реферат на тему:
Вектори регіональної економічної інтеграції україни: зовнішні чинники та
внутрішні передумови
В умовах глобалізації роль національних держав послаблюється, а
транснаціонального капіталу — посилюється, що видозмінює матрицю
інтеграційних процесів. В Україні зберігає міцні позиції ізоляціонізм як
стратегія протидії такому капіталу у формі перешкоджання доступу на
ринки та несприяння інвестиціям. Інтеграція не є самоціллю, а відкриває
доступ до ринків факторів виробництва — капіталу, технологій і робочої
сили. Протягом попередніх років ринкової трансформації Україна не змогла
забезпечити такий доступ, обсяги іноземних інвестицій порівняно з іншими
постсоціалістичними країнами залишаються мізерними. Це прямо пов’язано з
державним ізоляціонізмом як виявом пострадянського етатизму в
українському варіанті, що «призвело до відставання від інших
східноєвропейських країн у євроінтеграційних процесах (не менш ніж на 10
років), гальмування вступу до СОТ і фактично залишило Україну на узбіччі
світових інтеграційних процесів. Негативну роль відіграла також так
звана «багатовекторність» — непослідовна політика балансування між ЄС і
Росією, яка перешкоджала недвозначному визначенню інтеграційних
пріоритетів України.
З розширенням ЄС у 2004 р. Україна зіштовхнулася з низкою проблем щодо
вироблення загальної концепції зовнішньої політики стосовно ЄС і Росії.
Це стосується насамперед зіткнення економічних інтересів Росії та ЄС,
несумісності концепцій «ширшої Європи» і «єдиного економічного
простору», безпосереднє відношення до яких має Україна. У статті
проаналізовано суб’єктивні та об’єктивні чинники, що впливають на
напрями економічної інтеграції України, з урахуванням позицій провідних
aкторів (ЄС та Росії) та на підставі оцінки об’єктивних економічних
показників фактичної «інтегрованості» в обох напрямах.
Проблемам глобалізації та регіональної інтеграції присвячена значна
кількість наукових робіт. У центрі наукових інтересів — процеси
лібералізації руху товарів, робочої сили та капіталів, формування
єдиного світового фінансового простору. Особливим напрямом досліджень у
цій сфері є вироблення позицій окремих країн у сучасному мінливому
зовнішньому середовищі. Можна виділити роботи, присвячені інтеграційним
процесам в рамках стратегії економічного розвитку України [1-4],
проблемам інтеграції у ЄС [5-9], послідовності лібералізації
торговельних режимів [10-12], макроекономічним аспектам інтеграції [13],
особливостям інтеграційних процесів у фінансовому секторі [14-16]. Серед
проблем, які залишилися поза увагою або вирішувалися у хибному, на думку
автора, напрямі — антиліберальний ізоляціонізм (ототожнення національних
інтересів з інтересами симбіозу «влада — національний капітал»,
перебільшення загроз з боку ТНК); зміна стратегій Росії і ЄС відносно
України і, відповідно, відсутність науково обґрунтованих конструктивних
контрстратегій, позбавлених декларативності та ідеологічної риторики.
Сьогоднішня ізольованість та слабка інтеграція України у світове
господарство зумовлена насамперед внутрішніми чинниками та аморфністю
моделі економічного розвитку. В Україні зберігаються основні вади
системи організації суспільства тупикового типу — пострадянського
етатизму [17] з властивим йому антилібералізмом, нехтуванням цінностями
демократії та гуманізму (хоча певний прогрес у цьому напрямі є).
Фактично не була реалізована сучасна ліберальна модель економічного
розвитку (разом з тим вистачало критики такої моделі як неадекватної для
України з позицій антилібералізму). Модель економічного розвитку була
однозначно спрямована на трансформацію політичної влади старої і нової
номенклатури у владу економічну (так звані радикальні ринкові реформи в
українській (ширше — пострадянській) версії). Для цього проголошуються і
реалізуються численні концепції зміцнення економічної могутності
держави, «сильної державності»[2, 154], «мобілізаційні моделі», згідно з
якими держава та великі національні виробники розглядаються як
локомотиви економічного розвитку. Автор переконаний, що така модель за
сучасних умов не має перспектив. На етапі замкненості національних
економік, у т.з. доглобалізаційну епоху, вона ще спрацьовувала і могла
давати непогані економічні результати, про що свідчать приклади країн
Азії.
Єдиним можливим способом реалізації такої моделі у сучасних умовах є
ізоляціонізм у різних його формах — зведення бар’єрів для іноземних
товарів та капіталів з метою підтримки національного виробника, тепличні
умови для великого капіталу національного походження, монополізація та
сегментування внутрішнього ринку. Це негативно впливає на економічний
розвиток. Відсутність конкуренції та високі бар’єри входження для
іноземного капіталу генерують такий феномен, як дешева робоча сила. В
умовах, коли приховування прибутків від оподаткування не є проблемою, це
зумовлює доволі низький рівень ВВП, який декларується статистикою,
мізерні державні бюджети та високі процентні ставки як індикатори
дефіциту ресурсів.
Прихований ізоляціонізм, прикриваючись євроінтегарційними гаслами, має
цілком завершену антиінтеграційну спрямованість. Такий підхід генетично
не вписується у «мейнстрім» світового розвитку, характерною ознакою
якого є провідна роль ринків товарів і капіталу у координації і
розміщенні ресурсів. Конфлікт інтересів між національними державами і
транснаціональним капіталом досліджується у багатьох роботах.
Вважається, що національні економічні aктори не можуть протистояти у
конкурентній боротьбі могутнім ТНК і тому необхідно обмежити доступ
останніх на внутрішні ринки. Поміж негативних наслідків лібералізації
режимів для іноземних товарів і капіталів зазначаються втрата можливості
заохочення національного товаровиробника різноманітними пільгами та
преференціями, блокування низки механізмів підтримки національного
виробництва [1, 216]. Грунтовне дослідження впливу лібералізації
торговельних режимів дає підстави для інших висновків: від такої
лібералізації виграють насамперед споживачі, тоді як втрати
перекладаються на бюджет (зменшення надходжень митних платежів) [щорічні
втрати бюджету Росії від вступу до СОТ оцінюються в 2,2 млрд дол. США,
тоді як споживачі (за рахунок зниження цін) отримають додаткові блага
(change in consumer surplus) на 2,6 млрд дол. [10, 18]].
Антиінтеграційний ізоляціонізм знаходить підтримку у великого
національного капіталу, який зацікавлений в отриманні надприбутків за
рахунок заниження вартості робочої сили і завищення цін на товари на
відокремлених від впливу ТНК різноманітними бар’єрами внутрішніх ринках.
Аналогічною є позиція автора і стосовно рівноправної участі іноземного
капіталу в інвестиційних процесах. Український фахівець Я. Жаліло
відзначає, що «особливістю сучасного етапу глобалізації є початок нової
фази перерозподілу сфер впливу найбільших ТНК з метою використання
ресурсного потенціалу постсоціалістичних країн» [1, 50]. При цьому
Східна Європа та Балтія, з одного боку, і країни СНД — з іншого, мали
принципово різні позиції щодо цих процесів: політика «відкритих дверей»
і конкурентні механізми для національного та іноземного капіталу у
Східній Європі та несприятливий режим для входження іноземного капіталу
у країнах СНД. Можна з впевненістю говорити про домінування стереотипів
ізоляціонізму в російській економічній політиці, як позитивний момент
відзначається те, що Росії вдалося «запобігти поглинанню національних
активів (курсив. — В. З.) іноземними компаніями» [18], що слід розуміти
як політичну амністію дармовій приватизації, яка дала можливість не
допустити ТНК у стратегічно важливі сектори економіки. Продаж за безцінь
активів національним ФПГ ставить їх у політичну залежність від режиму.
Важливе місце у риториці ізоляціонізму посідає керованість та
регульованість саме національного капіталу як його беззаперечна перевага
(на відміну від західного, на який справляти тиск набагато складніше).
Ізоляціонізм та антиринковість, які разом формують непривабливе
інвестиційне середовище в Україні, є антиінтеграційною за змістом
політикою. Як результат політичних домовленостей, вираження економічних
інтересів влади ізоляціонізм справляє значний вплив на гальмування
процесів реальної інтеграції України у світові ринки.
Антиінтеграційною за сутністю є й доволі поширена ідеологія так званого
«вирощування національного капіталу» шляхом створення власних ТНК в
Україні та їх виходу на світові ринки [2 ,145]. Такий підхід широко
підтримується олігархічними силами, які визначають економічну політику
(через представницькі органи влади) або намагаються на неї впливати.
Стверджується про необхідність створення власних українських ТНК —
«глобальних гравців світового господарства», при цьому відкриття доступу
іноземного капіталу на внутрішні ринки (конкретний приклад — продаж ВАТ
«Криворіжсталь») розглядається як «крок назад до економіки колоніального
типу» [19].
Дійсно, масштаби діяльності ТНК значні за обсягами, але жодній з них не
вдалося монополізувати світовий ринок, така форма організації
виробництва дозволяє отримати лише тимчасові конкурентні переваги на
ринках. Не можна погодитися також з тезою, що ставлення
транснаціональних компаній до інших держав диктується «інтересами країни
перебування офісів ТНК» [2, 148]. Навпаки, вихід ТНК за межі
національної економіки та розбудова інтернаціональних корпоративних
мереж були спрямовані саме на уникнення від сплати податків у
материнській юрисдикції (якщо під інтересами країни перебування розуміти
її фіскальний інтерес). Крім того, структура капіталу більшості
публічних ТНК, що залучається на світових фінансових ринках, є
інтернаціональною, значна частка капіталу перебуває у вільному обігу і
не може ототожнюватися з економічними інтересами винятково материнської
юрисдикції. З цих позицій концепція «вирощування національного капіталу»
також є формою ізоляціонізму. Політика антиліберального ізоляціонізму
значно загальмувала інтеграцію України у світові ринки і, відповідно, не
створила передумов для інституціонального закріплення країни у
цивілізованих інтеграційних формуваннях (ЄС, СОТ). Це, на думку автора,
є найбільшою стратегічною помилкою української політики останніх 15
років. Натомість активізувалася діяльність з втягнення України у
сурогатні політизовані інтеграційні проекти східного напряму.
Значний вплив на вектори регіональної інтеграції України справляє
позиція Росії як провідного aктора пострадянського простору, з її
відверто критичним ставленням до глобалізаційних процесів. Інтеграція як
взаємна відкритість ринків конфліктує з надмірно політизованою позицією
Росії, згідно з якою до загроз її національним інтересам відноситься
«створення однополярної структури світу при економічному та силовому
домінуванні США» [20]. Концептуально пострадянський простір
розглядається як «природна зона міждержавної інтеграції Росії». Росія
усвідомлює ризик того, що глобалізаційні процеси поширяться на
пострадянський простір, і пострадянські країни «будуть включені у
периферію інших центрів інтеграції, в рамках яких вони розвиватимуться
абсолютно за іншим вектором» [21]. Як альтернатива висувається так звана
«багатополярна модель глобалізації», що відповідає національним
інтересам Росії, водночас стверджується про невідповідність економічним
інтересам Росії європейської моделі економічної інтеграції [22].
Активно розробляються концепції формування навколо Росії альтернативного
центру впливу (євразійського). Так, П. Савицький вважає, що євразійський
центр має перетворитися з об’єкта змагання за сфери впливу між світовими
політичними центрами на основного суб’єкта такого змагання [23]. За Р.
Грінбергом можливими є два сценарії розвитку пострадянського простору:
або економічний розвиток у ролі периферії, або на основі інтеграційних
процесів відтворення «на євразійському просторі самостійного ядра
економічної могутності» [24, 12]. Невід’ємною складовою останнього
сценарію є положення про ідентичність українських і російських
інтересів. Із відновленням статусу Росії як наддержави, самостійного
«центру сили» пов’язується також азіатський інтеграційний вектор [25], у
контексті зближення Росії і Китаю набуває реальних ознак біполярна
модель розвитку (Схід — Захід).
Як інституціональна оболонка для реалізації ідеї альтернативного центру
впливу розроблявся проект ЄЕП, головним завданням якого була прив’язка
України до російської сфери впливу [26]. Розробка цього проекту стала
логічним продовженням прагматичного курсу адміністрації В. Путіна,
спрямованого на зміцнення економічних позицій Росії на пострадянському
просторі [4 ,250]. Серед факторів, які мали б зацікавити частину
пострадянських країн у створенні ЄЕП, виділяються: 1) зниження
трансакційних витрат сприятиме зростанню ефективності бізнесу для
окремих суб’єктів та прискоренню темпів економічного зростання; 2)
зростання обсягів ринку, адже розвиток ринкової економіки потребує
місткого внутрішнього ринку (наводиться показник у 250-300 млн осіб,
економічні простори з меншим населенням нібито «не здатні до
самостійного економічного розвитку»; 3) підвищення
конкурентоспроможності та ефективності російської та української
економік під впливом дії на національних ринках компаній з інших країн
ЄЕП [27, 65-66].
Неоднозначними залишаються підходи Росії до інтеграції з ЄС. Сучасна
стратегія розвитку відносин Росії та ЄС у середньостроковій перспективі
(до 2010 р.) не передбачає приєднання або асоціацію. У 2007 р.
закінчиться термін дії Угоди про партнерство і співробітництво між
Росією і ЄС. Проте сторони не готові до поглиблення інтеграції. Н.
Арбатова цілком правильно пов’язує вибір вектора інтеграції Росії з
моделлю майбутнього політичного і соціально-економічного розвитку країни
[25]. Вона вважає, що Росії доцільно поглибити діалог щодо інтеграції у
сферу ЄС, укласти у 2007 р. нову Угоду з перспективою асоціації з ЄС.
Проте практична реалізація такого сценарію є малоймовірною.
Росія не готова прийняти європейські правила гри і ввійти в європейську
інституціональну систему як рівноправний партнер. Т. Бордачов вважає, що
ЄС необхідно відмовитися від стратегії експорту інститутів та вимог щодо
прийняття європейських стандартів (acquis communautaire), оскільки Росію
не влаштовує статус «молодшого партнера», об’єкта інспекцій і повчань.
На відміну від країн ЦСЄ та деяких країн СНД, Росія принципово не може
бути інтегрована у ЄС і НАТО і не орієнтується на прийняття acquis
communautaire. Замість цього пропонується обмежитися так званою
«функціональною інтеграцією» в окремих сферах та секторах (насамперед
паливно-енергетичному та транспортному). Стратегічною альтернативою і
формальним закріпленням такої функціональної інтеграції стала погоджена
між ЄС і Росією концепція спільного європейського економічного простору,
яка передбачає створення чотирьох спільних просторів з ЄС (європейського
економічного простору; простору свободи, безпеки і правосуддя; простору
зовнішньої безпеки; простору наукових досліджень та освіти) на основі
рівноправних відносин партнерства і співробітництва [28, 56].
Загострюється політична та економічна конкуренція між ЄС та Росією щодо
поширення впливу та зміцнення стратегічних позицій [7]. ЄС не
зацікавлений у формуванні в Європі «іншого регіонального об’єднання
держав на зразок Європейського Союзу, яке може виникнути на терені
колишнього Радянського Союзу», що зумовлено посиленням міжнародної
конкуренції по лінії ЄС — НАФТА та ЄС — АСЕАН [5, 15]. На відміну від
концепції рівноправного партнерства ЄС («сильний центр — сильна
периферія»), Росія націлена на побудову на пострадянському просторі
моделі з одним регіональним лідером («сильний центр — слабка периферія»)
[3, 284-288], який визначатиме правила гри для інших учасників.
Зміни на пострадянському просторі у 2004-2005 рр., загострення
політичної конкуренції між Росією та ЄС щодо поширення впливу та
зміцнення стратегічних позицій зумовили еволюційні зрушення в їхніх
інтеграційних стратегіях. Враховуючи несприятливі для Росії
внутрішньополітичні зміни в Україні 2004-2005 рр., які поставили під
загрозу власне «формальну інтеграцію» у формі проекту ЄЕП, очікуються
суттєві коригування зовнішньополітичної стратегії стосовно України. Для
російського капіталу бажаним є закріплення України в орбіті впливу
Росії. Для цього проект ЄЕП необхідно замінити на реалістичніший формат
інтеграції, оскільки стало зрозуміло, що на поточному етапі передчасно
створювати міждержавні органи. Замість цього пропонується проведення
регулярних форумів з обміну інформацією (так звана модель відкритого
регіоналізму). Як аналог наводиться Південно-Східна Азія, де, незважаючи
на низький рівень «формальної інтеграції», має місце висока
взаємозалежність економік, яка базується на експансії японського
капіталу. Зрозуміло, що Росія має намір взяти на себе аналогічну роль
регіонального лідера. Очікується, що у результаті реалізації стратегії
«інтеграції знизу» буде сформовано підстави для інтеграції «згори» (на
міждержавному рівні), як це було, зокрема з НАФТА, передумовою створення
якої стали економічні інтереси американських компаній у Мексиці.
Послаблення дієвості політичних важелів впливу на пострадянському
просторі зумовлює перехід Росії від м’якого прагматизму 1999-2004 рр. до
жорсткого прагматизму. Очевидною стає неефективність субсидування
економік «дружніх» країн в обмін на політичні поступки. З цих позицій до
пріоритетних економічних інтересів Росії віднесено необхідність
«підтримки бізнес-структур в їхній інвестиційній діяльності й освоєнні
товарних ринків України» [30, 30]. Новою ініціативою Росії у цій сфері є
«сприяння співробітництва бізнесу та інвестиційній взаємодії у
двосторонньому форматі» [27, 3]. Така стратегія «інтеграції знизу» має
тимчасово замінити «інтеграцію згори», тобто на міждержавному рівні.
Існують також схожі концепції «розширення меж доступного ринку» та
«створення однорідного простору для діяльності російських компаній»
[31], «ліберальної імперії» на основі енергетики А. Чубайса (експорт
капіталу у пострадянські країни і захоплення ключових секторів для
реалізації власних економічних інтересів Кремля) тощо.
Практична реалізація цих концепцій передбачає розширення присутності
російського капіталу (насамперед державних монополій та наближених до
Кремля приватних ФПГ) на ринках стратегічних та фінансових ресурсів
України. Такі підходи підтримуються навколокремлівськими бізнес-елітами.
Стратегія втягнення України у сферу російського впливу отримала наукове
обґрунтування [«в условиях отсутствия ярко выраженной заинтересованности
Украины в построении интеграционной группировки вместе с Россией,
мотивацию к участию Украины в подобном проекте может создать лишь
углубление взаимных торговых связей, диверсификация структуры экспорта и
импорта и увеличение степени взаимозависимости экономик двух стран,
которые могут быть достигнуты в том числе посредством российской
инвестиционной экспансии на украинском рынке» [27, 14]. Вже сьогодні є
всі підстави стверджувати про значний ступінь інвестиційної
інтегрованості України у сферу російських інтересів внаслідок «повзучої»
експансії російського капіталу [3, 295]. Одним з елементів російської
стратегії в Україні є «збільшення російської інвестиційної присутності у
сегменті високотехнологічної продукції» [27, 22], під якою розуміється
насамперед отримання контролю над українським ОПК.
Основними перешкодами для Росії у розширенні сфери впливу в Україні є
конкуренція з боку західних ТНК та відсутність дієвого проросійського
лобі в українській владі, здатного впливати на прийняття стратегічних
рішень в інтересах саме російського капіталу. Євроінтеграційний вектор
України порушує низку стратегічних інтересів Росії: створює загрозу для
проекту ЄЕП, «витіснення російських інвестицій за рахунок європейських»
[20, 75]. Разом з тим політична підтримка з боку проросійських еліт в
Україні (особливо на регіональному рівні) є вагомою. Серед економічних
еліт України існують принципові розбіжності щодо ключових напрямів
розвитку національної економіки: бізнесмени з російським «корінням»
діють переважно в інтересах провідних російських компаній ПЕК та ОПК,
підтримуючи стратегію «в Європу разом з Росією» [32]. Значну
електоральну підтримку знаходять окремі політичні сили, не орієнтовані
на західні цінності з гаслом «третього шляху» [33]. У коментарях до
результатів останніх парламентських виборів наголошується на тому, що
їхнім результатом став «цивілізаційний розкол України» і відсутність
підтримки більшістю євроатлантичної інтеграції [34].
Останніми роками інвестиційна активність російських компаній у
постсоціалістичних країнах значно зросла. На початок 2005 р. масштаби
інвестицій ФПГ Росії в Європі перевищили 100 млрд дол. США. Серед
інвестиційних мотивів виокремлюють розширення ринків збуту, побудову
виробничо-збутових мереж і придбання стратегічних активів, насамперед в
енергетиці, металургії та ПЕК. При цьому основна частка цих інвестицій
спрямовується у країни СНД та Південно-Східної Європи, 60% інвестицій
здійснюється компаніями нафтогазового сектору, 25% — металургійного
[35]. Російські інвестиції у країнах СНД поглиблюють їх економічну
залежність від Росії. Очікується, що з часом така економічна влада дасть
змогу досягти бажаних політичних цілей, тоді як попередні стратегії
економічної «підтримки» та політичного тиску виявилися непродуктивними,
особливо стосовно України. Необхідно враховувати, що стратегічною метою
Росії залишається «синхронізація темпів і параметрів реформаторських
процесів у Росії і державах Співдружності»[36], тобто політичне
домінування у СНД на основі економічного потенціалу та вивозу капіталу у
ці країни.
Узагальнюючи викладене вище, можна дійти висновку щодо остаточного
відмежування Росії від євроінтеграційного процесу з центром у Брюсселі,
зміщення акцентів з інституціональної до функціональної інтеграції.
Паралельно з цим змінюється стратегічний підхід до захоплення
пострадянського простору — відмова від форсованої «інтеграції згори» та
перехід до еволюційної «інтеграції знизу» на засадах жорсткого
прагматизму і відкритого регіоналізму, основним змістом яких є експансія
російського капіталу і створення бар’єрів для входження ТНК у сфери
інтересів РФ. При цьому стратегічним завданням залишається поступова
інституціональна інтеграція України у сферу російського впливу, яка
певний час [вичікувальна позиція до настання сприятливих політичних
умов] здійснюватиметься виключно економічними, а не політичними
методами.
Під різноманітними біполярними моделями, концепціями функціональної
інтеграції та ін. криється проста мета розширення економічної влади
російської верхівки, у т. ч. через експансію політично залежних від неї
російських ПФГ. Економічний інтерес у даному разі полягає у стягненні з
них ренти легальними і нелегальними методами, включаючи вилучення
активів у нелояльних до влади ПФГ (як, наприклад, у «Юкоса»). Мінливість
та мультивекторність інтеграційної позиції Росії, яка водночас прагне
бути і центром регіональної інтеграції (стосовно частини пострадянського
простору) і його суб’єктом (щодо Китаю та ЄС) значно ускладнює
вироблення позиції України. Сьогодні потрібна конструктивна
(неконфронтаційна) контрстратегія для України з урахуванням того, що
реалізація стратегії відкритого регіоналізму Росією вже розпочалась.
Україна знаходиться на перетині інтересів Заходу та Росії і не належить
до сфери історико-культурного комплексу цінностей, які визначають так
звану європейську ідентичність. Тому її інтереси значною мірою
визначаються результуючою дією гравітаційних сил європейської і
позаєвропейської сфер впливу, а її зовнішня політика буде неминуче
багатовекторною [37]. Вичерпаність ідеології багатовекторності у формі
політичного балансування між двома напрямами є очевидною.
Багатовекторність потребує іншого змістовного наповнення, переходу від
малорезультативних міждержавних відносин до реалізації конкретних
інтеграційних проектів, які б давали Україні максимальний економічний
ефект у довгостроковій перспективі.
ЄС поки що не зацікавлений у правовому закріпленні інтеграційного
статусу України у своїй сфері через об’єктивні причини — слабкість
торговельних та інвестиційних зв’язків між Україною і ЄС, відсутність
базових економічних передумов для інтеграції, значна прірва у рівні
розвитку України і ЄС, яку неможливо подолати у середньостроковій
перспективі. Поки що ЄС не готовий поглиблювати інтеграційні процеси.
Саме концепція багатовекторності більше підтримується Євросоюзом (як
політика «сусідства»), аніж Росією. Стратегія ЄС стосовно України не є
політизованою і вписується у суто економічну модель «ширшої Європи» та
«сусідства». Аналізуючи цю стратегію, О. Ковальова правильно стверджує:
«не має підстав розглядати Європейську стратегію сусідства як новий етап
східної політики ЄС, отже нову політичну риторику Брюсселя слід
оцінювати швидше як свідчення його неготовності до швидких змін у
відносинах з Україною» [38]. Така стратегія відповідає концепції «Європи
концентричних кіл» Е. Баладюра, згідно з якою у зовнішньому колі
знаходяться асоційовані з ЄС країни. Після розширення у 2004 р. ЄС
розвиватиметься шляхом «диференційованої інтеграції» («Європа
концентричних кіл», німецька концепція «Європа ядра» Шойбле-Ламерса і
«гнучка Європа» Дж. Мейджера). Якщо концепція «Європа ядра» має на меті
поглиблення інтеграції, насамперед в рамках ЄВС (Європейська валютна
система), і презентує інтереси Німеччини, то інші концепції
«диференційованої інтеграції», висунуті Францією та Великобританією,
спрямовані на протидію федералізації Європи за німецьким сценарієм.
Частина країн (Франція, Німеччина, Австрія та ін.) не підтримують
розширення ЄС на пострадянський простір із суто меркантильних позицій,
вважаючи, що це може ускладнити відносини з Росією у сфері постачання
енергоресурсів [39]. Проте для європейських компаній, які орієнтуються
на стратегічні інвестиції в Україну, бажаним є входження останньої в
орбіту ЄС [40, 16].
Безнадійно застарілою сьогодні є ідея «загальноєвропейського
соціально-економічного простору», в якому місце України вбачається у
тісній взаємодії з Росією та Білоруссю [2, 834-835]. Не спрацювало гасло
«Росія та Україна — разом у Європу», яке остаточно втратило перспективи
з того часу, як російська еліта дійшла до висновку щодо небажаності
інтеграції на Захід, насамперед у ЄС та НАТО, і було поставлене завдання
перетворення Росії на сучасну велику державу, незалежну від економічних
центрів Заходу [41]. Можна говорити про змістовний вакуум концепції «у
Європу разом з Росією» за сучасних умов та непереконливість твердження,
що ЄС не зможе перетворитися на справді незалежний і потужний центр
сили, здатний конкурувати зі США, без тісної взаємодії з Росією та її
сателітами, до яких відносять і Україну [2, 843]. Перетворення ЄС на
такий центр після розширення в 2004 р. — це лише питання часу.
Логіка інтеграційного процесу базується на наявності міцних економічних
зв’язків між країнами, взаємної торгівлі та інвестицій. Поглиблення
економічних взаємозв’язків між «старою» і «новою» Європою стало однією з
основних передумов останньої «хвилі» євроінтеграції.
Зовнішньоторговельний оборот країн ЦСЄ зі «старою» Європою (ЄС-15)
напередодні набуття членства в ЄС значно розширився: якщо у 1990 р. 45%
експорту з країн ЦСЄ припадало на ЄС, то у 2003 р. — вже 68%, імпорт з
країн ЄС збільшився з 45% до 60% відповідно. Також зросла частка
країн-кандидатів у зовнішньоторговельному обороті країн ЄС, у 1990-2001
рр. імпорт з країн-кандидатів зріс з 5,2% до 12% загального обсягу
імпорту країн ЄС-15, експорт — з 3 % до майже 10% [14, 74-75]. Рівень
торговельної інтеграції України і країн ЄС-25 на сьогодні є вдвічі
нижчим, ніж у країн — нових членів ЄС напередодні вступу: в 2004 р.
експорт у країни ЄС-25 становив 30%, у 2005 р. — 26% загального обсягу
українського експорту (табл. 1). Імпорт з цих країн становив близько
третини всього імпорту товарів і послуг. Отже, сучасний рівень
інтегрованості економіки України з ЄС за показниками взаємного
товарообігу є значно нижчим, ніж він був у країнах-кандидатах
напередодні вступу до ЄС. Поки що немає підстав для того, щоб сприймати
Україну як важливого партнера для ЄС, і слід визнати наявність істотних
проблем «економічної сумісності», як стверджує В. Сіденко [4, 78].
Обсяги експорту з України у країни СНД у 2004-2005 рр. практично
зрівнялися з обсягами експорту у країни ЄС-25, разом з тим близько
половини імпорту надходило з країн СНД (насамперед з Росії). Україна
набагато більше залежить від Росії, ніж Росія від України: у 2005 р.
торговельний оборот між двома країнами становив 20,2 млрд дол. США, 5,9%
зовнішньоторговельного обороту Росії і 35% — України. Можна стверджувати
про недостатній рівень інтегрованості економіки України ані в ЄС, ані в
СНД, тобто відсутність вагомих економічних передумов для поглиблення
інтеграції в обох напрямах. Набагато вищим є рівень інтегрованості між
Росією та ЄС: у 2004 р. 52,5% зовнішньоторговельного обороту Росії
припадало на країни ЄС, при цьому майже 4/5 іноземних інвестицій у цю
країну мали походження з ЄС [42]. У той же час на країни СНД припадало
лише 15 % зовнішньоторговельного обороту Росії. Ці показники є
додатковим підтвердженням суто політичного підтексту проекту ЄЕП.
Частка інвестицій в Україну з країн ЄС значно перевищує відповідну
частку російських інвестицій. Намітилася тенденція щодо зростання
обсягів інвестицій з країн ЄС — лише протягом 2005 р. вони зросли з 4,9
до 11,7 млрд дол., що становить майже 72% загального обсягу іноземних
інвестицій в Україну. У відносному вимірі обсяги іноземних інвестицій в
Україну залишаються недостатніми, якщо розглядати їх як передумову для
поглиблення інтеграції. На кінець 2004 р. обсяги прямих іноземних
інвестицій у країнах ЦСЄ та Балтії становили 25-35% ВВП, в Україні — 14%
[43]. Досі відсутня достатня політична підтримка для поглиблення
інтеграції України в ЄС, що здатен генерувати європейський бізнес,
економічні інтереси якого в Україні поки що мають локальний характер.
Водночас зростає вплив російського капіталу у стратегічно важливих
секторах української економіки, прямі іноземні інвестиції з Росії на
кінець 2005 р. перевищували 0,8 млрд дол. (4,9% іноземних інвестицій), а
з урахуванням російських інвестицій з офшорних зон ця частка оцінюється
у 14% [44, 74]. Російські інвестори контролюють значну частку
підприємств (понад 50%) у таких секторах, як телекомунікації, кольорова
металургія та нафтопереробка.
Окремо слід акцентувати увагу на інтеграційних процесах у фінансовому
секторі. Сценарії і характер інтеграції фінансового сектору України в
зовнішні ринки протягом 2006-2010 рр. мають визначати вектори майбутньої
політичної інтеграції країни. З одного боку, Україна є країною
потенційної експансії європейських банків. Позитивними зрушеннями у цій
сфері став продаж трьох українських системних банків середнім за
розмірами європейським транснаціональним фінансовим групам (ТФГ) у
2005-2006 рр. Водночас Україна є сферою стратегічних інтересів
російського фінансового капіталу. Проте сукупний російський банківський
капітал становить лише близько 3% банківського капіталу країн ЄВС, що
свідчить про його суто технічну неготовність до стратегічних інвестицій
у фінансовий сектор України. Проблема активізації російського
фінансового капіталу на українському ринку та тенденції у цій сфері
досліджуються у роботі Н. Шелудько. Вона звертає увагу на діаметральну
протилежність інтеграційних пріоритетів розвинутих країн та країн, що
розвиваються. Перші намагаються розширити коло своїх економічних
сателітів, другі — протидіяти руйнівним наслідкам глобалізації [16, 85].
Росія не є розвинутою країною, але банки цієї країни доволі агресивно
входять на український ринок, що розглядається автором як потенціал
нестабільності (вірогідним наслідком такої експансії може стати
вивезення ресурсів, залучених в Україні, і гальмування темпів
економічного зростання) [14, 82].
Сьогодні для України потрібна цілеспрямована політика «відкритих дверей»
для західного фінансового капіталу, що сприятиме залученню західних
інвестицій у реальний сектор (так званий ефект «локомотива» [15 , 85]).
Сценарії розвитку інших країн свідчать, що інвестиції у фінансовий
сектор стали міцним фундаментом для зростання інвестицій у реальний
сектор, тобто існує причинно-наслідковий зв’язок: «фінансова інтеграція
i зростання інвестицій у реальний сектор», що має стати важливим
елементом інтеграційної стратегії України. Економічні позиції ТФГ не
залежать від наближеності до влади, що має прискорити руйнування
євразійської традиції економічних відносин в Україні, яка склалась
історично [14, 83]. Це створить економічні передумови для підвищення
результативності прозахідної інтеграційної політики України.
Географічні розміри та економічний потенціал на дають підстав для
віднесення України до самостійних гравців у глобальному економічному
просторі. Враховуючи політичну та економічну неготовність ЄС для
розширення та перехід Росії до стратегії жорсткого прагматизму, Україні
доцільно змістити акценти з міждержавних стосунків на вирішення низки
внутрішніх проблем та диспропорцій, які негативно впливають на
інвестиційний імідж країни. Це стримує і європейські, й російські
інвестиції. Власне потрібна зміна ідеології інтеграційної політики —
реальна економічна інтеграція (поглиблення економічних взаємозв’язків)
має стати пріоритетом такої політики. Політика «відкритих дверей» має
якщо не замінити, то суттєво доповнити занадто політизований і
декларативний процес інтеграції «згори» (особливо це стосується відносин
з ЄС).
Економічні передумови для глибшої інтеграції як на Захід, так і на Схід
поки що не створено, відповідно не може сформуватися політична підтримка
того чи іншого інтеграційного вектора як в Україні, так і за її межами.
Лише значні структурні зрушення в зовнішньоторговельному обороті й
іноземних інвестиціях в Україну можуть схилити шальки терезів у той чи
інший бік. Економічні інтереси посунуть історико-культурні аргументи на
другий план. Поки що Росія дещо відстає від ЄС щодо розширення сфер
впливу в Україні, принаймні за даними статистики (інвестиції та
товарообіг). Але активна стратегія Москви у цьому напрямі може докорінно
змінити розстановку сил навіть у короткостроковій перспективі. З цих
позицій Україні потрібні альтернативні ініціативи, нові форми і напрями
інтеграційних процесів, позбавлені ідеологічних стереотипів. Саме
інвестиції та міцні кооперативні зв’язки можуть поглибити і у
формально-правовій площині закріпити інтеграцію. Відповідно напрями та
глибина інтеграційних процесів у майбутньому залежатимуть від
інвестиційних стратегій провідних європейських та російських ПФГ,
запровадження прозорих конкурсних засад та конкуренції між ними на
українському ринку. Найважливішим завданням України є відхід від
політики прихованого ізоляціонізму і перехід до політики «відкритих
дверей» як для західного, так і для російського капіталу.
У політичній сфері доцільно продовжити чітко виражену євроатлантичну
стратегію з поступовим формуванням економічних передумов для поглиблення
інтеграційних процесів у цьому напрямі. Стратегічною метою має стати
укладення угоди про асоційоване членство в ЄС, прискорення входження
України у фінансовий простір Європи. Також необхідно розробити
неконфронтаційну стратегію взаємовідносин з Росією та її сателітами,
підгрунтям якої мають бути виключно прагматичні, позбавлені риторики про
єдність «братніх» народів відносини. Для реалізації цього курсу сьогодні
склалися сприятливі передумови: перехід Росії до стратегії відкритого
регіоналізму щодо України, гальмування переважно політичного проекту
ЄЕП, згортання євроінтеграційного вектора Кремля з переходом до
стратегії функціональної інтеграції і чотирьох просторів. Стратегія ЄС
«ширша Європа-сусідство» є політично нейтральною, але інституціонально
корисною для України, яка таким чином отримала тайм-аут для створення
реальних економічних передумов та впровадження необхідних
інституціональних змін для євроінтеграції.
Особливо важливим завданням є забезпечення інвестиційної відкритості
України для іноземного капіталу, конкуренція між ним та вітчизняним
капіталом зумовить зростання вартості інвестиційних активів в Україні,
що у свою чергу сприятиме підтриманню сальдо платіжного балансу,
прискорить темпи економічного зростання (інвестиційний попит). Для
реалізації політики «відкритих дверей» потрібно відмовитись від
прихованого ізоляціонізму з ореолом «вітчизняного товаровиробника»,
низки антиінтеграційних стратегій ізоляціонізму («вирощування
національного капіталу» тощо), які значно загальмували (і гальмують)
входження України у сферу цивілізованого ринку і, відповідно, динаміку
економічного розвитку. Десятиріччя втрачених можливостей, яке почалось з
проголошення радикальних економічних реформ у 1994 р., має відійти в
історію.
Джерела
Жаліло Я. Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика. —
К.: НІСД, 2003. — 368 с.
Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За
ред. акад. НАН України В. М. Гейця. — К.: Ін-т екон. прогнозувування;
Фенікс, 2003. — 1008 с.
Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / Я. А.
Жаліло, Я. Б. Базилюк, Я. В. Белінська та ін.; За ред. Я. А. Жаліла. —
К.: НІСД, 2005. — 388 с.
Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А. С.
Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. — К.: Либідь, 2002. —
470 с.
Економічна інтеграція України в Європейський Союз: Наукові рекомендації.
— Тернопіль: Екон. думка, 2003. — 185 с.
Василенко С., Василенко М. Україна на шляху до Європи: деякі аспекти
державного управління в міжнародному співробітництві // Актуал. проблеми
держ. управління. Одес. філ. — 2003. — Вип. 2(14). — С. 17-30.
Базилюк Я. Про пріоритети України у здійсненні економічної інтеграції //
Стратег. панорама. — 2004. — № 4.
Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в
загальноєвропейському контексті // Часопис Парламент. — 2005. — № 8. —
С. 2-11.
Astrov V., Lukas Z., Poschl J. The Ukrainian Economy between Russia and
the Enlarged EU: Consequences for Trade and Investment / Wiener Institut
fur Internationale Wirtschaftsvergleiche // Current Analyses and Country
Profiles. — 2006. — March. — № 23. — 101 p.
Tumbarello P. Regional Trade Integration and WTO Accession: Which Is the
Right Sequencing? An Application to the CIS // IMF Working Paper
WP/05/94. — 2005. — May. — 27 p.
Krueger A. Free Trade Agreements Versus Customs Unions // National
Bureau of Economic Research. — NBER Working Paper. — № 5084.
Krishna P. Regionalism and Multilateralism: A Political Economy Approach
// Quarterly Journal of Economics. — 1998. — Vol. 113. — № 1.
Piritta Sorsa Macroeconomic Challenges with EU Accession in Southeastern
Europe: An Overview // IMF Working Paper. — European Department.
WP/06/40. — 27 p.
Зимовець В. Тенденції і наслідки експансії західного фінансового
капіталу у Східній Європі // Економіка України. — 2005. — № 2. — С.
74-83.
Зимовець В. Про інтеграційні процеси у світовому фінансовому секторі //
Економіка України. — 2005. — № 1. — С. 80-88.
Шелудько Н. Сучасні тенденції фінансової глобалізації та їх вплив на
розвиток банківського сектору України // Актуальні проблеми економіки. —
2006. — № 2(56). — С. 85-92.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
