.

Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
455 3982
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми національної церкви і національної релігії в українському
суспільстві

У сучасних гуманітарних студіях досить поширеною є думка, що починаючи
з другої половини XX ст. роль національних держав у міжнародних
відносинах зменшується в міру того, як набирають силу інші структури:
великі транснаціональні корпорації, міжнародні організації тощо, тобто
настає ера глобалізації. Фактори глобалізації, що особливо яскраво
виявили себе у процесі створення і становлення Європейського Союзу,
нібито демонструють невідповідність моделі суверенітету у національній
формі сучасним тенденціям світового розвитку.

Проте така точка зору, скоріше, може бути виправданою для націй, які вже
мають багатовікову історію національних держав, за час існування яких
вони досягли певного рівня національного розвитку, а можливо, в дечому і
вичерпали його потенціал у рамках національних держав. Інша річ нації,
історія яких склалася таким чином, що вони тільки нещодавно здобули чи
відновили власну державність або лише знаходяться на шляху до цього.

Без певного періоду розвитку на рівні національної держави нація
залишається «недорозвиненою» у багатьох важливих компонентах, і жодні
транснаціональні структури не зможуть компенсувати цього відставання.
Тому Українська державність, здобута наприкінці ХХ ст., є надзвичайно
важливою не лише з точки зору піднесення національної гідності, а
головне — у перспективі повноцінної реалізації потенціалу країни і
нації. Отже, феномен самоідентифікації нації потрібно розглядати
насамперед з точки зору його потенціалу для повноцінного розвитку нації,
котрий, попри розмаїтість поглядів на цю проблему і численні дискусії, з
необхідністю потребує створення національної держави. Звідси очевидною є
важливість пильного дослідження чинників національної самоідентифікації,
серед яких вагоме місце посідає етноконфесійний.

В нашому аналізі ми обмежуємося розглядом світових релігій (здебільшого,
християнства). Саме етноконфесійні особливості їхнього побутування
стають, попри космополітичність таких релігій, могутнім чинником
самоідентифікації націй. Тому ми не випадково наголошуємо на
етноконфесійному аспекті впливу релігії на процеси формування та
самоідентифікації нації.

Прагнення вирізнити свою, відмінну від усіх інших, віру у надприродне і
відповідно своїх вищих покровителів простежується ще з архаїчних
суспільств. Таке прагнення до виокремлення своєї спільноти, свого етносу
серед інших з одночасним визначенням свого місця в цій системі координат
через особливості вірувань і є першими виявами впливу ще
протоетноконфесійного чинника на процеси самоідентифікації людських
спільнот.

На ранніх стадіях розвитку релігії, коли існують здебільшого племінні,
переважно язичницькі, вірування, територіальні кордони етносу, мови і
релігійної спільноти збігаються. Досліджуючи цей період розвитку людства
у своїй праці «О религии и религиях» (С-Пб., 1894), О. Пфлейдерер
називав первісну форму релігії патріархальним генотеїзмом, відрізняючи
його від більш пізнього етичного монотеїзму, що «розвився лише цілими
сторіччями пізніше і є вірою в одне, усім керуюче духовне божество.
Навпаки, патріархальний генотеїзм — це наївна віра кожного племені у
свого особливого, племінного бога» [1]. Характерною рисою племінних
релігій, на думку вченого, була роз’єднаність і роздробленість уявлень.
Згодом, з появою націй і держав, відбулося об’єднання божеств у пантеон,
з’явилася єдина міфологія.

Світові релігії стали такими ще й завдяки тому, що вони до певної міри
спромоглися подолати партикуляризм, об’єднуючи племена, народності тощо
на шляху до утворення етносу і нації. Водночас вплив інших етнічних
характеристик, таких як спільність території, антропологічних ознак,
культурних особливостей, неминуче відбивається на укоріненні і бутті
релігії на даних теренах, призводячи до формування певних її
особливостей, властивих лише для даного етносу.

Розглядаючи релігію як одну з характеристик нації, виявляємо, що саме
релігія постає, з одного боку, фактором, що виокремлює етнос поміж інших
на конкретній території, а з іншого — фактором, що включає даний етнос в
особливу систему відносин територіального державного і міждержавного
порядку. Як вказує А. П’ятигорський, тут можна говорити «про
феноменологічно двоїсту, ексклюзивно-інклюзивну роль релігії щодо етносу
і нації. Саме така роль релігії нерідко (хоча історично далеко не
завжди) дає можливість ідентифікації (повної або часткової) даного
етносу іззовні, що і робить релігію свого роду «метаознакою» етносу або
нації з погляду держави» [2].

Наскільки ми можемо говорити про виокремлення етносу, настільки ми маємо
звертати увагу на мову як одну з найважливіших ознак етносу. І в зв’язку
з цим не можна пройти повз той факт, що у багатьох народів саме
релігійний чинник, а конкретніше — переклад Біблії, став потужним
консолідуючим явищем, що сприяло утворенню з численних діалектів та
кристалізації єдиної національної літературної мови, а відтак одним з
важливих чинників самоідентифікації нації.

Давні системи письма і переважна більшість новітніх систем створювалися
значною мірою в культово-релігійних цілях. У давні й середні віки
перепони релігійного характеру у перекладі Святого Писання обумовили
багатовікову двомовність — культова і народна мови, поширену в основних
культурно-релігійних ареалах світу. Переклади конфесійних книг
національними мовами стали визначними подіями в історії багатьох
народів. Особливо яскраво це відбилося у процесах європейської
Реформації.

Тенденції і закономірності функціонування етноконфесійної специфіки
релігії як важливого фактора формування національної самоідентифікації і
зрештою чинника державотворчого, приводять нас до розуміння важливості
дослідження впливу цього чинника на формування та розвиток Української
нації та її сучасного стану.

Етноконфесійний чинник беззаперечно екстраполюється на
суспільно-релігійні відносини, котрі включають у себе весь комплекс
стосунків з релігійними феноменами як інституційного порядку, так і на
особистому рівні. До інституційних форм відносин належать передусім
державно-конфесійні, державно-церковні, міжконфесійні та міжцерковні
відносини. Саме вони справляють визначальний вплив на формування
парадигми суспільно-релігійних відносин в цілому.

Сучасний період трансформації духовності Українського народу вимагає
вдумливого та ґрунтовного аналізу релігійних цінностей, вивчення
етноконфесійної специфіки релігії в Україні, усвідомлення і врахування
релігійних чинників у національній стратегії свого розвитку.
Етноконфесійна специфіка релігії стимулюється необхідністю потреб нації
у власній релігійній структурі, суттєво допомагає самоусвідомленню нації
як самоцінності й самодостатності, а відтак, є могутнім чинником
розбудови власної національної держави як повноправного і рівноправного
суб’єкта міжнародних відносин [3].

Тому цілком закономірно, що у сучасних умовах функціонування Української
Держави, відновлення культурно-духовних самобутніх традицій Українського
народу та зростання його історичної самосвідомості, набуває популярності
ідея творення національної Церкви, що знову ж таки є невіддільним
елементом національної ідеї або рельєфніше це можна назвати стратегією
національного поступу.

У сучасній науковій літературі поняття «національна церква» і
«національна релігія» хоча і набули значного поширення, однак не мають
якогось уніфікованого смислового наповнення. Вони вирізняються досить
різноманітним спектром семантичних значень. Звернемо увагу на деякі з
них. У країнах, де традиційно вкорінені національні релігії (синтоїзм —
в Японії, конфуціанство та даосизм — у Китаї, юдаїзм — в Ізраїлі,
індуїзм та джайнізм — в Індії), церкви відповідної конфесійної
приналежності також є національними. Інколи поняття «національна церква»
і «національна релігія» вживають як синоніми домінуючих у тому чи іншому
регіоні релігійних напрямів, що за тривалий період історичного розвитку
адаптувалися до місцевої культури і звичаїв та стали фундаментом
подальшого поступу конкретної нації (католицизм — в Італії, православ’я
— у Болгарії та Грузії, іслам — в Ірані, Саудівській Аравії, Туреччині
тощо).

З точки зору православної еклезіології національними є переважна
більшість помісних православних церков. У політико-правовому аспекті
наведені вище концепти часто фігурують як аналоги найбільш прийнятної
для певної нації духовної ідеології, яку конкретна держава залучає до
арсеналу засобів розв’язання стратегічно важливих завдань. Власне, на
основі такого розуміння постав давній принцип: окрема нація (в
європейському розумінні як нація-держава [4]) — окрема Церква.

В деяких відомих випадках поняття «національна церква» абсорбує поняття
«державна церква». До речі, таке розуміння живе й нині та навіть широко
використовується окремими сучасними популяризаторами ідеї фундації
національних церковних структур в Україні. Але тут постає питання: чи
відповідає таке бачення перспектив розвитку релігійної ситуації в
Україні реаліям сьогодення?

Наскільки переконує історичний досвід попередніх століть, усі спроби
утворити на українських землях єдину християнську національну Церкву
зазнали краху. 988 року Володимир Великий запроваджує християнство на
Русі. Православ’я проголошується державною релігією русичів. Але воно
так і не змогло стати єдиним віросповіданням Українського народу. Попри
всілякі екзекуційні заходи Київського князя, спрямовані на викорінення
язичництва, останнє збереглося, продовжуючи впливати на розвиток
народної культури. Отже, фактично процес християнізації триває і
сьогодні. Й не лише тому, що народжуються нові покоління.

Інший приклад — Берестейська унія 1596 року. Багато дослідників
вважають, що бажаного результату вона не дала. Об’єднання частини
православних парафій з Римсько-католицькою церквою не тільки не стерло,
як сподівалися деякі сучасники цієї події з обох сторін, відмінностей
між православ’ям і католицизмом, а й зумовило появу поряд з двома
зазначеними релігійними напрямами третього — греко-католицизму. В
подальшому розшарування на конфесійному ґрунті поглибились і навіть
призвели до певної регіональної протидії церков [5].

Очевидно, на підставі цього й деякі сучасні вчені підтримують традиційну
(принаймні на теренах колишніх Російської імперії та її модифікації ХХ
століття — Радянського Союзу) тезу про унію як першопричину поділу
Української нації: укладення Берестейської унії «поклало початок (курсив
мій. — С. З.) розділенню українського суспільства на дві
духовно-культурні зони, що тривалий час протистояли одна одній.
Релігійне розмежування посилювалося різними політичними системами,
адміністративним підпорядкуванням територій, наявністю певних
регіональних відмінностей у культурі, мові, звичаях та традиціях
українців» [6, 243].

Проте можна стверджувати, що тут причини і наслідки переставлені
місцями. На моє переконання, чвари і розділення, що тривали на
українських землях у XIII, XIV, XV століттях, якраз і призвели до
укладення Берестейських угод.

Болісно зреагувавши на укладення унійної угоди в Берестечку, православні
спробували утворити союз з протестантами. У Вільно під керівництвом
князя К. Острозького православне духовенство спільно з представниками
лютеран, кальвіністів і чеських братів зібрало з’їзд, на якому було
утворено конфедерацію. Однак об’єднання не сталося через протиріччя з
приводу низки догматичних положень, звичаїв та обрядів. Православна
церква не могла поступитися протестантам своїм впливом на формування
самосвідомості українців. Адже ця сфера вже до того була нею цілком
монополізована.

Відомі й інші зусилля, спрямовані на створення національної Церкви в
Україні. Зокрема у першій половині XVII ст. в контексті загострення
міжцерковних суперечок митрополити Йосип Рутський та Петро Могила
(відповідно з боку Греко-католицької та Православної церков) спрямували
свою енергію на пошук шляхів досягнення компромісу між вказаними
церковними структурами. Ієрархи виходили передусім з того, що генеза
православ’я і греко-католицизму має єдині корені, а відтак поставили
собі за мету поєднати ці дві церкви на основі «генерального замирення».
Внаслідок їхніх зусиль, що творили «нову унію», мав постати Київський
патріархат, незалежний від Константинополя. Але наявні
догматично-церковні розбіжності і неузгодженість у вирішенні
організаційних питань після смерті Йосипа Рутського, а потім і Петра
Могили звели нанівець виплекану ними ідею церковного єднання.

Однак в наступному — XVII ст. — нова спроба актуалізації ідеї
національного поступу Українського народу у спосіб об’єднання
православних і греко-католиків була започаткована М. Смотрицьким. Але і
його ідея «справедливої унії» не була сприйнята широкими колами віруючих
і не знайшла свого укорінення в релігійно-церковному житті України.

Як бачимо, робилося чимало реальних спроб об’єднання церков, проте
більшість із них були невдалими. Головна причина їхньої невдачі —
бездержавне існування Українського народу протягом багатьох століть.
Нерідко поспішні, непідготовлені церковні утворення, які формувалися
переважно з політичною метою, не витримували випробувань часом і
розпадалися. Але найчастіше їх душили «в братерських обіймах» держави
тих сусідніх народів, які господарювали в ті чи інші часи на українських
землях.

Незважаючи на невдалі попередні історичні спроби, ідея створення
національної релігійної організації в Україні й нині користується
помітним авторитетом. Більше того, деякі церковні діячі висловлювалися
навіть за статус не просто національної, а державної Церкви. Ось лише
кілька офіційних заяв нині покійного Предстоятеля Української
Православної Церкви Київського Патріархату Патріарха Володимира
(Романюка): «Будь-які тлумачення, що, мовляв, усі конфесії мають бути
рівними, що нам не потрібна державна Церква, мені просто не зрозумілі.
Я, наприклад, вважаю, що повинна бути Церква державною, якщо вже не
де-юре, то де-факто… Наша державна влада не повинна реєструвати все
підряд і казати: будьмо всі однакові, рівні перед законом… нема такого
у світі, щоб всюди були релігії рівні» [7]. І далі: «Я — за державну
Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в
Україні ним має бути православ’я» [7].

Дійсно, православ’я має глибоке коріння на українських теренах, його
духом просякнуті національна культура, свідомість, традиції значної
частини Українського народу. Проте через складну та суперечливу роль в
історії України Православній церкві важко стати загальнонаціональною,
адже у деякий час вона певною мірою гуртувала націю, в інший — ставала
фактором національної дезінтеграції. Особливо це проявилося, коли
Київська Митрополія перестала бути Екзархатом Вселенського
(Константинопольського) Патріархату й була загарбана до складу
Російської Православної Церкви.

Окрім того, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи.
Хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій,
однак його вплив на населення поступово зменшується. На думку
дослідників, це, окрім іншого, обумовлюється надмірним консерватизмом,
здавна характерним для православної Церкви. Ось як це означує керівник
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди
НАН України професор А. Колодний: «Визнаємо те, що якщо у вітчизняному
православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу
аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники
вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не
навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три
покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією» [8].

Особливо варто відзначити те, що гострою проблемою для сучасного
українського православ’я залишається його внутрішня диференційованість
на кілька юрисдикцій (одну — Московську та дві — Київські) — (рис. 1).

Звичайно, у такому стані воно нездатне виступати духовним інтегратором
соціуму, а відтак — претендувати на роль Помісної Православної Церкви в
Україні. Природно, що більш значущі перспективи очікують його на шляхах
консолідації. Але навіть об’єднавшись, православ’я матиме низку проблем.
Це пов’язано як із неоднорідністю православного середовища України, так
і з тим, що православна конфесія не охоплює всього населення України.
Адже не всі громадяни України є релігійними, і не всі віруючі —
православними.

У західних областях України, наприклад, досить потужними є позиції УГКЦ.
Українська Греко-Католицька Церква в новітній час виявляє неабияку
активність у процесі творення і розбудови соборної незалежної
Української Держави, всіляко сприяє духовному і культурному відновленню
України, водночас прагне поширювати свій вплив на всі її регіони.
Чималий відсоток її вірних підтримує ідею міжцерковного єднання,
пропонуючи, щоправда, як основу для нього свою Церкву. Але чітко
виявлений регіональний характер поширення громад УГКЦ неспроможний
забезпечити останній статус безперечного національного духовного лідера.
Та й сама вона має проблеми з обстоюванням власних прав, викладених ще в
«Артикулах, що належать до з’єднання з Римською Церквою» [9].

Не варто забувати і той факт, що поширення поліконфесійності в сучасній
Україні зумовило інтенсивний поступ багатьох релігійних рухів та течій
як традиційного, так і новітнього спрямування. Активно поширюються на
українських землях римо-католицизм, іслам, котрий поступово відновлює
свої форпости в Криму. У геометричній прогресії зростають протестантські
організації та різноманітні неорелігійні згромадження. Всі зазначені
конфесії мають численних послідовників, власні сфери впливу та
переслідують певні інтереси (рис. 2).

Об’єктивно оцінюючи релігійну ситуацію в Українській Державі, необхідно
зазначити, що переважна більшість церков активно підтримує справу
поступу Української нації. Однак жодна з них не охоплює своїм впливом
переважні маси населення, що є по суті однією з головних перешкод
претендування на роль превалюючої національної Церкви.

Створення ж якоїсь нової уніфікованої релігії видається досить
проблематичним з огляду на процеси, що сьогодні відбуваються у
релігійно-церковному житті України. Вірніше, створення можливе, але
поширення і більш-менш серйозний вплив на конфесійну карту України
практично не можливий. Тим паче, що нині в релігійній ситуації України
характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки, — конфесійного
розшарування, яке, на жаль, ще не досягло свого максимуму.

Сучасна Українська Держава впевнено бере курс на плюралізм — політичний,
ідеологічний, релігійний. Поліконфесійність в Україні стала об’єктивною
реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Але повністю розділити оптимістичні висновки наведені нижче дуже важко:
«При належному рівні розвитку демократії та толерантності
поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі. У
цивілізованому суспільстві за наявності культури міжконфесійного
спілкування та віротерпимості, релігійна різноманітність не є суто
негативним явищем, як може здатися на перший погляд. Адже кожна з
релігій вносить у загальнонаціональну скарбницю свою частку культури,
збагачуючи тим самим релігійно-культурне розмаїття країни» [6, 253-254].

Але, по-перше, коли ж буде в Україні «належний рівень розвитку
демократії»? А по-друге, оскільки того рівня в нас ще ніколи не було, то
звідки така впевненість, що «поліконфесійність як така не шкодить
українській національній справі»? Вся світова історія свідчить, що
навпаки! Навіть у сучасному (нібито цивілізованому) світі, не беручи вже
до уваги похмуре середньовіччя з його «святою інквізицією» чи не менш
«святими» палаючими кострищами із сотен живих прихильників старообрядців
у Росії. Чого варті нинішні Карабах, Ольстер, Пенджаб, Нігерія,
Палестина, Чечня, колишня Югославія… й багато-багато інших «гарячих» і
дуже гарячих регіонів нашої не такої вже й великої (якщо якийсь народ
думає, що його це не стосується) планети.

Зрештою це не дискусія, а швидше аргументоване пояснення. Бо й сам автор
тих висновків твердить, що «релігійна різноманітність не є суто
негативним явищем». Отже, все-таки вона негативна й, можливо, щось для
когось є трохи позитивним. Звісна річ, що будь-які феномени, позаяк в
історії людства чи якогось народу вони виникають, то для когось вони в
певний час є корисними, або принаймні «не є суто негативним явищем».

Таким чином, з точки зору наукового й тим паче політичного аналізу
поліконфесійність — це завжди проблематичність! Все-таки суспільства
лише змушені миритися з цим необхідним злом. Позаяк будь-яка
поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім і відкриті
конфлікти. І оскільки вони зумовлені фундаментальними віросповідними
принципами, то остаточне їхнє розв’язання потрібно шукати на шляхах
редукції відповідних принципів суперників чи опонентів іновірців аж до
повної їх елімінації.

Підкреслимо, наведений вище аналіз стосується інституалізованих
релігійних організацій. Винятками можуть бути лише міжособистісні
стосунки тих чи інших релігійних діячів, засновані на прагматизмі або
кон’юнктурі поточного моменту. Але то вже предмет зовсім іншого
дослідження.

Враховуючи, що конфесійна різноманітність України з часом набуватиме ще
більшої строкатості завдяки розширенню релігійної мережі, задоволення
духовних потреб віруючих в умовах демократії вимагатиме врахування
особливостей їхньої релігійної віри. Взагалі ідея єдиної Церкви чи
релігії закладена в кожному віровченні, адже всі вони вважають себе
єдино істинним вченням. І якби вони насправді бажали з’єднання, то їм
довелося б змінити свою сутність і зійти з арени суспільного життя.

Характерно, що ідеї єдності на релігійному ґрунті виходили на передній
план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася
потреба в консолідації Української нації, відображаючи у такий спосіб
споконвічні прагнення українців до власної незалежності. Якщо розглядати
ідею єдиної національної Церкви крізь призму проблеми сущого і
належного, то вона відтворює власне другий аспект. Тому, виявляючись
досить пафосною і патетичною, ідея єдиної національної релігійної
інституції залишається разом з тим невідповідною реальному буттю.

Допускаючи та обговорюючи можливості міжцерковного єднання, ніхто не
здатен запропонувати реальних механізмів і форм його здійснення.
Найбільш радикальні уявляють, що в Україні мусить з’явитися нове
церковне утворення християнського типу, яке не знатиме ніяких
конфесійних бар’єрів. Шукати подібну форму церковного співжиття вони
пропонують на перехресті католицького і православного світів. Але як це
реалізувати? Цього не знає ніхто. Очевидно, такі проекти взяті з серії
фантастичної футурології.

В реальності, окрім того, є, скажімо, представники невіруючих чи
вільнодумців, або групи етноконфесійних меншин [10], що з давніх-давен
успадкували вірування своїх предків, чи українці, які ідентифікуюють
себе з різними напрямами протестантизму та інші? Як бути з їхніми
вимогами гарантії їхніх прав? На чатах яких, до речі, стоять Конституція
України, міжнародне право, та ж Рада Європи, і не тільки…Такі проблеми
популярними відповідями не розв’яжеш.

Немає сумніву, що гасло «Одна держава – одна Церква» є прагматичним і
привабливим. На духовний потенціал певних конфесій і церков спирається
багато народів світу. Проте для українців характерна своя специфіка.
Вони як цілісне етнонаціональне утворення не віднайшли себе в жодній із
конфесій, будучи здавна та залишаючись і сьогодні поліконфесійним
народом. Частина Українського народу задовольняє свої релігійні почуття
у православ’ї, інша – сповідує греко- чи римо-католицизм, а ще інша –
пов’язує себе з протестантизмом чи іншими віросповіданнями. Жодна з
конфесій, що існували в минулому та існують нині в Україні, ніколи
повною мірою не охоплювала всього розмаїття національно-культурного
буття Українського народу.

Тому чи не дослухатися нам до висновків Папи Римського Івана Павла ІІ:
«Європа повинна дихати двома легенями. Для неї однаково цінними є
Католицька і Православна Церква…» [11].

Треба також враховувати, що в Українській Державі свобода совісті, а
відтак і поліконфесійність та поліцерковність закріплені
політико-правовими нормами згідно з міжнародною практикою. Конституція
України [12] та Закон України «Про свободу совісті та релігійні
організації» [13] гарантують рівноправність усіх конфесій, право
громадян на сповідання будь-якої віри. Стаття 35 Основного Закону
зазначає: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це
право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати
ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні
культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність… Жодна релігія
не може бути визнана державою як обов’язкова» [12, 14].

Саме тому для визначеності й ефективності аналізу конфесійно-церковного
життя в Україні, його впливу на політико-соціальні, духовні й
етнокультурні процеси Української нації необхідно прийняти таку
дефініцію поняття «національна церква», яка би відповідала вимогам часу.
Позаяк жодним декретом чи законом вилучити його з наукової, політичної
чи релігійної практики неможливо.

Виходячи з дослідження взаємовпливу етнічного і релігійного в історії
людства, природи феномену етноконфесійної специфіки релігії та законів
логіки, таке поняття (згідно із законом достатньої основи) має
відображати мінімум п’ять визначальних параметрів:

1) історичний; 2) географічний; 3) етнокультурний; 4) політичний; 5)
демографічний.

Тобто розглядається функціонування національної Церкви у певний
історичний період, на визначеній території, у плані засвоєння нею і
сприяння поступу етнокультури, формуванню самосвідомості та
державницького менталітету даної нації, а також рівень поширення
означеного віросповідання серед населення певної країни чи в середовищі
конкретної нації [14].

Зауважимо, що формування національних церков не має нічого спільного з
конфесійно-церковною автаркією чи релігійним шовінізмом, на чому також
часто спекулюють церковні та світські політикани. Часи «єдино
справедливої віри» канули в Літу, і поліконфесійність держав та націй є
об’єктивною реальністю, якій, до речі, не важко знайти навіть
догматично-канонічне обґрунтування (див., наприклад, Біблія, кн. Буття,
10:5; Дії св. Апостолів, 2:4; Перше послання до коринтян св. Апостола
Павла, 14: 6, 9, 14, 19; Правила св. Апостолів №№ 34-35; Правила №№ 5,
6, 15, 16 І Вселенського Собору; №№ 5, 17 IV Вселенського Собору;
Правила №№ 9, 13, 22 Антиохійського, № 3 Сардикійського, № 59
Карфагенського Помісних Соборів; Правила і тлумачення св. Отців Церкви
та багато інших церковно-канонічних основ) [15].

Цей, зрозуміло, далеко не повний перелік церковно-правових джерел
покликаний засвідчити всю неспроможність та облудність численних заяв і
виступів російських та доморослих українських політичних і церковних
шовіністично вишколених чиновників щодо конституювання Помісних
(національних) Церков в Україні.

Наголошую, що «національна церква» зовсім не означає «єдина» для всієї
нації (про що вже йшлося вище) і, звичайно, не є аналогом
національно-державної релігії, хоча остання може формувати національну
Церкву. Нація, природно, може мати будь-яку іманентно необхідну їй
кількість конфесій або церков, які об’єктивно сприяють її збереженню,
самовідтворенню та поступу.

Тому підтверджую запропоновану мною ще 1990 року таку дефініцію поняття
«національна церква». Національною Церквою є Церква будь-якої конфесії,
яка функціонує в певний історичний період, опираючись на свою традицію,
на означеній території; сприяє, набувши етноконфесійної специфіки,
поступу етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету даної
нації та має значний рівень поширення серед населення країни чи у
середовищі конкретної нації [16].

Таке розуміння поняття «національної церкви» сприятиме розвиткові
демократії, самосвідомості Українського народу та формуванню
громадянського суспільства в Україні. Розвиток же демократії покликаний
налагодити й гармонізувати суспільно-релігійні, державно-церковні,
міжконфесійні та міжцерковні відносини на українських теренах. А це
стане показовою ознакою того, що суверенна Українська Держава має досить
духовних сил, щоб з часом стати урівень із цивілізованими розвинутими
країнами Європи і світу.

Саме тому подальше вдосконалення відносин між Українською Державою та
релігійними організаціями в контексті реального поступу Української
нації потребує невідкладного розв’язання цілої низки проблем, котрі
одночасно виступають суттєвою перешкодою на шляху входження України до
європейської спільноти.

Нагальним є розв’язання проблем, що стосуються врегулювання відносин між
трьома юрисдикціями православ’я — УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ — й об’єднання
їх у Помісній Українській Православній Церкві з канонічно довершеною
структурою самоуправління зі статусом Патріархату. Як переконує світова
практика, традиційно православні країни — Греція, Грузія, Болгарія,
Росія, Румунія та інші — мають власні помісні православні церкви, і це
вельми позитивно впливає на зміцнення їх внутрішньо- і
зовнішньополітичних позицій. Україна, будучи теж традиційно
християнською державою з домінуючим православним віросповіданням, прагне
до набуття на своїй суверенній території аналогічної національної
церковної структури. Вселяє надію те, що про це вже неодноразово у своїх
програмних виступах наголошували як Президент України, так і
представники Парламенту та Уряду нашої держави.

Джерела

Мечковская H. Б. Язык и религия. — М.: Агентство «Фаир», 1998. —
http://psylib.ukrweb.net/books/mechk01/index.htm

Пятигорский А. Национальный суверенитет как объект феноменологии. —
http://antropotok.archipelag.ru/sod/as-arch.htm

Здіорук С. І. Етноконфесійність // Релігієзнавчий словник / За ред. А.
Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 111.

Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств.
Доповідь Римському клубові / Пер. з англ. Л. Л. Лещенко. — К.: Основи,
1993. — С. 20.

Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали / Редкол.: М.
Гайковський, В. Гаюк, О. Гринів, Я. Дашкевич та ін. — Л.: Логос, 1996. —
276 с.

Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний
аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 243.

Релігія і суспільство в Україні: фактори змін: Матеріали міжнар. конф.,
15-16 трав. 1998 р. — К., 1998. — С. 118.

Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і
церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 32.

Артикули, що належать до з’єднання з Римською Церквою // Берестейська
унія (1596-1996). Статті й матеріали / Редкол.: М. Гайковський, В. Гаюк,
О. Гринів, Я. Дашкевич та ін. — Л.: Логос, 1996. — С. 8-12.

Здіорук С. І. Етноконфесійна спільнота (група) // Релігієзнавчий словник
/ За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С.
110-111.

Іван Павло, Єпископ, Слуга слуг Божих. На вічну пам’ять справи. Шановним
братам Патріярхам, Архієпископам, Єпископам та дорогим синам
священникам, дияконам та всім іншим вірним Східних Церков // Кодекс
канонів Східних Церков. Проголошений Іваном Павлом ІІ / Авторизований
переклад. — Рим: Вид-во оо. Василіян, 1993. — С. 16.

Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997.— 80 с.

Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.91
// ВВР. — 1991. — № 25.— С. 283.

Здіорук С. І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні
конфлікти. — К.: НІСД, 1993. — С. 9-32.

Книга Правилъ Святыхъ Апостолъ, Святыхъ Соборовъ Вселенскихъ й
Помьстныхъ, й Святыхъ Отецъ. — М., 1893. — 436; Профессоръ М.
Красножёнъ, докторъ церковнаго права. Основы Церковнаго Права. — М.:
Изд-во Святовладимирского Братства, 1992. — 158 с. — Репр. відтворення
видання С-Пб., 1903; Цыпин В. А. Церковное право. — 2-е изд. — М.: МФТИ,
1996. — 442 с.

Здіорук С. І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні
конфлікти. — К.: НІСД, 1993. — С. 12; Здіорук С. І. Національна Церква
// Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. — К.:
Четверта хвиля, 1996. — С. 209 та ін.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020