була чітко сформульована ідеологічна платформа
часопису — релігійно-націоналістична, державницька. Це й зумовило
наповнення редакційного портфеля. Перевагу було надано матеріалам з
історичної тематики. Домінували в них гетьманська доба Богдана
Хмельницького, Запорожжя, гетьманат 1918 року, визвольні змагання
1918-1920 рр. Зустрічаються також статті з тодішнього
суспільно-політичного життя, як, наприклад, стаття Осипа Назарука
«Український націоналізм». У ній автор гостро полемізував з Д.Донцовим з
приводу суті націоналізму взагалі та українського зокрема. За жанрами
усі художні тексти, що друкувалися у «Поступі», належать до «малої»
прози з яскраво вираженим релігійним спрямуванням. Поезії, якими
традиційно для галицьких видань відкривався журнал, були
риторично-декларативними і мали на меті, перш за все, виховання свідомих
українців-християн. У «Поступі» друкувалися також і твори про визвольні
змагання українців 1917-1920 рр., про підпільну діяльність ОУН, які
мали досить виразно виражену патріотичну спрямованість. Провідним
автором журналу був Григір Лужницький, що публікував свої поетичні твори
під псевдонімом «Меріям», а критичні матеріали підписував
«Л.Нигрицький». «Поступ» знайомив своїх читачів з католицькою
літературою Європи, з кращими письменниками цього напрямку, як,
наприклад, Поль Бурже. Крім Г.Лужницького, у журналі активно працювали
Н.Павлосюк, Теофіл Коструба, Араміс (Микола Олександр Мох). В останньому
річнику «Поступу» все відчутнішим стає суспільне спрямування, все більше
творів на релігійні теми і, на жаль, все нижчої мистецької якості.
Зрештою, розпад літературного угруповання «Лоґос», яке опікувалося
журналом, призвів до закриття часопису. У 1930 році «Поступ» припинив
своє існування.

На зміну «Поступові» у 1931 році у Львові вийшов літературно-науковий
місячник «Дзвони». Часопис створювався за матеріальною підтримкою
митрополита А.Шептицького «для розбудови української літератури й науки
в християнськім дусі, для заінтересування ними ширших кругів
українського громадянства, а врешті для обнови і скріплення духа й
піддержання та розбудження патріотичних і релігійних почувань серед
наших читачів» [1932. — Ч. 2. — С. 795]. Редакційну колегію журналу
очолював о.Йосип Сліпий, до неї входили о.М.Конрад, о.Г.Костельник і
М.Чубатий. Відповідальним редактором був П.Ісаїв. Серед активних
авторів журналу письменники Б.-І.Антонич, Наталена Королева, У.Самчук,
Ю.Липа, Уляна Кравченко, а також літературознавці К.Чехович, М.Гнатишак,
С.Смаль-Стоцький, В.Миропільський, Д.Чижевський, К.Чехович, П.Коструба,
Т.Коструба та ін. Упродовж дев’яти років існування журнал зумів
згуртувати навколо себе чимале гроно письменників і науковців. На
сторінках «Дзвонів» друкувалися поетичні і прозові твори релігійної
тематики, літературно-критичні статті, біобібліографічні матеріали,
наукові розвідки з питань історії та літературно-мистецька хроніка.
Автори та редакція знайомили читачів з проблемами розвитку католицької
думки у світовій літературі, намагалися вирізняти й характеризувати
українське письменство на тлі європейського. Привертає увагу і розділ
«Рецензії», в якому журнал прагнув познайомити читачів з усіма
новинками, що з’являлися друком у Галичині. Тон цих відгуків, незалежно
від того ,чи згодні критики з позицією авторів рецензованих творів, чи
ні, завжди відзначався поміркованістю і тактом. При журналі виходила
«Бібліотека «Дзвонів», яка представляла на суд читачів зразки галицької
літератури, наукові дослідження та переклади зарубіжних творів
українською мовою. Мав рацію А.Животко твердячи, що «в цілому виявили
себе «Дзвони», як виразно культурний і цікавий, живий своїм змістом
орган, що міг привабити увагу читача, не залежно від його того чи
іншого світогляду чи політичного переконання».

 

3. «Літературно-науковий вісник» і його традиції у львівській пресі
30-х рр. ХХ ст.

Поряд із виданнями, які репрезентували католицьку літературу і
естетичну думку, у Львові активно функціонували журнали і газети, які
ставили першозавданням утвердження націоналістичної ідеології як єдино
правильної. До таких видань належали згаданий уже «Літературно-науковий
вісник» (з 1933 року просто «Вісник»), «Дажбог», «Обрії»,
«Напередодні».

Відновлення «Літературно-наукового вісника» у травні 1922 року було
своєрідним символом відродження української літератури і критики після
глобальних суспільних потрясінь початку ХХ ст. Журнал обіцяв уміщувати
«ориґінальну й перекладну белетристику — повісти, оповідання, драми,
поезії, статті з української історії, літератури, національної економії,
мистецтва, науки й суспільно-політичного життя, критику й бібліографію».
На його сторінках друкувалися й автори, яких важко назвати
послідовниками організованого націоналізму — Василь Біднов — історик
церкви, М.Возняк і С.Смаль-Стоцький — професори університету,
М.Ко-вальський — публіцист, М.Рудницький — критик-ліберал, колишній
січовий стрілець О.Бабій, І.Федоренко, письмен-ниця Дарія Віконська
(справжнє ім’я — Іванна Кароліна Федорович-Малицька) та ін. Всі вони,
безумовно, патріоти, але їхні світоглядно-естетичні позиції далекі від
«донцовського» націоналізму.

Прокламовані обіцянки редакція «Літературно-наукового вісника»
виконувала, подаючи дуже широке коло публікацій: від проблем української
літератури, як-от стаття Д.Донцова «Криза української літератури» чи
огляд М.Ковальського «Memento vivere» (кілька слів про сучасну
українську поезію)», до рецензій на твори сучасників — М.Рильського,
П.Филиповича, С.Черкасенка, В.Атаманюка, переклади українською мовою
творів М.Гоголя, Г.Мопасана, А.де Мюссе та ін. Журнал публікував,
зокрема, матеріали про Т.Шевченка, О.Кониського, Б.Грінченка, Наталю
Кобрин-ську, Ольгу Кобилянську, М.Хвильового, М.Євшана й багатьох ін.
Він також знайомив читачів з творчим доробком І.Буніна, Г.Флобера,
Р.Кіплінга, В.Скотта, О.Уайльда, Л.Бертрана, Є.-П.Якобсена, С.Люїса,
Дж.Голсуорсі, С.Георге, філософією Ф.Ніцше, основами естетики декадансу.
Часопис інформував про найновіші видання у рубриці «Бібліографія»,
реагував на відгуки інших періодичних видань на свої виступи. Особливу
увагу редакори й автори журналу приділяли історії України, розвиткові її
філософської думки, про що свідчать публікації М.Андрусяка та
Б.Романенчука про І.Мазепу, виступи М.Мухина та А.Ленчика про
М.Драгоманова. Теоретичні проблеми літературознавства (вплив художної
літератури на людину, психологія сприйняття мистецького твору,
відтворення почуттів у красному письменстві) розглядав Юрій Липа. ЛНВ
вміщував також переклади україською мовою статей європейських
дослідників, напр., Марселя Бріона «Редьяр Кіплінг», Льюїса Мемфорда
«Сінклер Люїс», Габріеля Брюне «Про критику» і т. ін. Активна і дещо
аґресивна орієнтація Д.Донцова виключно на націоналізм як на основу
оцінки мистецьких явищ, його авторитарність у відборі матеріалів для
публікації поступово призвели до розколу колективу ЛНВ і відмови
«Української Видавничої Спілки» від фінансування журналу. У 1932 році з
цих причин «Літературно-науковий вісник» перестав виходити. Але з січня
1933 року за матеріальної підтримки родини й групи прихильників Д.Донцов
створив власний журнал «Вісник». Маніфестуючи свою програму, редакція
проголосила: «Особливо під час ідейного хаосу, під час систематичного
відгороджування від великих літературно-громадських течій Заходу, коли
гасло «популярність (читай: примітивізм!) понад все!» чинить спустошення
серед нашої інтеліґенції, який старався би не знижувати культурний
рівень інтелі‡енції, лише створити з неї правдиву, вищу від загалу
освітою провідну верству нації. Розпочинаємо наш журнал з тими самими
співробітниками, з тим самим напрямком і під тою самою редакцією, що й
припинений ЛНВ. Всіх, хто співчуває нашій десятилітній праці, кличемо
активно підтримати наші заходи» (1933. — Кн. 1. — Т. 1. — С. 5). Але
реальність виявилася іншою. Редакція дещо трансформувалася, але
терпимість до поглядів інших не з’явилася. Четверта сторінка обкладинки
«Вісника» вперше в історії галицьких часописів була оформлена як
рекламно-агітаційний плакат:

 

«ВІСНИК

місячник літератури, мистецтва,

науки й громадського життя.

ВИХОДИТЬ точно при кінці кожного місяця.

БОРЕТЬСЯ з інтернаціоналізмом і колтунством усіх форм.

ОБСТОЮЄ духову єдність з культурою Заходу.

ПРОПАҐУЄ національно-громадські кличі новітньої

Європи і потребу психічного переродження народу.

МІСТИТЬ праці найвидатніших літературних, наукових

і публіцистичних сил Галичини, Волині і вигнанщини».

Від 1933 року з подачі «Вісника» в західноукраїнській періодиці
з’являються українські переклади виступів ідеологів італійського та
німецького фашизму, напр., стаття Геббельса «Мораль чи мораліна?» (Кн.
3. — Т. 1. — С. 183-186). Журнал продовжує інформувати читачів про стан
літературного процесу як в Україні, так і за її межами, але підходи до
оцінок мистецьких явищ поступово перевели його з розряду
літературно-мистецьких до суспільно-громадських.

Найбільш поміркованим серед націоналістичних видань був журнал молодих
письменників «Дажбог», що видавався протягом 1932-1935 років, спочатку
під редакцією Є.Ю.Пеленського, потім Б.-І.Антонича, а з 1935 року —
Богдана Кравціва. У підзаголовку видання читаємо: «Література — Театр —
Кіно». Справді, журнал приділяв чимало уваги проблемам українського
театру й, особливо, становленню нового тоді мистецтва — «фільми». Красне
письменство було представлене двома розділами: поезія і
літературо-знавство. Тут знаходимо й статті про проблеми української
критики, спроби аналізу здобутків і втрат української літератури за
Збручем, цікаві розвідки з історії української літератури, матеріали про
взаємини українських письменників. Навіть ювілейні статті чи літературні
портрети (частіше про померлих на той час літераторів) мали більш
дослідницький (оглядово-аналітичний) характер. «Дажбог», підтримуючи
традицію тогочасних галицьких часописів, також прагнув показати
українську літературу у контексті європейських, знайомити своїх читачів
з проблемами літератур, що розвивалися в умовах тоталітарних режимів.
Він одним з перших почав проводити анкетування «Сучасна українська
література в очах читачів». Традиційну рубрику «Хроніка» редакція
подавала двояко: у звичній стислій формі інформації і у вигляді веселих
жартів під назвою «Мішок веселого божка». Значно меншим за обсягом, ніж
у інших виданнях, був у журналі відділ «Нові книжки», проте вміщені у
ньому рецензії і відгуки відзначалися більшим професіоналізмом.

З приходом до керівництва Б.Кравціва журнал різко змінив свою
орієнтацію з літературної на політичну, і вже в першому числі 1935 року
проголосив: «Нашим завданням буде згуртувати коло журналу людей близьких
нам думкою і змаганням, допомогти виявитися молодим і свіжим силам, що
наростають у трудний, проте великий час нашої суворої дійсности і стати
трибуною націоналістичного слова і думки… Шлях до нас знайдуть усі,
що своє життя і творчість поставили на службу націоналістичній ідеї, що
молоді духом, поривом і змаганням» [1935. — № 1. — С. 3] . Якщо у
перших номерах року ще знаходимо різножанрові матеріали про українську
літературу, про твори окремих авторів, ориґінальну на той час рубрику
«Із творчости розстріляних» (українських письменників наддніпрянців,
розстріляних НКВС. — Н.К.), то в останніх числах видання для художньої
літератури місця вже не вистачало. Упродовж 1932-1934 років у журналі
активно співпрацювали Є.-Ю.Пеленський, Ірина Пеленська, Б.-І.Антонич,
Ф.Савченко, Й.Шемлей, Б.Романенчук, який частіше підписував свої виступи
«б.ром-ук» або «б.р.», Василь Пачовський, якого читачі знали під іменем
«В.Дальновидець», Є.Маланюк, Я.Дригинич, Р.Завадович та ін. Але слід
зауважити, що переважна більшість публікацій «Дажбога» грішить надмірною
емоційністю, подекуди голими, необґрунтованими звинуваченнями,
поверховими судженнями. Та й вплив ідеологічних переконань окремих
авторів надто сильно тяжів над ними. Зрештою, конфлікт з офіційною
владою спричинив до конфіскації ряду матеріалів і врешті призвів до
закриття журналу.

Однак войовничий редактор і його однодумці вже в лютому 1936 року,
представляючи «Обрії» — «часопис, присвячений справам літератури,
мистецтва й науки», заявили, що суспільно-політична і культурна
ситуація в Галичині «ставить перед нами вимогу створення тижневика», що
держав би руку на живчику українського культурного руху, літературної,
мистецької й наукової творчости, реєстрував усі прояви цього руху й
допомагав якнайширшим кругам нашої суспільности зазнайомлюватися з ними
й орієнтуватися в них, тижневика, що, гуртуючи коло себе творчі
одиниці, пособляв би водночас проявлятися свіжому і здоровому починові
й думці» [1936. — Ч. 1. — С. 1]. Структура новоутвореного видання була
традиційною: художні твори, літературно-критичні матеріали, хроніка і
бібліографія. У журналі газетного типу друкувалися Є.-Ю.Пеленський,
Ірина Пеленська, М.Гурко, Варро, О.Грицай, Ю.Липа, Б.Кравців, Д.Гуцул та
ін. І хоча часопис мав виразне націонал-патріотичне спрямування, його
матеріали все ж не були нав’язливими: очевидно, давався взнаки досвід
«Дажбога». Переважна більшість публікацій були за жанрами
оглядово-аналітичними статтями чи рецензіями. «Обрії» відзначалися
оперативністю відгуків на нові твори українських письменників,
наприклад, виступи Варро: «Поет глибини» — рецензія на збірку О.Ольжича
«Рінь» чи «Міцногруді діти прийдучого. З приводу «Волині» Уласа
Самчука». Знаходимо чимало публікацій і про письменників радянської
України. Редактор, зазвичай, вміщував поряд літературні портрети і
уривки з художніх творів портретованих (наприклад, Є.-Ю.Пеленський «Юрій
Яновський» і тут же уривок з роману «Чотири шаблі» (Ю.Яновського).
Привертають увагу й оглядові матеріали про стан літератур у Європі
(Д.Гуцул «Кров і земля в німецькій літературі» чи М.Гурко «Критика на
фронт» (репортаж з Риму), про історію літератури окремих народів (Младен
Бошнак «Хорватська література (від початку до XVIII в.)». Зустрічаємо в
«Обріях» і полеміки, як, наприклад, виступ Варро «Мистецтво чи агітка?»
— спроба з’ясувати, чому літературну премію за 1935 рік було присуджено
Ірині Вільде, а не О.Ольжичу.

Таким чином, літературно-мистецькі журнали націоналістично-державницької
орієнтації свідчили, що таку позицію посідають представники старшої і
молодшої ґенерації (є, отже, тяглість традиції), які вміють за умов
цензурного тиску змінювати видавничу тактику, не поступаючись
принципами, водночас прагнучи, на відміну від марксистської критики в
УРСР, поєднувати ідеологічні та естетичні критерії оцінки мистецьких
явищ. Суголосними їм польськомовними виданнями були, зокрема, часописи
«Lwow literacki» та «Prosto z mostu», які в чомусь підтримували
українську літературу, а в чомусь їй протистояли (про це йтиме мова
далі), але вели однотипну культурологічну політику. Зміна назви
часописів, які зі змодифікованою програмою з’являлися замість
заборонених або збанкрутованих, була за тих умов виявом здорового,
вирозумілого суспільного критицизму і самокритики. Водночас такі
практичні дії видозмінювали форми власне літературної критики,
забезпечуючи безперервність її функціонування, активну роль у
літературно-мистецькому житті.

 

4. Журнали прокомуністичної орієнтації: звуження завдань критики

 

Ще одним напрямком розвитку української літератури в Галичині був
комуністичний чи радянофільський, репрезентований журналами «Вікна» та
«Нові шляхи». Громадсько-політичний, літературно-художній та мистецький
місячний журнал «Вікна» виходив у Львові з листопада 1927 по травень
1932 року (з травня 1930 року був офіційним органом літературної
організації пролетарських письменників «Горно»). Першим редактором
«Вікон» був В.Бобинський, з липня 1930 року — С.Тудор. Традиційні
розділи у «Вікнах» представляли поезію, прозу, публіцистику, огляди і
рецензії. Оскільки визначальним принципом добору художніх творів були
комуністична ідея і соціалістичний ідеал, то відповідно й добиралися
твори та автори. Найчастіше на сторінках «Вікон» публікувалися
В.Бобинський, С.Тудор, О.Гаврилюк, Ніна Матулівна, Мирослав Ірчан
(А.Бабюк), П.Козланюк, Мирослава Сопілка, Я.Галан, М.Тарновський,
І.Крушельницький, С.Масляк. Велике місце у виданні займали матеріали про
радянську Україну, про її «здобутки і перемоги», про її культуру,
літературу зокрема (передусім про П.Тичину, В.Сосюру, М.Бажана). «Вікна»
активно використовували публікації з радянських видань, передруковуючи
їх на своїх сторінках, наприклад, «Про завдання перебудови ВУСПП» —
резолюція II поширеного пленуму Ради ВУСПП та доповіді Б.Коваленка та
І.Микитенка від 23.XII.1931 р.». Вельми своєрідною була у журналі
рубрика «На стійці. Огляди і рецензії». В ній вміщувалися відгуки і
рецензії на ті твори, які викривали негативні прояви більшовизму. Тон
цих публікацій-реагувань відзначався агресивністю, надмірною
емоційністю. В основу оцінки мистецьких явищ було покладено єдиний
критерій — марксистську ідеологію. Часопис знайомив своїх читачів і з
творчістю найближчих сусідів-росіян: О.Серафимовича, Ф.Гладкова, Дем’яна
Бєдного, поляків В.Броневського, В.Вандурського, а болгарам було
присвячено навіть спецвипуск з передмовою Х.Радевського. Відверта
пропаґанда комуністичних ідей постійно призводила до конфліктів з
владою, спричиняла конфіскації матеріалів, аж поки у вересні 1932 року
журнал було закрито.

Традиції «Вікон» активно і винахідливо підтримував літературно-науковий,
мистецький і громадський журнал «Нові шляхи», який виходив у Львові з
травня 1929 по вересень 1932 року під загальною редакцією Антона
Крушельницького. На відміну від «Вікон», «Нові шляхи» обрали іншу
тактику — намагалися знайти підтвердження своїх висновків, оцінок і
суджень не тільки в радянській, а й в зарубіжних літературах
несоціалістичних країн. Найактивнішими авторами журналу були Антін
Крушельницький, Іван Крушельницький, Юліан Опільський, Дмитро Козій,
Ігор Коломийців, Володимир Державин з Харкова, Авенір Коломиєць, Михайло
Рудницький (під псевдонімом «П.Прочитан»), Марія Фуртак-Деркач, Ярослав
Галан. Структура журналу була традиційною, оскільки читачам пропонували
поезію, прозу, публіцистику, огляд чужих літератур, рецензії (у виданні
вони вміщувалися під назвою «Замітки й оцінки»), а також «Літературні
записки» й «Українські літературні записки», що знайомили громадськість
з новинками літератури, літературними вечорами, святами і под. Авторів
журналу цікавили питання джерел поетичних мотивів в українській
літературі, як, наприклад, стаття Дмитра Козія «Староукраїнські джерела
поетичних мотивів у Івана Франка», проблеми розвитку історичних жанрів,
окремі твори історичної тематики, про що свідчили статті Юліана
Опільського «Втеча перед дійсністю», «Мазепа» — Богдана Лепкого чи
«Вороги правди» — роздуми про історичну повість, Володимира Державина
«Історична белетристика Богдана Лепкого». Значне місце займали
публікації про українську поезію. Серед них виділялися оглядова стаття
Ігоря Коломийціва «Лірики останнього десятиліття (1919-1929)», рецензія
Авеніра Коломийця на збірку Євгена Маланюка «Земля й залізо» під назвою
«Поет безсилої фрази». Автори «Нових шляхів» приділя-ли значну увагу
взаємостосункам українських письменників, питанням формування їх
творчого «Я», що засвідчують статті А.Риндюга «Шевченко і Костомаров (до
історії взаємовідносин і впливів)», Миколи Хращевського «З дитячих років
Михайла Коцюбинського», Марії Фуртак-Деркач «Леся Українка (причинки до
життєпису — на основі її листування з М.Павликом (1891-1907 рр.)».
Цікавилися видавці журналу і питаннями української історії (Тодор
Гавриленко «Огляд новішої української літератури з історії Запоріжжя»).

Особливе місце у «Нових шляхах» займали статті про українську радянську
літературу. Дві неперіодичні рубрики «Літературні вісті з України» та «У
поетів і письменників» містили замітки про літературну діяльність членів
«спілки революційних письменників «Західна Україна», про вихід журналу
цієї спілки з однойменною назвою, про реорганізацію журналу «Плуг», про
створення журналу «Літературний архів», а також замітки «Над чим
працюють плужани», у яких вказувалися прізвища літераторів і назва
твору. Автори видання знайомили галичан з постатями наддніпрянців, як-от
у статті Івана Крушельницького «Спиридон Черкасенко (огляд життя і
творчости)», Ярослава Кондри «Творчість Василя Блакитного». Крім того,
журнал подавав аналітично-інформаційні статті про ВУСПП (І.Ткачук
«Всеукраїнська спілка пролєтарських письменників (ВУСПП)», про
український модернізм «Українські панфутуристи» («Нова ґенерація»).
Окільки тривожну ситуацію за Збручем важко було ігнорувати, то автори
журналу «Нові шляхи» намагалися зрозуміти її самі і пояснити своїм
читачам. Такій меті слугували публікації Антона Крушельницького
«Фальшива гра» — про політичний процес СВУ в радянській Україні, Леся
Барса «Оком збоку» — про літературну дискусію 1925-1928 років. Процеси,
що відбувалися у «найсправедливішому суспільстві», були під постійним
прицільним обстрілом католицької і націоналістичної преси, а тому
вимагали й від радянофільського видання уваги і відповідної
інтерпретації. Це зумовило появу статті Антона Крушельницького «Два
націоналізми», матеріалів «Нові шляхи» в світлі чужої критики», статті
того ж А.Крушельницького «Сірковим шляхом» (на марґінесі програмових
заяв західньоукраїнських націоналістів)» — дискусії з політичних та
ідеологічних питань з «ЛНВ» і Д.Донцовим. Авенір Коломиєць подав велику
оглядово-полемічну статтю «Червона Калина» (українська націоналістична
література)».

«Нові шляхи» критикували й «естетів», про що свідчить стаття «Оаза
безжурности», підписана знаком (S) — про декадентство і декадентів. Але
разом з тим, «Нові шляхи» охоче надавали свої сторінки одному з
апологетів «естетизму і безідейности» — ліберальному Михайлові
Рудницькому. Щоправда, у журналі він виступав під псевдонімом П.Прочитан
і майже у кожному числі детально розповідав читачам про новини і
здобутки зарубіжних літератур. Загалом же проблеми і постаті
європейських та американської літератур займали у часописі значне місце,
про що свідчать оглядові статті Я.Галана «Польське літературне життя»,
«З польського письменства», матеріали, підписані криптонімом «С.С.»,
«Нова англійська повість», криптонімом «І.А.К.» (А.Крушельницький) —
«Боротьба округи Ремарка», огляди М.Рудницького «Серед нових книжок
(німецьких, французьких, англійських)». Знаходимо тут і літературні
портрети зарубіжних митців, як-от «Кнут Гамсунг» П.Прочитана, «Джек
Лондон» Л.Свєнціцької, «Їжі Волькер» Марії Фуртак-Деркач, «Іво Войнович»
В.Анського, «Володимир Маяковський» Ромуалда Драги. Привертають увагу і
передруки статей зарубіжних авторів. Маємо на увазі статтю Ернста
Роберта Курціюса «Европейський дух і французька література» і статтю
Уінстона Черчіля «Бернард ШО».

Оскільки журнал «Нові шляхи» був відверто прорадянськи орієнтованим,
постійно виправдовував і пропагував здобутки «першої в світі держави
робітників і селян», не приховував того, що ґрунтується на комуністичній
ідеології, і обстоював єдність України, то у вересні 1932 року влада
Речіпосполитої розпорядилася закрити цей часопис. Донедавна ця версія,
вміщена в УРЕ, вважалася єдино правильною. Але Остап Тарнавський у книзі
«Літературний Львів, 1939-1944» подає ще одну чи не вирішальну причину
закриття радянофільських видань. Автор пише про безпосередню їх
фінансову підтримку з боку радянського консульства у Львові. Важливою
причиною, як підсумовує О.Тарнавський, закриття часописів «лівої
орієнтації» були «політичні потягнення в самій комуністичній партії»,
тобто внутрішньополітична боротьба у соціалістичному світі.

Зміна тактики в українськомовних прорадянських виданнях не вберегла їх
від цензурних репресій, хоча однотипні польськомовні часописи, як
показала еволюція львівського журналу «Sygnaly», зуміли втриматися аж
до 1939 року. Так виявив себе національний чинник, який навіть у формі
націонал-комунізму істотно позначається на функціонуванні літературної
критики в стосунках з державним контролем. Зрештою, це ставить і
увиразнює проблему співвідношення в літературній критиці власне
естетичних і політичних факторів, художніх та ідеологічних критеріїв,
способів їх застосування в літературно-критичних текстах.

 

5. Періодика галицьких естетів і гетерогенність літературного життя

 

При наявності свідомо ідеологічно заанґажованих видань, які вели
постійну боротьбу за право називатися провідниками нації, інші часописи,
що ставили своїм завданням знайомити читачів з літературою як мистецтвом
слова, виховувати естетичні смаки широкого галицького загалу,
піддавалися першими різкій критиці. Серед видань, звинувачених у
«чистоплюйстві» та естетизмі, були газети і журнали, що тяжіли до
європейських зразків.

Найстабільнішим виданням, яке користувалося неабиякою увагою читачів,
був єдиний український щоденник, що виходив у Львові з 1880 по 1939 рік
— газета «Діло». Під час російської окупації Галичини у 1914-1915 рр. ця
газета виходила у Відні, а в період 1920-1923 рр. під різними назвами —
у Львові. Лише раз під час польської окупації 1918-1920 рр. ще до
міжнародної ухвали щодо Галичини газета була закрита за розпорядженням
новопосталої влади, а обладнання вилучено на користь польських військ.
Газета «Діло» з моменту свого виникнення пропагувала погляди народовців,
а з 1925 року — політичну платформу УНДО (Українське національне
демократичне об’єднання), але ніколи не видавала себе за офіційне
партійне видання, тому на її шпальтах можна було зустріти і критику
внутрішньої опозиції. Це, в свою чергу, сприяло тому, що і до художньої
літератури редакційна колегія «Діла» ставилася з точки зору ідеології
досить толерантно. Провідним критиком «Діла» у 1923-1939 роках був
М.Рудницький. Разом з ним активно співпрацювали з газетою М.Возняк,
К.Поліщук, С.Сірополко, В.Дорошенко, Б.Лепкий, М.Гнатишак і ряд інших
вчених, літераторів і критиків, що приховували свої імена за
криптонімами.

Як правило, літературно-критичні статті вміщувалися у суботніх номерах
«Діла», що були об’ємніші якраз за рахунок додатка «Літературний вісник»
(щотижня 4 полоси). Критичні матеріали, вміщені у часописі, не тільки
висвітлювали літературний процес у Галичині, а й знайомили своїх читачів
з окремими зразками європейських літератур, з конкретними майстрами
красного письменства. Зокрема, тут можна було познайомитися з прозою
Івана Буніна, Льва Толстого, Генріка Ібсена, Еміля Золя, Моріса Барреса,
Артура Конан Дойля та ін. «Діло» систематично публікувало рецензії та
відгуки на українські твори, що виходили як в Галичині, так і за
Збручем, на твори зарубіжної літератури в українських перекладах.
Постійно насиченою була і рубрика «Бібліографія», у якій подавалися
короткі і досить розгорнуті анотації на нові книжки і видання. Цікавими
були також і театральні рецензії Івана Кедрина (Івана Рудницького) на
вистави львівських театрів. Особливістю цих рецензій була увага, яку
автор приділяв якості перекладу п’єс, добору їх для репертуару театрів,
спонукаючи тим самим режисерів до вибору кращих, на його думку, зразків
європейської драматургії.

Критичні виступи тижневика нерідко перебували у центрі естетичних
баталій. Опонентами найчастіше були «Вісник», «Нова зоря», «Дзвони».
Предметом бурхливої полеміки ставали не стільки конкретні твори, скільки
критерії визначення їх мистецької вартості. Тональність таких текстів,
як наслідок емоційності їх авторів, доволі часто демонструвала
міжособистісні стосунки учасників полемік. «Навішування ярликів» було
найбільш характерне для Донцовського «Вісника», хоча й інші видання
часом дозволяли собі замашні звинувачення без ґрунтовної арґументації.

Першим тогочасним часописом, який орієнтувався на європейські естетичні
зразки, став ілюстрований двотижневик «Світ», що виходив у Львові
протягом 1925-1929 років (відповідальний редактор Степан Микитка).
Найактивнішим автором журналу був Михайло Рудницький. Його перу належить
переважна більшість публікацій (понад 40). Крім нього, тут друкувалися
М.Гнатишак, Д.Козій, Б.Лепкий, П.Карманський, І.Квасниця, І.Борщак,
В.Дорошенко. Автори журналу вважали своєю метою знайомити галицьких
читачів з кращими зразками та найцікавішими новинами у сфері літератури,
малярства, скульптури та кіно. У «Світі» не було жодної статті чи іншого
матеріалу, який хоч би віддалено торкався політики чи боротьби за владу.
Майже всі публікації «Світу», за винятком 7, невеликі за обсягом,
інформаційно багаті, написані легким стилем, щедро ілюстровані.

Автори видання, знайомлячи публіку з найцікавішими іменами світової
літератури, не тільки розповідали про письменників, а й пропонували
кращі, на думку автора перекладу, зразки їх творів. Таким чином галичани
пізнавали М.Рільке, Е.Золя, Дж.Лондона, Бл.Ібаньєса, Ф.Ніцше, Р.Таґора,
Гі де Мопасана, С.Єсеніна та інших. Спільною рисою цих статей є
ненав’язлива спроба довести, що і в українській літературі є митці, які
можуть гідно репрезентувати її у світі, але є й чимало таких, що
претендують на звання письменника, не маючи на це достатніх підстав. Їх
писання, на думку М.Рудницького, можна лише умовно назвати художніми
творами. Саме на останнє критик звертає увагу в есе «Для кого
пишете?», «Зелені заздрощі», «Найщасливіша недуга» та ін.

У статті «Нова німецька белєтристика про війну (річеві замітки)».
М.Гнатишак аналізував тему війни у німецькій літературі і, разом з тим,
тактовно підкреслював недоліки українських творів згаданої тематики. Усі
автори журналу, оцінюючи художні твори сучасників, не робили жодних
поблажок, не занижували критеріїв оцінок, не мотивували художню
недовершеність молодістю письменників чи патріотичними міркуваннями.

Традиційна для галицьких часописів рубрика «Хроніка» вміщувалася і у
«Світі». Друкувалися тут світська хроніка, інформації, анекдоти. За
характером матеріалів журнал залишався рівним впродовж усіх років свого
існування, і завдання своє — популяризувати високе мистецтво, і
літературу зокрема, виконував, не вдаючись до жодних популістських спроб
завоювання читача.

У 1927 році у Львові з’являється перший на західноукраїнських землях
власне літературно-критичний часопис «Літературні вісти» — як «місячник
літературно-мистецької критики, інформації й полеміки». Семен Харамбура
у статті «Літературні вісти» чітко сформулював мету і завдання газети:
«Метою нашого журналу є освободити творчі сили з-під грубого леду
застарілих догм і форм, що плаксивим наспівом колискової пісні
заколисували наш народ тоді, коли треба було пірвати його до світла й
соборного зриву» [1927. — Ч. 1-2. — С. 1]. А основне завдання редакційна
колегія на чолі з Ярославом Цурковським бачила у тому, щоб «допомогти
сконсолідуванню нових творчих сил, зроджених і змужнілих у вогні
революції, як теж спрямуванню цих сил в одну могутню течію, свідому
своїх цілей і завдань — в течію, що має в собі обновити життєві сили
народу, заіржавілі з браку руху й імпульсивности» [1927. — Ч. 1. — С.
1]. Навколо «Літературних вістей» гуртувалися і представники старшого
письменницького покоління, і молоді таланти, що об’єдналися на той час в
«Інтелєктуальний бльок молодої всеукраїнської ґенерації». Автори видання
підкреслювали «всеукраїнський» характер газети, наголошуючи: «Будемо
старатися нав’язати постійний контакт зі всеукраїнським
літературно-мистецьким рухом в краю і за кордоном, передовсім із рухом
молодої ґенерації» [1927. — Ч. 1-2. — С. 1]. Вміщені у «Літературних
вістях» матеріали цілком виправдовували підзаголовок, бо були полемічно
загостреними і торкалися різних проблем літературознавства і літератури.
Тут знаходимо і рецензії окремих поетичних збірок, і різку критику
критеріїв та способів оцінки художніх творів у виступах М.Рудницького, і
аналіз доволі однобічних матеріалів «Поступу». На жаль, з різних причин
у червні 1928 року багатообіцяючий місячник припинив своє існування.

Започатковані вищезгаданими виданнями традиції гідно продовжив
двотижневик «Назустріч» «журнал безпартійний, […] якомога загально
доступний, ілюстрований», що виходив у Львові протягом 1934-1938 років.
Його видавцем був О.Боднарович, літературним редактором — М.Рудницький.
У першому числі журналу за 1934 рік М.Рудницький обґрунтував мету і
завдання часопису, проголошуючи естетичний підхід до творення й оцінки
творів мистецтва, прагнення уникати будь-яких ідеологічних впливів.
Будучи звинуваченою у безідейності та непатріотичності, редакційна
колегія «Назустрічі» все ж вперто продовжувала йти обраним шляхом, бо «в
той час, коли інші народи мають десятки літературних і мистецьких
часописів, ми мусимо здобутися бодай на один двотижневик. І віримо, що
як навіть стріне нас у початому ділі невдача, то ті, що робитимуть те
саме діло після нас, напевно матимуть успіх» [ 1934. — Ч. 1. — С. 1].

Коло зацікавлень «Назустрічі» надзвичайно широке. Видання знайомило
галицьких читачів з умовами конкурсу і премії Академії ·онкурів у
Франції, творчістю німецьких, французьких, англійських, італійських,
американських, скандинавських, бельгійських, болгарських, грецьких
письменників. Двотижневик розповідав читачам про японську поезію,
розмаїття білоруської літератури, про проблеми жінки у норвезькій
літературі, про кращих представників російського красного письменства.
Чимало місця відводив часопис різноманітним дискусіям з проблем
літератури — про формалістичні шукання у поезії, про своєрідність
критики, про розвиток епічних жанрів в українській літературі. Тут
популяризувалися твори й українських майстрів слова. Увагу приділяли не
тільки галичанам (Тимотей Бордуляк, Наталена Королева, Василь Стефаник,
Осип Маковей, Андрій Чайковський, Юліан Опільський, Ірина Вільде та
ін.), а й закарпатцям (дві великі оглядові статті) і буковинцям (у першу
чергу Ользі Кобилянській). Журнал публікував чимало матеріалів з історії
української літератури, з проблем українських перекладів. Часопис завжди
знаходив місце для публікацій про українсько-польські літературні
зв’язки. Оскільки на той час у Галичині не було жодного видання, яке б
висвітлювало теоретичні проблеми українського літературознавства, то
редакційна колегія «Назустрічі» надавала свої сторінки для публікацій і
таких статей, наприклад, Ст.Спендер «Про сучасну поезію й індивідуалізм»
(переклад з французької), «Панування нез’ясованого» Михайла Рудницького,
«Чи письменник мусить мати світогляд?» Романа Купчинського тощо. Журнал
відзначався гостротою та швидкістю реакції на події і явища
літературного процесу не тільки в Західній Україні, а й у Європі,
Америці. «Назустріч» — єдине на той час видання, яке систематично
публікувало «Чужинну літературну хроніку», вміщуючи під цією рубрикою
рецензії та експрес-аналізи непересічних творів європейських літератур.
Специфічною була також рубрика «Літературний бім-бам» з відгуками на
шпильки та нападки видань-суперників та опонентів. Тональність цих
матеріалів завжди була іронічною, часто в’їдливою. Найбільше
«перепадало» «Дзвонам», «Віснику», «Новій зорі».

Значне місце у журналі відводилося матеріалам про літературу радянської
України. Автори «Назустрічі» пильно стежили за розвитком подій за
Збручем, за молодими талантами, що входили в літературу, за тамтешніми
часописами. Статті про проблеми «радянської літератури», про трагедії
окремих творців, про нестерпний ідеологічний тиск на літературу, про
фізичне знищення «непокірних», про наслідки літературної дискусії
1925-1928 років переходили з номера в номер. Практикувалися передруки
матеріалів з радянських періодичних видань, як, наприклад, «Коби
літературу так легко робити… Ідеольогічні жалі Івана Микитенка»
(передрук статті з «Нового Мира», Москва, 1934). Хвилювала авторів
«Назустрічі» також і дитяча література, про що свідчить розмова з
редактором «Світу дитини» М.Тараньком «Недооцінювана ділянка в нашій
літературі» (Ч. 20. — 1935). Активно розроблялася тема спадщини
Т.Шевченка, його впливу на розвиток української літератури. Про це
свідчать не лише традиційний березневий номер видання, цілком
присвячений Кобзареві, а й матеріали М.Возняка, С.Смаль-Стоцького,
С.Гординського, П.Зайцева, В.Сімовича, Д.Лукіяновича, Марії Деркач,
О.Боднаровича. Редакція намагалася окреслити читачам місце і роль
літератури в суспільному житті (стаття Р.Домбачевського «Адвокатура,
мистецтво й література»). Загалом, журнал «Назустріч» намагався
максимально дотримуватися своїх програмових засад, наблизитися до кращих
зразків літературно-мистецьких часописів Заходу.

Одним із дуже цікавих журналів того часу був літературний квартальник
«Ми», який, виходячи у Варшаві, повністю присвячувався українській
літературі. Його видавцем і відповідальним редактором був Модест
Куницький, співредакторами — І.В.Дубицький і А.Крижанівський. Журнал
виходив з осені 1933 року і до початку Другої світової війни. «Ми» мав
розмір стандартної книжки і ставив за мету орієнтацію на Європу. У
першій книжці журналу опубліковано статтю М.Рудницького з промовистою
назвою «Европа і ми», в якій аналізувалася ситуація, що склалася в
українській літературі, окреслювалися шляхи її розвитку. Автор вперто
нагадував про необхідність звільнення письменників від ідеологічних
кайданів. Найактивнішими авторами журналу були Святослав Долен‡а,
Святослав Гординський, Іван Дубицький, Павло Зайцев, Борис Ольхівський,
Михайло Рудницький. Найпродуктивнішими жанрами у виданні були
аналітичні статті та рецензії. Останні відзначалися ґрунтовністю і
тактом, були досить розгорнутими. Стосувалися вони не лише художніх
творів, а й літературознавчих та наукових студій: привертали увагу
рецензія Бориса Ольхівського на дослідження Дмитра Чижевського
«Філософія Г.Сковороди», відгук Святослава Доленґа про праці Юрія Липи
«Бій за українську літературу» та Дмитра Донцова «Наша доба і
література». Видання вело тривалу дискусію з іншими ідеологічно
заанґажованими галицькими літературно-мистецькими часописами, особливо з
донцовським «Вісником». Саме на сторінках «Ми» з’явилося дослідження
Євгена Маланюка «Гоґоль». Тут публікувалися відгуки на багатотомові
видання українських письменників, що виходили у Львові, як, наприклад,
«Леся Українка. Твори. Том IV. Драматичні поезії. — Львів, 1939»,
вміщувалися також рецензії на російськомовні праці про твори українських
письменників (П.Зайцев «Н.Ф. Бельчиков. Тарас Шевченко.
Критико-биографический очерк». — Государственное издательство
«Художественная литература». — Москва, 1939).

Усвідомлюючи, що підходи авторів «Ми» до оцінки літературних творів є
для Галичини нетрадиційними, редакція створила спеціальний розділ
«Дискусії», у якому вміщувала матеріали, здатні викликати полеміку.
Прикладом такої дискусійної статті може бути виступ Святослава
Гординського «Комплєкс оселедця», в якій автор піднімав питання про
об’єктивність критики, її неупередженість, про необхідність активного
засвоєння українською літературою кращих європейських здобутків [1935.
— Кн. 4. — С. 150-155]. Послідовно відстоюючи свою позицію,
С.Гординський наголошував: «Можна бути націоналістом, але знати теж і
катеґорії всесвітнього мистецтва й прагнути підійняти на той рівень своє
рідне» [1935. — Кн. 4. — С. 154]. І далі додавав: «Можна і треба вірити
в своє післанництво, в історичну місію Українського Народу; ми навіть з
охотою і приємністю в це також повіримо, але передовсім те, що ми хочемо
бачити, це не пам’ятники, лише живих людей, яким би не чужа була
ріжноманітність нашої, будь що будь, немалої і в кожному разі дуже
ориґінальної культури… І що передусім нам треба вчитися, вчитися і ще
раз учитися у друзів і у ворогів» [1935. — Кн. 4. — С. 155].

Оскільки автори журналу прагнули впливати на розвиток літератури, навіть
у чомусь корегувати його, то і для рецензій вибирали відповідно твори
непересічні, цікаві або такі, що були популярними на той час чи містили
значну інформацію про події чи людей, що відіграли певну роль в
українській історії, культурі.

Особливе місце серед галицьких періодичних видань, які писали про
літературу, займає «Літературно-науковий додаток «Нового часу». Перше
число додатка побачило світ у Львові 18 жовтня 1937 року. Часопис
надавав свої сторінки авторам різного ідеологічного спрямування. Тут
можна зустріти виступи прихильників католицької літератури і критики
(Л.Нигрицький, В.Миропільський), поміркованих націоналістів
(Є.-Ю.Пеленський, В.Щурат, К.Чехович, М.Возняк, С.Смаль-Стоцький,
М.Гнатишак). У ролі критика виступала і редактор журналу «Нова хата»
Ліда Бурачинська та ін.

Коло зацікавлень додатка надзвичайно широке. Тут і відомості про
лауреата Нобелівської премії Роджера Мертера ді ·арда, і про літературні
нагороди у Франції, і статті про зарубіжних письменників (найчастіше
ювілейні і некрологи), і статті про українських письменників, і огляди
сучасної літератури в Східній Україні та в Галичині. Немало матеріалів з
історії української літератури (про «Слово о полку Ігоревім», про
«Енеїду», про твори історичної тематики). Є тут і цікаві статті про епос
народів світу, зокрема про епос «Калевала», про поему Шота Руставелі
«Витязь в тигровій шкурі». Друкувалися і статті польських авторів про
українських письменників, про окремі їх художні твори. Знаходимо тут
мемуари і епістолярій українських літераторів. У рубриці «Нові видання»
читацький загал знайомився з новинками української літератури. Розділ
цей був невеликим за обсягом і складався переважно з розгорнутих
анотацій. Особливе місце, як і в інших галицьких виданнях, займали
матеріали про літературу радянської України. Маємо тут і оглядові
статті, як, наприклад, «Письменство в підсовітській Україні» Миколи
Масюкевича чи «Українська література під сталінським обухом» Володимира
Дорошенка, і цикл літературних портретів, підписаних криптонімом «К.К.»,
що знайомив галичан з Валеріаном Підмогильним, Олексою Слісаренком,
Борисом Антоненком-Давидовичем, Юрієм Смоличем, Юрієм Яновським, Гео
Шкурупієм, Петром Панчем, Андрієм Головком, Аркадієм Любченком, Миколою
Кулішем, Олесем Досвітнім, Гордієм Коцюбою, Іваном Сенченком.

Привертають увагу і цікаві матеріали, що свідчать про спроби тогочасних
критиків ставити і розв’язувати теоретичні проблеми літератури. Серед
них статі Є.-Ю.Пеленського «На шляху до біоґрафічного роману», «Від
машини до метафори», передрук статті Ернста Ґелльо «Критика», цикл
статей Л.Нигрицького з історії української літературної критики (13
статей протягом 1938 року), стаття Л.Ярошенка «Біоґрафія у
літературознавстві», цікаві спостереження з історії журналу, серед них
«Грецька траґедія і європейська драма» Ю.Мороза чи «Сторінка з історії
української драми» Л.Нигрицького [1938. — ЧЧ. 48-51]. Автори видання
займалися також і проблемами перекладної літератури. Заслуговує уваги,
наприклад, публікація Іллі Чайковського «Перекладна література» [1938. —
Ч. 42. — С. 4]. Віддаючи данину часові, «Літературно-науковий додаток
«Нового часу» писав також про українське січове стрілецтво [1938. — Ч.
46. — С. 4]. Дуже мало на сторінках видання знаходимо матеріалів про
зарубіжних письменників, а відгуки на художні твори цілком відсутні. На
жаль, у квітні 1939 року додаток припинив своє існування.

Прихід Червоної Армії у вересні 1939 року знищив усі існуючі на той час
у Львові літературно-мистецькі структури. Періодичні видання незалежно
від ідеологічної орієнтації були закриті. Почався процес уніфікації
української літератури на основі марксистського світогляду.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020