Реферат на тему:
Технологічна конкурентоспроможність економіки України на світовому ринку
Можливості висококонкурентного розвитку національних економік передусім
визначаються чинниками, що створюють передумови інноваційного зростання
та технологічної модернізації. Зміцнення технологічної
конкурентоспроможності країн з перехідною економікою пов’язується з
формуванням нових механізмів інноваційного розвитку та технологічного
удосконалення національної економіки, які відповідатимуть реаліям
ринкової економіки, за одночасної адаптації та вдосконалення існуючих,
сформованих адміністративною системою, механізмів.
Для країн з перехідною економікою, у т.ч. й України, інноваційні чинники
дадуть можливість закласти підвалини підвищення у довгостроковому
періоді динамічної, на противагу статичної, конкурентоспроможності
економіки країни. І саме це при формуванні необхідних внутрішніх умов
уможливить забезпечення «інноваційного прориву» економіки та входження
до розряду передових конкурентоспроможних економік. Йдеться про
реалізацію інноваційної моделі розвитку національної економіки за
рахунок створення технологічних конкурентних переваг, які й визначають
місце країни у міжнародному поділі праці, а саме створення умов для
формування, накопичення та ефективного використання знань, технологічних
ресурсів, інвестиційних ресурсів тощо, що забезпечують весь спектр
конкурентних переваг від технологічного випередження в одній або кількох
галузях до технологічного лідерства країни загалом.
Сучасна практика реалізації державами технологічної
конкурентоспроможності дозволяє зробити узагальнення щодо властивостей,
змісту та напрямів політики її забезпечення.
По-перше, динамічна технологічна складова конкурентоспроможності
національної економіки, на відміну від статичної цінової, визначає
можливості та перспективи довгострокового розвитку економіки [1, 61].
Відтак технологічна конкурентоспроможність підвищує здатність економіки
реагувати на зміни умов глобальної конкуренції та можливості
забезпечення розвитку країни за рахунок внутрішніх економічних
(структурних та технологічних) зрушень. У підсумку реалізація цієї
складової конкурентоспроможності відтворює відповідну структуру
економіки та експорту, адаптованих до змін світової економіки. У цьому
контексті технологічна конкурентоспроможність означає стійке збільшення
частки у світовій торгівлі для тих країн, інноваційні заходи яких є
найуспішнішими.
По-друге, надаються можливості щодо технологічного удосконалення
виробничої та організаційно-господарської діяльності вітчизняних фірм,
що стимулюють підвищення рівня їх участі в міжнародному співробітництві.
Загострення міжнародної конкуренції, яке створює нестійкість і
мінливість спеціалізації, вимагає ширшого використання інноваційних
чинників для опанування технологічних ніш, що дозволять утримувати
конкурентні переваги у довгостроковому періоді [2, 74]. Для сучасної
глобальної економіки характерним є те, що Ф. Шерер назвав «міжнародною
високотехнологічною конкуренцією» [3, 5], тобто міжнародна конкурентна
перевага у виробництві й продажу високотехнологічних товарів має бути
виборена і отримана через вищу технологічну інноваційність.
По-третє, технологічна конкурентоспроможність економіки, будучи
довгостроковою за своїм характером, означає, що швидше зростання ВВП і
експорту приводить до підвищення вартості національної валюти, а не
девальвація валюти стимулює чистий експорт. Технологічні поліпшення, на
відміну від девальвації валютного курсу, дають можливість країні
продавати на світових ринках більше товарів, які мають вищу вартість та
вищу якість, і підвищувати рівень життя, але в будь-якому разі вони
ведуть до швидшого зростання продуктивності та експорту, а відтак — до
збільшення вартості національної валюти.
По-четверте, знання і високі технології як такі не є достатніми для
зміцнення технологічної конкурентоспроможності. Необхідний механізм, що
має стимулювати практичне застосування наукових рішень, наприклад, нові
методи виробництва або нові продукти. Щоб конкурентний потенціал у
знаннях і технологіях був активізований і перетворений на фактичну
конкурентоспроможність, повинні поєднуватися три умови — нові
ініціативи, нові стратегії і нові способи управління [4, 32].
Успіх сучасних розвинених економік звичайно залежить від забезпечення
«м’якими» технологіями, тобто інноваціями у сфері менеджменту,
інституційними інноваціями, стратегіями розвитку, методами управління і
організації, що створюють середовище для інновацій і ефективного
застосування технологій. Вони стосуються виникнення нових ділових
технологій і моделей, як, наприклад, венчурне фінансування, віртуальні
технології, бізнес-інкубатори, технопарки, розвиток фінансових
інструментів тощо. Зокрема Б. Когут стверджував, що
конкурентоспроможність країни може пояснити відмінності у продуктивності
країн з точки зору принципів технології і організації, оскільки вони
поширюються повільніше між країнами, ніж у межах національних кордонів,
тому дослідження міжнародної конкурентоспроможності є, по-суті,
дослідженням порівняльних управлінських і суспільних інститутів країн
[5]. Відповідно структура торгівлі між країнами відображає сектори, які
користуються організаційними і технологічними можливостями країни.
По-п’яте, для підвищення міжнародної конкурентоспроможності держави та
модернізації національної економіки пріоритет повинен надаватися
перспективам розвитку її інноваційного потенціалу. Національні
економіки, яким вдалося розвинути внутрішні інноваційні можливості
швидкої адаптації і відновлення, матимуть конкурентні переваги,
стабільні у довгостроковому періоді. Відповідно це включає відмову від
надмірної залежності від дешевої і відносно некваліфікованої праці як
джерела конкурентоспроможності на користь підготовки робочої сили і
посилення зусиль щодо впровадження і поширення технологічних інновацій
для підвищення ефективності використання факторів виробництва. Адже
виграш від інновацій отримують ті країни, які створюють відповідні
можливості. Цільовий розвиток потенціалу національної економіки залежить
від постійного поліпшення і модернізації всіх сегментів національної
економіки та створення передумов отримання послідовного синергетичного
ефекту з метою забезпечення постійного соціального, економічного і
технічного прогресу.
По-шосте, завдання інновацій полягає не у суто наближенні до рівня
розвинених країн у певних сферах світового виробництва, а у задіянні
внутрішніх можливостей для незалежного технологічного розвитку. Розвиток
внутрішніх технологічних можливостей передбачає реалізацію складніших і
вимогливіших завдань щодо адаптації та інновацій. Це створює додаткові
переваги, включаючи ширше розповсюдження технологій, більше використання
локальних факторів виробництва, глибшу диференціацію товарів, вищу
внутрішню додану вартість і здатність ефективніше реагувати на зміни
ринкових умов [6].
По-сьоме, розвиток внутрішніх технологічних можливостей не передбачає
технологічного самозабезпечення. В умовах глобалізації світового
економічного середовища розвиток країни тісно пов’язаний із здатністю
використовувати як створені, так і залучені ззовні технології та
інновації. Як вказує К. Дальман, країни мають поєднувати іноземні й
локальні технологічні елементи таким чином, щоб забезпечити поступовий
розвиток локальних можливостей у тих сферах, де вони можуть бути
найефективнішими [7].
Йдеться про врахування структурно-технологічних чинників національної
економіки та адаптаційних можливостей щодо використання іноземних
технологій і певною мірою методів організації та управління
інноваційно-структурним розвитком у процесі посилення взаємодії
національної економіки із світовою для забезпечення довгострокових
конкурентних переваг [8, 17].
Варто відзначити, що реалізація завдань такого рівня потребує прозорості
інструментів, комплексності та стратегічної орієнтації інноваційної та
структурної політики держави. Разом з тим в економіці України
експлуатуються переважно попередні технологічні досягнення. Це пов’язано
з тим, що в сучасному українському наукомісткому секторі залишається
значна кількість системних перешкод, без подолання яких інноваційний
розвиток країни приречений на провал.
Сучасний стан технологічної конкурентоспроможності економіки України
визначає низка властивостей, що негативно впливають на можливості її
зміцнення в майбутньому.
1. Збереження високого рівня ресурсо- та енерговитратності економіки.
Обсяг створення ВВП на одиницю спожитої енергії в Україні є в декілька
разів нижчим, ніж у нових членах ЄС і навіть країнах-кандидатах на
вступ. Якщо цей показник в Україні складає 1,8 дол. США, то в Болгарії —
2,9, Румунії — 3,8, а в Чехії — 3,7 дол., Польщі — 4,4 дол. (табл. 1).
Фактично такий рівень витрат енергоресурсів в економіці України є одним
з головних чинників, що обмежують її інноваційні можливості та
закріплюють низькотехнологічну спеціалізацію національної економіки.
2. Відсутність мотивації у підприємств щодо здійснення інноваційної
діяльності. Рівень впровадження науково-технічних розробок в економіці є
незначним. Інноваційна активність підприємств промисловості залишається
надзвичайно низькою порівняно з країнами ЄС, а починаючи з 2001 р.
відбувається скорочення кількості промислових підприємств, що
здійснювали інновації. Так, за період 2001-2005 рр. цей показник
знизився з 15,6% до 11%.
В Україні в 2005 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції складав
24,5 млрд грн, що становило лише 6,4% загального обсягу реалізованої
промислової продукції. Наприклад, у середньому для країн ЄС в 1997-1998
рр. цей показник складав 32%.
3. Зниження попиту промисловості на інноваційні продукти є принциповим
чинником, що впливає на стан розвитку інноваційної сфери в Україні.
Відбувається істотне відставання країни за технологічним розвитком від
розвинутих країн, зокрема інтенсивно розвиваються виробництва нижчих
технологічних укладів, які не мають значного попиту на інновації. Аналіз
доданої вартості за галузями промисловості демонструє, що вона
створюється переважно за рахунок розвитку технологій, закладених у III
технологічному укладі, що є загрозою конкурентоспроможності економіки
України [9, 45].
За підрахунками Інституту економічного прогнозування НАНУ, в Україні
частка III технологічного укладу у випуску продукції складала 57,9%, IV
— 38%, V — 4%. Із загального обсягу коштів, що спрямовуються на
науково-технічні розробки, майже 70% припадає на IV технологічний уклад
і лише 23% — на V; 60% інноваційних витрат — на IV технологічний уклад,
30% — на III, на V — лише 8,6%; 75% інвестицій спрямовується у III уклад
і лише 20% і 4,5% — у IV і V технологічні уклади відповідно. У
технологічній частині капітальних вкладень (технічне переоснащення та
модернізація) домінує III технологічний уклад — 83% і лише 10% припадає
на IV уклад [10, 352; 11, 6].
Наведені дані свідчать про незначну частку V і VI укладів, які
визначають основи та перспективи розвитку провідних економік світу, і
відсутність надійного потенціалу для її нарощування. VI технологічний
уклад за випуском продукції становив лише 0,1%, за фінансуванням
науково-технічних робіт — 0,3%, за інноваційними витратами — 0,4%, за
інвестуванням — 0,5%, за інвестиціями у технічне переозброєння і
модернізацію — 0,9%.
За оцінкою українського вченого С. І. Пирожкова, в Україні взагалі
відсутні технології VI укладу, а найпоширенішими є III та IV
технологічні уклади, на які припадає 95%, тоді як на частку V укладу —
лише 4,2%. Інвестиції в галузі V укладу становлять 4,5%, а майже 75%
інвестицій спрямовуються в галузі III укладу [12, 31].
4. Поглиблення деформацій у структурі промисловості. Швидший розвиток її
низькотехнологічних (за винятком машинобудування) галузей призвів до
того, що на сировинну продукцію в загальному обсязі реалізованої
продукції добувної та обробної промисловості у 2005 р. припадало 66,7%,
у той час як на інвестиційну продукцію — 13,3%, а на товари тривалого
користування — лише 1,3%. При цьому на металургію та оброблення металу
припадало 25,2% обсягу реалізованої промислової продукції, харчову
промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів — 15,7%,
виробництво та розподілення електроенергії, газу та води — 13,4%,
добувну промисловість — 9,1%, виробництво коксу та продуктів
нафтоперероблення — 9,3%, хімічну та нафтохімічну промисловість — 6,7%.
Водночас частка машинобудування склала 12,8% та за період економічного
зростання навіть зменшилася на 0,6 в.п. (відсоткових пункта), зокрема
частка виробництва електричного та електронного устаткування знизилась
на 1,2 в.п. (до 2,3%).
5. Несформованість внутрішнього ринку, який не став активним споживачем
інноваційної продукції національних виробників, фактично не сприяючи
поширенню зовнішніх ефектів та розвитку потенційних внутрішніх чинників
підвищення конкурентоспроможності економіки. Це виявляється в зростанні
частки реалізованої інноваційної продукції промислових підприємств, яка
спрямовується на експорт, — якщо у 2000 р. цей показник складав 24,9%,
то вже у 2004 р. — 42,5%.
6. Недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної
науково-технологічної та інноваційної політики. Відбувається поступове
зниження обсягів витрат на НДДКР у ВВП. Якщо за рахунок всіх джерел
фінансування у 2001 р. ці витрати складали 1,19% ВВП, у 2003 р. — 1,36%
ВВП, то у 2005 р. вже 1,15% ВВП, що майже вдвічі нижче середнього рівня
для країн ЄС-25 — 1,90% (2004 р.) і значно нижче рівня США (2,59%) та
Японії (3,15%).
Структура фінансового забезпечення науково-технічних робіт свідчить про
високу роль прямої державної підтримки науково-технічного розвитку та
незначне використання непрямих методів його стимулювання. В економіці
України порівняно з розвиненими економіками в загальному розподілі
асигнувань частка державних коштів на фінансування НДДКР є значно вищою.
Питома вага видатків державного бюджету на наукові дослідження та НДДКР
у ВВП у 2001 р. складала 0,36%, у 2003 р. — 0,4%, у 2005 р. — 0,49%, що
вдвічі вище, ніж у середньому для країн ЄС — 0,24% ВВП у 2004 р. Частка
коштів Державного бюджету України в загальному фінансуванні НДДКР у 2001
р. складала 32,8%, у 2003 р. — 30,9%, у 2005 р. — 40,4%. Водночас
структура витрат приблизно відповідає ситуації в країнах — нових членах
ЄС, де у 2003 р. на державний сектор припадало 51,5% обсягів
фінансування НДДКР.
7. Закріплення існуючої технологічної структури економіки України за
рахунок надходження іноземного капіталу. Іноземні інвестори недостатньо
активні щодо модернізації економічного комплексу країни. Так, станом на
початок 2006 р. найбільші обсяги ПІІ було зосереджено в металургії та
обробленні металу (11,1% загального надходження ПІІ в Україну), харчовій
промисловості та переробленні сільськогосподарських продуктів (10,5%).
Водночас на машинобудування припадає лише 6,3% ПІІ. Надзвичайно низьким
є рівень внесків у вигляді нематеріальних активів — лише 2,53 млн дол. у
2005 р. (3,60 млн дол. — у 2004 р.), що вказує на неактивне внесення
іноземними інвесторами технологічних інновацій на
підприємства-реципієнти.
8. Недостатність рівня розвитку ринкових інститутів, що стримує
інноваційний потенціал економіки. Це підтверджують і міжнародні
технологічні рейтинги країн (табл. 2). Індекс ЮНКТАД та індекс ArCo
враховують такі критерії, як кількість зайнятих у НДДКР, кількість
патентів, отриманих в США, частка населення з вищою технічною освітою
тощо. Враховуючи ці індекси, можна дійти висновку щодо потужного
потенціалу зростання технологічної конкурентоспроможності економіки
України (Україна посідає у цих рейтингах 33 та 42 місця відповідно). А
тому необхідно створити сприятливі умови для реалізації цього
потенціалу, передусім через розвиток науково-технічної та
інформаційно-комунікаційної інфраструктури (саме недосконалість розвитку
інформаційних та комунікаційних технологій обумовила низький індекс
України у рейтингу ВЕФ, в якому вага цього чинника в індексі складає
50%) та стимулювання «м’яких» чинників.
Зокрема така бізнес-модель, як венчурне фінансування, не одержала в
Україні належного розвитку. В Угорщині, наприклад, частка високих
технологій у структурі венчурного фінансування становила 8,0%, у Чехії —
27,8%, у Словаччині — 50,0% [13, 118]. За практичної відсутності
венчурного капіталу вітчизняного походження венчурні фонди з
переважанням зарубіжного капіталу не зацікавлені у розвитку
конкурентоспроможних технологій і свої інвестиції спрямовують в акції
великих підприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та
переробної промисловості, а не у сферу високих технологій.
9. Нестратегічна модель міжнародної спеціалізації економіки України, що
може бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку більшою мірою за
рахунок порівняльних переваг у вартості природних ресурсів та робочої
сили, а не технологічних конкурентних переваг. Так, відмінності в
структурі національного та світового експорту свідчать про
неефективність використання науково-технологічного потенціалу
національної економіки, про закріплення за Україною статусу
країни-експортера сировинних та низькотехнологічних товарів.
Якщо у структурі світового експорту в 2004 р. переважали
технологічномісткі товари, зокрема інформаційні технології та їх
складові (16,3%), загальні машини та обладнання (14,0%),
електрообладнання (13,8%), транспортне обладнання (12,0%), вироби
хімічної промисловості (8,9%), то для України у 2005 р. характерним було
переважання в експорті недорогоцінних металів та виробів з них (41,0%),
мінеральних продуктів (13,7%). Частка середньо- та високотехнологічної
продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості становила
8,7%, механічного та електричного обладнання — 8,3%, транспортних
засобів та шляхового обладнання — 4,8% [14, 9].
Рівень присутності українських виробників на високодинамічних ринках, що
визначають перспективи світової економіки, є незначним. За даними ПРООН,
частка високих технологій у структурі експорту промислових товарів
складає лише 5%. Така структура експорту не дозволяє економіці України
забезпечити перспективну участь у міжнародному поділі праці, навіть
порівняно з новими членами ЄС (табл. 3). Таким чином, Україна залучена в
міжнародний поділ праці на нееквівалентній основі, коли технологічна
рента значною мірою оплачується ресурсною рентою.
Україна також не відіграє значущої ролі у світовому науково-технічному
співробітництві. Обсяг отриманих роялті та ліцензійних платежів у 2004
р. становив лише близько 0,8 дол. на душу населення, тоді як в
центральноєвропейських нових членах ЄС він складав 4,9-30,8 дол. (див.
табл. 1). Україна виступає у цих відносинах нетто-споживачем — виплати
роялті та ліцензійних платежів іноземним власникам перевищували
надходження більше, ніж у 5,5 разу. Ситуація ускладнюється тим, що в
2003—2004 рр. експорт наукових і конструкторських розробок значно
переважав їх надходження (128 проти 47 млн дол. у 2005 р.), що вказує на
«інвестування» іноземних інноваційних проектів та неспроможність
внутрішнього ринку поглинути навіть такий незначний їх обсяг [15,
34—35].
Як свідчить світовий досвід, стратегічна позиція країни у міжнародному
поділі праці, конкурентоспроможність національної економіки
забезпечуються лише через адаптацію технологічної структури національної
економіки до вимог світового і внутрішнього ринків, яка передбачає
активну реалізацію інноваційно-промислової політики, орієнтовану на
здобуття нових знань, розробку нових технологічних рішень,
комерціалізацію інновацій та технологічну реструктуризацію всієї
економіки [16]. Досягнення цього стане можливим лише шляхом подолання
технологічного відставання системи виробництва, реальної реалізації
інноваційної моделі розвитку національної економіки і зміцнення
динамічної конкурентоспроможності України.
Отже, основними умовами ефективного функціонування механізму підвищення
технологічної конкурентоспроможності економіки України мають стати:
1) здійснення об’єктивної економічної оцінки технологічного потенціалу
країни у контексті світової еволюції технологічних укладів та визначення
на цій підставі національних інноваційних пріоритетів;
2) вдосконалення системи державного управління інноваційно-технологічним
розвитком національної економіки — впровадження практики технологічного
моніторингу та прогнозування, підвищення «інноваційної культури»
прийняття політичних рішень, результатом чого має стати встановлення
конкретних політично нейтральних середньо- та довгострокових пріоритетів
забезпечення технологічної конкурентоспроможності економіки України;
система управління повинна працювати на випередження, тобто враховувати
потенційні загрози конкурентоспроможності національної економіки та
«закладати» у механізм прийняття рішень можливість маневру та
коригування відповідно до національних інтересів;
3) формування мотиваційного поля для здійснення інноваційної діяльності
вітчизняними підприємствами, що передбачає як забезпечення
макроекономічної та політико-правової стабільності в країні, так і
активне використання пільгових умов діяльності в інноваційно активних
секторах економіки;
4) здійснення цілеспрямованої державної інноваційно-промислової політики
та її поєднання з структурною та інвестиційною політикою через
стимулювання розвитку наукомістких та високотехнологічних виробництв і
створення умов для капіталовкладень у технологічне оновлення виробництва
[17, 11];
5) вдосконалення системи фінансування інноваційних проектів за рахунок
розробки та впровадження бюджету розвитку, забезпечення виконання
мінімальних критичних обсягів фінансування з державного та місцевих
бюджетів інноваційних потреб, запровадження інструментів бюджетного
контролінгу коштів та пільг, які спрямовуються на цілі інноваційного
розвитку;
6) розвиток середовища для здійснення інноваційної діяльності: значні
зусилля мають бути спрямовані на подолання основних проблем розвитку
«м’яких» технологій; проте потрібно намагатися не просто копіювати
будь-які ініціативи розвинутих країн та обмежуватися короткостроковою
метою досягнення тимчасової переваги — необхідно намагатися в своєму
розвитку поєднати «жорсткі» (інфраструктура, система кредитування та
страхування тощо) і «м’які» (венчурне фінансування, розвиток
корпоративного управління, впровадження інструментів сучасного
стратегічного інноваційного менеджменту) технології для досягнення
конкурентоспроможності в постійно змінюваному глобальному середовищі;
7) розвиток інфраструктури інноваційної діяльності — сприяння створенню
інституційних інвесторів та їх залученню до фінансування інноваційних
проектів, формування інформаційно-комунікаційної інфраструктури для
розширення доступу суб’єктів господарювання до інформації щодо
інноваційних розробок, сприяння інтеграції науки, освіти, фінансів і
виробництва з метою випереджального розвитку науково-технологічної
сфери, забезпечення повного циклу формування і реалізації
науково-технічних рішень;
8) створення сприятливих інституційних умов для інноваційної діяльності,
що передбачає, по-перше, формування і вдосконалення механізмів
функціонування нових організаційних структур інноваційного типу
(технологічні парки, наукові центри, бізнес-інкубатори тощо), по-друге,
поліпшення правового забезпечення інноваційної діяльності підприємств,
зокрема дотримання прав промислової та інтелектуальної власності,
по-третє, вдосконалення корпоративного управління.
У сучасних умовах високотехнологічної міжнародної конкуренції успіху
досягають країни, які спроможні розвинути внутрішній потенціал
інноваційно-технологічної модернізації економіки, що посилює її
гнучкість щодо реагування на зміни умов глобальної конкуренції. Основний
висновок полягає в тому, що в довгостроковому періоді для
конкурентоспроможності економіки країни є важливими якісні властивості
господарської діяльності, можливості виконувати певні етапи
науково-інноваційного циклу, а не статична галузева спеціалізація
країни. Це передбачає, що країни реагують на посилення конкурентного
тиску не лише міжгалузевими перетвореннями, а здійснюють якісну
модернізацію у межах галузей — спеціалізацію на більш науково- та
технологічноємних сегментах виробництва.
Тому забезпечення конкурентоспроможності економіки України через
інновації має стати метою національної економічної політики. Такий
розвиток економіки має базуватися на визначенні довгострокових
пріоритетів, які обумовлюють орієнтацію національної економіки на
визначення раціональної спеціалізації й оптимальної структури, що
сприятиме досягненню найбільш можливих темпів економічного зростання та
підвищенню рівня життя. У стратегічному контексті істотне підвищення
конкурентоспроможності економіки України можливе лише за рахунок
інноваційно-структурних механізмів модернізації економіки нашої держави
та розширення участі в міжнародному поділі праці на основі
технологічних, а не цінових конкурентних переваг.
Джерела
Aiginger K. Die Wettbewerbsfahigkeit von Nationen: theoretische Konzepte
und ihre Anwendung auf Osterreich und die Schweiz // Die Neuordnung der
Europaischen Wirtschaft: Herausforderungen an Wirtschaftspolitik und
Unternehmensfuhrung / R. Schauer, E.-B. Blumle. — Linz, 1995. — S.
53-94.
Гельвановский М., Жуковская В., Трохимова И. Конкурентоспособность в
микро-, мезо- и макроуровневом измерениях // Рос. экон. журн. — 1998. —
№ 3. — С. 67-77.
Scherer F. M. International high-technology competition. — Cambridge:
Harvard University Press, 1992.
Zhouying J. Globalization, Technological Competitiveness and the
‘Catch-up’ Challenge for Developing Countries: Some Lessons of
Experience // International Journal of Technology Management and
Sustainable Development. — 2005. — Vol. 4. — No 1. — Р. 35-46.
Kogut B. Country Competitiveness: Technology and the Organizing of Work.
— Oxford: Oxford University Press, 1993.
Najmabadi F., Lall S. Developing Industrial Technology: Lessons for
Policy and Practice. — Washington, D.C.: The World Bank, 1995.
№ 66. — Р. 1-20.
Dahlman C. J., Ross-Larson B., Westphal L. E. Managing Technological
Development: Lessons from the Newly Industrializing Countries // Working
Paper. № 717. — Washington, D.C.: The World Bank, 1985.
Цихан Т. В. О концепции технологических укладов и приоритетах
инновационного развития Украины // Теория и практика управления. — 2005.
— № 1. — С. 33-46.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
