Реферат на тему:
Предмет судової психіатрії і її завдання
Судова психіатрія є прикладною галуззю медичної науки – психіатрії
(загальної психіатрії). Психіатрична наука в цілому й кожна з її галузей
досліджують закономірності виникнення, розвитку й можливого результату
групи хвороб, що супроводжуються порушеннями психіки. Ці хвороби
йменуються психічними розладами. Далі в дійсній главі найменування
«психічні розлади», «психічні хвороби» і «психічні захворювання» будуть
уживатися як синоніми.
Загальна психіатрія досліджує зазначені закономірності з метою надання
психічно хворим психіатричної допомоги. Остання містить у собі
обстеження психічного здоров’я пацієнта, розпізнавання (діагностику)
психічних захворювань, психіатричне лікування й відхід, а також
медико-соціальну реабілітацію осіб, що страждають психічними розладами
(ст. 1 Закону РФ «Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при
її наданні»).
Судова психіатрія вивчає психічні розлади стосовно до завдань, які
вирішуються в ході здійснення правосуддя по карних і цивільних справах.
На підставі висновку судових психіатрів, що підлягає оцінці в сукупності
з іншими доказами, суд у рамках карного або цивільного судочинства
приймає процесуальні рішення – визначення, постанова, вирок. Тому ця
галузь психіатрії називається «судової».
Оскільки в карне судочинство складовою частиною входить попереднє
розслідування, те судово-психіатричні висновки використаються тут не
тільки судом, але також особою, що робить дізнання, слідчим і
прокурором.
Загальна й судова психіатрія поряд з рисами подібності між собою мають
певні розходження.
Загальним виступає те, що обидві медичні дисципліни, вивчаючи ті самі
явища – психічні розлади, використають однакові методи психіатричного
обстеження, діагностики, а при необхідності й лікування – єдину
класифікацію психічних захворювань, єдині медичні терміни й поняття.
Точніше, судова психіатрія запозичить із загальної психіатрії розроблену
нею систему наукових поглядів на психічні розлади й систему практичних
дій по їхньому виявленню, профілактиці й лікуванню.
Однак розходження в завданнях, розв’язуваних загальною й судовою
психіатрією, обумовлюють відомі розбіжності між ними, надаючи судової
психіатрії властиві тільки їй специфічні риси.
Сказане ставиться й до її предмета. У багатьох випадках він містить у
собі крім медичних описів і кваліфікацій, прийнятих у загальній
психіатрії (наприклад, діагнозу психічного захворювання), також
додаткову судово-психіатричну кваліфікацію, іменовану
судово-психіатричною оцінкою. Так, експерти-психіатри, обстеживши
обвинувачуваного, доходять висновку, що він протягом ряду років страждає
хронічним психічним захворюванням у формі параноидной шизофренії. У
загальпсихіатричній практиці наведеного діагнозу в сукупності з деякими
іншими клінічними характеристиками хворобливого стану цілком достатньо,
щоб ухвалити рішення щодо необхідності для пацієнта психіатричної
допомоги й способі її надання. Для судового психіатра наведений діагноз
і інші чисто клінічні кваліфікації захворювання обвинувачуваного теж
необхідні, але недостатні. Судовий психіатр повинен використати
додаткові й досить специфічні критерії, які характеризують виявлений
хворобливий стан. Приміром, відповістити на запитання, міг або не міг
обвинувачуваний під час здійснення інкримінованого йому діяння
«усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій
(бездіяльності) або керувати ними» (ч. 1 ст. 21 КК РФ). Дане
формулювання визначає глибину (вага) поразки хворобою психічної сфери
обвинувачуваного в ступені, що виключає осудність і відповідальність за
вчинене.
Аналогічна картина спостерігається при рішенні судовим психіатром інших
питань, що входять у його компетенцію. Цивільну недієздатність обумовлює
не будь-який психічний розлад, але лише таке, котре не дозволяє хворому
«розуміти значення своїх дій або керувати ними» (ст. 29 ГК РФ). Не
можуть бути допущені до дачі показань свідків психічно хворі, нездатні
«правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати
про їх правильні показання» (п. 3 ст. 79 УПК РСФСР).
Критерії судово-психіатричної оцінки можуть відбивати не тільки глибину
(вага), але й деякі інші особливості психічних розладів. Наприклад,
примусові міри медичного характеру застосовуються до несамовитого лише
за умови, що він по своєму хворобливому стані становить небезпеку. Її
зміст визначається в законі як можливість заподіяння несамовитим
істотної шкоди або небезпека, що він представляє для себе або інших осіб
(ч. 2 ст. 97 КК РФ). При зміні психічного стану примусові міри медичного
характеру підлягають припиненню, навіть якщо повного лікування не
наступилася й громадянин залишається психічно хворим.
На відміну від загальпсихіатричних, судово-психіатричні критерії
психічного розладу відбивають такі його особливості, які, властиво, і
роблять його юридично значимим у карному й цивільному судочинстві,
обумовлюють специфічні правові наслідки. Так, хворий, нездатний
усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, не повинен нести за
їхнє здійснення кримінальної відповідальності, оскільки його поводження
не може вважатися винним. Свідок, нездатний правильно (адекватно)
сприймати навколишнє, не повинен допускатися до дачі показань через
реальну погрозу одержання судом болісно перекручених, недостовірних
відомостей, здатних негативно позначитися на встановленні судової
істини.
Критерії психічних розладів, по яких виробляється їхня
судово-психіатрична оцінка, або прямо втримуються в законі (у статтях
про неосудність, цивільну недієздатність і т.п.), або випливають із його
змісту й характеру розглянутого судом справи. Ці критерії не
застосовуються в загальній психіатрії й не можуть бути замінені
розгорнутим психіатричним діагнозом або докладним клінічним описом
психічного стану обстежуваної особи.
Розглянуті медичні дисципліни, тобто загальну й судову психіатрію, не
можна як змішувати між собою, так і протиставляти один одному.
Прикладом їхнього змішання є судження, по яких завдання судових
психіатрів – установити наявність або відсутність у громадянина
психічного розладу, визначити, хворі даний суб’єкт або здоровий. Якщо
громадянин психічно хворий, то суд, залежно від характеру справи,
приймає відповідне рішення – звільняє хворого від кримінальної
відповідальності як несамовитого, визнає недієздатним та ін.
Такого роду судження нерідко можна чути від людей, незнайомих або
поверхово знайомих із правом і судовою психіатрією. Помилка полягає в
тім, що для визнання громадянина несамовитим, недієздатним, нужденним у
примусовому лікуванні або непридатним до певних видів професійної
діяльності одних лише клінічних кваліфікацій, включаючи медичний діагноз
захворювання, недостатньо. Крім цих кваліфікацій потрібна оцінка стану
психічного здоров’я громадянина по додаткових судово-психіатричних
критеріях, про які говорилося вище*. Ці критерії найчастіше визначають
глибину (ступінь) хворобливої поразки психічних функцій людини, які
необхідні йому як суб’єктові права для самостійного здійснення юридичних
дій. Поводження суб’єкта права повинне бути осознанно-регулируемым. Якщо
ж психічний розлад позбавляє суб’єкта здатності до
осознанно-регулируемому поводження, то чинені їм юридично значимі вчинки
не тягнуть звичайних правових наслідків. Угода зізнається недійсної,
порушення кримінально-правових заборон не приводить до покладання
кримінальної відповідальності й покаранню й т.п.
* Важливо відзначити, що коло обставин, що тягнуть настання розглянутих
правових наслідку, не обмежується визначенням психічного стану
підлягаючій експертизі особи. Так, для визнання особи несамовитим, крім
установлення його психічного стану, потрібно також довести, що саме ця
особа зробила діяння, із приводу якого ведеться дане карне виробництво.
Однак такого роду питання в компетенцію судового психіатра не входять, а
тому в дійсному розділі не розглядаються.
Одночасне законодавство передбачає для подібного роду випадків
можливість настання специфічних правових наслідків. До несамовитого
можуть бути застосовані примусові міри медичного характеру, над
недієздатним засновується опіка та ін.
Сам по собі діагноз психічного розладу, установлений громадянинові в
процесі психіатричного обстеження, не є юридично значимою обставиною й
не тягне накладення на громадянина ніяких правових обмежень (ч. 3 ст. 5
Закону «Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її
наданні»).
Разом з тим було б невірним протиставляти судову психіатрію загальної,
говорити про істотні розбіжності між ними. Як ми вже відзначали, судова
психіатрія використає весь арсенал засобів, розроблених загальною
психіатрією в області діагностики й лікування психічних розладів. Звідси
неправомірна думка, начебто предмет загальної й судової психіатрії
принципово різний. Відповідно до цієї крапки зору, у загальпсихіатричній
практиці психічно хворим іменується будь-яка особа, якому встановлений
діагноз психічного розладу. Судовий психіатр використає інше поняття
психічного захворювання – не медичне, а юридичне. З погляду цивільного
права, наприклад, психічно хворим є особа, визнане судом недієздатним.
Особа ж, визнане дієздатним, хоча й виявляє ознаки психічного розладу,
юридично вважається психічно здоровим. І цієї точки зору повинні
дотримуватися судові психіатри. Іншими словами, для судового психіатра
така особа є здоровим, тоді як психіатр загального профілю така особа
вважає психічно хворим.
Помилковість описаного підходу криється в принципово неправильному
поділі психічних розладів на «хворобу в медичному змісті» і «хвороба в
юридичному змісті». У дійсності поняття «хвороба», «хворобливий розлад»
(у тому числі психічне) є винятково медичними й визначаються відповідно
до діючої класифікації хвороб. Цьому погляду на психічні розлади, на
хворобу й здоров’я, психічну норму й патологію зобов’язано випливати й
право. Суть справи в іншому: не всякий психічний розлад здатний мати
юридичне значення й спричиняти правові наслідки.
Існують психічні розлади юридично значимі й психічні розлади юридично
нейтральні. Багато громадян, що страждають психічними розладами й, отже,
що не можуть уважатися психічно здоровими, не втрачають однак здатності
до самостійного здійснення юридичних дій. Вони можуть нести карну
відповідальність і відбувати покарання, робити угоди, виконувати свої
професійні обов’язки, давати показання в суді.
Резюмуючи сказане, можна зробити наступні висновки. Загальна психіатрія
і її прикладна галузь – судова психіатрія є науками про психічні
розлади. Розрізняються обидві медичні дисципліни насамперед по цілям, з
якими вони вивчають названі розлади. Для загальної психіатрії це надання
психіатричної допомоги хворим.
Судова психіатрія вивчає психічні розлади з метою надання сприяння
правосуддю. Судова психіатрія має справу з тими психічними розладами, із
установленням яких у карному або цивільному судочинстві законодавство
зв’язує настання специфічних правових наслідків (звільнення від
кримінальної відповідальності, застосування примусових мір медичного
характеру, визнання угоди недійсної та ін.). Таким чином, предмет
судової психіатрії становлять психічні розлади, що мають правове
значення в карному й цивільному процесі.
У більшості випадків юридично значимі психічні розлади характеризуються
двома групами ознак (критеріїв). Першу становлять чисто медичні
(клінічні) ознаки, використовувані як у судової, так і загальної
психіатрії: симптоми, синдроми, нозологические форми психічних розладів.
Друга група ознак (критеріїв) уживається тільки судовими психіатрами і є
основою для так званої судово-психіатричної оцінки психічних розладів.
Стосовно до деяких понять, використовуваним у праві й судовій
психіатрії, друга група ознак іменується юридичним критерієм. Наприклад,
юридичний критерій неосудності*, юридичний критерій цивільно-правової
недієздатності**.
* Докладніше див. розділ 2.1.
** Докладніше див. розділ 3.1.
Діяльність судового психіатра має трохи щодо самостійних напрямків.
Кожне з них характеризується своєрідністю завдань і способів їхнього
рішення, а також деякою специфікою правових форм (юридичних правил і
процедур), у рамках яких ця діяльність реалізується. По зазначених
підставах у судовій психіатрії можна виділити кілька розділів.
1. Судово-психіатрична експертиза по карних і цивільних справах. По
обсязі практичної роботи, числу судових психіатрів, що беруть участь у
ній, по ступені наукової розробленості наявних тут проблем цей розділ
вітчизняної судової психіатрії можна назвати основним.
Крім того, судово-психіатричній експертизі в найбільшій мері властиві
риси, характерні саме для судово-психіатричної діяльності взагалі й
отличающие судову психіатрію від загальної.
По-перше, судово-психіатрична експертиза може бути призначена тільки в
рамках карної або цивільної справи й тільки особою (органом), ведучим
судочинство. Це посадові особи, що ведуть попереднє розслідування
(дознаватель, слідчий, прокурор), або суд (суддя), що розглядає справу
по першій інстанції. Інші посадові особи, органи, організації або
громадяни призначати судово-психіатричну експертизу не вправі.
По-друге, обличчя, що призначають експертизу, не тільки ухвалюють
рішення щодо її проведенні, але також формулюють експертне завдання
(питання, поставлені перед експертами); збирають об’єкти й матеріали, що
підлягають експертному дослідженню, і надають їхнім експертам; вибирають
експертна установа або конкретні експерти, якою поручається експертиза;
оцінюють складене експертами висновок і, у випадку згоди з висновками
експертів, використають ці висновки для прийняття процесуальних рішень.
По-третє, саме ці рішення (постанова слідчого, визначення або вирок суду
та ін.) є обов’язковими для всіх органів і організацій, посадових осіб і
громадян. Експерти-психіатри не мають владні повноваження, а їхні
висновки й висновки – обов’язковою юридичною чинністю. Звідси юридично
помилкові твердження, що зустрічаються іноді, що судові психіатри,
визнавши громадянина несамовитим, звільнили його від кримінальної
відповідальності й направили на примусове лікування. Такими
повноваженнями наділений тільки суд. Більше того, слідчий, прокурор, суд
не зобов’язані беззастережно керуватися експертним висновком. Вони
вправі як погодитися, так і не погодитися з експертними висновками,
відкинути їх як недостовірні, призначити нову експертизу. Зазначені
особи зобов’язані лише мотивувати свою незгоду з експертними висновками,
указавши на ті обставини, по яких експертний висновок відкинутий.
Нарешті, по-четверте, порядок призначення й виробництва
судово-психіатричної експертизи встановлений процесуальним
законодавством – УПК і ЦПК. Тут незастосовні норми й правила, що
регулюють психіатричне обстеження пацієнта в загальпсихіатричній
практиці (наприклад, незастосовні ті статті закону «Про психіатричну
допомогу й гарантії прав громадян при її наданні», які присвячені
психіатричному огляду громадян).
Перераховані особливості експертизи досить наочно демонструють специфіку
діяльності судового психіатра. Вона покликана забезпечити ефективне
досягнення цілей і рішення завдань, які поставлені перед суб’єктами, що
здійснюють правосуддя, підлегла цим цілям і завданням.
Судово-психіатрична експертиза призначається судом (слідчим) і
виробляється для суду (слідчого) за правилами, передбаченим
процесуальним законом.
Разом з тим було б абсолютно необґрунтованим затверджувати, що судовий
психіатр – особа несамостійне, цілком підлегле правоохоронним органам,
що виконує їхню волю й відстоює їхні інтереси. У карному й цивільному
судочинстві судовий психіатр фігура самостійна, що володіє професійною
незалежністю, на яку ніхто не вправі зазіхати. Тільки експерт може
вирішити, які дослідження необхідні для відповіді на поставлені перед
ним питання і якими повинні бути відповіді. Суд, доручаючи
психіатрам-експертам виробництво експертних досліджень, неправомочний
робити на експертів ні прямого, ні непрямого впливу з метою одержання
бажаного для себе результату. Зокрема, при призначенні експертизи з боку
слідчого й судна неприпустимі вказівки експертові, що прирікають хід
майбутніх досліджень і їхній результат.
2. Застосування примусових мір медичного характеру до психічно хворим,
що зробив суспільно небезпечні діяння (примусове лікування). Даний
розділ можна розглядати другим по значимості у вітчизняній судовій
психіатрії після судово-психіатричної експертизи.
Види примусових мір медичного характеру, підстави їхнього скасування й
зміни, а також коло осіб, до яких ці міри застосовуються, визначені
карним законом (гл. 15 КК РФ).
Призначається примусове лікування тільки судом після розгляду справи в
порядку карного судочинства (гл. 33 УПК РСФСР). Тільки суд вправі
припинити примусове лікування або змінити його вид, причому зробити це
він може лише за правилами, установленим карно-процесуальним
законодавством (ст 369 і 412 УПК РСФСР).
У рамках даного розділу вивчаються критерії психічних розладів, що
обумовлюють необхідність призначення примусових мір медичного характеру,
їхнього скасування або зміни їхнього виду; розробляється одна з основних
категорій судової психіатрії – суспільна небезпека психічно хворих (осіб
із глибокими психічними розладами); досліджуються психопатологічні
фактори, що приводять хворого до здійснення передбаченого карним законом
діяння; розробляються медичні заходи щодо профілактики таких діянь та
ін.
3. Пенітенціарна психіатрія займається проблемою надання психіатричної
допомоги засудженим до позбавлення волі. Виділення її в самостійний
розділ обумовлено декількома причинами. По-перше, серед засуджених
виявляється чимало осіб з неглибокими психічними розладами, що не
виключають осудність і можливість відбувати покарання. Отже, ці хворі
можуть мати потребу в наданні їм психіатричної допомоги. По-друге,
однієї із завдань психіатра в місцях позбавлення волі виступає своєчасне
виявлення в засуджених більше глибоких психічних розладів. Якщо такий
розлад робить відбування покарання неможливим, то хворий звільняється
судом від його подальшого відбування (ст. 81 КК РФ). Одночасно зі
звільненням суд може застосувати до хворого примусові міри медичного
характеру.
Нарешті, по-третє, умови, у яких перебувають засуджені до позбавлення
волі, відрізняються від звичайних і, як правило, пред’являють до
психічної сфери людини підвищені вимоги. У зв’язку із цим немаловажної
може виявитися роль психіатра в наданні допомоги особам з неглибоким
психічним розладом, які зазнають труднощів при адаптації до умов
виправної установи. Це може виразитися в погіршенні стану психічного
здоров’я, у неадекватних поведінкових реакціях (підвищена конфликтность
із навколишніми, порушення режиму змісту й т.п.). Успішний терапевтичний
вплив на неглибокий психічний розлад, що виступав у ролі обставини, що
способствовали здійсненню даною особою злочину, за яке він відбуває
покарання, може розглядатися в якості одного із засобів попередження
злочинного рецидиву.
Принципово новим, що не має прецедентів у вітчизняному законодавстві, є
положення Кримінального кодексу РФ про можливість застосування до осіб
із психічним розладом, що не виключає осудності, примусових мір
медичного характеру (ч. 2 ст. 22 КК).
Такі основні напрямки діяльності судового психіатра в карному й
цивільному судочинстві, що дають підстави для виділення трьох щодо
самостійних розділів у структурі судової психіатрії як прикладної галузі
психіатричної науки.
Трохи іншим є розподіл на розділи навчального курсу судової психіатрії
й, зокрема, даного підручника для студентів-юристів. Структура
навчального курсу покликана сприяти послідовному й систематичному
викладу навчального матеріалу з метою його найкращого освоєння
студентами-правознавцями.
Перший розділ підручника охоплює все з виділених нами основних розділів
судової психіатрії. Підручник має два клінічних роздягнула – основи
загальної психопатології, а також розділ, присвячений окремим формам
психічних розладів і їхньому судово-психіатричному значенню. Знання
клініки психічних захворювань необхідно юристові, у першу чергу
слідчому, прокуророві, судді, у їх повсякденній практичній роботі. Юрист
не може й не повинен знати клінічну психіатрію на рівні
лікаря-психіатра, що робить психічно хворим психіатричну допомогу або
провідну судово-психіатричну експертизу. Однак юрист зобов’язаний мати
психіатричні знання в обсязі, необхідному для успішного рішення його
власних завдань. Наприклад, слідчий і суддя повинні самостійно вирішити
питання про необхідність призначення судово-психіатричної експертизи;
зібрати матеріали, що підлягають експертному дослідженню; юридично й
психиатрически грамотно сформулювати експертне завдання й, нарешті,
правильно оцінити дане експертами висновок і вміло використати його в
доказательственном процесі. Без знання основ клінічної психіатрії
зробити це неможливо.
У самостійні розділи виділені питання судово-психіатричної експертизи
неповнолітніх і проблема симуляції. Експертиза неповнолітніх має
особливості, обумовлені специфікою їхнього правового положення й
своєрідністю психічних розладів, спостережуваних у цьому віці. Актуальна
для слідчої, судової й експертної практики також проблема симуляції,
оскільки частина обвинувачуваних, симулюючи психічне захворювання,
намагається тим самим уникнути кримінальної відповідальності й
покарання.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
